Історія вчень про право і державу: Навчальний посібник

§ 3. Національно-демократична модель української державності

Основоположником національно-демократичної моделі української державності сучасні політологи вважають ві­домого галицького правознавця, громадського і політичного дія­ча першої чверті XX ст., академіка Станіслава Дністрянського (1870—1935).

Провідною ідеєю його національно-державницької концеп­ції є право кожної нації на самовизначення, автономію та дер­жавну незалежність. В основі концепції покладена теорія суспільних зв´язків: органічних, суб´єктами яких є сім´я, рід, плем´я, народ, держава, та організаційних, носіями яких є класи, партії, товариства, церква. Держава є суспільним органічним зв´язком найвищого типу: все, що століттями генетично склалося в сус­пільних зв´язках, є реальною основою держави і права. Сус­пільні зв´язки формуються на основі норм, прийнятих в окре­мих сім´ях, родах, племенах, класах, політичних партіях, країнах. Отже, всі правові норми є і соціально-етичними нормами.

Вчений робить висновок: в основі суспільних зв´язків лежать історичні традиції кожного народу, в т.ч. державницькі. Розви­ток суспільного життя в Україні відбувався так само, як і в Захі­дній Європі, а державницькі традиції сягають тут сивої давнини, Київської Русі, яка існувала не на загарбаній, а на власній землі. Такою була і козацько-гетьманська держава часів Б. Хмельниць­кого. С. Дністрянський підсумовував: Україна має всі історичні та правові підстави для національного самовизначення, утворення власної державності на своїй етнічній території.

С. Дністрянському належать авторські конституційні проек­ти — «Устрій Галицької Держави» (1918 р.) та Конституції Захі­дно-Української Народної Республіки (1920 р.). Особливостями останнього проекту є, по-перше, положення про ЗУНР як пра­вову, суверенну, демократичну та національну державу; по-дру­ге, ЗУНР — держава, що визнає людину з її правами та свобода­ми важливою соціальною цінністю; по-третє, влада в державі побудована за принципом її розподілу на законодавчу, виконав­чу і судову з місцевим самоврядуванням. Конституційний статус особи і громадянина визначався на основі принципів їх рівності, «єдності прав, свобод та обов´язків громадян», «невідчужувано­сті прав та свобод особи», «гарантованості прав та свобод особи з боку держави». Свободи автор конституційного проекту поді­ляв на свободу натуральну, особисту, політичну та економічну.

Для «обгрунтування тривалої народної влади в державі, — вва­жав С Дністрянський, — слід скликати Установчі збори»на основі загального, прямого і таємного голосування без різниці в статі. Одночасно з виборами Установчих зборів мали пройти й вибо­ри першого президента Республіки. Збори повинні затвердити Конституцію ЗУНР, адміністративно-територіальний поділ рес­публіки, ухвалити закон про вибори депутатів парламенту та депутатів місцевих представницьких органів, розробити і прийня­ти необхідні фінансові та податкові закони. Організація публічної влади за проектом передбачає приналежність законодавчої вла­ди однопалатному парламенту — Народній Палаті, обраній на 4 роки на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. «До сфери дії Народної палати нале­жить творення законодавства про всі ті предмети, які вимагають уніфікованого врегулювання в державі». Для внесення змін і до­повнень до Конституції з ініціативи парламенту чи за рішенням республіканського референдуму скликається спеціальний пред­ставницький орган — Загальнодержавна Рада. Крім перегляду чи змін до Основного закону вона приймає рішення про надзвичайні заходи в державі на випадок війни та про дострокове припинен­ня повноважень президента Республіки.

До системи органів виконавчої влади входить президент Ре­спубліки, до уряду — Державна Рада та місцеві органи виконавчої влади. Відповідно до проекту президент обирається терміном на 4 роки. Він є главою держави і очолює виконавчу владу, при­значає членів уряду, «піклується про єдність дій уряду і слідкує за законністю управління». Судова система республіки у кон­ституційному проекті охоплює як окремі інституції суди, Дер­жавний судовий трибунал та голову Державної юстиції. «Судді при­значаються Президентом Республіки, або заступаючим його Головою Державної Юстиції, остаточно і на все життя». Вони — самостійні й незалежні у своїх діях і відповідальні тільки за зако­ном. Участь народу в судочинстві мала забезпечуватись мировими судами народних засідателів або присяжних. Верховне право­суддя належить державному судовому трибуналу, до повнова­жень якого віднесено також контроль за конституційністю за­конів, додержанням меж компетенції представницьких органів, виконанням обов´язків депутатами парламенту, ухвала його рішень щодо політичних звинувачень тощо.

Конституційний проект Дністрянського містить важливі по­ложення про організацію й правові засади діяльності представ­ницьких органів та органів виконавчої влади на місцях, про ста­тус державних службовців, про порядок організації проведення та компетенцію референдумів різного рівня та ін. Тут визнача­ється, що «як політичний власник національної території український народ є носієм територіального верховенства в держа­ві... Всі інші народи, які постійно проживають в державі, прий­мають пропорційну участь як в створенні і організації волевияв­лення народу, так і його здійсненні».

Проект Конституції ЗУНР, розроблений С. Дністрянським, залишився нереалізованим, але його норми і принципи відпові­дали найвимогливішим доктринам конституційної, правової дер­жави, робили честь вітчизняному конституціоналізму.

Інший відомий галицький правник, політолог і соціолог Во­лодимир Старосольський (1978—1942) сформулював концепцію побудови української державності, засновану на поєднанні на­ціонального і соціально-класового чинників у цьому процесі.

В. Старосольський виходив з того, що нація є «твором психо­логії, а не витвором раціонального думання». Нею керується сти­хійна воля, яка не знає мети та обмежень, а має тільки напрямок. Джерелом існування нації, її життєдайною енергією є прагнен­ня до політичної самостійності, яке історично проявляється як боротьба за власну державність. Рушійною силою цієї боротьба є не тільки національні, а й класові інтереси. Широкі маси на­роду, які брали участь у боротьбі за національне визволення, по­в´язували з ним і своє соціальне визволення. Відстоюючи прин­цип, що політична боротьба є «матір´ю» націй, правник різко негативно ставився як до «войовничого націоналізму», так і до марксизму.

У праці «Держава і політичне право» Старосольський виокре­млював три шляхи побудови держави — на основі економічних інтересів, політичних інтересів і національної єдності. У першо­му випадку утворення держави відбувається шляхом економічно­го відокремлення її від метрополії (США). Утворення держави на основі політичних інтересів передбачає захоплення політичної влади партією одного класу (СРСР). Єдино прийнятним для України шляхом утвердження державності є утворення її на ос­нові національної єдності (як у Чехії).

Відомий соціолог і політолог Ольгерд Бочковський (1885— 1939) слідом за Старосольським розумів націю як духовну спіль­ність, що грунтується на національній свідомості та прагненні до волі. Вольовий момент нація найповніше виявляє у прагнен­ні до утворення власної держави. Розвитку і поширенню націо-генезу сприяють три передумови: 1) поглиблення громадських взаємин між членами всіх суспільних груп, з яких складається народ, а значить і ліквідація атомістичної будови суспільства, перемога суспільства, перемога суспільного атомізму і перетво­рення народу в націю; 2) утворення держави з власною терито­рією, яка сприяє етногенезу. Можливе створення нації і механі­чним шляхом, коли спочатку виникає держава, а вже потім в її межах формується нація (Англія, Франція, Іспанія); 3) зароджен­ня капіталізму, розвиток демократії. Завдяки демократії, вважає Бочковський, нижчі верстви суспільства стають повноправни­ми членами національної спільноти.

Через два етапи національного розвитку — пробудження та відродження — український народ, на його думку, має дійти самовизначення. Наслідком його політичного самовизначення має стати державна самостійність. Новий тип держави майбут­нього — націократія — політичне панування нації, незалежні на­роди, добровільно об´єднані у континентальні та світові спілки. Організоване людство з відроджених народів — «Дев´ята сим­фонія» людської історії.

Таким чином, з´явившись у Галичині наприкінці XIX ст. і пов´язаний із державницькими ідеями І. Франка і Ю. Бачинсько-го, національно-демократичний напрямок політико-правової думки пропонував вирішення національного питання в демо­кратичних формах.