2. Передумови й чинники ефективності економічної стратегії в нестабільній економіці

Як засвідчили результати дослідження реалізації економічної політики у нестабільних економічних системах, шлях до національного успіху пролягає через застосування гнучких підходів до формування економічних стратегій, поєднання традиційних та специфічних заходів економічної політики, визначення чітких часових меж, в яких ці заходи зберігатимуть ефективність, зміну інструментарію економічної політики відповідно до змін її об´єкта.

Аналіз досвіду реалізації економічної стратегії в країнах з різними суспільно-економічними системами дозволив виділити чинники успіхів та невдач в економічній політиці держави. Це дає можливість визначити низку концептуальних аспектів державної стратегії у нестабільних ринкових економічних системах, які докорінним чином відрізняють цю стратегію від тієї, що традиційно здійснюється у розвинених країнах із збалансованою економікою. Урахування цих аспектів може надати методологічну основу для розробки в Україні ефективної державної стратегії. Завдяки проведеному аналізу можна також визначити головні загрози, що виникають у нестабільних економіках як внаслідок об’єктивного розвитку подій, так і через застосування неадекватних засобів економічної політики держави.

Завдання державної економічної стратегії в нестабільній економіці визначаються особливостями генези нестабільності та поточного стану економічної системи і являють собою гнучкий комплекс цілей, що досягаються стратегічною економічною політикою держави. Ними є: створення умов і забезпечення стійкого збалансованого економічного зростання; забезпечення стабільності грошово-фінансової системи; перебудова структури виробничого потенціалу та розміщення ресурсів відповідно до вимог, необхідних для побудови сучасної розвиненої економіки; ефективне включення економіки до світової економічної системи; збільшення зайнятості та підвищення соціальної стабільності; створення системи органів державної влади і недержавних інститутів, адекватної сучасним вимогам і потребам економічної стабілізації та зростання; забезпечення правового середовища. Пріоритети наведеної стратегії формуються залежно від конкретного стану соціально-економічної системи і є відмінними у різних типах нестабільних економік. Характерний для нестабільної економічної системи динамізм у структурі суб´єктів і об´єктів економічної стратегії держави містить потенційну небезпеку відставання комплексу поставлених стратегічних завдань від реальної динаміки економічної системи.

Удосконалення методологічної бази державної активності у нестабільних економіках видається особливо важливим. Адже, як засвідчив досвід, економічні системи такого типу значно легше піддаються як позитивному, так і негативному впливам заходів державної політики. Тому нестабільні економіки критичні стосовно методологічної бази державної стратегії економічної стабілізації, що у них застосовується.

Насамперед потрібно визначитися із розумінням терміна “економічна стабілізація”, поглибити його традиційне трактування за розробки відповідної політики в Україні. Виходячи з методологічного апарату та визначення органічності суспільної системи, викладених у першій главі, стабільність можна тлумачити як досягнення такого стану економічної системи, який може підтримуватися тривалий час за допомогою властивих їй регулюючих засобів.

Таке трактування дозволяє розуміти економічну стабілізацію не як стан, а як стратегічний процес, що полягає у наближенні до економічної стабільності. Цей процес має значну тривалість. Відповідно повинні формулюватися і критерії стабілізації. Як продемонстрував досвід, ними не можуть виступати зниження до певної, заздалегідь визначеної величини темпів інфляції, коливань курсу національної валюти, збалансування дефіциту бюджету чи платіжного балансу. Адже в такому разі стабілізація мала б розглядатися як захід економічної тактики, насправді ж вона є одним з напрямів економічної стратегії. Відтак критерієм може бути лише посилення дії ринкових регуляторів, і для кожного конкретного стану економічної системи існує свій, індивідуальний рівень макроекономічних показників, за якого система отримує здатність до саморегулювання.

Отже, стабілізація є комплексним поняттям, що враховує стан усіх складових економічної системи. За умови некомплексності оцінки неминучим є наростання макроекономічних диспропорцій. Досягнення локальної стабільності (наприклад, грошової) є неодмінною складовою стратегії економічної стабілізації, проте має розглядатися саме як одна із складових, а не як ключовий напрям економічної політики держави.

Економічне зростання є показником дієвості процесів саморегуляції у довготривалому періоді. Адже їхня основа - узгодження інтересів приватних економічних суб´єктів з суспільним інтересом та між собою, а вони, у свою чергу, базуються на потребі постійного зростання. Економічне зростання є логічним наслідком успішної стабілізаційної стратегії, дає можливість утримувати стабільність протягом тривалого часу. Зростання є також необхідною умовою стабілізації через те, що у більшості стабілізаційних процесів необхідні значні зусилля стосовно структурної перебудови економіки. Отже, практика нестабільних економік засвідчила, що встановлення стійкого економічного зростання є невід´ємною складовою стратегії економічної стабілізації.

На думку автора, можна розглядати перехід до економічного зростання як критерій успішності першого етапу стабілізаційної стратегії. Економічне зростання, що зумовлюється підвищенням стабільності економіки і зміцнює цю стабільність, характеризує процес розширеного суспільного відтворення. Це означає, що стабілізаційні заходи не повинні руйнувати підвалин економічного зростання.

Перший етап економічної стабілізації, пов´язаний з усуненням головних деструктивних чинників та інституційним шоком, як правило, супроводжується спадом виробництва. Проте він не може тривати більше ніж 2-3 роки. Оскільки далі, що особливо показово для України, цей спад, власне, починає генерувати чинники, що руйнують економічну систему.

Як зазначалося вище, для забезпечення ефективної економічної стабілізації критично важливими є три головні характеристики економічної стратегії: її структура, послідовність та інституційне забезпечення.

Структура економічної стратегії у ринковій економіці визначається структурою суб´єкта та теоретичною основою його діяльності, рівнем розвитку ринкового середовища, інституційною структурою суспільства, певними екзогенними чинниками. Структурованість економічної стратегії передбачає наявність чітко визначеної та правильно сформульованої мети, набору стратегічних напрямів, що походять з головних тенденцій розвитку економічної системи, стратегічних завдань і пріоритетів, які, власне, покликані забезпечити стабілізацію та економічне зростання, та відповідних їм заходів економічної тактики.

Досвід засвідчив, що країни із розвиненою структурою економічної стратегії (Південна Корея, Тайвань, Китай), мали найбільший успіх. Там завдання та напрями економічної стратегії було чітко підпорядковано стратегічній меті – стабілізації економіки та забезпеченню економічного зростання. Певні диспропорції призводили до структурних суперечностей, інфляційних тенденцій, проте вони швидко були ліквідовані дією переважно властивих цим системам ринкових важелів.

Натомість досвід низки інших країн демонструє значні деформації структури економічної стратегії. Показовою є практика країн Латинської Америки, які перейшли від надмірного одержавлення економіки до надання невиправданого пріоритету грошовій стабілізації та вирівнювання платіжного балансу за рахунок інших завдань економічної стабілізації.

У перехідних суспільствах відбуваються значні зрушення у структурі суспільної системи, що викликає порушення і в економічній стратегії. У більшості з них слід говорити передусім про недостатню визначеність стратегічної мети. Оскільки за останню ставився перехід до ринкової економіки, економічна стратегія спрощувалася до політики лібералізації. За переростання окремих завдань лібералізації цін, зниження бюджетного дефіциту, антиінфляційної політики, приватизації державної власності у стратегічні напрями відбувалося суттєве погіршення показників економічної динаміки. Адже ці завдання мають сенс лише як складові пакету заходів економічної стратегії. Тому й в Україні, де характеру стратегічних напрямів з середини 90-х років набули антиінфляційна політика, мінімізація бюджетного дефіциту та стабілізація валютного курсу, спостерігався тривалий економічний спад та розпад тих складових економічної системи, що не входять до зазначених напрямів, насамперед власне виробничого комплексу. Стабілізаційна стратегія у перехідних економіках була успішною передусім у країнах, де держава залишила за собою роль головного реформатора (Польща, Угорщина, Чехія, Китай), координуючи та контролюючи процеси економічної трансформації.

Однією з найважливіших рис успішних стратегій стабілізації було першочергове сприяння розвитку приватних економічних суб’єктів, зміцненню національних виробників як первинної ланки національної економіки, відновленню та розширенню їхніх зв´язків. Розрахунок на самостійний розвиток приватних підприємств після лібералізації економіки у постсоціалістичних країнах не мав бажаних результатів, через що уряди цих країн змушені були перейти до активної політики розвитку інституційної структури. Головною причиною трансформаційної кризи та кризи у Латинській Америці 80-90-х років ХХ ст. є переоцінка здатності приватних економічних суб´єктів здійснювати ефективну економічну стратегію за умов різкого відходу держави від регулювання економіки.

Виходячи з наведеного вище, можна визначити причину надмірної тривалості трансформаційної кризи в Україні. Вона полягає у тому, що в економічній стратегії держави об’єктом виступають економічні показники, а не економічні суб’єкти як такі. Це призвело до постійного погіршення становища підприємств, перешкодило створенню нових ефективних приватних власників. Отже, стратегія економічної стабілізації реалізовувалася без попереднього забезпечення суб’єктної бази цієї стратегії. За таких умов переслідування економічним суб´єктом власних інтересів може набувати руйнівного для суспільства характеру, що й продемонстрував досвід як країн Латинської Америки, так і України.

Виходячи з динамічності структури економічної стратегії, необхідною є вимога щодо її послідовності. Адже у нестабільній економіці відбуваються постійні зміни стану економічної системи, макроекономічних показників, що враховуються за розробки економічних стратегій різних рівнів. Радикально, особливо у перехідних економіках, змінюється інституційна структура, у тому числі - структура органів державної влади. Таким чином, через трансформації, що відбуваються з суб’єктами та об’єктами економічної стратегії, постійно мають змінюватися її напрями, завдання та пріоритети, а також стратегічна мета. Найбільший успіх у процесі стабілізації мали країни, що здійснювали послідовну економічну стратегію, кожний з етапів якої спирався на досягнення попереднього та формував передумови переходу до наступного. За умов нестабільності ринкова економіка виявляє тенденцію до збільшення стихійних неконструктивних явищ і водночас не чинить опір державному впливу. Тому за найефективнішу можна вважати стратегію, за якої здійснюється активне державне втручання на ранніх стадіях розбудови ринку з поступовим наданням частини управлінських функцій приватним економічним суб’єктам у міру їхньої готовності до цього.

Практика свідчить, що послідовність економічної стратегії є визначальним елементом локальної або короткотермінової економічної стабілізації. Послідовна антиінфляційна стратегія досягла значних успіхів у низці країн Латинської Америки, Центральної та Східної Європи, хоча у довготривалому плані не обов’язково приводила до економічного зростання. Останньому також не сприяла стабілізація деяких макроекономічних показників, досягнута в Україні. До того ж певні заходи стабілізаційної стратегії стали об’єктивною загрозою для приватних економічних суб’єктів країни. Спробу "шокової терапії" було здійснено за умов уже розкрученої інфляційної спіралі та значної інфляції витрат, тому вона мала суттєвий руйнівний вплив на сферу виробництва. Таким чином, якщо послідовність економічної стратегії є відповідальною за економічну стабілізацію, зростання зумовлюється реальним наповненням цієї стратегії.

У більшості нестабільних економік перший етап стабілізаційної стратегії розпочинався з жорстких засобів монетарного регулювання, хоча у країнах, де така стратегія була найефективнішою, не ці заходи відігравали визначальну роль. Монетарні обмеження там поєднувалися із регулюванням розподілу кредитних ресурсів, розвитком структур інвестування. У довготерміновому плані головним напрямом стабілізаційної стратегії має бути зміна технологічної та інституційної структури економічної системи з метою формування умов для її збалансованого відтворення.

З огляду на те, що промисловий потенціал нестабільних економік, як правило, потребує істотного вдосконалення, найбільша увага в стратегіях, які досягли успіху, приділялася промисловій політиці. Зважаючи на те, що формування ефективної інституційної структури приватних економічних суб´єктів лише тривало, стратегії економічної стабілізації на перспективних напрямах передбачали розвиток державної власності з наступним поступовим зменшенням її ваги. Звертає на себе увагу активне сприяння розвитку широкої мережі коопераційних зв´язків між національними економічними суб’єктами, що особливо характерно для нових індустріальних країн, а також деяких перехідних економік. Така мережа істотно прискорила процес становлення інституційної системи розробки і реалізації стратегій приватних економічних суб´єктів, сприяла збільшенню стійкості економічної системи. Поширення набув пріоритет підвищення ефективності використання власності над зміною її форми.

Зважаючи на важливість модернізації промислової структури, стратегія стабілізації насамперед повинна зміцнювати фінансовий потенціал економіки. Проблема фінансування економічних перетворень в успішних країнах вирішувалася за рахунок комбінації державних, позичкових та внутрішніх приватних ресурсів. Руйнування фінансів підприємств внаслідок деформованої економічної стратегії у перехідних економіках призвело до надто повільної структурної перебудови і, як наслідок, тривалої інфляції, внутрішніх та зовнішніх дисбалансів. Через особливу важливість фінансової системи її лібералізація у більшості нестабільних економік, що досягли певних успіхів, проводилася поступово та після суттєвого зменшення макроекономічних диспропорцій. Досвід нестабільних економік засвідчив, що активна антиінфляційна політика може мати незначний гальмуючий вплив на економічний розвиток, якщо стратегія підприємств грошово-фінансової сфери узгоджена з напрямами і завданнями економічної стратегії держави (зокрема у спосіб збереження значної частини державної власності у банківському і фінансовому секторах економіки).

Дослідження показали, що досягнення однакових результатів у різних країнах можливе за допомогою відмінних стратегій. Так, у відбудові після Другої світової війни як етатистська, так і ліберальна стратегії мали високі результати, хоча перша досягла більшого успіху в збалансованому структурному розвитку, друга - у побудові системи економічної координації. Серед перехідних економік як “шокова терапія”, так і політика градуалізму за послідовного здійснення забезпечили фундамент для економічного зростання. У разі непослідовності будь-яка з них може спричиняти тривалу стагнацію.

У новітній економічній історії чимало прикладів, коли однакові заходи економічної політики мали протилежні результати. Зокрема політика протекціонізму в Латинській Америці призвела до консервування неефективної виробничої структури, тоді як у “нових індустріальних країнах” (НІК) сприяла розвитку сучасного виробничого потенціалу. Це ж стосується експансії державної власності. Зовнішньоторговельна лібералізація дозволила країнам Південно-Східної Азії активно включитися в міжнародний поділ праці, а у ряді перехідних економік - створювала несприятливі умови для національних виробників. У НІК та повоєнній Японії пільгове кредитування сприяло структурній перебудові економіки, натомість у постсоціалістичних країнах та Латинській Америці часто виявлялося чинником розкручення гіперінфляції та розвитку корупції і “тінізації” економіки. Широке залучення іноземних інвестицій стало однією з причин фінансової кризи у Латинській Америці. Проте у південноазіатських країнах ці капіталовкладення використовувалися для побудови технологічної бази, а в Китаї - для розвитку національної промисловості.

Специфічною рисою нестабільних економік є можливість використання для економічного зростання навіть тих чинників, що у стабільних розвинених економіках розглядаються як негативні. Це стосується інфляційного фінансування, стимулюючої та компенсаційної ролі державних інвестицій, цільового використання зовнішньої і внутрішньої заборгованостей, патерналістських і корпоративістських тенденцій. Вихід за межі традиційного підходу до регулювання ринкової економіки, вдале використання елементів нестабільності виступали чинниками, сприятливими для економічної стабілізації у низці розглянутих країн з перехідною економікою.

Таким чином, заходи державної економічної стратегії повинні відповідати насамперед поточному стану нестабільної економічної системи, враховуючи її успадковані складові та майбутні елементи, що тільки зароджуються. За таких умов ці заходи найкращим чином можуть бути включені до приватних економічних стратегій, база яких інертніша, ніж реформаційна стратегія державного рівня. Через обмежені можливості держави як суб´єкта економічної стратегії у перехідній економіці перспективним видається максимальне використання інституційного та економічного потенціалу, надбаного державою до початку перетворень - традицій поєднання дрібного приватного та великого державного підприємництва, державного патерналізму, “рентної активності”, що так чи інакше зберігають у своїх стратегіях “лідери” перехідного процесу.

Для 80-90-х років було характерним різке зростання ступеня “відкритості” ринкових економічних систем. З одного боку, це розширює доступність фінансових ресурсів, уможливлює здійснення міжнародної спеціалізації та поділ праці, полегшує рух технологій, організаційних інновацій тощо. З іншого - може спричиняти негативні потоки капіталів, посилювати нестабільність національної валюти та виступати чинником імпорту інфляції, а також істотно обмежує самостійність національної економічної політики. Отже, країни з нестабільною економікою постають перед проблемою раціонального поєднання стратегії внутрішньої стабілізації та дестабілізуючого впливу зовнішньоекономічних чинників.

Досвід показав, що надто швидке “відкриття” національних економік призводить до структурних шоків у низці галузей, які виявляються неспроможними до швидкої перебудови відповідно до вимог міжнародної конкуренції. Через спад виробництва у цих галузях підвищується потреба в імпорті. Таким чином, структурні зміни у таких економіках відбуваються практично некеровано та часто не відповідають стратегічним інтересам держави. “Відкриття” нестабільної економіки може бути успішним лише у поєднанні з відповідними промисловою та інституційною політиками, що повинні створити необхідну масу ефективно діючих стійких приватних економічних суб´єктів.

У міжнародному русі капіталів міститься значний потенціал нестабільності для малорозвинених країн. На тлі високих процентних ставок у нестабільних економіках зростає небезпека здійснення спекулятивних операцій короткотермінових капіталів, що врешті спричиняють відплив фінансових ресурсів з країни. Як продемонстрував досвід, залучення позичкових капіталів та портфельних інвестицій має сенс, якщо у країні наявна розвинена структура приватних економічних суб´єктів, здатних до ефективного використання отриманих коштів у стратегічних цілях. Як засвідчила практика Латинської Америки, прямі інвестиції, що спрямовані насамперед на експортне виробництво, також можуть бути провідником нестабільності, оскільки різко збільшують залежність головних макроекономічних пропорцій та економічної політики від зовнішніх для даної економічної системи чинників.

Досвід нестабільних економік дозволяє дійти висновку щодо значного впливу структурних чинників на ефективність заходів економічної стратегії держави. Розвиненість ринкової інфраструктури виявилася критичною для заходів щодо короткотермінової грошово-фінансової стабілізації, а стан інституційної структури - для довготривалої політики технологічної перебудови та зростання.

Попри значну різноманітність стратегій економічної стабілізації та зростання, застосованих у нестабільних економічних системах, вони мають спільні риси. Країни з ефективною економічною стратегією держави характеризувалися цілісністю структури, правильним визначенням балансу між державною та приватними економічними стратегіями та їхнім узгодженням, чіткою послідовністю стратегічних заходів та їхнім наповненням згідно об´єктивних потреб економічних систем. Отже, один з головних висновків даного аналізу полягає в тому, що спільною рисою ефективних економічних стратегій у нестабільних економічних системах є опора їх на чіткі інституційні структури реалізації економічної влади від мікро- до макрорівня. Наявність таких структур, до яких входять інститути державної влади, координації інтересів на мікрорівні, зв´язку мікро- та макрорівня, механізми включення до міжнародних суспільних відносин, є визначальним чинником ефективності економічної стратегії. Інституційна база забезпечує розподіл стратегічних функцій між мікро- та макрорівнем і визначає оптимальну для даних умов масу економічної влади у суспільстві.

Суб´єкт державної економічної стратегії має складну структуру і представлений законодавчими і виконавчими (галузево-функціональними, узгоджувальними, регіональними) інститутами. Досвід нестабільних економік продемонстрував надзвичайну важливість єдності гілок влади та державних інститутів, взаємної узгодженості та наступності їхньої політики. Включення різного роду ділових союзів до складу суб´єктів економічної політики держави дозволило здійснювати максимально ефективний та оперативний зв´язок між інститутами державної влади та суб´єктами приватних економічних стратегій, на які, власне, і спрямований вплив цих інститутів. Залучення підприємців до прийняття економічних рішень та вироблення державної економічної стратегії надає можливість реалізовувати найсприятливішу для розвитку національного виробництва та бізнесу економічну політику. Дуже важливо й те, що за таких умов економічна політика держави виявляється прозорою та передбачуваною, отже, може бути найкращим чином врахована у приватних економічних стратегіях.

Встановлення партнерських відносин держави і бізнесу, прозорість економічної політики, значна увага, що приділялася розвитку людського капіталу і соціальної сфери, стали важливими чинниками стабілізації національних економік, концентрації інтересів різних рівнів на економічній стабільності й зростанні.