3. Економічна безпека як критерій ефективності економічної стратегії

Количество просмотров: 1355 Роздрукувати

Економічна стратегія держави - Жаліло Я.

Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика : Монографія / Жаліло Я. - К. : НІСД, 2003.- 368 c.



Вважаючи об´єктом стратегії соціально-економічну систему в цілому, а суб´єктом – державу як виразника інтересів суспільства, фундаментальним критерієм ефективності державної стратегії можна визнати національну безпеку, яка сьогоднi розглядається як "стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз", тобто як зменшення небезпеки руйнування суспільної системи під впливом екзогенних та ендогенних чинників. Оскiльки матерiальною основою функцiонування суспiльства є продуктивнi сили, нацiональна безпека будь-якої держави у стратегiчному планi спирається передусім на її економiчний потенцiал i набуває вигляду економiчної безпеки.

Загрози, які є ключовими у системі категорій економічної безпеки, можуть розглядатися як чинники, що протистоять реалізації економічної стратегії та спонукають забезпечити її адаптивність до умов, що змінюються. Ефективність економічної стратегії визначається спроможністю до протистояння таким загрозам. М.Єрмошенко доречно пропонує в рамках поняття “економічна безпека” розглядати спроможність держави самостійно виробляти та здійснювати власну економічну політику, а також визначати та реалізувати власні національні інтереси тощо.

Безперечно, ефективність економічної стратегії не може бути зведена суто до забезпечення економічної безпеки. Коло стратегічних завдань є значно більш широким. Економічна безпека не характеризує відсутність загроз як таких, що практично неможливо. “Стан захищеності” означає відсутність системоруйнуючих загроз, тобто тих із них, які не можуть бути органічно усунуті в межах економічної стратегії, іманентної даній соціально-економічній системі. Отже, економічну безпеку слід розглядати як граничний, обов’язковий, проте не достатній критерій. Зниження економічної безпеки означає неефективність економічної стратегії навіть за досягнення останньою локальної ефективності, проте підвищення - ефективність стратегії забезпечення економічної безпеки, але не обов’язково економічної стратегії держави загалом.

За останнє десятиріччя економічна думка і практика економічної політики у перехідних економіках пройшли через широкий спектр варіацій ставлення до ролі держави в економіці: від практично абсолютного заперечення такої і сподівання на принципи ринкового лібералізму як головний регулятор економічних відносин до усвідомлення необхідності вироблення форм і методів впливу держави на економічні процеси, значно більш складних і дієвих, ніж механізми, традиційно властиві адміністративно-командній системі. Формування політики забезпечення економічної безпеки також зазнало суттєвої еволюції. Раніше політика захисту національних інтересів здійснювалась головним чином за допомогою безпосередніх методів адміністративного впливу (протекціоністські дії у зовнішньоекономічній діяльності, адміністративне регулювання кредитного і валютного ринків, активне втручання в процеси ціноутворення тощо). Останніми десятиліттями у міру поширення ринкових методів господарювання, такі заходи або дедалі більше виявляють свою неефективність, або й змушені призупинятися з огляду на явні або неявні зобов’язання, прийняті країнами перед міжнародними організаціями. Відповідно виникає необхідність як розширення трактування поняття економічної безпеки, так і модифікації переліку об’єктів політики, скерованої на її забезпечення.

На розвиток загальновизнаної думки про те, що економічна безпека трактується як стан захищеності економічних інтересів, а головним життєво важливим інтересом в економічній сфері (як для фізичної особи та підприємства, так і для держави) є відтворення свого існування, в центр визначення економічної безпеки слід, на нашу думку, поставити саме категорію економічного відтворення. Це робить тлумачення економічної безпеки співзвучним визначенню економічної стратегії та її мети.

Прибічниками зазначеного підходу в Україні є фахівці Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова, які трактують економічну безпеку як “наявність в державі достатніх можливостей для забезпечення репродукції виробничого потенціалу в промисловості, сільському господарстві та в усіх сферах докладання соціально корисної праці…, а також для забезпечення стабільності суспільного ладу, суверенності держави”. Б. Губський, у свою чергу, зазначає, що “економічна безпека… визначає спроможність держави забезпечувати захист національних економічних інтересів від зовнішніх та внутрішніх загроз, здійснювати поступальний розвиток економіки з метою підтримання стабільності суспільства і достатнього оборонного потенціалу за будь-яких умов і варіантів розвитку подій”.

Такий підхід був свого часу запропонований і російськими вченими. Зокрема в одному з джерел економічна безпека визначається як "здатність економіки забезпечувати ефективне задоволення суспільних потреб на національному і міжнародному рівнях". Академік Л. Абалкін також визначає економічну безпеку як "сукупність умов і факторів, які забезпечують незалежність національної економіки, її стабільність та сталість, здатність до постійного оновлення і самовдосконалювання".

На погляд автора, економічна безпека може бути визначена як складна багатофакторна категорія, що характеризує здатність національної економіки до розширеного самовідтворення з метою задоволення на визначеному рівні потреб власного населення і держави, протистояння дестабілізуючій дії чинників, що створюють загрозу нормальному розвитку країни, забезпечення конкурентоспроможності національної економіки у світовій системі господарювання.

Досить часто трапляється використання терміна „економічна безпека” як позитивної риси вже наявного „стану захищеності” інтересів суб’єкта. З таких позицій доречніше було б вести мову про рівень економічної безпеки як ступінь ефективності економічної стратегії. Проте, з нашої точки зору, семантично поняття „економічна безпека” є оціночно нейтральним – безпека, так само як і ефективність, може бути низькою чи високою. Тому застосування цього терміна як характеристики відтворювальної здатності економіки безвідносно до стану цієї здатності видається коректним.

Принципова перевага "відтворювального" трактування економічної безпеки полягає в тому, що дозволяє перейти від поняття безпеки як забезпечення реалізації національних інтересів (тобто процесу, що керується ззовні) до поняття безпеки як здатності до відтворення як основного національного інтересу (наявності іманентних внутрішніх механізмів виробництва, розподілу, обміну та споживання, що є стадіями суспільного відтворення). Завдяки такому розумінню аналізованого поняття можна також перейти від протистояння загрозам, які мають певною мірою зовнішній стосовно суб´єкта забезпечення безпеки – держави - характер, до забезпечення сталості розвитку, що визнає наявність органічних системі внутрішніх загроз. У такому ракурсі економічна безпека характеризує дієздатність системи – найголовнішу системну ознаку, яка саме і перебуває у центрі уваги економічної стратегії держави.

Відповідно змінюється й об´єкт забезпечення економічної безпеки. Тепер це - не лише дієздатність самої держави, тобто її спроможність реалізовувати власні владні рішення, але й можливість для економічних суб´єктів різних рівнів діяти відповідно до своїх базових інтересів, проте в загальному руслі закріплення економічної безпеки країни. Зазначений підхід застосовується до економічного відтворення індивідуума (відтворення робочої сили), суб´єктів господарської діяльності (СГД) різного роду (відтворення капіталу) і держави (економічна сторона відтворення держави як інституту - забезпечення економічної основи для стабільного виконання покладених на неї функцій). Наведене стосується й суспільного відтворення як такого, що є інтегральним показником і підґрунтям економічної безпеки країни, "підсумовує" поняття економічної безпеки індивідуума, СГД і держави. Безперечно, координуюча і керівна роль у процесі забезпечення економічної безпеки країни має належати державі, яка певною мірою заперечує інтереси власної економічної безпеки, що об´єктивно зумовлено функцією держави як гаранта національних інтересів.

У стратегічному плані рівні економічної безпеки індивідуума, СГД і держави неподільні, оскільки як здійснення індивідуальних відтворювальних процесів, так і їхнє перетворення на процес суспільного відтворення можливі лише за умови органічного об´єднання робочої сили (індивідуума), засобів виробництва (СГД) та економіко-правового середовища (держави).

Дійсно, власне відтворення неодмінно вимагає від індивідуума для отримання засобів, необхідних для існування, участі у певному господарському процесі (враховуючи індивідуальне підприємництво) або вступу у спеціальні інституційні відносини з державою (отримання засобів для існування від бюджетних організацій, систем пенсійного та інших видів страхування). У результаті інтереси населення потрапляють у пряму залежність від економічної безпеки як СГД, так і держави. Опосередковано індивідуальна економічна безпека залежить від усього комплексу умов, що забезпечуються державою як в економічній, так і в інших сферах існування; а також від спроможності СГД забезпечити задоволення потреб населення в товарах і послугах.

У свою чергу, процес відтворення на підприємстві неможливий без залучення до нього робочої сили, відтворення якої, таким чином, стає необхідною умовою відтворення капіталу. Зважаючи на значну неоднорідність СГД, взаємодію під час відтворювальних процесів між підприємствами, що уособлюють виробничий, торговий та фінансовий капітал, найважливішим фактором економічної безпеки на рівні СГД є дієвість відносин між підприємствами з приводу забезпечення фінансовими ресурсами, сировиною, матеріалами і комплектуючими, виробничими та іншими послугами, а також збуту готової продукції. Це сприяє фінансовій, технологічній та іншій стійкості цих СГД. Отже, в довготерміновій перспективі суб’єкти господарювання об’єктивно зацікавлені у зміцненні економічної безпеки своїх ділових партнерів. Підприємства, що забезпечують збут кінцевої продукції, відповідно, здатні завершити свій відтворювальний процес і весь виробничий ланцюжок лише за наявності платоспроможного попиту з боку населення, і їхня економічна безпека (а, якщо слідувати за виробничим ланцюжком, і економічна безпека решти СГД) безпосередньо залежить від економічної безпеки населення. Реалізація продукції на експорт, так само як й інші прояви відкритості економіки, може частково зменшити взаємозалежність економічної безпеки суб´єктів різних рівнів, але одночасно вводить зовнішній чинник економічної безпеки суб´єкта господарювання, що практично не піддається регулюванню на національному рівні.

Взаємовідносини з державою впливають на відтворення капіталу СГД через необхідність слідування певним, визначеним державою, рамковим вимогам: сплати податків і зборів, підпорядкування заходам регуляторної політики тощо. Постаючи у ролі покупця на внутрішньому ринку, держава формує частину платоспроможного попиту, у зв´язку з чим її платоспроможність стає предметом зацікавленості виробників відповідного кінцевого продукту (у цьому ж контексті може йтися і про закупівлю державою фінансових ресурсів на позичковому або фондовому ринках). Слід визнати, що інші канали залежності СГД від економічної безпеки держави, які часом відіграють вирішальну роль, надто важкі для сприйняття "пересічного" підприємця, оскільки опосередковані складними макроекономічними закономірностями взаємозв´язку між державним бюджетом, грошовою пропозицією, динамікою позичкового процента, валютного курсу тощо.

Відтворення держави як інституту має за підгрунтя передусім надходження від податків і зборів, оформлених у державному бюджеті. Стає цілком очевидною зацікавленість держави у довгостроковій економічній безпеці СГД і населення як платника податків. Брак зазначених надходжень (наприклад, внаслідок зниження рівня економічної безпеки платників податків) призводить до залучення позичкових ресурсів з внутрішніх та зовнішніх джерел, що, у свою чергу, в довгостроковій перспективі стає фактором посилення тиску на платників податків, знижуючи їхню економічну безпеку. Отже, позичкове фінансування не відповідає інтересам економічної безпеки держави. Вплив емісійного фінансування може бути вельми суперечливим і потребує окремого розгляду.

Оскільки держава, за визначенням, несе відповідальність за підтримку основних макроекономічних параметрів економічної системи у стані, що забезпечує розширене суспільне відтворення, ця підтримка також входить до відтворювальних інтересів держави. Разом з тим, як буде розглянуто нижче, реальна величина і співвідношення цих параметрів мають визначатися за допомогою спеціального аналізу з урахуванням інтересів економічної безпеки всіх рівнів.

Головна суперечність інтересів економічної безпеки різних рівнів полягає у змісті відтворювальних процесів. Основоположний зміст відтворення на рівні індивідуума полягає у споживанні, на рівні СГД - це забезпечення процесу виробництва, а на рівні держави - перерозподіл ресурсів. Об´єднання різноманітних за змістом індивідуальних відтворювальних процесів відбувається на стадії обміну. На цій стадії:

індивідуум пред´являє державі і СГД свою працю, отримує натомість заробітну плату, сплачує СГД кошти, отримує натомість товари і послуги, сплачує державі податки та збори, отримує натомість соціальні виплати та послуги;


суб´єкт господарювання надає іншим СГД, населенню і державі свій продукт, отримуючи натомість його вартість; сплачує індивідууму заробітну плату, споживаючи натомість його робочу силу; сплачує іншим СГД кошти, отримуючи натомість сировину, матеріали та комплектуючі; сплачує державі податки та збори, отримуючи натомість підтримку рамкових умов ведення бізнесу та інші регуляторні послуги;

держава надає населенню і СГД суспільні послуги і соціальне забезпечення, отримуючи натомість податки та збори; сплачує населенню заробітну плату, споживаючи натомість його робочу силу; сплачує СГД кошти, отримуючи натомість необхідні для реалізації його прямих функцій товари та послуги.


Успішність процесу розподілу, який забезпечує узгодженість інтересів економічної безпеки всіх трьох рівнів і, власне, процес суспільного відтворювання залежить від еквівалентності цього обміну. Якщо симетричний обмін у рамках названих пар не відбувається, одна із сторін починає потерпати від невідновлюваної втрати частки свого відтворювального ресурсу і змушена вживати односторонні заходи щодо захисту власної економічної безпеки. Причому специфіка взаємовідносин держави з населенням і СГД припускає існування опосередкованої еквівалентності обміну. Наприклад, витрати держави на розвиток людського капіталу зменшують для підприємств вартість робочої сили. Те ж саме можна сказати і про державне фінансування науки, галузей інфраструктури тощо. І навпаки, політика держави стосовно заробітної плати, заохочення зростання зайнятості, децентралізації соціальних витрат може компенсувати частку безпосередніх витрат бюджету на соціальні потреби.

Збурення в еквівалентність обміну, в кінцевому підсумку, вносять три основних чинники.

Проблема оцінки. Коректна оцінка пропонованого кожній із сторін товару (у широкому розумінні цього поняття) визначається існуванням ринкових механізмів такої оцінки, узгодження попиту і пропозиції, перетоку капіталів і вирівнюванням норми прибутку. Практика перехідних економік, особливо – пострадянських країн, багата на приклади міжгалузевих цінових диспропорцій (горезвісні "ножиці цін" на промислову і сільгосппродукцію), монопольного встановлення цін, завишення (заниження) вартості національної грошової одиниці та позичкових ресурсів, заниження вартості праці тощо. Оцінка такого специфічного виду "послуги", як державна політика, зрештою повинна здійснюватися ринком, оскільки саме його реакція на державний вплив визначає, наскільки адекватним є (тобто яку споживчу цінність має) той або інший захід або комплекс заходів. Очевидно, саме в даному контексті було б найбільш коректним оцінювати їхню ефективність за допомогою інструменту “трансакційних витрат”. Дж.Б´юкенен у своїй "Конституцiї економiчної полiтики" взагалі виводить будь-яку активнiсть держави в економiчних ринкових термiнах прибуткiв, витрат, продуктивностi тощо.


Готовність платити. Цей показник визначається передусім економічним становищем контрагентів, тобто їхньою здатністю виставити для обміну відповідний еквівалент. Масове явище неплатежів, включаючи заборгованість бюджету перед СГД і населенням, непропорційно низькі за світовими стандартами заробітна плата або соціальні витрати держави, низький платоспроможний попит на кредитні ресурси з боку реального сектора економіки, вузькість внутрішнього ринку є наслідками структурних диспропорцій у національній економіці, що стають на заваді вирівнюванню розподілу ресурсів під час еквівалентного обміну. Фактично навіть несплата заробітної плати, іншим підприємствам або ж в бюджет, підґрунтям якої є виведення коштів у "тінь", також значною мірою пояснюється неготовністю СГД або населення сплачувати у повному обсязі товари та послуги, що надаються державою або іншими СГД.

Трансакційні витрати. Дефіцит ринкового середовища, яке дозволило б компенсувати неготовність контрагентів платити (наприклад, вирішити частку платіжних проблем застосуванням позичкових ресурсів), приводить до того, що витрати власне на здійснення акта обміну поглинають значну частку коштів контрагентів, причому, як правило, несиметрично. Так, труднощі мобілізації ліквідних ресурсів для сплати податку в умовах грошового голоду призводять до неадекватно високого податкового тягаря для СГД; надмірно висока процентна ставка за довгостроковим кредитом викликає завищені очікування інвесторів з приводу віддачі від інвестицій; зарегульованість підприємницької діяльності створює умови для розвитку корупції і відволікання на ці цілі частки коштів підприємств. Безумовно, даний перелік може бути подовжено.


Все наведене вище дає підстави для важливого методологічного висновку стосовно зони спільних економічних інтересів держави, СГД і населення. Ця зона втілюється в стабільному економіко-правовому середовищі, що покликане забезпечити еквівалентність обміну в національній економіці та має стати основою економічної стратегії держави. Як органи державної влади, так і підприємства й громадяни зацікавлені у збереженні стабільної правової системи, захисті декларованих законом прав; своєї фізичної безпеки; забезпеченні стабільності грошової одиниці, інших макроекономічних умов, які диктують форму індивідуального відтворення.

Таке економіко-правове середовище складається з:

основних структурних складових економічної системи: грошової одиниці, валютного режиму, фіскальної системи, фінансової системи, ринків товарів, капіталів, праці;


нормативно-правової бази, яка регулює економічні процеси у країні;

системи дієздатних державних інститутів, що забезпечують додержання положень цієї нормативно-правової бази;


системи інститутів, що забезпечують функціонування ринків, які обслуговують потоки капіталу, товару, грошей та інформації (фінансові інститути, біржі, системи оптової і роздрібної торгівлі, сфера ділових послуг тощо);

системи громадянських інститутів, що становлять підгрунтя ринкової системи господарювання; поваги до закону, поваги до прав власності, ділової етики тощо.


Видається очевидним, що формування такого економіко-правового середовища здійснюється протягом вельми тривалого часу. Водночас в умовах його недостатньої сформованості, деформації, що утворюються, неодмінно призводять до суттєвих порушень еквівалентності обміну. Це, в свою чергу, веде до неузгодженості інтересів і процесів забезпечення економічної безпеки індивідуумів, СГД і держави. Оскільки реалізація ринкових перетворень визначає поступове посилення індивідуальних мотивів у діяльності контрагентів економічних процесів, відбувається фрагментизація економічної системи, що найнегативнішим чином відбивається на суспільному відтворенні та економічній безпеці країни і ефективності економічної стратегії держави.

У разі, коли стратегія держави, яка здійснює ринкові перетворення, починає сприйматися як загроза економічній безпеці суб´єктів мікрорівня - підприємств і населення, - останні втрачають зацікавленість у забезпеченні стабільного економіко-правового середовища. Відтак взаємовідносини між державою, підприємствами і населенням втрачають спільний базис, їхні стратегії входять в антагоністичну суперечність, що призводить до “тінізації” і криміналізації, поширення корупції. Це створює загрозу для послідовності та прогресу ринкових трансформацій.

Фактично виникає парадоксальна ситуація, коли поглиблення ринкових перетворень веде до зменшення об´єктивної зацікавленості економічних суб´єктів у цьому поглибленні. Так, надмірно прискорений розвиток принципів еквівалентного обміну у країнах, що не належать до "передовиків" ринкової трансформації (Україна, Росія, Білорусь тощо), здатний викликати відчутні зрушення у розподілі власності, ринків і капіталів. Зокрема, введення у повному обсязі принципів майнової відповідальності в умовах накопичення астрономічної величини взаємної заборгованості може призвести до цілковитої руйнації системи державної власності. Найпершим прикладом є серія намагань "тіньової” приватизації низки українських підприємств навесні та влітку 2001 року, вартість яких, з вирахуванням боргів, було доведено до символічних величин. Незважаючи на вчасність "опору" держави, кількість таких прецедентів з боку як внутрішніх, так і зовнішніх кредиторів, скоріш за все, зростатиме.

Таким чином, визначальним завданням державної політики забезпечення економічної безпеки та формування передумов ефективності економічної стратегії держави на довгостроковий період є послідовне створення економіко-правового середовища для забезпечення узгодженості відтворювальних процесів різних рівнів на основі еквівалентного обміну результатами своєї діяльності.

Виходячи з сказаного вище, критеріями стану економічної безпеки виступатимуть дотримання відтворювальних пропорцій, розвиненість механізмів, відповідальних за економічне відтворення, і створення умов для еквівалентного обміну в економічній системі. Як зазначають фахівці з теорії систем, економічна безпека системи – “сукупність властивостей стану її виробничої… підсистеми, яка забезпечує можливість досягнення цілей усієї системи”. Відтак критеріями належного стану економічної безпеки країни є:

а) у матеріально-сировинній сфері:

народне господарство повинно забезпечуватися достатніми для сталого розвитку обсягами сировинних ресурсів та інвестиційних товарів;


потрібні достатні обсяги державних резервів і запасів стратегічно важливих видів продукції і товарів, у тому числі - товарів критичного імпорту;

потрібен обсяг споживчих товарів, достатній для підтримання соціально прийнятних рівнів споживання населення;


б) у сфері господарського механізму:

фінансово-бюджетна і грошово-кредитна системи повинні бути здатні до забезпечення стійкого розвитку національної економіки;


повинні існувати умови для стабільного розвитку СГД, які діють відповідно до чинного законодавства і в рамках загального відтворювального процесу;

необхідний випереджаючий розвиток науково-технічного й інноваційного потенціалів для забезпечення стійкого економічного зростання;


потрібна консолідованість економічних інтересів громадян, СГД, регіонів, держави у напрямі стійкого економічного розвитку;

інститути державної влади мають здійснювати дійову політику щодо реалізації і захисту національних економічних інтересів;


рівень життя населення і ступінь соціального розшарування повинні уможливити поєднання стимулів економічного зростання із збереженням суспільної згоди;

в) у сфері взаємодії зі світовою економічною системою:

повинно забезпечуватися ефективне включення національної економіки у світогосподарську систему, що поєднує у собі розвиток експортного потенціалу, задоволення потреб внутрішнього ринку, захист вітчизняних товаровиробників і розвиток їхньої міжнародної конкурентоспроможності;


включення в міжнародні валютно-фінансові відносини має сприяти забезпеченню сталості грошово-фінансової системи;

критичний імпорт стратегічних ресурсів повинен забезпечуватися достатнім обсягом валютних ресурсів і відбуватися на диверсифікованій основі.


Невід’ємною складовою визначення рівня економічної безпеки є встановлення певного набору індикаторів і їхніх порогових значень. З нашої точки зору, враховуючи трактування економічної безпеки як критерія ефективності економічної стратегії, ознакою порогового значення індикатора є момент втрати відповідним економічним процесом функцій, що відводяться йому у відтворювальній системі. Наприклад, діапазон зміни валютного курсу має забезпечувати виконання ним функцій регулювання зовнішньоторговельного сальдо; величина позичкового процента повинна бути достатньою для насичення трансакційного попиту на гроші та переходу на ділянку попиту на "довгі гроші", а розмір грошової маси повинен бути достатнім для обслуговування нею господарських оборотів; величина і структура податкового навантаження мають забезпечувати виконання податками стимулюючої і регулюючої функцій тощо. Динамічність порогових величин індикаторів економічної безпеки породжує значні труднощі для їхнього апріорного визначення.

У нестабільних економічних системах національна безпека набуває специфічної форми, оскільки одним з напрямів стратегії держави є докорінні зміни економічних і політичних структур, що межують з їхнім руйнуванням. Це зайвий раз підтверджує важливість застосування функціональних критеріїв стану економічної безпеки.

ЗМІСТ


Rambler's Top100