Історія вчень про право і державу: Навчальний посібник

§ 1. Проекти і програми українських мислителів

Михайло Драгоманов (1814—1895)— український історик, публіцист і філософ, також виріс із громадівського руху.

Сучасні дослідники його творчості називають його послідовни­ком ідей Кирило-Мефодіївського братства.

За Драгомановим, суспільний прогрес, історія — не просто сума змін, а прогрес в усвідомленні свободи, в якому старе є фундаментом нового. Виникнення права, держави він пояснював як природний історичний процес людського співжиття, резуль­тат розвитку людського розуму, сім´ї, матеріальних умов і кла­сової боротьби. Початком суспільного життя у народів Європи й Азії вважав громаду. Різний рівень суспільного і політичного життя, різниця історичних і географічних умов, вважав учений, — причини різних форм національного права і держави.

Людське суспільство, згідно з Драгомановим, утворюючись поступово, «знизу вгору» — від сім´ї, громади до держави, вті­лює принцип його демократичної організації, єдино вірний і для організації державного управління, і для правової системи. Держава — політична організація суспільства. У кожній сучас­ній державі — з виборною чи спадковою верховною владою, республіканським чи монархічним ладом, унітарним чи союз­ним устроєм — влада гнітить простих людей. Навіть у парламе­нтських республіках, на думку Драгоманова, депутати стали мати зверхність над народом і самостійно, без волі народу вирішува­ти державні справи. Неміцність сучасних держав є результатом економічної нерівності людей — істина, відома ще Аристотелю. Російська ж держава — деспотична, а уряд її — тиранічний, який мало змінився після реформ, писав він у роботі «Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит». Отже, головний принцип оцінки будь-якої політичної системи, вважав Драго­манов, — наскільки вона служить людині, народу.

Держава, по-перше, повинна відповідати природним потребам життя народу, вважав мислитель, виключати убогість і безправ´я. По-друге, не форма правління, а правовий статус особистості, права, якими наділені громадяни держави, визначають її сутність. По-третє, цю сутність характеризують економічне становище народу, рівень його гніту державним апаратом чи парламентом, ста­новище з правами націй у державі. При державній централізації не може бути скільки-небудь дійсної свободи, державного вирі­шення національного питання. Майбутнє — за федерацією.

Право Драгоманов оцінював за тим же критерієм, що і дер­жаву: наскільки дана правова система служить людині і грома­дянину. В ідеалі право, закон, на його думку, — вираз загальної волі народу. Тільки на ній повинен ґрунтуватися закон. Полі­тичні свободи, їх обсяг у державі визначають характер і значен­ня права. У законах мислитель бачив силу, що формує суспіль­ний порядок, перешкоджає сваволі чиновників, закріплює і гарантує недоторканність особистих прав і свобод людини. Дра­гоманов підкреслював: закон повинен бути для всіх один і перед ним всі повинні бути рівні, у т. ч. і законодавці. Призначення права в державі — закріплення насамперед політичних свобод. Тому політична боротьба — це боротьба за права, закони, які надали б людям рівні і широкі особисті і громадянські свободи.

У своєму «Проекте оснований украинского общества «Воль­ный союз — Вільна Спілка», що мав на меті «політичне, еконо­мічне і культурне звільнення і розвиток українського народу і живучих серед нього іноплемінних колоній», Драгоманов на пе­рше місце ставить: «А) Права людини і громадянина...Б) Само­врядування».

До основних прав людини і громадянина автор проекту від­носить: особисті права — право на життя, свободу й особисту недоторканність, заборону катувань і ганебних покарань, рівність прав усіх незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релі­гії, рівність усіх перед законом і право на рівний захист закону, право на правосуддя та ін.; громадянські права — свобода вибору місця проживання і занять; право володіння майном, громадян­ське і кримінальне переслідування посадових осіб і установ за по­рушення інтересів громадян та ін; політичні права — право на свободу думки, мови, друку, совісті і релігії, переконань і їх во­левиявлення, право на свободу мирних зборів і асоціацій, на участь в управлінні країною, користування національною мовою в приватному і публічному житті.

М. Драгоманов писав, що для кожної людини недоторкан­ність її індивідуальних прав значно істотніше навіть права виливати на державні справи. Більш того: питання про особисті пра­ва важливіше питання про представницьке правління. У дусі часу він теоретично довів, що права людини являють собою єди­ний комплекс і пріоритетність одних порушує інші.

Децентралізація управління в Росії, за проектом Драгомано-ва, передбачає встановлення (відновлення) місцевої автономії і самоврядування. Це — основа федерації, у якій місцева влада в особі громад бере участь в утвердженні суверенітету всієї союз­ної держави. «Держава повинна стати товариством товариств, спілкою громад, вільних у своїх справах». Громади наділяються широкою самостійністю, ініціативою, де особистість не проти­стоїть громаді: «громада потрібна людям тільки для того, щоб кожному було щонайкраще... І громада повинна бути союзом вільних особистостей».

Федеративна держава, за Драгомановим, — найбільш демок­ратична форма державного устрою багатонаціональної країни, якій він протиставляв централізовану державу, ототожнюючи її з бюрократичним централізмом. У державному федералізмі уче­ний вбачав політичну форму національного звільнення пригно­блених народів таких держав, як Росія й Австро-Угорщина. Дер­жава тим досконаліше за формою, чим повніше забезпечуються свободи і благо кожного. «Головне для політичного життя наро­дів — не форма державного управління, а форма державного устрою, федерація, що докорінно змінює характер політичного обличчя суспільства». Український мислитель не перший, хто розробляв теорію федерації. Але в нього вона набуває заверше­ності, концептуального викладу. Його федералістська програма зв´язана з послідовною демократизацією суспільства, розвитком місцевого і центрального самоврядування. При політичній центра­лізації, вважав Драгоманов, немає і не може бути скільки-не­будь дійсної політичної свободи. Політична свобода, засДраго-мановим, немислима без федерації.

Першим кроком до федералізації Росії, на думку мислителя, можуть стати земства, що виступали за конституцію, свободи і місцеве самоврядування і могли прискорити введення консти­туційного правління в імперії. Перетворення монархічної Росії в конституційну державу Драгоманов вважав істотним політичним завоюванням без революції, що створює умови для переходу до федеративної республіки — політичного ідеалу людства. Консти­туція для нього — перший крок до скасування «допотопного чудовиська — російського самодержавства».

Перетворення держави на основі політичної свободи «Про­ект» Драгоманова передбачав шляхом утворення системи орга­нів демократичного самоврядування знизу — від сіл, повітів, міст, областей з чітким поділом владних повноважень і компе-тенцій представницьких інститутів (сходів, зборів, дум), обраних управ і незалежних судів. Загальнодержавний законодавчий ор­ган — Державний Собор, що складається з двох палат: Держав­ної думи, обраної по округах, і Союзної думи, обраної обласни­ми думами. За главою держави, який очолює (як у СІЛА) виконавчу владу, залишаються повноваження обнародування законів, на­гляд за їх виконанням, переслідування їх порушників, призна­чення міністрів, розпуск Дум, призначення довічних сенаторів з кандидатів, запропонованих Союзною думою, і т. д. Справедли­вий і незалежний суд, на думку Драгоманова, може бути гаран­тований «політичними свободами». При неодмінному проголо­шенні і забезпеченні «права громадян переслідувати судом чиновників будь-якого рангу, які порушують їх інтереси».

Для нього джерелом і носієм влади є народ, тому влада, по суті, залишається єдиною, з розподілом функцій між органами влади. Одна тільки участь суспільства у виданні законів, без наявності особистих, громадянських і політичних свобод і їх га­рантій, вважає Драгоманов, не мала б на практиці істотного зна­чення, і навпаки: найширші права і свободи, визнані за інди­відами і громадянами, без представницьких установ не давали би суспільству дійсної свободи.

Таким чином, Драгоманов своєю теорією конституціоналіз­му зайняв особливе місце в історії суспільно-політичної і пра­вової думки в Україні. У дусі лібералізму він ставив проблему прав і свобод людини на перше місце в програмі політичних перетворень, зробив проповідь політичної свободи і її консти­туційно-правових гарантій своєю головною справою. Російський ліберал П. Б. Струве писав: Драгоманов «перший з російських публіцистів дав російській демократії широку і ясну політичну програму. Він перший різко і чітко з´ясував російському суспіль­ству зміст конституційного порядку і, особливо, прав особис­тості, начал самоврядування».

Продовживши розробку концепції федералізму кирило-ме-фодієвців, він дійшов висновків: 1) федерація як широко роз­винуте місцеве самоврядування дає кожному громадянину мо­жливість активної участі у вирішенні державних і місцевих справ для успішного розвитку всієї держави; 2) федералізація Росій­ської імперії — шлях до політичного, економічного і культурно­го звільнення українського народу. Завоювання політичної сво­боди, національне самовизначення — це конституційне вирішення національного питання. Національна партія, відповідно до його програми, потрібна для якнайшвидшого підйому культурного рівня в національному середовищі, політичної свідомості наро­ду, а не для самоізоляції від інших національностей і ігноруван­ня прав людини. Заперечуючи націоналізм («український сепа­ратизм — не наша віра!»), він підкреслював цінність для людства такого об´єднання, як нація. Вважав: політична свобода немож­лива без свободи національної; 3) федеративну форму державно­го устрою Драгоманов вважав оптимальною для кожної держави, незалежно від форми правління: федерація сприяє більш повній гарантованості і реалізації прав і свобод людини, у цілому міц­ності держави. Він сподівався, що в недалекому майбутньому «вся Західна Європа перетвориться в якусь федерацію, у якій війни не буде».

Традиції Шевченка і Драгоманова у вітчизняній політико-правовій думці продовжив видатний мислитель і громадський діяч, письменник Іван Франко (1856—1916). У його державно-правових поглядах відобразилось загально-соціальне і пізнаваль­не ставлення до політичної і правової дійсності.

Всі етапи життя і творчості Франка — від бунтарського «Віч­ного революціонера» до міркувань «З останніх десятиліть» — поєднує одна тема: боротьба за «хлопські справи». Незатухаючий біль за долю «народу-батрака» пронизує всю його творчість і громадсько-політичну діяльність.

Як природа, так і суспільство, писав Франко, перебувають у постійному розвитку. Суспільний розвиток — закономірний про­цес поступального руху, в основі якого лежить суспільна пра­ця — той плідний початок, що наповнює життя людей змістом, поєднує їх. Відкидаючи марксистський матеріалізм і детермі­нізм у тлумаченні історичного процесу, він поділяв марксист­ське положення про те, що економічне становище народу є ос­новою його життя, прогресивного розвитку суспільства. Тому обґрунтовував необхідність економічного перевороту і його за­кріплення політичними і духовними змінами.

Джерелом і носієм влади в державі, вважав Франко, повинна бути більшість суспільства. Влада і воля його повинні збігати­ся — тільки тоді влада набуває народного характеру. Суспільні і політичні інститути — це «зовнішній прояв», «надбудова вироб­ничих відносин і форм даного суспільства»; основою державно-правових інститутів визнавав «способи виробництва і циркуля­цію суспільного багатства».

У марксистському дусі письменник трактував походження дер­жави, верховної влади і панування людини над людиною. На його думку, спочатку голос вождя в громадах значив стільки ж у «громадських радах», скільки і голос кожного члена громади. Цей період суспільства він називав періодом «самоврядних і на­род оуправляючих громад». Для появи політичної влади прави­телі повинні були виділитися, піднятися над суспільством. «Царі, сатрапи і царські прислужники, лицарі і вельможі — ось ті шари суспільства, які створили відособлений організм, позбавивши всіх інших, навіть вільних людей, політичного права, участі в управлінні державою». До цього «відособленого організму» він відносив «армію, поліцію, суд, судочинство й адміністрацію».

І. Франко писав, що влада в державі є втіленням не тільки волі царів, але і сили. Ця сила додає державній владі можливість нав´язувати владну волю. «Сучасна держава — це пани і багатії, вороги робочого люду», «держава — капіталіст». Франко крити­чно ставився до конституціоналізму буржуазних держав, їх пар­ламентам. Депутати австро-угорського парламенту «засіли» у ньому з метою «брати і драти» парламентарно. Конституцію габсбурзької імперії письменник називав формальною, «папе­ровою». Існуючу юстицію, закони вважав несправедливими, не-правовими. У його творах «Boa constrictor», «Борислав смієть­ся» та ін. намальовано картини жахливої експлуатації, гніту і безправ´я народу.

Майбутній лад, підкреслювалося в написаній ним «Програмі галицьких соціалістів», «буде базуватися на якнайширшим само­врядуванні общин, повітів і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів. ...Девізом найвищої історичної еволюції буде: солідарність і свобода». На його думку, у майбутнім суспіль­стві «головне значення придбають не політичні, а господарсько-економічні і культурно-виховні питання». Влада політична, вла­да людей над людьми «зійдуть до нуля і залишаться тільки як управління результатами людської праці, як адміністрація» (ви­борна). Держава, як і всяке державне правління, перестане існу­вати. У статті «Що таке поступ?» Франко застерігав: марксист­ська концепція пролетарської демократії в образі народної держави небезпечна: «народна держава стала би найбільшою на­родною тюрмою».

Як і Драгоманов, Франко відводив важливу роль у майбут­нім суспільстві правам і свободам людини. Підкреслював: повага до людини, до її кревних інтересів, природних, невідчужуваних прав — перший принцип громадянського життя, основа його успішного розвитку. «Особистість не стане жертвою колективу, оскільки громада — ті ж особистості, яким необхідна згода не у своїх особистих, а загальних, суспільних справах».

Національна свобода, за Франко, — складова частина полі­тичної. «Нація, що в ім´я державних чи яких-небудь інших інте­ресів гнітить, душить і затримує вільний розвиток іншої нації, — риє могилу собі самій і тій державі, якій нібито служить це гно­блення». Пріоритет політичної свободи («національна справа є справою другорядною») не означає ігнорування національного питання, виховання національного ідеалу: «...ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, му­симо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до ньо­го.. .»У статті «Поза межами можливого» відзначав, що політична самостійність України, яку обґрунтував Юліан Бачинський у брошурі «Україна irredenta», «лежить для нас поки що, з нашої те­перішньої перспективи, поза межами можливого».

Політична свобода, федеративний устрій держави, на думку Франка, здатні забезпечити вільний розвиток народів «без уся­кого верховенства однієї народності над іншою, більшою чи ме­ншою». Основним принципом майбутньої федерації народів він визнавав принцип демократичної рівності членів добровільного політичного союзу. Його проект майбутньої федерації включав:

1) створення федерації в складі возз´єднаної єдиної України;

2) створення федерації звільнених народів Росії; 3) об´єднання слов´ян у єдиній федерації; 4) проголошення всесвітньої феде­рації.

Таким чином, Франко послідовно розвивав ідеї кирило-ме-фодіївців про федералізм, демократію як асоціації самоврядних громад, права і свободи людини, критично відносився до ма­рксистського вчення про державу і право. В умовах української бездержавності, що пояснює відсутність фундаментальних роз­робок з теорії права і держави, вітчизняні мислителі запропо­нували по суті європейську альтернативу самодержавній Росії, «дикому капіталізму», «тюрмі народів» — шлях політичних, со­ціальних і національних прогресивних перетворень.