Політологія для політика і громадянина: Монографія

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПРОВЕДЕННЯ ПЕРЕДВИБОРНОЇ АГІТАЦІЇ

Якщо стратегія кампанії покликана дати відповідь на запитання “Що треба робити?”, то тактична частина плану має дати відповідь на запитання “Як?” і “Коли?”.

Отже, тактика поведінки на виборах має ґрунтуватися на зав­даннях стратегії з урахуванням оцінки конкретної ситуації у виборчому окрузі.

Реалізація тактичних аспектів виборчої кампанії пов’язана із розв’язанням таких основних проблем:

• добір і організація роботи “апаратної” частини команди;

• побудова графіка роботи кандидата (виступи перед вибор­цями, записи промов на телебаченні та радіо, зустрічі з ок­ремими впливовими людьми і т. ін.);

• стеження за діями конкурентів і розроблення засобів і форм протидії;

• підготовка та організація виступів кандидата в засобах масової інформації (тексти, зовнішність, форми подання матеріалів);

• створення рекламної друкованої або відеопродукції на підтримку кандидата;

• розв’язання проблем матеріально-фінансового та транс­портного забезпечення кампанії;

• налагодження контактів з громадськістю, суспільно- політичними структурами та впливовими людьми в окрузі і т. ін.

Порядок організації й проведення виборів не означає, що ці елементи мають реалізовуватися саме в тому порядку, який на­ведено вище. Ці питання мають вирішуватися одночасно; ними мусять займатися конкретні виконавці з команди кандидата.

Конкретні аспекти менеджменту виборчої кампанії вже не­погано відпрацьовані, зокрема на вітчизняному політичному досвіді. Розглянемо деякі аспекти використання найсучас­ніших технологій політичної комунікації у політично та ін­формаційно розвинених країнах так званої традиційної демо­кратії.

Кабельне телебачення. Як і в нашій країні, воно використо­вується переважно для транслювання розважальних програм. Кількість його абонентів невпинно зростає, і це призводить до того, що частина виборців залишається поза впливом політич­ної реклами, яка передається звичайними телемережами. Тому спілкування з виборцями розвивається такими шляхами.

1. Випуск спеціальних інформаційних програм, дайджестів про діяльність певного політика, які надсилаються (передають­ся) засобам масової інформації. Наприклад, до 50 % американ­ських конгресменів (депутатів національного парламенту) ви­пускають власні “Вашингтон рипорт”, що дає змогу парламен­таріям перетворити політичне життя на постійну виборчу кам­панію.

2. Організація постійних зв’язків з виборцями, яким пропо­нують узяти участь у телефонному, телевізійному або комп’ю­терному опитуванні безпосередньо після проведення певних по­літичних акцій, трансльованих по телебаченню мітингів, з’їздів, слухань, дебатів і т. ін. Це дає змогу політикам оперативно пе­ревіряти, наскільки їхні основні програмні принципи, настанови, стандарти поведінки відповідають переконанням і настроям більшості громадян.

3. Упровадження нових принципів роботи кабельного теле­бачення, таких як “доктрина чесності”, “правило рівного часу” і т. ін. Яскравий приклад — вибори до парламенту Росії 1993 p., коли численні блоки правлячої еліти Російської Федерації, ма­ючи незаперечну перевагу в засобах масової інформації, воче­видь “передали куті меду” в рекламі представників ельцинської партії влади. Як наслідок — організатори виборів суттєво про­грали, оскільки не змогли (хоча б частково) переконати телегля­дачів у справедливості розподілу ефірного часу, а читачів га­зет — у чесному розподілі газетної площі серед представників різних політичних угруповань. А якщо долучити до цього ще й закриття опозиційних до влади газет, стає зрозумілішим вибір російських громадян, яким набридло відчувати себе об’єктом відвертих маніпуляцій і перекручувань.

Дуже важливим засобом політичної комунікації поступово стають відеомагнітофони. Відеопродукція використовується на­самперед з метою організації політичної пошти. Остання може бути як загальнорекламною (спрямованою на висвітлення ді­яльності, програми та особистості кандидата), так і персоналізо­ваною (коли виборцям демонструється відеопослання популяр­них осіб: президента, губернатора, співака та ін., які закликають проголосувати за конкретного кандидата або партію). Крім то­го, відеомагнітофони використовуються для відеотренінгів влас­не кандидатів.

Зрозуміло, що в наших умовах кандидати в депутати можуть використати відеоапаратуру як методичний засіб, оскільки ві­деомагнітофони у нас ще не набули такого поширення, як на “за­гниваючому” Заході.

Бурхливий розвиток відеотехніки уможливлює під час вели­ких виборчих кампаній випуск навіть щоденних “телегазет”. Звичайно, якщо кандидат має достатньо коштів для утримання власної знімальної групи, яка постійно супроводжує його під час проведення політичних акцій, монтує матеріал і оперативно передає його на телебачення.

Доволі поширеними є телеконференції, які дають змогу про­вести, скажімо, з’їзд або конференцію партії без збирання де­легатів або активістів в одному місці. Так само можна органі­зувати телевізійну зустріч кандидата зі своїми потенційними прихильниками або іншими політичними лідерами і поспілку­ватися з ними в активному режимі, що дозволяє запитувати, по­яснювати позиції, узгоджувати їх і т. ін.

Комп’ютеризація суспільства дає змогу використовувати обчислювальну техніку для розв’язання численних проблем, та­ких, скажімо, як:

• ведення банків політичних даних;

• планування виборчої кампанії;

• ведення фінансових та інших розрахунків (як своїх, так і конкурентів);

• моделювання можливих політичних ситуацій;

• організація електронної пошти і т. ін.

Банки політичних даних можуть бути двох видів. У першо­му випадку вони містять тексти законів, проектів законів, про­грам, біографічні та інші довідкові дані, результати голосування та іншу необхідну інформацію.

У другому випадку йдеться насамперед про списки виборців. У політичній практиці країн Заходу, а подекуди і в країнах ко­лишнього соцтабору, дедалі частіше вони оновлюються за допомо­гою ЕОМ. Кандидати створюють картотеки даних про виборців, які охороняються після патентування авторським правом. Вна­слідок проведення цієї копіткої роботи кандидат (або партія) ство­рює зареєстрований банк даних, в якому можна знайти не лише імена й адреси, а й вік, професію, національність, хобі тощо.

Маючи такий банк даних, можна направляти персоніфіко­вані послання виборцям на основі інформації про їхні специ­фічні запити й інтереси. Наприклад, можна підготувати кілька варіантів звернень і передвиборних листівок, які слід надсила­ти виборцям виходячи з їхнього соціально-професійного ста­тусу.

Такі “особисті листи” найкраще друкувати за допомогою лазерних принтерів, які дають змогу виготовити упродовж го­дини кілька десятків зразків передвиборної продукції. Лазерні засоби друку можна використовувати й для виготовлення на­ближених до реальних копій виборчих бюлетенів із зразками- рекомендаціями на кшталт: викресліть Петренка або члена КПУ (НРУ) тощо.

Системи політичного комп’ютерного програмування, крім за­значеного вище, дають змогу редагувати комюніке, заяви для преси, тексти промов тощо, готувати й проводити опитування громадської думки, створювати цільові політичні портрети окре­мих груп виборців (на основі результатів попередніх виборів і досліджень громадської думки) і т. ін.

До речі, під час проведення соціологічних досліджень актив­но використовуються технічні системи автоматичного набиран­ня номерів абонентів. Але такі системи можуть використовува­тися й більш оригінально. Якщо записати на плівку звернення кандидата або його прихильників до виборців, а потім транс­лювати його по черзі власникам телефонів, то за певних умов такий спосіб політичної реклами може принести позитивні ре­зультати.

Зрозуміло, що це далеко не повний список технологій, які мо­жуть бути корисні під час проведення виборчої кампанії, але він дає уявлення про тенденції та напрями розвитку політичної ко­мунікації. І хоча нам цей етап поки що видається доволі екзо­тичним, а рівень інформаційного забезпечення політичних кам­паній у розвинених країнах — недосяжним, принаймні деякі аспекти наведених технологій політичної комунікації можна використати і в наших умовах.

Однак не варто забувати, що в кожній справі можуть бути як позитивні, так і негативні аспекти.

Використання нових технологій у сфері політичної комуні­кації, безумовно, допомагає кандидатам ефективніше планувати свою виборчу кампанію, сприяє роботі над іміджем, підвищує рі­вень культури проведення виборів і політичної культури сус­пільства загалом і т. ін. До політичної сфери залучаються про­фесіонали високого рівня в галузі інформаційних технологій, політології, політичної психології та соціології, соціального менеджменту. Водночас у впровадженні нових інформаційних технологій у політичну сферу є й певні обмеження.

Передусім слід сказати про високу вартість відеотехніки, комп’ютерів, електронної пошти тощо. Орієнтація на ці техно­логії в суспільстві, де більшість населення живе за межею бід­ності, навряд чи сприятиме перемозі на виборах. У скрутних економічних умовах не кожна родина може передплатити га­зети. Крім того, існують й обмеження політичного, культурного, законодавчого, зрештою, психологічного плану. Наприклад, ви­користання системи автоматичного набирання номерів абонен­тів у поєднанні з “політичним автодовідником” може викли­кати у громадян негативну реакцію, оскільки вони більше звик­ли до спілкування (навіть і по телефону) “живцем”.

Дуже вагомим є психологічний чинник і в таких аспектах, як, здавалося б, процедура заповнення бюлетеня. Якщо, скажімо, люди звикли викреслювати тих, проти кого вони голосують на виборах, ніж ставити плюс або хрестик проти прізвища канди­дата, за якого вони мають намір проголосувати, це може призве­сти до численних помилок, а відтак і перекручування волі ви­борців.

Незважаючи на те, що нові технології політичної комуніка­ції дедалі ширше впроваджуються в практику виборчих кампа­ній, найпотужнішими засобами передвиборної агітації залиша­ються телебачення і радіо. А цілою галуззю політичної реклами стало режисирування відеокліпів і радіосюжетів із закликами на підтримку тих чи інших кандидатів, партій чи передвибор­них блоків.

Ознайомлення з варіантами режисури передвиборних мате­ріалів, безумовно, розширить арсенал засобів політичної рекла­ми, до яких відносять такі типи: “свідчення”, “калейдоскоп кон­трастів”, “позитивні емоції”, “досвід” і традиційно поширений “репортаж”.

“Свідчення”. На підтримку кандидата висловлюється попу­лярна людина, яку поважають і шанують виборці. По суті цей варіант режисури реалізується на основі застосування принци­пу декларування причетності до певної людини, партії, громад­ської організації і т. ін.

Наприклад, у виборчій кампанії 1988 р. Дж. Буш використав відеокліп про зустріч кандидата (тоді віце-президента США) з керівником СРСР М. Горбачовим. Цей відеоряд супроводжував­ся закадровими словами Р. Рейгана, який запевняв американців у тому, що він особисто довірив би Дж. Бушу управління краї­ною. Ефективний психологічний трюк полягав у поєднанні ве­ликої на той час популярності М. Горбачова і Р. Рейгана; як свідчили фахівці, цей відеокліп створював враження, що голо­сом Р. Рейгана говорить ... М. Горбачов, у певному розумінні тоді шанована суспільною свідомістю людина.

“Калейдоскоп контрастів”. Такий відео- або радіокліп ство­рюється з метою формування негативного контрасту конкурен­тові й полягає в доборі висловлювань (бажано протилежних) у різні часи і в різних обставинах з одного й того самого питання. Демонстрація таких частин кліпу (10-15 секунд кожна) створює певному кандидатові імідж людини, яка не має власних поглядів, діє кон’юнктурно, сама собі суперечить, а відтак не викликає до­віри у виборців.

“Позитивні емоції”. Такий відео- або аудіоматеріал, як пра­вило, будується на поєднанні приємної, спокійної музики й спри­ятливого тла — лона природи, родинного кола і т. ін.

“Досвід”. Цей тип рекламної продукції розкриває компетент­ність кандидата, його досвід державної, політичної діяльності, значущість у політичній ієрархії суспільства.

“Репортаж”. Найпоширеніший тип передвиборної політич­ної режисури, який традиційно розповідає про зустрічі кандида­та з виборцями, політичними діячами, висвітлює відвідування певних населених пунктів, виробництв, установ, фірм, закладів культури та спорту і т. ін.

Підсумовуючи, зазначимо, що обсяг часу присутності кандида­та у теле- або радіоефірі (прямо або опосередковано) не обов’яз­ково означає, що для виборців це важливіше, ніж минуле канди­дата, його політичні погляди, партійна приналежність і програ­ма на майбутнє. Але те, що цим аспектам політичної реклами слід приділяти багато уваги, — факт незаперечний.