Історія вчень про право і державу: Навчальний посібник

§ 3. Проект слов´янського союзу Кирило-Мефодіївського товариства

У XIX ст. Україна залишалася провінцією Росії без близьких перспектив відродження державності. І все ж з кінця XVIII ст. тут починається культурно-національне відродження, пов´язане з ім´ям класика української літератури І. П. Котля­ревського (1769—1838), його безсмертною «Енеїдою», її гімном волі і братерству. Перу поета і драматурга належала і «Пісня на новий 1805 рік пану нашому О. Б. Куракину», де засуджувалася кріпосницька сваволя, неправосуддя, зазіхання дворян на ко­зацькі землі.

Сміливо висував ідеї конституційної монархії, скасування крі­посного права засновник Харківського університету В. Н. Кара-зін. Вивчали і розвивали національну самосвідомість своїми робо­тами видні історики, етнографи, мовознавці І. Могильницький, І.Срезневський, А. Чепа, В. Ломиковський, М. Церетелєв і ба­гато інш. Харківський професор філософії І. Б. Шад, що при­їхав з Німеччини замість І. Фіхте, у підручнику «Природне пра­во» (1814 р.) відстоював свободу совісті, думки, право на освіту, національну державність. В опублікованій промові «Про звіль­нення Європи» він одним з перших почав розробку теорії на­цій. Львівський і петербурзький професор П. Лодій у праці «Те­орія загальних прав», виходячи з державно-правових поглядів німецького правознавця X. Вольфа, розглядав прагнення люди­ни до щастя як фундамент природного права, категоричного імперативу І. Канта. Німецька школа права справляла значний вплив на юридичну думку українських вчених.

З появою таємних декабристських організацій у Петербурзі і Москві майже одночасно в 1818—1821 pp. виникають таємні товариства в Києві, Кам´янець-Подільську, Тульчині. Об´єднане південне товариство в 1823 р. обговорило і прийняло «Руську правду» П. Пестеля. «Товариство об´єднаних слов´ян», засно­ване в Новоград-Волинську братами П. і О. Борисовими і Ю. Люблінським, відстоювало ідею реорганізації Росії на фе­деративних началах. Цього часу діяло і таємне Малоросійське товариство, члени якого (І. Котляревський, В. Лукашевич, П. Капніст, С. Кочубей та ін.) співчували ідеї відродження укра­їнської державності.

Під впливом національно-визвольного руху в Європі, зокре­ма польського повстання 1830—1831 p., наростало національне відродження на західноукраїнських землях в Австрійській імпе­рії. Гурток прогресивної молоді «Руська трійця» під керівницт­вом М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького сповідував ідеї єдності всіх слов´ян, в опублікованих творах оспівував бо­ротьбу українського народу, його героїв, гайдамаччину.

Отже, перший етап національного відродження ознамену­вався культурно-національним підйомом, розвитком української класичної літератури, історії, етнографії. Юридична думка по­чала розробку і пропаганду теорії природного права, теорії на­цій і національної державності. Вітчизняна політико-правова думка на початку XIX ст. зазнала зростаючого впливу росій­ської ліберальної й особливо радикальної ідеології. Із зростан­ням національно-визвольного руху в Східній Європі в Україні в 30-і pp., як і в Росії, усе більш значне поширення одержують ідеї слов´янофільства, панславізму, месіанської ролі України у рятуванні слов´янства.

Ідеї єдності українських земель, братерства всіх слов´янських народів, демократичних перетворень суспільства і держави під­хопили організатори й учасники Кирило-Мефодіївського товари­ства (1846—1847). Воно було створено викладачами і студента­ми київських учбових закладів з ініціативи професора Київського університету Миколи Костомарова, публіцистів і письменників Миколи Гулака, Василя Бєлозерського. Незабаром у товарист­во ввійшли автор «Кобзаря» Тарас Шевченко, Павло Куліш, Оле­ксандр Навроцький, Георгій Андрузький та ін. Товариство ледь устигло виробити перші програмні документи, як було розгром­лено.

Створення товариства (братства) Костомаров розглядав як силу, здатну об´єднати слов´ян. Політична програма була сфо­рмульована в підготовлених Костомаровим «Книзі буття укра­їнського народу» і «Статуті слов´янського товариства святих Ки­рила і Мефодія», а також у «Записці» Бєлозерського. Програмні документи мали просвітницький характер.

Нема свободи без віри, стверджується в «Книзі буття укра­їнського народу». Віра православна вимагає захисту від царів і панства, звільнення з неволі. Автор «Книги» пояснює: слов´яни жили в братерстві ще до прийняття християнства, однак пізніше потрапили в неволю до чужих: чехи і полабці — до німців; серби і болгари — до греків і турків, росіяни — до татар. Традиції свободи пізніше відроджувалися тільки в Новгороді і козацькій Запорізькій Січі, де люди жили в республіках.

Звільнення слов´ян почнеться з України. Вільні слов´янські народи утворять єдиний союз республік на федеративних нача­лах, де не буде кріпацтва і гноблення, а буде рівність і братерс­тво. Пізніше М.Грушевський відзначить: у «Книзі буття» вира­зилося політичне кредо Костомарова — «автократизм і класовий лад повинні бути знищені. Царство й автократизм викривляють життя громадянськості в самих основах і громадянськість не може відродитися, поки не звільниться від них». Сам Костома­ров згодом пояснював: «Ми стали уявляти всі слов´янські на­роди з´єднаними між собою у федерацію подібно древнім гре­цьким республікам чи Сполученим Штатам Америки з тим, щоб усі знаходилися в міцному зв´язку між собою, але кожна збері­гала свято свою окрему автономію....... В усіх частинах феде­рації передбачалися «однакові основні закони і права, рівність ваги, мір і монети, відсутність митниць і свобода торгівлі, зага­льне знищення кріпосного права і рабства в якому б то не було вигляді, єдина центральна влада, завідуюча зносинами поза со­юзом, військом і флотом, але повна автономія кожної частини стосовно внутрішніх установ, внутрішнього управління, судо­чинства і народної освіти». Частина кирило-мефодіївців схиля­лася до конфедеративного устрою майбутнього союзу.

Законодавча влада в кожній республіці слов´янського союзу відповідно до планів кирило-мефодіївців належала б Народним зборам. Виконавча влада передбачалася виборною, підзвітною Народним зборам. За таким же принципом поділу влади вибу­довувалися б і федеративні органи, до повноважень яких дода­валися б ще функції зовнішньої безпеки й оборони.

Поміркована частина членів товариства (М. Костомаров, П. Куліш, В. Бєлозерський) схилялась до мирної пропаганди його мети і програми. Радикальне крило товариства (Т. Шевченко, М.Гулак, Г. Андрузький, О. Навроцький, І. Посяда та ін.) бу­дуть поділяти думку Кобзаря про необхідність «добре вигост­рить сокиру, та й заходиться вже будить», щоб розбудити «хи­ренну волю» і скинути ненависне самодержавство і кріпацтво.

Теоретичні погляди Тараса Шевченка (1814—1861), зрозумі­ло, не мають політико-правовій цілісності і системності, але спираються на чітко виражені ідеї, що йдуть із глибин народно­го духу.

Погодимося з філософом Д.Чижевським: у поезії Шевчен­ка в центрі світу, природи, історії, буття — людина. Людина, що стогнала і стогне в кайданах, від «неволі» і «неправди», що уособлюються царями, панами. У поета народ — образ Прометея, прикутого до скелі, Україна — образ заплаканої матері. Поеми «Кавказ», «Сон», «Заповіт» та ін. передають нестримний гнів проти абсолютизму, бездушної системи влади, кріпосництва, неволі. Царі, царська Росія — є головними винуватцями поне­волення українського народу. У поемі «Сон» Шевченко нази­ває Петра І тираном, катом, людожером, «першим, хто розпи­нав Україну», а Катерину II — «второю, що її доконала». Поет не чекає змін на краще від Росії — там «від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить». Немає надій у нього і на українську шляхту, шукачів російського дворянства: «І хилитесь, як і хилились / І знову шкіру дерете / 3 братів незрячих греч­косіїв...»

Згідно з Шевченком, людина наділена природними правами, вона від природи вільна. У неї «доля—воля». Однак давно вже — у ярмі в панів, несправедливих законів («луплять за законом»), тому що право в Росії «катами писане», тут неправосуддя («пра­вди немає в суді»). Поет славить волю запорізьких козаків, Ко­зацької держави, коли «Пишалася синами мати, / Синами воль­ними....... Він закликає пам´ятати колишню славу, вивчати славне минуле («Подивіться лишень добре, / Прочитайте знову / Тую славу. Та читайте / Од слова до слова...»/), боротись за волю поневоленого народу.

Якщо в минулому для Шевченка суспільно-політичним ідеалом виступає Запорізька Січ, Козацька держава часів Хмельницько­го, то із сучасних держав — США, з їх демократією і «праведним законом» («...Коли ж / Діждемось Вашингтона з новим і праве­дним законом / А діждемось-таки колись!»). «Праведний за­кон», — синонім правди і справедливості, закон, що відповідає природному праву, оберігає свободу людини, свободу соціальну і політичну. («Бо де нема святої волі, / Не буде там добра ніко­ли. Нащо ж себе таки дурить?»). У поета тільки соціально спра­ведливе може бути правом, законом, не підвладним державній сваволі.

Національне звільнення поет пов´язує з революційними пе­ретвореннями, з відродженням слов´янського братерства. Він ві­рить: «Вогонь добрий, смілим серцем» оживить «слов´ян сім´ю велику / Во тьмі і неволі», коли обіймуться брат із братом («На­віки і віки!») і «потечуть в одне море слов´янськії ріки».

Під впливом Шевченка й американської Конституції чле­ном Кирило-Мефодіївського братства Георгієм Андрузьким (1827—?)´, відправленим у північне заслання, були підготовлені кілька варіантів, що залишилися незавершеними, Конституції Слов´янських Сполучених Штатів.

У перших двох варіантах «Конституції Республіки» 1846— 1847 р., судячи з протоколів допиту 1850 р., Андрузький перед­бачав відродження Гетьманщини, її самостійний державний розвиток чи у рамках слов´янського союзу. За проектом 1850 р. федерацію Слов´янських Сполучених Штатів повинні були скла­сти 7 штатів: (Україна з Галичиною і Кримом; Річ Посполита; Бессарабія з Молдавією і Валахією; Остзея (ймовірно Естонія, Латвія і Східна Пруссія); Сербія; Болгарія; Дон). Таким чином, у майбутній федерації немає місця Росії, що, мабуть, було не-випадковим, результатом переосмислення проектів кирило-мефодіївців.

Формою державного правління Слов´янських Сполучених Шта­тів мала стати президентська республіка. Республіканським прин­ципам, народовладдю і самоврядуванню підлеглі всі політичні й правові інститути Штатів.

Общинні управи поєднують владу розпорядчу, виконавчу і судову в межах своїх повноважень. З депутатів від громад в окру­гах передбачалося створення обраних окружних палат і дум (для рішення «мирових тяжебних справ» і угод), «совісних судів», а також духовних рад у справах духовних і для управління духів­ництвом округу. На рівні округу намічалося створення окруж­ного правління з розпорядчою і виконавчою функціями. За таким же принципом будуються й обласні представницькі, виконавчі і судові органи, а також штатів. У кожній області передбачалося створення університету, чоловічого і жіночого інститутів, семі­нарії, а в штатах — академій (духовної, наук і мистецтв, народ­ного слова, медичної). Представницькі органи в штатах за про­ектом намічалися двопалатні (нижня палата і Сенат), «вище ведення» виконавчої влади повинне було належати президенту штату, що забезпечувало б автономію цих частин федерації.

У майбутній президентській республіці передбачалося ство­рення Законодавчих зборів і Державної ради. Остання включала вищих посадових осіб держави — президента республіки, віце-президента, президентів штатів, генерального прокурора, міні­стрів. На рівні держави намічалося керівництво зовнішньою по­літикою, обороною, фінансами, промисловістю, освітою.

Таким чином, проект конституції Андрузького визначав кон­ституційні принципи, схему державних інститутів, коло влад­них повноважень різних рівнів, розрахованих на розвиток са­моврядування, ролі громад у майбутній республіці.

Висновки

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, політико-правові погляди його учасників вплинули на формуван­ня ліберального і революційно-демократичного напрямків у ві­тчизняній політичній і правовій думці. Ідеї прав людини і громадянина, демократичної республіки і федералізму, відродження української державності будуть розвивати наступні по­коління вітчизняних мислителів — М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, В. Липинський та ін.

У Росії ж першої половини XIX ст. намітилися три основні течії політико-правової ідеології: ліберальна ідеологія, яка про­кладала шлях реформам державного ладу, формуванню грома­дянського суспільства; радикально-революційна ідеологія, що ставила ті ж цілі, але насильницьким шляхом, і консервативна ідеологія, яка виступала проти змін. їх співвідношення і вплив у російському суспільстві згодом різко зміняться.