Історія вчень про право і державу: Навчальний посібник

§ 2. Неолібералізм про державу

Теорія класичного лібералізму у XX ст. збагатилась новими ідеями і школами. Соціальний лібералізм став визнавати право кожної людини не лише на життя, свободу і власність, а й на соціальні послуги держави — забезпечення права на працю, добробут, охорону здоров´я, освіту, відпочинок тощо. Лібертар-ний (liberie (фр.) — свобода), або неокласичний лібералізм абсо-лютує індивідуальну свободу, виступає за обмеження втручання держави в економіку й соціальні відносини, удосконалення пра­вового регулювання конкуренції, вільного ринку. Отже, йдеться про різні трактування ролі держави в житті суспільства, в еко­номічному розвитку країни, взаємин людини і держави.

Визначні теоретики соціального лібералізму (Дж. Кейнс, А. Ха­нсен, Дж. Гелбрайт та ін.), виражаючи погляди реформістські налаштованих шарів суспільства — промисловців, фінансистів, вищого чиновництва, значної частини творчої інтелігенції, ви­ступали за активне втручання держави в сферу приватнопідпри­ємницької діяльності, за розширення державного впливу на су­спільні інтереси для досягнення безкризового і стабільного розвитку виробництва.

Ведучою течією у неолібералізмі середини XX ст. виступало кейнсіанство, засновником якого був англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883—1946). Набув популярності як кри­тик версальської системи після першої світової війни й особли­во після виходу своєї книги «Загальна теорія зайнятості, проце­нту і грошей» (1936 р.). Написана незабаром після «великої депресії» 1929—1933 pp., вона доводила, на противагу ленінській теорії «загниваючого капіталізму», що ринкова економіка не втра­тила здатності до динамічного розвитку. На думку Кейнса, її кри­за — явище тимчасового порядку, породження не пороків капі­талізму, а вільної конкуренції, біржових спекулянтів і рантьє, не зацікавлених у розширенні виробництва.

Що пропонував Кейнс? Щоб держава взяла на себе відпо­відальність за забезпечення зайнятості і сприяла зростанню ви­робництва — за допомогою регулювання кредиту і грошового обігу, організації суспільних робіт за рахунок бюджетного фі­нансування. Держава повинна понизити ставки процентів на капітал, обкласти спекулятивні угоди високими податками і, зі­бравши необхідні кошти, направити їх на розвиток виробниц­тва й вирішення соціальних проблем. Таким чином, державне регулювання економіки уявлялось йому єдиним засобом, здат­ним гарантувати «успішне здійснення приватної ініціативи».

Розроблена Кейнсом програма безпосередньо вплинула на державну політику і законодавство. У багатьох країнах Західної Європи були проведені, особливо після другої світової війни, реформи, націлені на запобігання криз в економіці, підвищен­ня рівня зайнятості населення і споживчого попиту. Ця рефор­ма й одержала назву «кейнсіанської революції» як противага революціям і радянському режиму в країнах Східної Європи. її основні принципи, особливо принцип стимулювання зайнятості як постійної функції держави, закріплені у конституціях і зако­нодавчих актах ряду високорозвинених країн.

Поширення ідей кейнсіанства досягло піку в 50—60-і pp. Вони одержали розвиток у концепціях постіндустріального суспільст­ва (Дж. Гелбрайт), стадій економічного росту (Р. Ростоу), дер­жави благоденства (Г. Мюрдаль) та ін.

Але у 70-х pp. кейнсіанська модель державного регулювання зазнає кризи. Наприкінці 80-х pp. зазнав нищівної поразки «ре­альний соціалізм» з його плановою економікою в СРСР. Це при­мусило державознавців, економістів, філософів повернутись до цінностей класичного лібералізму.

Одним з основоположників неокласичного лібералізму вва­жають австрійського вченого, доктора права і доктора політич­них наук, Нобелевського лауреата (1974 р.) Фрідріха Августа фон Хайєка (1899—1992). У своїх працях — «Шлях до рабства» (1944 р.) (довгий час призабутій) та тритомній «Право, законодавство і свобода» (1979 р.) автор став на захист класичного лібералізму, його позитивної програми, обґрунтував неспроможність центра­лізованого планування, соціалістичного конструювання суспіль­ства0та їх небезпеку для індивідуальної свободи.

Ф. Хайєк доводив: оёкільки державне керівництво плану­ванням передбачає залучення держави до вирішення безлічі про­блем, то дуже скоро демократичні"процедури виявляться непра­цездатними. Тверді юридичні правила і норми змінюються конкретними предписаниями та інструкціями, верховенство права — верховенством політичпої владШ, оСмежзна форма пра­вління — необмеженою. Оскільки органи владк фізичнЮ не в змозі видавати накази з кожного найдрібнішого приводу, утво­рюються пустоти, які заповнюються квазі-принципами квазі-моралі. Утверджується система переваг і пріоритетів для держа­вних інтересів, перекреслюється формальна рівність всіх перед законом. При відсутності системи моральних обмежень вступає в дію механізм «зворотного відбору»: виживають і опиняються наверху «гірші», хто зовсім позбавлений моральних звичок і зва­жуються на найбрудніші справи. Ілюзією стає надія, що контѐоль держави залишить в недоторканності сферу особистих сво­бод   люФина попадає в залежність від державних пріоритетів. Звужується свобода вибору професії,0роботи, місця проживання тощо. Це означРє розмивання і зникнення захищеної законом сфери приватного житђя. «Свобода особистості0несумісна, — резюмує Хайєк, — з верѕовенством однієї мети, яка підкоряє все життя суспільства». Суспільство політизується: незгода із за­гально прийнятною думкою стає незгодою0з дХржавою, а отже — політичною акцією. Настає смерть вільної думки, свободи сло­ва. Відбуваються незворотні психічні зміни у суспільстві: люди­на звикає звертатись за вирішенням своїх проблем до держави. Процес «пожирання» державою — Левіафаном суспільства завер­шується утворенням тоталітарного ладу.

Таким чином, у Хайєка фундаментом всіх прав і свобод особи­стості є свобода економічна. Посилення соціальної ролі держави, державного контролю робить несумісною особисту свободу.

«Соціалізм» шведського зразка з розвинутими інституціями «держави добробуту», з пануванням необмеженої демократії, на думку мислителя, є лише уповільнений рух до тоталітаризму, якщо не будуть обмежуватись функції держави. Англійське при­слів´я, яке любив наводити Хайєк, наголошує: «Хто не удоско­налює своїх принципів, той попаде до лабет диявола». Не мож­на протистояти тоталітаризму, сліпо покладаючись на ліберальні ринкові зміни, треба весь час рухатись вперед — до свободи.

Сучасному плюралістичному суспільству, стверджував Хайєк, сприяє лише держава, заснована на принципах верховенства пра­ва. «Держава повинна обмежитися розробкою загальних пра­вил, застосовних у ситуаціях певного типу, надавши індивідам свободу в усьому, що зв´язано з обставинами місця і часу, адже тільки індивіди можуть знати повною мірою ці обставини і при­стосовувати до них свої дії». Тому Хайєк негативно оцінював соціальне законодавство як пагубний вплив ідей соціалізму. Правова держава має на увазі верховенство приватного права над публічним і над конституцією в тому числі, тому що «приватна власність є головною гарантією свободи». Єдино прогресивною політикою він називає політику, направлену на досягнення сво­боди особистості.