Вступ

Кінець ХХ ст. ознаменувався подіями надзвичайної історичної ваги, які кардинальним чином змінили весь подальший розвиток історії багатьох народів, в першу чергу європейських. Розвал Радянського Союзу та Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, роз´єднання Чехословаччини і об´єднання Німеччини, розпад таких структур, як Варшавський Договір і Рада Економічної Взаємодопомоги, переінакшили політичну карту Європи, спричинили до появи на ній нових держав, народи яких розпочали активне входження в західноєвропейське та світове співтовариство, надолужуючи те, що було втрачено протягом століть напівколоніального існування.

Оприлюдненням Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. було утверджено «створення самостійної української держави — України» з неподільною та недоторканною територією, де «мають чинність виключно Конституція і закони України».(1)

1 грудня 1991 р. народ України голосами понад дев´яносто відсотків учасників референдуму «підтвердив Акт проголошення незалежності України, схвалений Верховною Радою України 24 серпня цього року». (2)

Здійснилася віковічна мрія багатьох поколінь одного з найчисельніших народів Європи — відродити свою державність, утвердити свою незалежність і суверенітет. Як підкреслив у своєму Посланні до Верховної Ради (лютий 1999 р.) Президент України Л. Д. Кучма, «Україна виборола свою незалежність і утвердила себе високоавторитетною державою у світовому співтоваристві. Багато було таких, хто мало вірив у наше майбутнє, хто пророкував нам неминучу поразку. Однак сьогодні вже ясно всім: головне і визначальне випробування ми витримали. Незважаючи на всі складнощі, які існують і сьогодні, ми вистояли. Державна незалежність України, яка впродовж століть виборювалася українським народом на чолі з його авангардом — українським національним рухом, є сьогодні реальністю». (3)

У Зверненні Верховної Ради України «До парламентів і народів світу» 5 грудня 1991 р. наголошувалося:

«Україна, одна з держав — засновниць Організації Об´єднаних Націй, у повній відповідності з цілями і принципами Статуту ООН спрямовує свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на активізацію міжнародного співробітництва в розв´язанні екологічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. Зовнішня політика України буде базуватися на загальновизнаних принципах міжнародного права.

Україна як європейська держава готова приєднатися до Гельсінського заключного акта, Паризької хартії та інших документів НБСЄ. Україна закликає парламенти та уряди країн-учасниць НБСЄ підтримати ЇЇ намір стати безпосереднім і рівноправним учасником Загальноєвропейського процесу, брати участь в інших європейських структурах.

Україна готова встановити з іншими державами дипломатичні відносини і будувати двосторонні відносини з ними на засадах рівноправності, суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи один одного, визнання територіальної цілісності та непорушності існуючих кордонів.

Україна вважає свою територію неподільною і недоторканною, визнає непорушність існуючих державних кордонів і не має жодних територіальних претензій до жодної держави», (4)

Для забезпечення успішного виконання завдань, що постали перед керівництвом країни у новій історичній ситуації, треба було корінним чином змінити зовнішньополітичну діяльність держави, забезпечити її суверенітет, сприяти формуванню позитивного іміджу України на міжнародній арені як прогнозованого, надійного і відповідального партнера світового співтовариства.

Якісно нові завдання постали і перед Міністерством закордонних справ України, яке протягом десятиліть існування Радянської України, за словами професора Б. І. Гу-менюка, «як по суті, так і по формі відігравало незначну роль, було здебільшого «маріонетковим придатком відомства на Смоленській площі» (МЗС СРСР. — Авт.), що відбивало двоїсту, «оруелівську» сутність існуючої тоді політичної системи». (5)

Ця ситуація, безумовно, відбивалася на практичній діяльності українських дипломатів того періоду, переважна більшість яких, все ж незважаючи на усі відомі складнощі роботи в умовах тоталітарного режиму, «якщо не прямо, то опосередковано приносили користь рідній Україні, допомагали як ближнім, так і далеким сусідам краще розуміти її Історію, оцінювати невичерпний потенціал». (6)

Міністерство закордонних справ України радянського періоду виконувало лише незначні функції сфери багатосторонніх відносин, маючи своїх представників при міжнародних організаціях у Нью-Йорку, Парижі, Відні та Женеві, що скоріше формально засвідчувало, що Україна була одним із засновників Організації Об´єднаних Націй та членом світового співтовариства.

Про обмежені можливості впливу МЗС України на формування зовнішньої політики свідчить структурний і кількісний склад його центрального апарату та закордонних представництв, який на початку 90-х років налічував 156 осіб, в тому числі 97 дипломатів та 59 адміністративно-технічних працівників.

Станом на березень 2000 р. за кордоном діяло вже 89 дипломатичних представництв та консульських установ України, зокрема 62 посольства (до складу Посольства України в Бельгії включається дипмісія України в Нідерландах, а до складу Посольства України в Швеції — дипмісія в Данії), 8 постійних представництв при міжнародних організаціях, 13 генеральних консульств і два відділення посольств. На цей час Україна має свої закордонні установи в 62 країнах світу.

На початку 2001 р. в центральному апараті МЗС працювали 694 співробітники: 453 дипломати і 241 адміністративно-технічних працівників; в закордонних установах України — близько 1157 співробітників (655 дипломатичних і 502 адміністративно-технічних працівників). ЗО закордонних установ України очолюють кадрові дипломати, а решту — представники органів законодавчої та виконавчої влади, політичні діячі, науковці.

Цікавими для порівняння можуть бути дані щодо кількості співробітників зовнішньополітичних відомств деяких держав світу. Так, у 90-х роках в системі МЗС Франції працювало 10000 осіб (4000 в центральному апараті і 6000 в закордонних установах); Великобританії -9100 (6100 і 3000 відповідно); ФРН - 8000 (2600 і 5400); Російської Федерації - 10700 (3200 і 7500); США - 25500 (6500 і 19000); Канади - 4600 (2600 і 2000); Швеції - 2250 (850 і 1400); Фінляндії - 2200 (800 і 1400); Угорщини-1500 (700 і 800); Швейцарії - 1900 (700 і 1200).

Сьогодні Україна стає все більше відомою у світі, її визнали 167 держав і 162 встановили дипломатичні відносини. На 1 березня 2000 р. в Україні функціонувало 61 посольство, 4 відділення посольств, 15 представництв міжнародних організацій, 14 генеральних консульств, 18 почесних консульств. Посли 53 держав виконували свої функції за сумісництвом. Дипломатичний корпус в Україні на цей період налічував майже 2500 працівників, у тому числі 1214 фахових дипломатів.

Свідченням високого міжнародного авторитету України стало обрання її на сесії Генеральної Асамблеї ООН в 1999 р. непостійним членом Ради Безпеки ООН. Україна є членом понад 40 міжнародних міжурядових організацій, зокрема ОБСЄ і Ради Європи. На засадах рівноправного партнерства розвивається співробітництво України з НАТО і Європейським Союзом, а курс на інтеграцію з європейською спільнотою проголошено стратегічним вектором зовнішньополітичної діяльності України.

Все це ставить перед українським МЗС та його закордонними установами нові вимоги по забезпеченню реалізації курсу, визначеного Президентом України та «Основними напрямами зовнішньої політики України», затвердженими Верховною Радою України 2 липня 1993 р.

Особливо наголошується на:

1. Розвитку двосторонніх міждержавних відносин.

2. Розширенні участі в європейському регіональному співробітництві.

3. Співробітництві в рамках Співдружності Незалежних Держав.

4. Членстві в ООН та інших універсальних міжнародних організаціях.

В Основних напрямах окреслено і головні пріоритетні функції української зовнішньої політики, якими є:

—забезпечення національної безпеки;

—створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки;

—сприяння науково-технічному прогресу в Україні та розвитку її національної культури і освіти;

- участь у вирішенні глобальних проблем сучасності;

—контакти з українською діаспорою;

—інформаційна функція.

Таким чином, у цьому документі визначені стратегічні напрями і пріоритети зовнішньої політики України на тривалу перспективу. (7)

Для успішної реалізації завдань зовнішньої політики потрібні цілеспрямована і скоординована керівна діяльність Президента України, Кабінету Міністрів України, законотворча робота Верховної Ради України, ініціативне і чітке виконання своїх функцій зовнішньополітичним відомством — Міністерством закордонних справ.

Використана література

1. Україна на міжнародній арені: Збірник документів! матеріалів 1991 —1995рр.: У 2кн.— К„ 1998. -Кн. 1.-С. 7.

2. Там же.— С. 14.
3. Урядовий кур´єр. — 23 лют. 2000.— № 34.

4. Україна на міжнародній арені.— Кн. І.

5. Гуменюк Б. І. Основи дипломатичної та консульської служби,— К., 1998.— С. 3.

6 Там же.

7. Україна на міжнародній арені.— Кн. 1 С. 40-41, 47-48.