Історія вчень про право і державу: Навчальний посібник

§ 1. Г. Гроций про право і державу

Гуго де Гроот Гроций (1583—1645) — видатний гол­ландський юрист, державний діяч, письменник, автор знамени­тої праці «Про право війни і миру. Три книги, у яких поясню­ються природне право і право народів, а також принципи публічного права» (1625 р.). Мета трактату, як її формулює Гро­ций, — вирішення теоретичних проблем міжнародного права, спірних питань про природу права і війни. Г. Гроций вже в ранньому віці проявив незвичайні здібності: у 8 років писав вірші латиною, в 12 став студентом Лейденського ун-ту, де вивчав юрис­пруденцію, в 20 років — доктором права. В 1601 р. був призначений історіогра­фом республіки, потім займав різні державні посади. Прийняв участь в полі­тичних подіях, був засуджений. Після дворічного ув´язнення втік до Франції і тут, в еміграції, написав трактат «Про право війни і миру» і ще понад 90 творів з історії і теорії держави і права, міжнародного і канонічного права, загальної історії, античної літератури і культури.

Вихідний пункт міркувань автора твору «Про право війни і миру» — джерела права. На його думку, «мати природного права є сама природа людини». Право коріниться в розумній природі людини, його прагненні до спілкування додержання вироблених тисячоліттями правилах співжиття. Природна рівність людей, їх свобода волі, направляема розумом, — основа людського співжит­тя, природного права. В ньому втілена вища справедливість. Та­ким чином, природне право, за Гроциєм, «є предписания здоро­вого глузду, якими та чи інша дія, залежно від її відповідності чи невідповідності самій розумній природі, визнається або морально ганебною, або морально необхідною...». Цим воно відрізняєть­ся від інших джерел права, будучи їх основою. Природне право він називає правом у власному, тісному змісті слова, відзначаю­чи, що право в більш широкому змісті (тобто форми волеуста­новленого права) є правом у кінцевому рахунку остільки, оскіль­ки не суперечить розумній людській природі і природному праву.

Основними приписами природного права (вимогами розуму) є: утримання від зазіхань на чуже майно; повернення одержаної чужої речі і відшкодування отриманої вигоди з неї, обов´язок дотримання обіцянок, відшкодування шкоди з нашої вини, во­здаяния людям заслуженого покарання, розумний поділ благ між окремими особами і суспільством, надання переваг мудрішому, бідному перед багатим, громадянинові перед іноземцем. Це — наші обов´язки відносно до інших, правила добра, принципи справедливості, властивих людській сутності.

Слідом за Аристотелем Гроций поділяє право на природне і волеустановлене. Останнє — на людське і божествене, джерелом яких є свободна воля Бога чи людини. І та і інша форма права повинні відповідати предписаниям природного права. На його думку, природне право настільки непорушне, що не може бути змінено навіть Богом. «...Подібно тому, як Бог не може зробити, щоб двічі по два не дорівнювало чотирьом, так точно він не може зло по внутрішньому змісту перетворити в добро». Тому приро­дне право поширюється на акти і наслідки як людської, так і бо­жественної волі. Воно для Гроция священне і непорушне.

У свою чергу, людське право мислитель поділяє на внутрідер­жавне і міжнародне право (право народів). Перше виходить від громадянської влади, правил панування і підпорядкування в державі, волі народу, закріплених у законах. Друге — «одержує обов´язкову силу волею всіх народів чи багатьох з них», — пише Гроций. Матір´ю внутрідержавного права він називає зобов´я­зання, прийняте за взаємною згодою (договору), що одержує силу від природного права. До нього в державі приєднується користь співтовариства, предписана в законах: «ті, хто предпи-сує закони іншим, звичайно тим самим переслідують яку-не-будь користь чи, принаймні, повинні її переслідувати». Право народів виникає в силу взаємної угоди між ними. Коли під час війни внутрідержавне право не має сили для супротивних сто­рін, то зберігає силу право неписане, тобто природне право, чи встановлене взаємною угодою народів, тобто міжнародне пра­во, вважає автор трактату. Такі джерела, природа права.

Право Гроций визначає в трьох значеннях. 1) Право «не що інше, як те, що справедливе,... те, що не суперечить справедли­вості. Суперечить же справедливості те, що огидно природі істот, володіючих розумом»; 2) Право «є моральна якість, властива осо­бистості, в силу якої можна законно володіти чим-небудь або дія­ти так чи інакше». В цьому значенні право є можливість робити належне, що забороняє неналежне, недозволене в силу предпи­сания; 3) Право — однакове з поняттям «закон», що зобов´язує до виконання якої-небудь належної дії. Поради, настанови, пра­вила (наприклад, правила честі), що не мають обов´язкової сили, не є законом чи правом. Право не одержує свого зовнішнього здійснення, якщо воно позбавлено сили для проведення в жит­тя. Закон — засіб здійснення права у дії, примушує людей силою до дотримання справедливості.

Не погоджуючись з уявленнями про те, що справедливість — лише користь сильних і право створюється силою, що саме страх спонукав винайти право, щоб уникнути насильства, Гроций пра­гне показати: походження внутрідержавного права (законів) є логічно неминучим наслідком буття природного права, взаєм­ної угоди людей. У нього право «є воля найсильнішого» у тім сенсі, що слабкі, бажаючи уникнути гноблення з боку більш сильних, з´єднуються для встановлення і дотримання загальни­ми силами правосуддя, щоб здолати сильних спільно. Закон може застосовуватись лише тоді, коли забезпечена «повна можливість звернення до правосуддя».

Покарання в межах справедливості, вважає Гроций, дозво­лено самим природним правом, «тобто поза залежністю від за­конів божеських і людських». Покарання — це відплата за зло­чин, перенесення зла, заподіюваного злодіянням, на винного. У покаранні здійснюється потрійна мета: користь того, хто здій­снив злочинне діяння, користь потерпілого чи користь усіх. З утворенням держави й встановленням судів їм одним була дана влада стягувати за заподіяний збиток, карати.

З природно-правових позицій Гроций розглядав і питання про походження держави. На його думку, колись існував «при­родний стан», де не було ні держави, ні приватної власності. Однак накопичений досвід, прагнення людей до спілкування, їх здатність керуватися розумом спонукали укласти договір про державотворення для дотримання права і загальної користі. Він одержав силу від природного права — «прародительки» внут­рідержавного права. Це — вихідна і визначальна причина виник­нення і буття політичних явищ (держави і державного права), «матір´ю» яких і виступає взаємна угода людей. Угода добро­вільна, а «не по божому велінню». Ця угода розглядається як втілення волі людей, основа самої держави, її суверенітету, від­носин влади і підлеглості.

Державу Гроций визначає як «досконалий союз вільних лю­дей, укладений заради дотримання права і загальної користі». Порівнюючи таке визначення держави з визначеннями Аристо­теля і Цицерона, бачимо вплив їх ідей (як вища і досконала форма спілкування вільних людей, як правове спілкування і форма захисту загальної користі), але тут більш чітко виражена концепція договірного походження держави. За своїм соціаль­ним змістом держава в такім трактуванні виступає як угода біль­шості проти меншості, як союз слабких і пригноблених проти сильних і могутніх. Згадаємо, у Т. Мора сучасна держава — це «змова багатіїв» проти бідних і слабких.

Ознакою держави є верховна влада, до функцій якої Гроций відносив, подібно Ж.Бодену, видання і скасування законів (в сфері як світській, так і релігійній), правосуддя, призначення посадових осіб і керівництво їх діяльністю, стягування податків, питання війни і миру, укладання міжнародних договорів — усе, що відноситься безпосередньо до публічної сфери. Сутність вер­ховної влади складається, за Гроцієм, у тім, що це — «влада, дії якої не підлеглі іншій владі і не можуть бути скасовані чужою владою за її розсудом». Під верховною владою, таким чином, мається на увазі суверенна влада. Загальним носієм верховної влади (тобто суверенітету) є держава в цілому як «досконалий союз», носієм же влади зокрема може бути одна чи кілька осіб, «відповідно законам і вдачам того чи іншого народу».

Чи усюди і скрізь верховна влада має належати народу, а отже й право скинення і покарання государів?

Г. Гроций застерігає про небезпеку такої думки: вона послу­жила і ще може послужити надалі причиною багатьох нещасть. «Якщо зберегти таке загальне право спротиву, то буде вже не держава, але безладна юрба, як у циклопів». У розділі «Про спро­тив владі» він пише: держава може накласти заборону на це загальне право опору заради збереження громадського миру і державного порядку, інакше вона не може здійснити свою мету. Адже ніхто не бажає зла самому собі. Благо уряду складається з щастя його підданих.

Проте Гроций допускає виключення з правила. Вони випли­вають або із суспільного договору, якщо в ньому залишено за народом право (явно чи неявно) на зміну способу правління, або сам договір грубо порушений чи розірваний правителями держави, а також «якщо має місце захоплення влади шляхом неправої війни». Право спротиву в такому випадку, на думку Гроция, допускає не тільки опір силою, але і покарання смер­тю (злочини проти закону і держави правителями, захоплення влади). Така міра є захистом суспільного договору і тієї части­ни природної свободи, яка ним передбачена. Автор трактату вважає найкращою пораду Платона: «Починай у державі лише те, що може бути схвалено твоїми співгромадянами; примушува­ти ж до чого-небудь не слід ні рідних, ні батьківщини».

Формам правління, які Гроций згадує в трактаті (царську, єдинодержавну владу, владу найзнатнійших вельмож, вільну гро­маду, демократичну республіку), не надається істотного значен­ня: «народ може обрати будь-який спосіб правління; адже той чи інший правопорядок слід оцінювати не з точки зору пере­ваг його форми, про що судження людей дуже розходяться, але з точки зору здійснення в ньому волі людей». У трактаті по­мітні негативне ставлення його автора до тиранії (де тріумфує насильство й відсутній правопорядок), перевага, що віддається царській владі чи демократичній республіці (де немає виклю­чень для участі в обговоренні і рішенні державних справ). Та­ким чином, як у правоутворенні, так і в державі, виборі її форм тут пріоритет залишається за волею людей, їх розумом, пра­вом, правопорядком.

Цей пріоритет у своєму вченні про право і державу Гроций послідовно утверджує й в сфері міжнародного права. Для нього головним питанням тут залишається: чи може війна коли-не­будь бути справедливою, чи дозволяє природне право воювати? Відповіді на ці питання він прагне «вивести із самої природи», тобто природи розуму, суспільства. На його думку, вони забо­роняють не всяке насильство, але тільки таке, котре несумісне із суспільством, з порушенням чужого права. Тому сила, що не порушує чужого права — законна. Природне право чи право на­родів, закони і звичаї всіх народів допускають війни.

Г. Гроций розрізняє війни справедливі і несправедливі. «Спра­ведливою причиною початку війни може бути не що інше, як правопорушення». До справедливих воєн він відносив, зокрема, війни оборонні, за збереження цілісності держави, захист майна, проти ким-небудь заподіюваного насильства, тобто суперечним природному праву. Несправедливі війни (загарб­ницькі, протиправне насильство) порушують предписания при­родного права і права народів. її призвідники відповідальні за все те, чим супроводжується війна та її наслідки.

Війни мислитель ділить також на публічні і приватні. Публі­чна війна ведеться органами публічної влади, приватна — між приватними особами. Приватна війна — найдавніша. її веден­ня дозволене, якщо вона не суперечить природному праву (про­ти заподіюваного ким-небудь насильства). Публічна війна, за Гроцієм, буває урочистою (справедливою, оголошеною органа­ми влади, передбаченою правом народів) і неурочистою (віль­ною від церемоній, несправедливою, що ведеться органами і посадовими особами в державі проти приватних осіб). Він спро­стовує розхожі уявлення, начебто для верховної влади справе­дливо те, що вигідно їй, начебто не можна правити державою, не порушуючи справедливості. На його думку, такі уявлення несумісні з правилами співжиття — природним правом, пра­вом народів, що зберігають свою силу для супротивних сторін. Базовий принцип системи міжнародного права — «договори мають дотримуватися».

Трактат «Про право війни і миру» Гроций закінчує умовлян­нями про дотримання сумлінності і миру. Він орієнтований на формування світового співтовариства, заснованого на раціо­нально-правових принципах рівності, співробітництва і взаєм­ності у відносинах між усіма людьми, народами і державами, на ідеї єдиного міжнародного правопорядку. Величезний внесок Гроция в розробку доктрини права міжнародного спілкування дав підстави для іменування його «батьком міжнародного права». Таким чином, Гроций послідовно розвиває теорію природ­ного права, поширивши його дію на відносини між людьми в «природному стані», у державі, між народами як вихідної і ви­значальної причини виникнення і буття всіх політичних явищ. Його вчення про природну і волеустановлену форми права, до­говірне походження держави, про суверенітет, війни і міжнаро­дні відносини вплинуло на наступний розвиток політико-пра-вової думки, формування основ юридичного світогляду.