4.2. Особливості суспільного ладу та державного устрою

Галицько-Волинське князівство значною мірою зберігало риси суспільного й державного устрою, притаманних Давньоруській державі. Водночас суспільна та державна організація князівства, внаслідок впливу сусідніх держав середньовічної Європи, мала свої особливості.

Могутньою економічною й політичною основою феодального класу на Галичині була численна група боярської аристократи (“мужі галицькі”), яка володіла великими земельними латифундіями, значною кількістю сіл і міст. Бояри помітно впливали на внутрішню й зовнішню політику держави. “Мужі галицькі” підтримували князівську владу настільки, наскільки вона відповідала інтересам феодальної верхівки. Вони активно протидіяли спробам обмежити їхні повноваження на користь великого князя чи міст, що розвивалися.

До панівного класу належали також служиві феодали, що економічно і політично залежали від великого князя чи впливових бояр. Землевласниками вони ставали завдяки князівським пожалуванням за військову службу, хоча не гребували й можливістю самочинно захопити общинні землі. Галицьке боярство також роздавало їм власні землі, аби завоювати прихильність дрібних феодалів і використати їх як опору у протистоянні князеві.

До класу феодалів примикала верхівка духовенства. Церква, як і за часів Київської Русі, була могутнім землевласником і мала неабиякий вплив на соціально-політичне життя суспільства.

Селяни становили основну масу населення. Переважна більшість (смерди) була особисто вільною, мала власне господарство. Холопство в Галицько-Волинському князівстві не дуже поширилось. Вигідніше було садовити невільників на землю; відтак поступово холопи злилися із селянством, яке сплачувало податки й несло військову повинність на користь великого князя. Зростання боярського землеволодіння посилювало залежність селян від феодалів. За користування землею вони мали сплачувати ренту землевласнику і виконувати різноманітні повинності.

Серед важливих особливостей соціально-політичного розвитку Галицько-Волинської землі слід назвати наявність тісних економічних і торгівельних зв’язків із європейськими державами, що сприяло бурхливому розвиткові міст. Міста, де налічувалося понад вісімдесят, були адміністративними, торговельно-ремісничими і культурно-релігійними центрами. їм належала важлива роль у політичному житті держави. Соціальний склад міського населення був неоднорідним. Ремісницька й купецька верхівка міст (“мужі градські”) була опорою влади князя, сприяла її зміцненню, оскільки остання надавала всілякі пільги й привілеї заможним городянам. Верхівці міст належали торговельні (“гречники”, “чудинці”та ін.) і ремісничі (“ряди”, “братчини” та ін.) об’єднання. Мешканці міст: робітні люди, підмайстри, обслуга й інші “люди менші”, хоча й були особисто вільними, підкорялися міському патриціату.

Галицько-Волинське князівство упереваж зберігалося у характерні для Давньоруської держави риси державного устрою. Верховна політико-адміністративна та судова влада належала великому князю. Він здійснював центральне управління, очолював військову організацію, керував збором податків. Прерогативою великокнязівської влади була також зовнішньополітична діяльність держави. За згодою великого князя призначалися єпископи. Атрибутами великокнязівської влади були “вінець”(коро-на), герб, печатка й прапор. Проте галицько-волинські князі не мали достатньої соціально-економічної опори й фактично залежали від боярської аристократії, оскільки для здійснення тих чи інших заходів потребували військової та фінансової підтримки. Князівська влада мала переважно обмежений характер: без згоди бояр не відбувалася жодна політична акція. Тобто за формою правління це була феодальна монархія, обмежена впливом боярської олігархії. Особливістю державного управління на Галицько-Волинській землі було застосування дуумвірату — спільного правління двох найвищих посадових осіб. Так, Великий князь Данило Галицький з 1245 року і до смерті правив спільно з братом Васильком, який “тримав” більшу частину Волині.

Помітну роль у політичному житті Галицько-Волинського князівства відігравала боярська рада. Вона являла собою різновид олігархічної форми правління, що протистояла єдиновладдю князя. До складу боярської ради входили найвпливовіші бояри-землевласники, галицький єпископ, найвищі державні посадовці. Вона не залежала від князя й скликалася переважно з ініціативи самого боярства. В окремі періоди, коли відбувалося послаблення великокнязівської влади, роль боярської олігархії значно зростала. Так, після смерті князя Романа бояри не дозволили вдові правити від імені малолітнього сина Данила і за згодою боярської ради “вокняжився” боярин Володислав Кормильчич. За князювання Юрія II — Болеслава найважливіші документи підписувались великим князем спільно з боярською радою.

Серед органів державної влади Галицько-Волинського князівства можна назвати також і снеми (князівські з’їзди). Але їхні рішення мали переважно консультативно-рекомендаційний характер. На снемах могли також укладатися різні угоди як внутрішньополітичного так і зовнішньополітичного характеру.

У Галицько-Волинських містах, як і на інших давньоруських землях, скликалося віче. Однак тут воно не відігравало такої значної політичної ролі, як наприклад, у Новгороді чи Пскові. Незрідка віче скликалося з ініціативи князя. Так, Данило Галицький у 1213 та 1235 pp. намагався спертися на людність Галича в протистоянні боярській опозиції, проте реальної допомоги не отримав. У випадках зовнішньої небезпеки чи незадоволення міського населення діями посадових осіб віче могло збиратися стихійно.

Характерною особливістю центрального та місцевого управління в Галицько-Волинському князівстві було прискорене переростання десяткової системи управління у двірсько-вотчинну. Двірсько-вотчинні слуги поєднували в своїй особі й двірські чини, здійснювали управлінські функції в державі.

Центральною постаттю був двірський, який очолював апарат управління князівським доменом, супроводжував князя й забезпечував його охорону під час воєнних дій та виїздів за межі князівства.

Важливі функції державного управління покладалися на канцлера. Він був хранителем державної печатки, організовував підготовку державних документів та їх зберігання, виконував зовнішньополітичні та інші доручення князя.

Своєчасне надходження доходів із князівських володінь мав забезпечувати стольник. Серед інших чинів літопис згадує про збройника, який відав справами озброєння князівського війська, отроків, дитячих, які супроводжували й охороняли князя.

Місцеве управління здійснювали посадовці, яких призначав князь. У межах своєї компетенції вони мали адміністративні, військові та судові повноваження, а також збирали данину, податки й мито на користь князя з населення та приїжджих купців. Містами управляли тисяцькі й посадники, воєводствами — воєводи, волостями — волостелі. Посадовці на місцях мали у своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал. Утримання системи місцевого управління здійснювалося за принципом “кормління”, що робило ці посади досить прибутковими. Управлінські функції у селах покладалися на виборних старост, підконтрольних місцевій адміністрації.

Судова система Галицько-Волинської держави не відокремлювалась від князівської адміністрації. Вищою судовою інстанцією були князь, а в окремі періоди — боярська рада. Від імені князя незрідка суд здійснював двірський, який був “суддею князівського двору”. Князівське судочинство здійснювали також княжі тіуни, вірники, мечники, отроки.

Право суду належало й посадовцям місцевого рівня: тисяцьким, посадникам, воєводам, волостелям, а також великим землевласникам: вони судили залежних від них селян. Значною була роль церковного суду, до юрисдикції якого належали справи про порушення церковних законів, шлюбно-сімейні й деякі цивільні справи, що стосувалися церковного майна.

Судовий процес мав такі ж елементи, як і в Київський Русі, й мав змагальний характер.