Історія вчень про право і державу: Навчальний посібник

§ 7. Реалістична теорія права

У 1930 р. у США була опублікована книга «Судові рішення і матеріали по справах про купівлю-продаж», курс лек­цій «Кущ ожини» К. Ллевеліна і монографія «Право і сучасна свідомість» Дж. Френка, що принесли їм широку популярність і викликали бурю в академічних колах. Вони зіграли величезну роль у розвитку американської юриспруденції, поклавши поча­ток формуванню правового реалізму як доктрини. У чому її сут­ність?

Карл Ллевелін (1893—1962), викладач Колумбійського уні­верситету, і Джером Френк (1889—1957), адвокат з Чикаго, бу­дували свою доктрину правового реалізму на принципах праг­матизму, поєднання соціологічногоі психологічного підходів до вивчення права. Вони піддали критиці юридичний позитивізм і закликали досліджувати не тільки правові норми, встановлені в законах і судових рішеннях, але й сам процес впливу права на поведінку людей. За їх загальною думкою, формально-догматичні прийоми вивчення правових актів вже не відповідають вимогам сучасної науки: вони повинні бути «ретельно вивчені, — писав Ллевелін, — з погляду інструменталізму, під кутом зору їх праг­матичного і соціально-психологічного змісту». Саме судова й адміністративна практика утворює, на його думку, «кістяк пра­вової системи». Юристам слід не сперечатися про зміст загаль­них принципів і норм права, а насамперед узагальнити існуючу юридичну практику.

Діюче право, відповідно до поглядів реалістів, створюється не законодавчим шляхом (воно містить лише загальні приписи і норми, які швидко відстають від життя), а судовими й адмініст­ративними органами в ході вирішення справ і конкретних супе­речок між людьми. «Сферою права, — писав Ллевелін, — є діяль­ність, що відноситься до вирішення спорів. А люди, здійснюючі цю діяльність за посадою, будь-то судді, шерифи, чиновники, тюремники чи юристи, є офіційними виразниками права. Те, що ці посадові особи вирішують стосовно спорів, і є, на мою думку, саме право». Правові норми, вторив йому Френк, «не діють самі по собі». Вони містять певні ідеали, втілюють соціальну політику держави, проте вони не породжують у індивідів суб´єктивних прав доти, поки не будуть застосовані в рішенні з конкретної справи. «Право складається з рішень, а не з норм. Якщо це так, то суддя створює право всякий раз, коли вирішує справу».

Таким чином, під правом реалісти розуміли сукупність інди­відуальних предписань, тобто правил поведінки, установлених ком­петентними органами держави стосовно конкретних ситуацій.

Дж. Френк визнає фундаментальні принципи природного пра­ва як основу сучасної цивілізації, аде вважає за необхідне на­близити юридичну систему «до прийнятих в суспільстві спосо­бів рішення проблем справедливості». Дія високоморальних норм тоді набирає сили, коли суддя, завдяки своїй психологи, інтуїції, виносить правильне рішення. Реалісти стверджували, що суддя, розглядаючи справу, спочатку приймає рішення за інтуїцією і тільки потім підшукує для нього аргументи за допомогою логіч­них умозаключень, посилань на статті закону, прецеденти і т.д. їх інтерес до інтуїтивної стадії судочинства був продиктований прагненням спростувати концепції юридичного позитивізму, який зводив процес судового розгляду до логічних операцій під­ведення конкретного випадку чи суперечки під абстрактні нор­ми права.

Своєрідність реалістичної доктрини права полягає, таким чи­ном, в тому, що практико-прикладна проблематика в ній прева­лює над теоретичним змістом. Основні думки сучасних реаліс­тів можна звести до трьох тез: 1) позитивний юридичний матеріал практично завжди є недостатнім, щоб наслідок кожної конкре­тної справи на рівні винесення рішення і апеляції був визначе­ний логічно; 2) у таких випадках судді вирішують правові спори з допомогою досвіду суддівського розсуду; 3) у невизначених ви­падках судові рішення можуть бути результатом політичних і моральних, а не юридичних міркувань судді.