Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика : Монографія

1. Початок економічного зростання і його головні чинники

З другої половини 1999 р. українською статистикою фіксуються тенденції економічного зростання (табл. 4). Стратегічні цілі для нового етапу економічного розвитку були визначені під час науково-практичної конференції у Пущі-Озерній під Києвом у 1999 р. Як зазначив на конференції Президент України, „у наступному десятиріччі мають бути створені необхідні економічні, науково-технічні та соціальні передумови утвердження України як високотехнологічної держави, її входження до технологічно розвинених країн світу”. Для першого етапу (1999-2000 рр.) стратегічними завданнями було визначено: радикальну податкову реформу, ослаблення податкового тиску, стимулювання нагромадження капіталу та інноваційного оновлення виробництва; зміцнення банківської системи та зниження ціни банківського кредиту; широкомасштабну грошову приватизацію із залученням іноземних інвесторів; ефективну амортизаційну політику, забезпечення максимально сприятливих умов для розвитку малого й середнього підприємництва; легалізацію значної частки “тіньової” економіки; істотне підвищення рівня використання виробничих потужностей. Загальною метою етапу було встановлено формування умов для інвестиційного забезпечення структурної перебудови економіки.

Таблиця 4

Динаміка основних економiчних показникiв України у 1999-2003 рр., (темпи приросту, %)

* за І квартал

Роль “пускового механізму” економічного зростання в Україні відіграли, як це не парадоксально, наслідки фінансової кризи 1998 р. Девальвація гривні створила сприятливі умови для конкурентоспроможності національних підприємств і вони вчасно змогли скористатися поліпшенням кон’юнктури на традиційних для країни експортних ринках. До того ж компенсація збільшення попиту на гроші у зв’язку з девальвацією гривні (і зростанням імпортних цін) спонукала до суттєвого збільшення грошової пропозиції.

Зростання грошової маси у 1999 р. перевищило темпи інфляції Грошова маса М2 збільшилася за рік на 40 %, а номінальна девальвація гривні становила 48 % при інфляції 19,2 %. Отже, спостерігалися як певна ремонетизація економіки, так і реальна девальвація гривні. Зазначені процеси найактивніше відбувалися саме у другому півріччі. Це дозволило дещо пом’якшити дефіцит ліквідних ресурсів, від якого потерпали підприємства, збільшити номінальні доходи населення, що одразу підвищило споживчий попит. У результаті економічне зростання у 1999 році розпочалося, насамперед, саме з галузей, безпосередньо пов´язаних із споживчим ринком: у легкій і харчовій промисловості – на 5,7 % та 7,8 % відповідно. Зазначимо, що в реальному вимірі доходи населення у 1999 р. зменшилися приблизно на 5 %, отже, позитивний ефект було досягнуто лише за номінального збільшення доходів. Посиленню позитивного ефекту сприяло й те, що завдяки зростанню цінової конкурентоспроможності вітчизняних виробників кошти, які надходили на споживчий ринок, сплачувалися переважно за товари вітчизняного виробництва. Поліпшення становища підприємств відбилося на інвестиційних процесах. Після тривалої стагнації почалося зростання обсягів капіталовкладень в основні фонди, які збільшилися на 14,4 %. Щоправда, лідерства набули інвестиції у сферу торгівлі, які збільшилися на 59,1 %.

На жаль, тенденції економічного зростання не привели до зміни засад економічної політики, пріоритетним завданням якої, як і раніше, залишалася монетарна стабілізація. Після суттєвої ремонетизації восени 1999 р., за 11 місяців 2000 р. грошова маса М2 зросла на 35 %, у той час як інфляція підвищилася до 24 %. Згідно з формальним розрахунком, враховуючи темпи зростання ВВП, підвищення коефіцієнта монетизації склало близько двох процентних пунктів. Проте, забезпечення податкових надходжень "живими грошима" та зменшення бартерних відносин у 2000 р. загострили проблему дефіциту ліквідних ресурсів в Україні. В цей час обсяг грошових розрахунків в українській економіці збільшився на 60 %, 99 % податків було зібрано у грошовій формі. В номінальному виразі доходи Зведеного бюджету зросли у 2000 р. до попереднього року на 49,8 %. Це значно збільшило дійсну потребу суб’єктів господарювання в грошових коштах та суттєво підвищило реальну дефіцитність гривні. У другій половині 2000 р. відбулося різке погіршення стану наповнюваності Державного бюджету та проплат за енергоресурси. Тому протягом одного лише грудня місяця грошову масу М2 було збільшено на 10 % (загалом за рік зростання в результаті склало 45 %). Внаслідок такої "ударної" ремонетизації коефіцієнт монетизації ВВП підібрався до позначки 20 %. Проте вже у січні 2001 р. урядом і Нацбанком було розгорнуто мережу заходів щодо стерилізації зазначеного грошового "викиду".

Ознакою дефіциту платіжних ресурсів у 2000 р. стало продовження платіжної кризи. Хоча приріст заборгованості порівняно з 1999 р. сповільнився, кредиторська заборгованість все ж зросла на 30,3 млрд грн і сягнула 305,1 млрд грн, що складало 176 % ВВП. Отже, близько п’ятої частини виробленої за рік доданої вартості не була оплачена українським суб´єктам господарювання і витрачені на її виробництво продуктивні ресурси не було відшкодовано. Цілком очевидно, що за таких умов коректне виконання оборотними коштами підприємств відтворювальних функцій, необхідних для поширення ефекту економічного пожвавлення, було неможливе. Звертає на себе увагу структурна динаміка заборгованості. Так, якщо протягом грудня 2000 р. кредиторська заборгованість за всіма видами платежів зменшилася на 11,5 млрд грн, 42 % цього зменшення відбулося за рахунок однієї галузі - електроенергетики, що свідчить не про поліпшення становища розрахункової системи, а, скоріше, навпаки - про мобілізацію ліквідних ресурсів підприємств на виплати цьому сектору економіки.

Незважаючи на те, що у 2000 р. середня ставка комерційних банків за кредитами у національній валюті склала близько 35 % за річних темпів інфляції 26 %, нерівномірність темпів інфляції фактично звела нанівець ефект зниження реальних ставок. Так, якщо у першому та другому кварталах реальний відсоток по кредитах комерційних банків у річному вимірі був від’ємним та становив, відповідно, близько -7 та –2 %, протягом липня-листопада рівень інфляції скоротився до 10,4 % у річному вимірі, в той час як середньозважена ставка за кредитами не сягала нижче 30 %. Внаслідок цього частка довгострокових кредитів зменшилася до 19 % проти 22,4 % у 1999 р. Їхній обсяг становив лише 3,4 млрд грн.

Гострі платіжні проблеми підприємств посилилися внаслідок жорсткого фіскального тиску. Про це свідчать введення додаткових нарахувань (зокрема виплат у Пенсійний фонд), скасування податкових пільг для 12 тисяч українських підприємств, збільшення заборгованості з повернення ПДВ експортерам та передусім - посилення жорсткості контролю над виконанням наявних податкових та інших зобов’язань підприємств перед бюджетом. За оцінками експертів, вага податкового тягаря в Україні визначається насамперед саме дефіцитом ліквідної складової оборотних коштів підприємств. Хоча частка грошових коштів у оборотних коштах підприємств зросла за 2000 р. з 2,2 до 3,5 %, в той час як частка дебіторів - зменшилася з 67,1 до 65,9 %, загалом оборотні кошти зросли у промисловості в номінальному виразі лише на 3,8 % при інфляції понад 25 %. Посилення мобілізації ліквідних ресурсів на фіскальні цілі призвело до відпливу їх з інших сфер господарського обороту.

Мобілізація валютних коштів для обслуговування зовнішнього боргу (за 2000 рік він скоротився на 2,1 млрд дол., причому заборгованість перед МВФ скоротилася на 900 млн дол.) змусила Національний банк здійснювати протягом року значне збільшення гривневої пропозиції. З метою вилучення надлишкового приросту грошової маси на вимогу Національного банку було поновлено боргові зобов’язання Мінфіну перед Нацбанком за придбаними останнім державними цінними паперами, що збільшило розмір внутрішнього боргу майже на 10 млрд грн., причому 2,44 млрд грн. з них було сплачено Мінфіном вже у 2000 році. Таким чином, бюджетні видатки використовувалися як засіб стерилізації приросту грошової пропозиції.

На відміну від попереднього року, у 2000 р. спостерігалася реальна ревальвація гривні. За підрахунками експертів, гривня ревальвувала на 17,2 %. На перший погляд те, що ревальвація відбувалася на тлі зниження дисконтної ставки НБУ, тобто "здешевлення" грошей на внутрішньому ринку, цілковитий парадокс з точки зору положень класичної економічної науки. Пояснюється він тим, що, як буде викладено нижче, збільшення товарних оборотів відбулося переважно за рахунок зовнішніх чинників, в той час як відсутність достатнього поширення економічного пожвавлення всередині країни не забезпечила генерування адекватних гривневих грошових потоків. Внаслідок цього на тлі незначного збільшення грошової пропозиції зріс дефіцит гривні, який викликав збільшення її ціни. Якщо на кредитному ринку через неплатоспроможність та неліквідність більшості його учасників ціна гривні, виражена відсотковою ставкою, навіть скорочувалася, на валютному ринку, учасники якого володіли ліквідними ресурсами внаслідок проведення експортних операцій, реальне подорожчання гривні все ж відбулося. Дискретність ринкового простору України обумовила слабкий взаємозв’язок між рівнем відсоткових ставок та міжнародними потоками капіталів, тому ринковий механізм встановлення рівноваги не спрацьовував належним чином.

У той час як, згідно з даними статистики, номінальні доходи населення зросли у 2000 р. на 40,5 %, а реальні - на 9,9 %, реальна заробітна плата скоротилася на 0,9 %, а пенсії - на 15,5 %. За розрахунками аналітиків, зростання середнього рівня реальних доходів відбулося за рахунок збільшення доходів від підприємницької діяльності та продажу продуктів сільського господарства (на 21 % в реальному вимірі). Зниження реального розміру заробітних плат та пенсій свідчить про зменшення платоспроможного попиту саме на нескладні та недорогі товари вітчизняного виробництва з боку отримувачів цих видів доходів. Зростання ж доходів більш високооплачуваних категорій населення підвищує попит здебільшого на товари елітного асортименту, які в переважній більшості не стосуються української промисловості. Необхідно також враховувати зростаюче відволікання коштів населення на комунальні, транспортні та інші послуги, ціни на які збільшилися. Отже, таке зростання реальних доходів населення не привело в кінцевому результаті де-факто ні до підвищення добробуту, ні до помітного збільшення платоспроможного попиту та місткості внутрішнього ринку.

Зазначене пояснює суттєве зниження ваги внутрішнього попиту серед чинників забезпечення економічного зростання. Випереджаюче зростання експорту продукції основних галузей (включаючи орієнтовані на споживчий попит) порівняно з темпами зростання виробництва в цих галузях (див. табл. 4) свідчить про зменшення частки продукції, яка спрямовується на внутрішнє споживання. Причому компенсації споживання за рахунок збільшення імпорту не відбулося: з 4,6 млрд дол. приросту імпорту 3,5 млрд було витрачено на приріст імпорту нафти, нафтопродуктів і природного газу. Імпорт продукції харчової промисловості зріс лише на 0,8 % за зростання експорту на 47,5 %. Збільшення продажу продовольчих товарів за рік становило (в порівнянних цінах) лише 4,8 %. При цьому темпи зростання цін на продовольчі товари перевищували загальний індекс споживчих цін і склали 28,4 %. Темпи зростання в харчовій промисловості також поступово знижувалися у міру того, як давався взнаки ефект бази для порівняння, а позитивний ефект, спричинений девальвацією і зростанням доходів населення в другій половині 1999 р., вичерпувався. Темп збільшення обсягів виробництва в легкій промисловості, удвічі більший за збільшення експорту, навряд чи свідчить про наявність протилежної тенденції через украй незначну питому вагу галузі в структурі промислового виробництва та складність схем включення підприємств галузі до міжнародного поділу праці.

Таблиця 4

Динаміка галузевих темпів приросту виробництва й експорту за 2000 р.

Джерело: Держкомстат, розрахунок автора на базі даних митної статистики

Отже, головним чинником економічного зростання, зафіксованого 2000 року, слід вважати значне збільшення експорту. Темпи зростання експорту становили 25,8 % і вдвічі перевищували темпи зростання промислового виробництва та більш ніж у чотири рази – ВВП. В цілому зовнішньоторговельний оборот України досяг у 2000 р. рівня майже 90 % ВВП.

Між тим порівняно з 1997 роком структура експорту суттєво погіршилася. Частка матеріало- та енергоємних галузей у зовнішньоторговельному обороті країни склала близько 60 %, причому 40 % експорту припадало на одну галузь - чорну металургію. Загалом на експорт було спрямовано 70 % продукції цієї галузі, яка виробляла 28 % усієї промислової продукції в Україні. У вартісному вимірі з 3 млрд дол. річного приросту українського експорту 1,4 млрд, за даними митної статистики, було одержано за рахунок збільшення експорту продукції чорної металургії і виробів з чорних металів.

Через те, що галузі, які забезпечили збільшення експорту своєї продукції, відрізняються й більш високою платоспроможністю, відбувся перерозподіл на їхню користь матеріально-сировинних (насамперед енергетичних), фінансово-кредитних, грошових ресурсів. Зокрема чорна металургія – практично єдина галузь, що майже не збільшила у 2000 році розміри своєї кредиторської заборгованості. У той же час важливо зазначити, що серед кредиторів галузі не спостерігаються в масовому порядку ані підприємства, що виробляють товари народного споживання, ані галузі з високим рівнем переробки. Відтак підстав для поширення ефекту зростання грошових надходжень до цієї галузі (у вигляді активізації виробництва у суміжних галузях та збільшення доходів їхніх працівників) практично немає. Більше того, оскільки у збільшенні експорту провідні позиції посідали саме енергоємні підприємства, приріст імпорту енергоносіїв у вартісному виразі перевищив у 2000 р. загальний приріст надходжень від експорту. Згідно з даними Держкомстату, в той час як видобуток власного газу і нафти в Україні знизився, виробництво в електроенергетиці скоротилося на 2,9 %, а в паливній промисловості – на 4,1 %. Відзначено суттєве зростання імпорту нафтопродуктів і природного газу (в 1,4 і 2,7 разу у вартісному виразі відповідно). Таким чином, зовнішні чинники, що забезпечили промислове зростання в Україні у 2000 р., водночас створили загрозу втягнення економіки у “глухий кут” самодостатнього зростання сировинних галузей.

Вельми незвичайним економічним явищем 2000 року стало прискорене зростання експорту на тлі ревальвації гривні. Адже, як правило, подорожчання національної грошової одиниці веде до відносного подорожчання вітчизняної продукції і здешевлення імпортної. Пояснення цього феномену – у високій питомій вазі в експорті базових енергоємних галузей, що безпосередньо залежать від імпорту енергоносіїв. Ревальвація гривні (в реальному вимірі) дозволила здешевити значну частину собівартості їхньої продукції, а отже – зміцнити позиції цих галузей на зовнішніх ринках. З іншого боку, галузі з високим рівнем переробки, основна маса собівартості яких формується на базі внутрішніх цін, за таких умов втрачали свою конкурентоспроможність як на зовнішніх, так і на внутрішніх ринках.

Слід наголосити ще на одному суттєвому чиннику прискорення офіційно зареєстрованих темпів економічного зростання у 2000 р. Активізація діяльності урядових та фіскальних органів, спрямована на забезпечення виконання плану надходжень до бюджету держави, зниження обсягів негрошових розрахунків, усунення інших джерел живлення “тіньової” економіки сприяли більш повному виявленню існуючої економічної активності. На відміну від традиційної ринкової економіки, в якій економічне зростання веде до збільшення податкових надходжень внаслідок розширення податкової бази, в українській "фіскальній" економіці, навпаки, збільшення податкових надходжень привело до реєстрації більш високого економічного зростання. Зокрема, коментуючи зростання харчової промисловості у 2000 р., прем’єр-міністр В. Ющенко прямо зазначив, що така динаміка пояснюється тим, що "кошти було виведено з “тіньової” сфери на світло". Попри безперечну важливість процесу “детінізації” економіки, слід зазначити, що такого роду збільшення офіційного виробництва не є зростанням за економічним сенсом і не може бути подане як показник сприятливості урядової економічної політики для економічного зростання. Більше того, вилучення частини “тіньових” коштів на потреби поточного споживання означає розмивання цієї складової національного інвестиційного потенціалу.

Є значні підстави припускати, що й левова частка згаданого вище збільшення доходів населення від підприємницької діяльності, яке, власне, й забезпечило показник реального зростання доходів у 2000 р., також є відображенням "висвітлення" доходів, які раніше отримувалися в “тіньовому” секторі, зокрема - завдяки поширенню спрощених механізмів оподаткування малого бізнесу. В такому разі цей показник не свідчить ні про збільшення платоспроможного попиту населення, ані про поширення підприємницької активності в Україні.

Таким чином, економічне зростання, яке розпочалося в Україні у 1999-2000 рр., не лише не стало наслідком цілеспрямованої економічної стратегії, але й відбулося всупереч низці негативних тенденцій, які продовжували розвиватися в українській економіці. Зростання стало наслідком стимулюючого впливу зовнішньоекономічної кон’юнктури, який потрапив на сприятливий грунт, закладений девальвацією гривні, та зміг бути реалізований завдяки сформованій внаслідок трансформаційної політики інституційній структурі. Позитивні явища у монетарній сфері, які сприяли пом’якшенню дефіциту платіжних ресурсів, відбувалися вимушено, під дією зовнішніх чинників, тому були непослідовними та мали обмежений характер.

Попри стратегічні завдання, проголошені у 1999 р., в дійсності у 2000 р. не відбулося переходу до стратегічних пріоритетів та інструментарію економічної тактики, які дозволили б підтримати позитивні тенденції та надати їм стійкого характеру. Програмою уряду В. Ющенка "Реформи заради добробуту" передбачалося, що у 2000 р. за зростання ВВП на 1-2 % темп збільшення експорту становитиме лише на 0,5 процентних пункти більше, в той час як частка валового нагромадження сягне 21,1 % ВВП. Таке співвідношення мало означати розгортання економічного пожвавлення, що характеризується збільшенням внутрішнього, у т.ч. інвестиційного попиту, який став головним рушієм економічної динаміки, в той час як стійкі довгострокові перспективи сприяли посиленню інвестиційної активності.

Насправді усе відбулося з точністю до навпаки. Темпи зростання ВВП виявилися утроє вищими від запланованих, проте експорт зріс майже на 20 пунктів більше. Валове нагромадження капіталу при цьому не лише не збільшилося пропорційно, а й навпаки, скоротилося до 17,2 % ВВП. Це означає, що внутрішній механізм економічного відтворення в Україні у 2000 р. запустити так і не вдалося, і ефективність реалізації стратегічних завдань урядом В. Ющенка слід оцінити як досить низьку. Позитивні тенденції залишилися автономними щодо процесів, які відбувалися в національній економіці. Одним із основних негативних підсумків економічного розвитку України у 2000 р. стало зміщення переважної частини підойм цього розвитку за межі національних кордонів, до чинників сприятливої зовнішньоекономічної кон’юнктури. Це, зокрема, відзначив у січні 2001 р. й Президент України.