Політологія для політика і громадянина: Монографія

РОЗРОБЛЕННЯ СТРАТЕГІЇ ВИБОРЧОЇ КАМПАНІЇ

Основні положення стратегічної лінії виборчої кампанії базуються на

результатах аналізу політичної ситуації. Якщо перший стратегічний

крок — вибір округу — вже здійсне­но, варто зробити попередні висновки:

• з’ясувати сильні й слабкі сторони своїх опонентів і свої особисто, провести їх порівняльний аналіз з урахуванням політичної ситуації в певному окрузі та країні загалом;

• проаналізувати ситуацію, що склалася у виборчому окрузі (демографічну, історичну, географічну, економічну, соціаль­ну тощо);

• визначити коло питань, принципово важливих для вибор­ців певного округу, і сформулювати у своїй програмі від­повіді на ці запитання;

• сформулювати основні принципи проведення виборчої кампанії та засоби їх реалізації (тобто стратегію й такти­ку організації виборів).

Визначивши на основі інформації по виборчому округу та персоналіях (про що вже йшлося раніше) основні тези своєї програми, бажано врахувати такі принципи під час написання власне документа:

• програма має містити відповіді на найактуальніші для ви­борців проблеми: соціально-економічні, політичні, еколо­гічні, етнокультурні, лінгвістичні тощо;

• архітектура програми може бути довільною, але структурованою, з кількістю змістовних блоків не більше де­в’яти;

• процедура створення передвиборної програми має бути та­кою: спочатку до неї включають “все, що треба”, а потім відкидають “все, що можна”;

• поліграфічне відтворення програми й мова викладення мають урахувати рівень загальної, політичної та психоло­гічної культури виборців і час засвоєння текстової інфор­мації пересічним виборцем.

Іще одне застереження. Розробляючи програму, бажано передбачити, якими слабкими місцями можуть скористатися конкуренти, аби створити негативний імідж програмі та канди­датові.

Саме таким чином побудували свою стратегічну лінію пе­редвиборної боротьби британські консерватори під час парла­ментської кампанії 1992 р.

Стратеги торі досить майстерно зуміли повернути плюси пе­редвиборної програми лейбористів на чималі мінуси в очах ви­борців. Лейбористи багато наобіцяли: збільшити асигнування на охорону здоров’я, підняти рівень освіти, підвищити пенсії.

А звідки ж візьмуться гроші на такі масштабні соціальні програми? Таке запитання поставили громадській думці кон­серватори. І підкинули відповідь, переконавши широкий загал у тому, що в разі перемоги лейбористів будуть значно підви­щені податки. А хто, скажіть, голосуватиме за підвищення по­датків?!

Отже, якщо ваша програма складена без урахування подаль­ших політичних кроків опонентів, зміни політичної кон’юнкту­ри, стереотипів, що домінують у суспільній свідомості, фахівці в галузі політичної реклами, які працюють на супротивників, мо­жуть суттєво знизити ваші шанси на успіх.

Стратегія виборчої кампанії, за свідченням світової політо­логії, може базуватися на таких елементах.

1. Декларування причетності до певної політичної партії, передвиборного блоку, владної структури, політичного лі­дера і т. ін.

2. Створення міжособистісного контрасту кандидатів.

3. Створення ідеологічного контрасту кандидатів.

4. Ставка на базову проблему.

5. Формування позитивного іміджу кандидата.

6. Створення негативного іміджу конкурентам.

7.Утворення передвиборних коаліцій.

8. Ставка на владні структури.

9. Ставка на суспільно-політичні структури.

10. Ставка на засоби масової комунікації.

11.Деморалізація конкурентів.

Коли визначено провідні складові стратегії виборчої кам­панії, перш ніж розтлумачити, що означає кожен з них, варто зга­дати і про форму її викладення.

Передусім не зайве знати, що стратегія виборчої кампанії має бути викладена письмово, обсягом не більше однієї сторінки.

Після цього треба починати складати великообсяговий і де­талізований план проведення кампанії, в якому мають бути висвітлені всі основні тактичні дії на весь час проведення ви­борів.

Пам’ятайте! Ні стратегії, ні тактики немає, поки вони не вик­ладені на папері й не деталізовані в такому плані кампанії.

Крім того, треба мати на увазі, що тактика передвиборної бо­ротьби обов’язково повинна бути узгоджена із стратегією ви­значених дій. Навіть якщо вам і вдалося знайти якийсь новий тактичний хід, досить ефектний і цікавий, але він не узгоджу­ється з виробленою лінією, від нього краще відмовитися. Дис­ципліна — понад усе!

Розібравшись із загальними вимогами до створення стратегії виборчої кампанії та її менеджменту, можемо розглянути де­тальніше згадані вище елементи стратегії.

1. Декларування причетності. Цей спосіб ефективний під час використання на території округу (або й усієї країни), в якому політична партія або громадсько-політична організація, що вас підтримує, користується великою популярністю. За таких умов головне завдання — повідомити якомога більшій кількості ви­борців про те, що ця партія або громадсько-політична організа­ція висунули й підтримують саме цього кандидата (тобто вас). У цій ситуації особистісні характеристики кандидата лишають­ся на другому плані, а вперед виходить магічний вплив іміджу означеної партії чи організації.

Спосіб декларування причетності кандидата може застосо­вуватися не лише стосовно партії, організації чи руху. Якщо є популярна й впливова людина, імідж якої можна використати у передвиборній кампанії, цей спосіб спрацює не гірше.

В американській політичній практиці часто-густо кандидати використовують плакати, листівки, відеоматеріали, в яких ви­світлюється підтримка даного кандидата, скажімо, президентом СІЛА.

Під час проведення виборів 1990 р. в Україні кандидати де­мократичної спрямованості намагалися повідомити своїм ви­борцям про свою причетність до Демократичного блоку Ук­раїни, в який об’єдналися партії й рухи опозиційні до ком­партії.

Такий самий спосіб, але на особистісному рівні, використову­вали багато кандидатів, які вийшли до фінального голосування. Вони зверталися зі схожими програмами й політичними по­глядами з проханням підписати лист на підтримку фіналіста. Так вони намагалися привернути на свій бік тих виборців, які в першому турі віддали свої голоси за інших кандидатів, які не дійшли до фіналу.

Виборчі кампанії 1994 р. в Україні (президентська, парла­ментська і місцева) засвідчили більшу структуризацію україн­ського суспільства і значно більшу поляризацію суспільної сві­домості. А це, у свою чергу, сприяло більшому використанню са­ме декларування причетності, але не лише до певної партії. Ви­користовувався цей підхід і під час декларування прихильності до певної ідеї (самостійності України — об’єднання з Росією, підтримки державою української мови — надання статусу дер­жавної і російській мові тощо).

Але декларування своєї партійності активно використову­вали кандидати всіх рівнів, що, до речі, мало свої практичні на­слідки: понад 20 % депутатів 1994 р. були членами політичних партій.

Структуризація політичного вибору електорату мала полі- тико-психологічний контекст і була зумовлена не стільки зро­станням популярності окремих політичних партій та блоків, скільки обмеженістю інформації про кандидатів у результаті катастрофічного падіння тиражів газет і журналів. Саме тому виборці, ставлячи на перший план в особі, наприклад, парламен­тарія, морально-етичні та професійні якості кандидатів, не маю­чи даних саме про ці характеристики більшості претендентів на мандати, голосували здебільшого за партійно-блоковими пара­метрами.

Як наслідок, чимало виборців голосували за комуністичний блок КПУ-СПУ-СелПУ (“бо за комуністів було що їсти”) або за націонал-демократів (які “стоять за незалежну Україну”). І якщо на сході та півдні України ярлик “рухівця” означав про­вал на виборах, то на заході та Київщині з тим самим результа­том закінчилися вибори для “комуняк”.

Отже, можна зазначити, що метод декларування причетності в умовах обмеженої інформації про виборчий процес і насампе­ред особисті якості кандидатів е досить ефективним засобом проведення кампанії.

2.Створення міжособистісного контрасту. Цей метод суто психологічний і побудований на порівнянні кандидатів, їхніх особистісних характеристик, соціально-психологічних і профе­сійних статусів, віку, зовнішності, статі, освіти тощо.

Під час використання методу створення міжособистісного контрасту головне завдання полягає у виробленні різних спо­собів порівняння кандидатів за тими параметрами, які вам ви­гідні.

Такими параметрами можуть бути особистісні риси харак­теру, зовнішня привабливість, комунікабельність, ставлення до найактуальніших проблем даного виборчого округу.

Наприклад, коли 1980 р. сенатор-демократ Уоррен Могнусон боровся за переобрання на цей пост, який він обіймав ще з 1946 p., йому було вже близько вісімдесяти років.

Він був доволі кволий, інколи забалакувався, що, до речі, й не дивно для людини його віку. А його опонентом від Республі­канської партії було висунено 42-річного міністра штату Ва­шингтон Слейда Гортона, який мав чудові фізичні дані.

Саме останнім чинником команда Гортона й вирішила ско­ристатися у передвиборній боротьбі. Тактику вона обрала таку: по телебаченню часто показували, як С. Гортон вранці займаєть­ся спортом, організовували безліч дискусій кандидата на людях і т. ін.

Звичайно, У. Могнусон мав далеко не виграшний вигляд по­рівняно з молодим та енергійним конкурентом. Тому й мета команди Гортона — довести виборцям, що їхній кандидат навіть фізично краще підготовлений захищати інтереси виборців — була досягнута. Тим більше, що за останні десятиліття в США сформувався культ здорового способу життя.

С. Гортона обрали сенатором, що свідчить не лише про вели­ку користь занять спортом, а й про досить ефективний метод міжособистісного контрасту.

Ви можете запитати, а як же бути тоді, коли кількість канди­датів набагато більша? Допоможуть соціологи. Вони виведуть вам рейтинг усіх кандидатів, передбачать, хто з них вийде до фіналу. А це й дасть вам змогу використати метод міжособис­тісного контрасту. Хоча це абсолютно не виключає можливості його використання з-поміж усіх кандидатів, особливо якщо у вас є на чому створити позитивний контраст.

3. Створення ідеологічного контрасту. Цей метод за принци­пом використання схожий на попередній. Відрізняється він лише тим, що побудований виключно на ідеологічних чинниках (наприклад, консервативна філософія проти ліберальної, кому­нізм проти антикомунізму і т. ін.).

Така “ідеологічна” стратегія може стати в пригоді, коли пе­реконаний консерватор змагається зі стійким лібералом. У та­кому разі ставка на ідеологічне протистояння виправдана й ко­рисна, про що свідчить, скажімо, досвід президентської кампанії 1984 р. у СІЛА.

Команда Рональда Рейгана використала метод ідеологічного контрасту на всі сто відсотків.

Тоді було цілком зрозуміло, що Р. Рейган і його конкурент У. Мондейл є принциповими супротивниками майже щодо всіх ідеологічних і філософських питань. А суспільно-психологічна атмосфера в США характеризувалася переважно консерватив­ними настроями. Тому й не дивно, що команда Рейгана під час проведення виборчої кампанії повсякчас наголошувала на різ­них позиціях кандидатів. Це було надзвичайно вигідним, тому що погляди Р. Рейгана були надто консервативними.

Облишмо, однак, американців з їхніми філософськими тонко­щами в політиці. Нас більше цікавить вітчизняний політичний досвід.

Порівняно демократичні вибори 1989-1990 pp. засвідчили, що населення робило свій вибір переважно з ідеологічних мо­тивів.

Не були популярні радянські консерватори (партійні функ­ціонери, працівники радянських органів, керівники міністерств, відомств, установ тощо). Навпаки, люди симпатизували кандида­там, які намагалися протистояти тим, хто був при владі. Ця ка­тегорія кандидатів користувалася підтримкою виборців як де­мократи — спрацював своєрідний антиконтраст.

Звичайно, не варто, щоб серед критеріїв переважали лише іде­ологічні кліше. Досвід роботи представницьких органів в умо­вах перехідного періоду показав, що з погляду ефективності ро­боти депутатського корпусу цього вочевидь замало. У такий спосіб обираються депутати, професійно не здатні виконувати свої функції.

З одного боку, 1990 р. в Україні були обрані переважно орто­доксальні представники компартійного апарату із соціальною настановою “не пущать”, з другого — радикальні націонал-демо­крати, енергії яких у поєднанні з відірваністю від життєвих ре­алій вистачало хіба що на руйнацію застарілих структур. А кон­структивний прошарок центристського напряму виявився за­малим. Це дає нам право казати, що депутатський корпус пере­хідного періоду психологічно був не готовий до розбудови нової демократичної держави. А що вдієш! Ми всі є “зомбі” тоталіта­ризму та сформованої ним політичної культури.

Не кращим був депутатський корпус після виборів 1994 p., коли голосування знову-таки відбувалося переважно за ідеоло­гічними критеріями, а владу здобули здебільше ті, у кого була ностальгія за Радянським Союзом і так званим соціалізмом, що виявилося ефективним в умовах загострення кризових явищ у суспільстві. Отже, боротьба точилася саме на ідеологічних контрастах, і це позначилося на депутатському корпусі всіх рівнів.

4. Ставка на базову проблему. Світова політична практика знає приклади, коли об’єктивно слабкіші кандидати перемагали своїх конкурентів, зробивши ставку на одну-єдину базову про­блему, яка є дуже актуальною для виборців певного округу чи регіону.

У цьому випадку кандидат, який будує стратегію передви­борної боротьби в певному окрузі на одній проблемі, має пере­творити вибори на своєрідний референдум з цієї проблеми. Якщо певне питання турбує більшість виборців округу, треба зробити так, щоб воно “перекрило” всі інші питання, а різ­ниця в позиціях кандидатів мусить бути дуже чіткою: “так” чи “ні”.

Під час відпрацьовування такої передвиборної стратегії, до речі, доволі ризикованої, треба дотримувати всіх пунктів плану виборчої кампанії. І хоча її досить складно реалізувати, досвід показує: такі дії можуть бути ефективними там, де позиції кон­курентів найсильніші.

Ви ще не зовсім зрозуміли, у чому річ? Розглянемо такий приклад з американської історії парламентських виборів.

На початку 70-х років XX ст. один зухвалий кандидат-рес- публіканець насмілився кинути виклик вельми популярному в Техасі демократу — постійному членові Конгресу від цього штату.

У той час федеральне керівництво намагалося примусити штат погодитися на будівництво нової автостради, яка б розді­лила територію Техасу на дві частини. Цей проект був дуже не­популярний серед населення. А конгресмен-демократ зайняв непринципову позицію з цього питання, що було сприйнято ви­борцями як зневажання їхніх інтересів. І навпаки, молодий рес­публіканець побудував свою стратегію виключно на питанні про автостраду. Скрізь і завжди він робив особливий наголос на цій проблемі й таки зумів переконати виборців, що в разі свого об­рання він захищатиме їхні інтереси і боротиметься проти цього будівництва.

Ось так, за умов, коли інша стратегія не могла б дати позитив­ного результату, ставка на одну базову (надзвичайно актуальну для виборців) проблему уможливила перемогу об’єктивно слаб­шого кандидата.

До речі, таку найважливішу проблему можна знайти у будь- якому виборчому окрузі. Скажімо, для Одеси це може бути про­блема нафтового терміналу, для Севастополя — Чорноморського флоту, для Сум — хімічного заводу, для Донецька — збиткових шахт, для Київщини — Чорнобильської АЕС і т. ін.

5. Формування позитивного іміджу кандидата. Цей елемент виборчої кампанії надзвичайно важливий для будь-якого по­літика, оскільки процес формування політичного іміджу досить тривалий.

У процесі формування позитивного іміджу кандидата йдеть­ся насамперед про його особисті якості, які, напевно, здебільшо­го є універсальні для країн, що демократичним шляхом обира­ють собі законодавчу та виконавчу владу.

Щодо цього цікавою е думка багаторічного керівника Націо­нального комітету республіканської партії США Р. Блісса. Він вважав, що для політичного лідера найважливішими е такі яко­сті: чесність, увага до інтересів людей, уміння усвідомити себе лідером, поєднання слова й діла, ґрунтовна освіта, досвід прак­тичної діяльності та відносна молодість.

Звичайно, можна навести безліч думок багатьох людей з цьо­го приводу. Але річ не в тім. Головне — зрозуміти, що в кожно­му суспільстві домінують свої стереотипи стосовно іміджу іде­ального політика (про це ми говорили раніше). Є справді базові цінності, е й специфічні для кожного суспільства, ментальні особ­ливості сприйняття політичного ідеалу. Саме цей метод набли­жає реальний імідж до настанов суспільної свідомості щодо іде­ального політичного лідера. Якщо це вдається, вважайте, що пе­ремога — за вами.

6. Створення негативного іміджу конкурентам. Цей елемент стратегії побудований на намаганні додати ложку дьогтю до на­працьованого (позитивного) іміджу опонента. І хоча такий шлях доволі сумнівний з погляду моралі, дехто вважає його ефективним засобом для збереження “чистоти рядів” політич­ної еліти суспільства.

Найяскравішим прикладом, коли згаданий метод спрацю­вав на всі сто відсотків, є історія виведення з боротьби за крісло у Білому домі Геррі Харта, який був дуже популярний до 1987 р. серед членів демократичної партії і справедливо вва­жався одним із реальних претендентів на посаду президента США. Засоби масової інформації на всі голоси обговорювали його подружню зраду. Це й перетворило його із впливового лідера практично на політичного аутсайдера. Ця пляма на біо­графії перекреслила інші позитивні політичні та ділові якості сенатора в очах більшості потенційних виборців. Інший попу­лярний сенатор Джо Вайден став посміховиськом після того, як журналісти довідалися, що його “автобіографічна” книга майже цілком повторює життєпис одного з англійських полі­тиків.

Проте не завжди використання цього елемента стратегічної поведінки виправдовує себе під час виборчої кампанії. По-перше, треба враховувати соціально-психологічні та морально-етичні норми, що домінують у певному суспільстві. Скажімо, подружня зрада, наприклад, у країнах з офіційно визнаним багатожен­ством майже не вплине на політичну репутацію особи, яка кон­курує з вами на виборах. По-друге, якщо ви, критикуючи конку­рентів, як-то кажуть, “передасте куті меду”, це може викликати протилежний до бажаного ефект — сприятиме підвищенню рей­тингу тих опонентів, проти яких спрямована ця критика.

Водночас, ураховуючи мотивацію вибору електорату і тради­ції політичних технологій (виборцям, як правило, пропонують викреслити прізвище того кандидата, проти якого він голосує), слід мати на увазі, що чимало людей переважно голосують не за якого-небудь політика, а проти його опонентів. І цей цілком психологічний момент також “вписується” в стратегічну лінію негативізації конкурентів та їхніх дій.

Досвід свідчить, що не варто “атакувати” сильні сторони про­грам та іміджу опонентів. Менеджери виборчих кампаній вва­жають, що більш ефективним є пошук “темних” плям у біо­графії, наголошення на розмитості політичних поглядів, не­достатньому рівні освіти, відсутності необхідного досвіду і т. ін. Не варто “атакувати” особистість політика “у лоб”. Краще звер­нути увагу на “послужний список” лідера: біографію, приховану ним від громадськості інформацію, невиконані ним обіцянки і т. ін.

Одним із засобів реалізації методу створення негативного іміджу конкурентові є поширення інформації всілякими дослід­ницькими центрами, громадськими організаціями, службами опитування громадської думки і т. ін., які піддають критиці біо­графію, політичну програму, громадську чи політичну діяльність конкурента. Цілком можливо, що в цих зверненнях чи повідом­леннях не буде прямого заклику голосувати проти цього канди­дата, однак на рівні підсвідомості ця інформація сприятиме фор­муванню у виборців саме негативного іміджу.

До аналогічних наслідків можуть призвести й психологічно більш тонкі трюки. Такі, скажімо, які використала команда Джорджа Буша під час передвиборних змагань з Майклом Ду- какісом. Підконтрольні Дж. Бушу засоби масової інформації поширювали факт членства М. Дукакіса в одній з організацій ліберального спрямування. Але цей факт коментувався опосе­редковано — нібито як участь у діяльності організації з “член­ськими квитками”.

Треба знати американську політичну практику, де члени двох основних партій — республіканської та демократичної — не ма­ють фіксованого членства на відміну від компартії США. А ос­тання для багатьох американців е “антиамериканською” організа­цією. Отже, блискучий психологічний трюк “напівправди” досить ефективно працював на створення психологічного зв’язку пріз­вища “Дукакіс” з чимось “неамериканським”. Цей зв’язок, до ре­чі, у поєднанні з нетиповим для пересічного американця прізви­щем сприяв відторгненню на рівні підсвідомості особи цього по­літика у більшості виборців. Мовляв, він — “не наш”.

7. Утворення передвиборних коаліцій. Цей елемент вибор­чої кампанії має надзвичайне значення і передбачає встановлен­ня контактів з найвпливовішими лідерами, політичними струк­турами та групами впливу, які формують у певному виборчому окрузі громадську думку. Особливо важливо домовитися про підтримку (або хоча б не протидію) з людьми, які доти тради­ційно виступали на боці конкурентів і готові до цього знову.

Передвиборні коаліції можуть формуватися з окремими людьми, політичними партіями, профспілками, громадськими організаціями й рухами, трудовими колективами, бізнесовими структурами тощо.

Можна й цілеспрямовано звертатися до окремих груп вибор­ців, не укладаючи юридичних (хоча й негласних) угод. Це мо­жуть бути звернення за підтримкою, апелювання до корінних інтересів расових і етнічних груп, підприємців і профспілок, учи­телів та інженерів, православних і греко-католиків, кролівників і автолюбителів.

Такий підхід може бути дуже ефективний там, де виборці ра­ніше стабільно голосували за партію або громадську організацію опонента. Він дає змогу роз’єднати потенційно опозиційну со- ціально-територіальну спільноту виборців шляхом “гри” на різ­них соціально-професійних інтересах і суспільних статусах ви­борців.

8. Ставка на владні структури. Цей шлях використовується тоді, коли структури виконавчої влади на місцях контролюють політичну ситуацію й можуть реально впливати на процес ви­борчої кампанії починаючи від селекції претендентів (задовго до висування) і закінчуючи етапом безпосередньої агітації. Не обходиться у таких випадках і без маніпулювання бюлетенями на виборчих дільницях. (Останній шлях кримінальний і вико­ристовувати його не варто, оскільки такі дії караються законом і можуть назавжди зруйнувати кар’єру політика.)

Загалом не слід переоцінювати такий підхід, позаяк він спра­цьовує досить ефективно лише в тоталітарних або посттоталітар- них умовах функціонування владних структур. А за демокра­тичних умов адміністративний тиск може спричинити реакцію протидії виборців з абсолютно небажаним результатом. Хоча вміло використана підтримка влади може бути суттєвим чин­ником під час проведення виборчої кампанії за відсутності по­літично структурованого суспільства.

9. Ставка на суспільно-політичні структури. Методологічно цей шлях виправданий, коли у виборчому окрузі діють потужна партійна машина, розгалужена мережа первинних організацій і велика кількість членів партії, суспільної організації і т. ін. Цей елемент стратегії використовується в поєднанні з елемен­том декларування причетності кандидата саме до цієї суспіль­но-політичної структури, яка має такий значний вплив у пев­ному регіоні.

10.Ставка на засоби масової комунікації. Вона робиться за умов незаперечного переважання одного із кандидатів у впливі на мас-медіа. Однак слід пам’ятати, що перебільшувати їхній вплив не варто, оскільки, по-перше, виборці все-таки віддають перевагу безпосереднім контактам з кандидатами, а по-друге, активна підтримка тільки одного з учасників передвиборного марафону може лише дратувати й діяти не на користь єдиного обранця ЗМК.

11. Деморалізація конкурентів. Цей елемент стратегії вико­ристовується тоді, коли кандидат має незаперечну перевагу в матеріально-фінансових ресурсах, спирається на потужну пар­тійну машину та володіє контрольним пакетом найвпливові- ших у регіоні засобів масової інформації в поєднанні з високим особистим авторитетом.

Продемонструвавши свої “політичні м’язи” й приголомшив­ши у такий спосіб конкурентів, можна примусити їх зневіри­тися у своїх можливостях і зняти свою кандидатуру з балоту­вання.

Водночас не слід забувати і про політико-психологічну куль­туру електорату. Йдеться про те, що, наприклад, “зрівнялівська” психологія, що и донині домінує в українському суспільстві, може дати протилежні результати за умов надмірної демонст­рації своїх переваг у грошах та інших матеріальних ресурсах. Ті ж самі пенсіонери можуть в обличчя дякувати за продуктові на­бори і з тією ж “щирістю” викреслювати прізвище “добродійни­ка” з виборчого бюлетеня.

Проаналізувавши основні елементи стратегії виборчої кам­панії у вітчизняній та зарубіжній політичній практиці, слід за­значити, що не в кожній кампанії є всі згадані елементи стра­тегії. І це зрозуміло, бо не в усіх умовах застосування тих чи інших засобів політичної боротьби є доцільним і ефективним. У кожному окремому випадку треба ретельно проаналізувати пе­редвиборну ситуацію, перш як обирати єдино правильну страте­гію, що веде до перемоги.