§ 3. Теорія народного суверенітету Ж.Ж.Руссо

Новий напрямок суспільної думки — політичний радикалізм — пов´язаний з ім´ям видатного французького філософа, письменника, теоретика педагогіки, драматурга і композитора Жан Жака Руссо (1712—1778). Його програма корінних перетворень суспільного ладу відбивала інтереси і вимоги мас, міської бідноти.

Літературну популярність Руссо приніс його нарис «Роздуми про науки і мистецтва», що одержав першу премію Діжонської академії. Відповідаючи на запитання: «Чи зробив прогрес наук і мистецтв людей більш щасливими і більш моральними?», він писав, всупереч традиціям Просвітництва: прогрес наук і мистецтв, нічого не додавши до нашого благополуччя, тільки зіпсував характери. Робота викликала гарячі суперечки, і його висновки були названі «парадоксами Руссо».

Однак центральне місце у світогляді Руссо займали його соціально-політичні ідеї. Найбільш повний їх виклад і обґрунтування містили його історичний нарис «Роздуми про походження і підстави нерівності між людьми» (1755 р.) і знаменитий трактат «Про Суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762 р.). Проблеми суспільства, держави і права мислитель починає вирішувати, вивчаючи природний і громадянський стан людини.

У природному стані, за Руссо, всі вільні і рівні, відсутня приватна власність. У ході удосконалення навичок і знань людини складалися суспільні зв´язки, зароджувалися соціальні формування — сім´я, народність. Сім´я, на його думку, — саме давнє із суспільств.

Однак розвиток цивілізації, пише Руссо, призвів до появи і росту соціальної нерівності, регресу свободи. Майнова нерівність стала наслідком встановлення приватної власності на землю. На зміну природному стану з цього часу прийшло громадянське суспільство. «Перший, хто, огородивши ділянку землі, придумав заявити: «Це моє!» і знайшов людей досить простодушних, щоб тому повірити, був справжнім засновником громадянського суспільства». Це призвело до появи багатих і бідних, між якими розпалюється запекла боротьба, і, як наслідок, — політична нерівність, заснування публічної влади. З її встановленням усі погодилися, слухаючи «хитромудрі» доводи багатих, сподіваючися знайти свободу і — «кинулися прямо в кайдани». Так з´явилася держава.

Тепер суспільство поділилося на правлячих і підвладних. Створені шляхом пагубного договору держава і закони «наклали нові пута для слабких і додали нові сили багатому, безповоротно знищили природну свободу, назавжди установили закон власності і нерівності, перетворили спритну узурпацію в непорушне право і заради вигоди кількох честолюбців прирекли з тих пір весь людський рід на працю, рабство й убогість». Остання межа нерівності настає з переродженням держави в деспотію. У ній немає більше ні правителів, ні законів — там тільки одні тирани. Рівність тут відновлюється, тому що піддані перед деспотом — ніщо у своєму рабстві і безправ´ї. «Людина народжується вільною, але усюди вона в кайданах». Народ знову повертається в природний стан, коло замикається.

Поки народ примушений коритися і кориться, пише Руссо, він поводиться добре. Якщо народ скидає ярмо, він чинить ще краще, повертаючи собі свободу. Тут мислитель явно виправдує насильницьке повалення абсолютизму, позбавленого легітимності. Таким чином, первісний договір про заснування держави, що безповоротно знищила природну свободу, перетворив спритну узурпацію в непорушне право. Уряд і закони тут втратили правовий характер. Сила замінила право, а рабство — свободу. Але «сила не творить право», — вважає філософ. «Слова рабство і право суперечать одне одному; вони взаємно виключають одне одного».

У противагу такому, порочному і згубному для людства напрямку розвитку суспільства і держави, Руссо розвиває свою концепцію суспільної (соціальної) угоди (Contrat social) як «справжнього договору між народами і правителями». Його формула зводиться до наступних положеннь: кожний передає в загальне надбання і ставить під вище керівництво загальної волі свою особистість і усі свої сили, перетворюючись в нероздільну частину цілого. Це колективне Ціле одержує в результаті такого акту свою єдність, своє загальне Я, своє життя і волю. Це особа юридична, «колись іменувалася громадянською общиною, нині ж іменується Республікою, або Політичним організмом: його члени називають цей Політичний організм Державою, коли він пасивний, Сувереном, коли він активний, Державою — при зіставленні її з їй подібними».

У результаті такого правильного і законного договору утворюється асоціація рівних і вільних індивідів, у сукупності вони одержують ім´я народу, окремо — громадян, як тих, хто бере участь у верховній владі, підданих, як підлеглих законам держави. Таким чином, відчуження за суспільним договором природної свободи і рівності відшкодовується кожному (але вже як нерозривній частині цілого, члену народу-суверена, громадянину) у виді договірно встановлених прав і свобод. Суспільний договір, за Руссо, служить у державі основою всіх прав. Завдяки йому усі стають «рівними в результаті угоди і по праву».

Якщо в природному стані свобода індивіда, згідно з Руссо, обмежувалася лише його фізичною силою, то в республіці свобода громадянська обмежена загальною волею. Тільки одна загальна воля, вважає мислитель, може управляти силами держави відповідно до мети її встановлення, яка є загальним благом. Загальне благо як мета держави, за його переконанням, може бути виявлено тільки більшістю голосів. «Загальна воля завжди права», — стверджував Руссо. При цьому він розрізняє загальну волю і волю усіх: перша має на увазі загальні інтереси, друга — інтереси приватні і являє собою лише суму висловленої волі приватних осіб. «Але відкиньте, — пояснює Руссо, — з цих виявлень волі взаємні крайнощі; в результаті додавання розбіжностей, що залишилися, вийде загальна воля». Розрізнення між індивідом як приватною особою зі своїми приватними інтересами і тим же індивідом як громадянином, носієм загальних інтересів, зіграло значну роль у конституційно-правовому закріпленні підсумків Французької революції. Надалі воно лягло в основу теорії прав людини і громадянина.

Відстоюючи панування в державі і її законах загальної волі, Руссо різко критикує всілякі окремі асоціації, партії, групи і громадські об´єднання, що вступають у неминучу конкуренцію із сувереном. їх воля стає загальною стосовно своїх членів і приватною стосовно держави, що спотворює загальну волю громадян. Він приєднується до думки Н. Макіавеллі про те, що наявність сект і партій заподіює шкоду державі. Але робить важливий висновок: «якщо ж існують часткові співтовариства, то варто збільшити їх число і тим попередити нерівність між ними».

У своїй ідеалізованій конструкції народного суверенітету Руссо передбачає рівність прав і обов´язків громадян і держави. Межі державної влади в її взаєминах з підданими, відповідно до його вчення, ставляться межами загальних угод. Верховна влада, якою б необмеженою, священною, недоторканною вона не була, не переступає і не може переступити меж загальних угод. Кожна людина може цілком розпоряджатися тим, що їй ці угоди надали з її майна і свободи. Отже, суверен ніяк не вправі накласти на одного з підданих більший тягар, ніж на іншого.

Разом з тим, суверен, за думкою Руссо, не зв´язаний власними законами. «Немає і не може бути ніякого основного закону, обов´язкового для Народу в цілому, для нього не обов´язковий навіть Суспільний договір». Він вправі змінити й умови договору. Суверен «стоїть вище і судді, і Закону», адже йому належить право помилування, звільнення від покарання, передбаченого законом і визначеного судом. Більше того, за Руссо, влада суверена включає право на життя і смерть підданих. Коли государ говорить громадянину: «Державі необхідно, щоб ти вмер», то він повинен вмерти, тому що тільки при цій умові він жив дотепер у безпеці, тому що його життя не тільки благодіяння природи, але і дарунок, отриманий їм на визначених умовах від держави». Такий антиіндивідуалістичний гімн суверену, що перевершує етатизм Т. Гоббса, більше не зустрічається в теорії суверенітету. Зате практика тоталітарних держав повна трагічних прикладів реального втілення руссоїстського її тлумачення.

Ж.-Ж. Руссо відкидає вимогу яких-небудь гарантій захисту прав індивіда в його взаєминах з державою. З одного боку, у суверена «немає і не може бути таких інтересів, що суперечили б інтересам цих осіб,., адже неможливо, щоб організм захотів шкодити усім свої членам». Але з іншого боку, згідно з мислителем, потрібні гарантії проти підданих, щоб забезпечити виконання ними своїх зобов´язань перед сувереном: «якщо хто-небудь відмовиться підкорятися загальній волі, то він буде до цього примушений всім організмом, а це означає не що інше, як те, що його силою примусять бути свободним».

Отже, за Руссо, суспільний договір дає політичному організму (державі) необмежену владу над усіма його членами в ім´я загального блага — свободи і рівності. Цю владу, що направляється загальною волею, він і іменує суверенітетом.

Суверенітет трактується мислителем як «здійснення загальної волі», необмеженої влади, що направляється загальною волею. За умовами суспільного договору вона належить народу. Ідеї народного суверенітету разом з ідеями рівності і свободи (рівних прав і обов´язків) виступають у Руссо як основні принципи республіканського ладу, центральні пункти його політичної програми.

Народний суверенітет має, відповідно до його вчення, дві ознаки: він невідчужуваний і неподільний. Як відчуження суверенітету від народу на користь тих чи інших осіб чи органів, так і його розподіл між різними частинами народу (станами) за логікою Руссо означали б заперечення суверенітету як загальної волі всього народу. Народ як суверен, як носій і виразник загальної волі, «може бути представлений тільки самим собою». «Передаватися, — підкреслює він, — може влада, але ніяк не воля». Таким чином, по суті тут заперечується як представницька форма влади, так і принцип поділу верховної влади держави на різні влади.

Суверенітет народу проявляється у здійсненні ним законодавчої влади. Лише там, де законодавствує народ є дійсна свобода. Закони — акти загальної волі. Тому парламент чи інші представницькі збори депутатів, вважає мислитель, не можуть бути представниками народу, вони лише його уповноважені: «вони нічого не можуть постановляти остаточно». Усякий закон, якщо народ не затвердив його безпосередньо сам, недійсний.

Виконавча влада (уряд) — сила суверена, згідно з Руссо, рішення якої не відносяться до компетенції суверена чи сфери закону. Ця влада виражається в актах приватного характеру. Вона — посередній організм між підданими і сувереном. Уряд є лише його служителем, уповноваженим здійснювати закони і підтримувати свободу як громадянську, так і політичну. Устрій виконавчої влади, у цілому, повинен бути таким, щоб «вона завжди була готова жертвувати Урядом для народу, а не народом для Уряду».

Поєднання влади законодавчої і виконавчої робить правління непридатним. Як міру, покликану запобігти узурпації влади чиновниками, мислитель пропонував періодично скликати Народні Збори для вирішення питань про довіру уряду і посадовим особам. «Проведення таких зібрань, — писав Руссо, — має своєю метою збереження суспільного договору». Народоправство, на його думку, виключає необхідність у поділі державної влади як гарантії політичної свободи. Досить розмежувати компетенцію законодавчих і виконавчих органів, підкорити виконавчу владу суверену.

Залежно від того, кому суверен вручає правління (усій чи більшій частині народу, деяким або одному), Руссо вирізняє демократію, аристократію, монархію. У чистому вигляді, зауважує він, ці види правління не існують. Взагалі кажучи, підкреслює мислитель, демократичне правління найбільш придатне для малих держав, аристократичне — для середніх, а монархічне — для великих. За умови народовладдя «навіть монархія стає республікою». Правління, при якому народ зменшується в числі й убожіє, за Руссо, є найгірше. Всяке правління за допомогою законів Руссо вважає республіканським правлінням. «Таким чином, — підсумовує він, — я називаю Республікою всяку державу, керовану за допомогою законів, який би не був при цьому спосіб управління нею».

На думку мислителя, суспільний договір дає життя державі, наділяє ж волею і рухом її законодавство. Угоди і закони поєднують права й обов´язки громадян, повертають справедливість. У громадянському стані усі права визначаються законом. їх мета — збереження свободи і рівності. Руссо виділяє чотири роди законів: політичні (основні), громадянські, кримінальні і «найбільш важливі з усіх» — звичаї й особливо громадська думка. Останні закони «відбиті не в мармурі, не в бронзі, — пише просвітник, — але в серцях громадян; вони-то і складають справжню сутність держави; ...коли інші закони старіють чи слабшають, вони повертають їх до життя чи заповнюють їх, зберігають народу дух його перших встановлень і непомітно заміняють силою звички силу влади». У дусі Монтеск´є він говорить про необхідність урахування в законах географічних факторів, звичаїв народу та ін., що роблять «його закони придатними для нього одного».

Для переходу до справжнього народовладдя потрібен мудрий законодавець. Щоб відкрити найкращі правила співжиття, потрібний розум високий, розуміючий пристрасті і природу людей, готовий трудитися в одному столітті, а пожинати плоди в іншому. «Потрібні були б Боги, — резюмує Руссо, — щоб дати закони людям». Діяльність такого незвичайного законодавця просвіщає народ і підготовляє ґрунт для мудрих актів суверена.

Таким чином, у політичній доктрині просвітителя головна увага приділена проблемам соціальної природи влади, її приналежності народу. В ній немає детального проекту організації ідеального ладу. Для нього важливіше начала «вільної республіки», керованої за допомогою законів, свободи і рівності в ній. Влада суверена і загальна воля визначають права й обов´язки індивідів. Виступаючи проти осуспільнення приватної власності, Руссо пропонував все ж зрівняти майнове становище громадян: «Жоден громадянин не повинен бути настільки багатий, щоб бути спроможним купити іншого, і жоден — настільки бідний, щоб бути змушеним продавати себе». Все це виявляє егалітарист -ський характер соціальної доктрини Руссо. Вона стала одним з основних ідейних джерел філософії і політичного радикалізму наступних двох століть.