4. Вплив глобалізації на формування економічної стратегії держави

Останніми роками важливою характеристикою середовища, в якому формуються й реалізуються економічні стратегії суб’єктів різного рівня, стає становлення та розвиток глобальної економіки. Глобалізація веде до формування єдиного середовища здійснення виробничо-господарських, фінансових та управлінських операцій, яке керується умовами кон’юнктури глобального рівня. Це певною мірою розмиває межі національних суспільних систем та може суттєво порушувати принцип їхньої органічності.

Серед основних джерел глобалізації науковці виділяють:

лібералізацію міжнародної торгівлі (в чому чи не визначальну роль відіграло поширення умов ГАТТ/СОТ, за якими нині здійснюється близько 95 % усіх світових торговельних оборотів), що обумовила стрімке зростання обсягів та диверсифікацію географії міжнародних потоків товарів і послуг;

лібералізацію міжнародних фінансових потоків, розвиток надпотужних транснаціональних корпорацій, формування глобального фінансового ринку;

технологічний прогрес у сфері транспорту, електроніки, телекомунікацій, інших галузях;

розвиток і вдосконалення засобів комунікації, що сприяло інтенсифікації інформаційного обміну, підвищенню прозорості інформаційних потоків, усуненню перешкод на його шляху, а також уніфікації соціально-культурного простору;

посилення мобільності населення, підтримане як технологічним прогресом, так і посиленням інформаційно-культурного обміну.

Попри очевидну об’єктивну суть глобалізації, через недостатню інституційну врегульованість вона досить часто підпадає під суб’єктивні політичні впливи та використовується як засіб задоволення групових чи регіональних політико-економічних інтересів. Тому на даному етапі глобалізація набула низки специфічних рис.

По-перше, вільні потоки товарів, капіталів та інформації забезпечують більш детальне структурування світової економіки та поглиблення міжнародного поділу праці. Відтак базові ринкові категорії попиту та пропозиції виходять за національні межі й набувають глобального звучання. Отже, зменшується їхній зв’язок з чинниками національної економічної системи, що, в свою чергу, створює передумови для фрагментування національних економічних систем відповідно до новоутворених зон економічного впливу та відтворювальних ланцюгів надвеликих корпорацій.

Таким чином, один з визначальних парадоксів сучасного етапу глобалізації полягає в поєднанні тенденцій економічної інтеграції в глобальних масштабах з тенденціями економічної дезінтеграції на рівнях національних економік. Це вносить збурення в суб’єктність економічної стратегії на національному рівні.

По-друге, якщо країни “третього світу” вже давно органічно включені до організаційних схем транснаціонального капіталу, країни з перехідною економікою, які володіють значними територіями, потенційно містким ринком, багатими природними ресурсами, кваліфікованою робочою силою та перспективним геостратегічним потенціалом, лише нещодавно потрапили до поля уваги ТНК. Отже, ще однією важливою особливістю сучасного етапу глобалізації є початок нової фази перерозподілу сфер впливу найбільших ТНК з метою використання ресурсного потенціалу постсоціалістичних країн.

По-третє, національні уряди дедалі частіше мають вирішувати проблему посилення впливу транснаціонального капіталу, що збільшує невизначеність застосування механізмів макроекономічного регулювання, в той час як традиційні методи державного управління втрачають свою дієвість. Таким чином, глобалізація знижує дієздатність як національних урядів, так і складових національного громадянського суспільства. Відповідно відбувається зростання ролі та відповідальності щодо забезпечення відтворювальних, інтегруючих, соціальних, стимулюючих та регулюючих функцій національної економічної системи як такої, що діє на основі об’єктивних закономірностей. Відтак важливою передумовою успішного включення країни у сучасний етап глобалізації є наявність у її національній економіці стійких економічних суб’єктів, спроможних ефективно будувати свою стратегію у глобальному економічному середовищі, керуючись власними економічними інтересами, а узгодженість цих інтересів з національними набуває першочергового значення для забезпечення національного суверенітету країни.

По-четверте, глобальні економічні організації на сучасному етапі не виконують належним чином функції врегулювання процесів глобалізації та часто обмежують поширення її позитивного ефекту. За визнанням експертів, ці організації, по суті, є недемократичним способом просування ліберальних глобалістських принципів, нехай навіть “демократичного зразка”, через умови надання кредитів, недопущення до світового правового поля тощо. Вони часто нехтують різноманітністю суспільних систем, нав’язуючи типові схеми економічної політики, вироблені, як правило, на базі цінностей та закономірностей розвинених ліберальних економік, чим порушують цілісність національних стратегій. До того ж діяльності цих організацій притаманний значний бюрократизм.

По-п’яте, поряд з перехідними економіками, які змогли швидше здійснити трансформаційні процеси та наблизилися до умов, що застосовуються для розвинених економік, існує значна група постсоціалістичних країн, які не підпадають під характеристики традиційних країн, що розвиваються, а відтак – не “вписуються” до програм розвитку, передбачених Світовим банком, СОТ тощо. Для більшості країн, що розвиваються, характерні низький вихідний рівень та досить вузький перелік галузей виробничої, а відтак – і експортної спеціалізації. Тому головний інтерес цих економік полягає у максимальній лібералізації доступу до платоспроможних ринків розвинених країн за можливої лібералізації непріоритетних галузей. На відміну від наведених вище країни з перехідною економікою характеризуються наявною розгалуженою, проте застарілою виробничою структурою, яка “зав’язана” на численні виробничі та фінансові відносини і є джерелом коштів до державного бюджету та доходів мільйонів працівників. Тому поряд з безперечною зацікавленістю у спрощенні входу на світові ринки ці країни також надають великого значення захисту національних ринків та мінімізації економічної та соціальної ціни внутрішніх структурних перетворень. З огляду на колишню неринкову структуру економік цих країн, застосування щодо них традиційних критеріїв вельми утруднене, що фактично унеможливлює коректне розв’язання торговельних суперечок. Фактично поява перехідних економік з їхньою стійкою специфікою вимагає суттєвої модернізації міжнародних економічних угод та інституцій.

Перераховані особливості ведуть до подальшого розшарування суспільств як на національному, так і на міжнародному рівнях, поглиблення диференціації доходів всередині країн та добробуту окремих націй. Збільшуючи рівень доходів країн, корпорації яких здатні ефективно здійснювати ресурсний менеджмент у глобальному масштабі, поглиблення міжнародного поділу праці водночас спричинює збільшення відставання рівня розвитку на іншому “полюсі” світової економічної системи. При цьому аналіз засвідчує, що джерелом диференціації є не власне процес глобалізації, який, як було зазначено вище, має об’єктивний та нейтральний характер, а неспроможність економічної системи скористатися з його позитивних рис. Отже, найважливішою суперечністю сучасного етапу глобалізації є те, що вона відіграє позитивну роль для тих країн та соціальних груп, які оволоділи основними її підоймами, та посилює рівень експлуатації інших суб’єктів світової економічної системи.

За умов розвитку транснаціоналізації капіталу рівень впливовості стратегій провідних ТНК світу значно зростає порівняно зі стратегіями багатьох національних урядів. Враховуючи міждержавний характер практично всіх угод, що регулюють сферу міжнародної торгівлі, доводиться визнавати, що ці угоди стосуються лише умов, які створюються для національних компаній та імпортерів, проте не є обов’язковими для виконання великими корпораціями. Посідаючи часто монопольне становище на регіональних ринках, ТНК, річні обороти яких у декілька разів перевищують ВВП багатьох країн світу, в змозі диктувати свої умови, які можуть розходитися з вимогами міжнародних угод, у тому числі - ГАТТ/СОТ.

Навряд чи потребує додаткових коментарів також діяльність Міжнародного валютного фонду та Світового банку, які супроводжують надання кредитної підтримки тим чи іншим країнам комплексом вимог щодо їхньої внутрішньої економічної політики. З нашої точки зору, саме в контексті геополітичного тиску слід розглядати й заходи США, пов’язані із звинуваченням України щодо недотримання міжнародних правових норм з питань інтелектуальної власності чи торгівлі озброєнням.

Канонічна економічна теорія стверджує: економічна політика малої відкритої економіки практично повною мірою диктується динамікою на світових ринках товарів і капіталів. Оскільки зростання обсягів зовнішньої торгівлі є одним із визначальних чинників забезпечення відкритості, варто констатувати, що в повоєнний період різко скоротилася кількість країн, спроможних здійснювати самостійну економічну політику. Багато з країн, які офіційно декларують принципи вільної торгівлі (насамперед США), на ділі докладають максимум зусиль для того, щоб забезпечити максимально сприятливі умови для свого національного капіталу і виробництва, оминаючи лібералізаційні вимоги. У той же час країни, які з різних об’єктивних та суб’єктивних причин не спромоглися знайти таких “обхідних шляхів”, відчувають значне обмеження дієвості своєї економічної політики.

Глобалізація відкриває нові можливості для розвитку і одночасно накладає нові обмеження та реалізацію національних економічних стратегій. При цьому можливості створюються на наднаціональному рівні, а їхнє використання, як і запобігання негативним наслідкам глобалізації, належать до першочергового обов’язку національних політик. На думку автора, збереження національного суверенітету, неодмінною складовою якого є суверенне право формувати власну економічну політику, виходячи з примату національних інтересів, за сучасних умов можливе лише за врахування під час формування економічної стратегії держави суті та особливостей теперішнього етапу глобалізації, впливу національної економічної політики на адаптацію України до процесів глобалізації та пріоритету зміцнення національної конкурентоспроможності й забезпечення економічної безпеки країни.