Політологія для політика і громадянина: Монографія

ФОРМУВАННЯ КОМАНДИ

Процес організації й проведення виборчої кампанії політичного лідера надзвичайно складний. Він потребує не лише значних матеріальних і фінансових ре­сурсів, відповідного політичного капіталу лідера та його інтелек­туального потенціалу, а й добре зорганізованої, згуртованої ко­манди професіоналів у галузі політичних технологій, політології, соціології, соціальної психології та менеджменту. Останніх у нас, до речі, несправедливо й принизливо називають апаратниками-бюрократами, хоча без цих “чорноробів” політичної кухні ще не став на ноги жоден більш-менш відомий професійний полі­тик.

Отже, принципове завдання, яке має вирішити кандидат, — це формування працездатної команди. Вона, у свою чергу, й займа­тиметься проблемами матеріально-фінансового забезпечення кампанії, організаційними, політико-ідеологічними та багатьма іншими питаннями, що повсякчас виникатимуть упродовж ви­борчого марафону.

Фахівці радять звернути особливу увагу на розподіл функцій всередині команди політичного лідера, виокремлюючи тих, хто готує матеріали для кандидата безпосередньо, і тих, хто займа­ється поточними організаційними проблемами. Такий розподіл обов’язків дає змогу кандидатові не відволікатися на дріб’язкові щоденні справи, а зосередитися на стратегічних питаннях.

Досвід показує, що загалом найближче оточення кандидата за кількістю не повинно перевищувати відоме “психологічне число” — 7 плюс-мінус 2 особи. Хоча, звичайно, догматизму тут не повинно бути, оскільки психологічний потенціал кожної лю­дини різний. Дехто може ефективно керувати й більшою кіль­кістю людей одночасно, не втрачаючи контролю за контактами з ними і пам’ятаючи про те, що, кому і в який термін доручено зробити. Такий лідер є об’єднуючим ланцюгом, який збирає всю інформацію, організовує її аналіз і продукування можливих ва­ріантів політичних рішень.

В ідеалі команда кандидата має бути своєрідним прототипом майбутньої урядової команди, яка в разі перемоги без особливих труднощів зможе взяти на себе важелі влади. Хоча в житті все набагато складніше, і часто-густо люди, які певною мірою “зро­били” президента або депутата, не знаходять собі адекватного місця в урядовій команді. А якщо все-таки політичний лідер, який переміг, запропонує їм досить впливові посади в апараті своєї адміністрації, подекуди вони не завжди їм під силу. І тоді ця, здавалося б, морально-етична проблема набуває практичного втілення, якщо люди, які непогано справлялися зі своїми обо­в’язками під час виборчої кампанії, у “мирних” умовах, навпаки, гальмують роботу тепер уже урядової команди.

До складу патронажної частини команди, як правило, вхо­дять один-два менеджери, радники з економіки, внутрішньо­політичних питань, проблем зовнішньої політики, прес-секретар і фахівець, який створює відповідний імідж.

Апаратна частина команди, яку очолює головний менеджер, впроваджує в життя стратегічні й тактичні задуми мозкового центру команди, вирішує конкретні питання політичного рекла­мування і т. ін.

Офіційною частиною команди кандидата після його реєст­рації є довірені особи, які мають юридичні повноваження пред­ставляти кандидата у відносинах з виборчими комісіями, орга­нами влади та засобами масової інформації. Українське зако­нодавство 1994 р. дозволяло кандидатові у президенти мати до ЗО довірених осіб, кандидатові у мери та губернатори (голови відповідних Рад народних депутатів) — до 10, кандидатові в де­путати парламенту — до 5, а кандидатові до місцевих органів влади — до 3 довірених осіб.

Однак перебільшувати роль офіційних довірених осіб не вар­то, оскільки досвід показує, що дуже часто кандидати не вико­ристовують і цих відведених законом лімітів.

Функціонально команда кандидата повинна мати такі струк­турні підрозділи (розглянемо на прикладі передвиборного шта­бу 42-го Президента США Б. Клінтона): групи політичного ана­лізу, преси, планування, розповсюдження матеріалів, підготовки статей і виступів, роботи зі штатами, організації масових за­ходів, служба редагування вже підготовлених виступів і заяв (у складі психологів, правників, мовників та інших спеціаліс­тів), а також “бригада швидкого реагування”. Основним зав­данням останньої є організація відгуків на всі події, заяви та дії конкурентів.

Аналіз виборчої кампанії першого Президента незалежної Ук­раїни показав, що кандидати на цю посаду певною мірою скорис­талися зарубіжним досвідом у подібних справах.

Наприклад, переможець виборчої кампанії 1991 p. JI. Крав­чук розподілив мандати довірених осіб порівну між областями (по одному на область), а решту віддав фахівцям у галузі еконо­міки, права, вивчення громадської думки, преси, громадським діячам.

Його регіональні групи підтримки очолювали довірені особи (до 20 осіб). Ці групи мали таку структурно-функціональну будову:

1. Керівник групи підтримки — довірена особа кандидата.

2. Заступники керівника:

• з організаційно-масової роботи;

• зв’язків з громадсько-політичними організаціями;

• зв’язків із засобами масової інформації;

• зв’язків із трудовими колективами.

3. Керівники підгруп для роботи:

• з громадсько-політичними організаціями;

• трудовими колективами;

• молоддю;

• ветеранськими організаціями;

• жіноцтвом;

• військовослужбовцями та співробітниками МВС і СБУ;

• конфесійними організаціями;

• національними меншинами.

У виборчій кампанії 1991 і 1994 pp. команди кандидатів май­же не створювали груп підтримки на рівні району та міста, насе­леного пункту, але з розвитком політичних структур суспіль­ства можна сподіватися, що на наступних виборах вони вже пра­цюватимуть.

Здебільшого на етапі висування претендентів у кандидати групи підтримки агітували й збирали підписи на користь свого лідера. (Нагадаємо, що для реєстрації кандидатом у президенти України треба було зібрати 100 тисяч голосів виборців.) А після реєстрації кандидатів групи підтримки розпочали політичне рекламування програм і особистостей своїх протеже.

Крім того, під час організації проведення виборів бажано та­кож утворити неформальні групи підтримки.

1. Група прихильників у складі досить відомих і популяр­них представників творчої та наукової інтелігенції, які можуть виступати як “фігура ретранслятора”, котра користується пова­гою громадськості.

2. Група організаційно-методичного та наукового забезпе­чення у складі психологів, спеціалістів з політичного менедж­менту й маркетингу, засобів масової інформації, художників і поліграфістів. Ця група прихильників покликана розробляти необхідні матеріали, рекомендації та зразки наочної агітації. Це можуть бути плакати, карикатури, комікси, відеокліпи, бро­шури, статті, книги, що рекламують імідж і програму канди­дата.

3. Група швидкого реагування — оперативного вивчення громадської думки, її моніторингу з метою дослідження дина­міки рейтингу популярності кандидата, окремих положень його програмних настанов та аспектів і особливостей формування по­літичного іміджу кандидата.

На основі цих даних коригуються стратегія й тактика перед­виборних дій, реальний імідж кандидата.

Аналіз президентських кампаній в Україні 1991 і 1994 pp. показав, що засоби масової інформації досить активно висвітлю­вали основні положення програм кандидатів та їхні біографії, однак ми майже нічого не знали про діяльність членів команд, їхні особистісні та професійні якості.

В той же час у повсякденному житті ми дуже часто вживає­мо таке прислів’я: “Скажи мені, хто твій друг, і я скажу — хто ти”. А в умовах недорозвиненості політичних структур суспіль­ства, коли авторитет політичних партій і рухів доволі низький, за наявності яскравої команди інтелектуалів імідж останніх можна використати на сто відсотків. Не зайве повторити — ко­роля створює оточення.

Зробімо невеличкий ліричний відступ і уявімо собі, що кан­дидату, який не мав сильної команди, дуже поталанило й він виграв вибори. Навіть якщо він дуже талановитий організатор і суперрадикал, йому не вдасться подолати інерцію старого апара­ту без “своїх кадрів” на ключових посадах. В іншому разі його будуть майстерно “підставляти”, подавати перекручену інформа­цію, спираючись на яку він прийматиме помилкові рішення. А якщо він зачепить інтереси впливових кіл суспільства, його про­сто усунуть або поставлять у такі рамки, що нашому герою мало що вдасться зробити.

Ви вже переконалися, що гарна команда — то половина спра­ви? Ні? Тоді пригадайте талановитого (доведіть, що це не так!) більшовика В. Леніна: “Дайте нам організацію революціонерів, і ми перевернемо Росію” ... Перевернули...

Добираючи команду, бажано не передати куті меду й не пере­брати з так званими весільними генералами. Останні через свою виняткову популярність і зайнятість не е найефективнішим за­собом досягнення перемоги на виборах.

Політична практика свідчить, що члени передвиборної ко­манди лідера мають досить високі шанси потрапити до скла­ду правлячої команди після перемоги свого кандидата на ви­борах.

Але потрапити до правлячої команди значно легше, ніж ут­риматися в президентській “обоймі”.

Під час формування урядової команди на основі передвибор­ної варто приділити особливу увагу не лише політичним і про­фесійним аспектам персонал-менеджменту адміністрації, а й проблемам психологічної сумісності команди. Але ці аспекти ми розглянемо пізніше на прикладі організації роботи урядової команди, оскільки вона відрізняється за принципами своєї побу­дови від передвиборної команди. Основна ж відмінність полягає в тому, що кандидат формує свою команду за принципом “як хочу”, а переможець — “як можу”, бо, враховуючи передвиборні обіцянки, він змушений формувати свою адміністрацію не завж­ди на основі особистих симпатій-антипатій. Що вдієш, політика вимагає від лідера і таких жертв...