8.3. Судочинство

Суди на українських землях протягом першої половини XIX ст. будувалися за становим принципом. їх діяльність сприяла зміцненню політичного й економічного становища дворянства. У Катеринославській, Таврійській, Харківській (до 1835 р.— Слобідсько-Українській), Херсонській (до 1812 р.— Миколаївській) губерніях судочинство було приведено у повну відповідність із судовою системою центральної Росії.

Судами першої інстанції були повітові земські суди (для дворян і державних селян), магістратські й ратушні у містах (для купців і міщан). Повітові й міські суди розглядали як цивільні, так і кримінальні справи, які не передбачали смертної кари, позбавлення честі й тілесних покарань. Ці суди виконували також нотаріальні дії. Кріпосних селян судили поміщицькі суди. З 1837 р. для суду в цивільних і незначних кримінальних справах над державними селянами засновувалися волосні та сільські розправи.

Другою апеляційною й ревізійною інстанцією вважалися створені в губерніях палати кримінального суду і палати цивільного суду. Кожна палата складалася із призначених урядом голови й радника та чотирьох обраних засідателів (по два від дворян і купців).

Окрім того, в губерніях діяли позастанові совісні суди (розглядали цивільні справи у примирливому порядку, а також кримінальні справи про злочини божевільних і малолітніх), надвірні суди (для різночинців та осіб невизначеного стану). У 1808 р. в Одесі виник комерційний суд, склад якого (голова, чотири члени і юрисконсульт) обирався купецтвом. Пізніше, відповідно до “Установлення комерційних судів” (1832 р.), такі суди з’явилися в більшості міст Причорномор’я.

На Правобережжі (Волинська, Київська, Подільська губернії) судову систему очолював головний суд, який вважався апеляційною інстанцією для судів повітових (для дворян і селян), підкоморських (у межових справах), магістратів і ратуш (для міського населення). Повноваження головного суду були такими ж, як у палат цивільного й кримінального суду в інших губерніях. Головний суд також розглядав справи, які становили в інших губерніях компетенцію совісних і надвірних судів.

Особливістю судової системи Лівобережжя (Полтавської та Чернігівської губерній) було те, що тут головною судовою інстанцією вважався генеральний суд. Він складався з кримінального й цивільного департаментів, кожен із яких у своєму складі мав призначених урядом генерального суддю, по два радники та по п’ять обраних дворянством засідателів. Особливістю генерального суду було й те,що на старшого з генеральних суддів за відсутності губернатора й віце-губернатора покладалося тимчасове управління губернією.

Діяльність судів в Україні контролювалася губернаторами. Вищою судовою інстанцією був Сенат.

Упродовж 30-х років XIX ст. низкою нормативних актів царської влади особливості в судовій системі України було ліквідовано й надалі вона розвивалася разом із російською як її частина. Замість головного й генерального судів діяли палати цивільного й кримінального суду, голови яких призначалися імператором, а радники — міністром юстиції. Усі повітові суди перетворювались на “уездные”. У судочинстві запроваджувалася російська мова.

Судова реформа, проведена на підставі затверджених Олександром II 20 листопада 1864 р., Судових статутів була однією з найпослідовніших реформ другої половини XIX ст. Колишній становий, залежний від адміністрації суд замінювався судом, який базувався на демократичних принципах (змагальності, гласності, рівності усіх перед законом, права звинуваченого на захист та ін.). Запроваджувалася система позастанових судових установ двох типів — мирові й загальні суди.

Мировий суд став найчисельнішою судовою установою. Він розглядав дрібні кримінальні й цивільні справи. Його першою інстанцією був одноособовий суд дільничного мирового судді або суд почесного (що працював безоплатно) мирового судді. Мирові судді обиралися на три роки земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали вищу або середню освіту, відповідний віковий і службовий ценз. Установлювався також високий майновий ценз (15 тис. крб.), винятками були тільки відставні офіцери. Апеляційною інстанцією був з’їзд мирових суддів.

Система загальних судових органів складалася з окружних судів та судових палат.

Окружні суди створювались у складі призначуваних голови, його товариша (заступника) і членів суду. У першій інстанції вони розглядали основну масу цивільних і кримінальних справ. Кримінальні розглядалися трьома суддями. Попереднє слідство здійсню-вали судові слідчі.

У розгляді справ, де підсудним загрожували покарання, пов’язані з позбавленням чи обмеженням громадянських прав, обов’язковою була участь присяжних засідателів. В імперії суд присяжних розглядав до трьох чвертей кримінальних справ. До списків присяжних, які складалися земствами й міськими думами і затверджувалися губернаторами, згідно із законом могли включатися російські піддані віком від 25 до 70 років, що жили в повіті не менше 2-х років. Винятки становили злочинці, неспроможні боржники, сліпі, глухі, німі, божевільні. До участі в суді у якості присяжних не допускались особи, які не володіли російською мовою, що, безперечно, посилювало процеси русифікації на українських землях. Присяжні виносили вердикт про невинність або винність підсудних, який не залежав від думки суддів і не підлягав апеляції. Для підсудних, котрих присяжні визнавали винними, судді встановлювали міру покарання.

Судові палати, яких в Україні було три (Київська, Харківська, Одеська), складалися з департаментів цивільних і кримінальних справ. Кожна судова палата керувала діяльністю відповідних окружних судів. Вони розглядали апеляції на рішення окружних судів, а також діяли як суди першої інстанції у справах про державні та посадові злочини.

Найвищим апеляційним і касаційним судовим органом був Сенат.

За судовими статутами 1864 р. запроваджувалась адвокатура. Адвокати поділялися на присяжних повірених, які здійснювали представництво в цивільних і захист у кримінальних справах в усіх судових установах, і приватних повірених, що мали право діяльності лише в тих судах, де вони були приписані. Законом адвокати були поставлені в залежність від суду й держави.

Кандидати в присяжні повірені повинні були мати вищу юридичну освіту й стаж практичної судової діяльності не менше 5 років. При округах судових палат створювалися Ради присяжних повірених — корпоративні об’єднання, які регулювали питання прийняття у присяжні повірені, здійснювали нагляд за дотриманням законності в їхній діяльності та ін.

Вимоги до приватних повірених були значно меншими. Вони мали скласти відповідний іспит в окружному суді або судовій палаті, бути не молодшими 18 років.

Відбулась реорганізація прокуратури, функції якої полягали у підтриманні державного обвинувачення в суді, нагляді за діяльністю судових слідчих, поліції, за місцями ув’язнення.

Характерною особливістю проведення судової реформи в Ук-раїні було те, що вона відбувалась повільніше, ніж у губерніях центральної Росії, а в ряді регіонів здійснювалася частково. Так, загальні суди були створені лише у Катеринославський, Полтавський, Таврійський і Херсонський губерніях. На Правобережжі спочатку, з 1871 p., створювалися мирові суди, але мирові судді тут не вибиралися, а призначалися міністром юстиції. Тільки з 1880 р. почали діяти окружні суди і Київська судова палата.

Проведення судової реформи в Україні в часі фактично збіглося з проведенням контрреформи (прийняттям законодавства, спрямованого на скасування демократичних принципів судочинства й судоустрою, закладених у 1864 р.).

На Лівобережжі замість інституту виборних мирових судів створювалася складна система судових органів, низовими ланками якої були призначувані міністром юстиції земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Інститут почесних мирових суддів зберігався. Апеляційною інстанцією став повітовий з’їзд судового присутствія на чолі з предводителем дворянства. Суд присяжних позбавлявся розгляду справ про пресу й політичні злочини. Нові правила складання списків присяжних засідателів виключали можливість участі у судовому процесі демократичних і ліберальних елементів. Упродовж післяреформених років було внесено понад 700 змін і поправок до судової реформи.

На початку XX ст. судова система зазнала подальшого розвитку, збільшувалась кількість посадових осіб у судовій системі. В 1906 р. в умовах революційних подій започатковано воєнно-польові суди. Пізніше, коли почалася перша світова війна, їхня діяльність була розширена.