8. Особливості економічної стратегії у соціальній сфері України

Соціальна політика посідає визначне місце у структурі економічної стратегії держави. Адже соціальний ефект від реалізації такої стратегії обумовлює її легітимність, що, в свою чергу, є одним з детермінантів її ефективності. Не слід також нехтувати й безпосереднім економічним ефектом соціальної політики, оскільки її об’єкт – населення країни, є водночас і головною продуктивною силою, і споживачем, розпочинаючи та завершаючи процес суспільного виробництва. Отже, соціальна політика дозволяє забезпечити замкненість процесу суспільного відтворення та максимально ефективно використати людські ресурси країни.

Соціальна політика держави покликана забезпечити громадянам гарантовані Конституцією України права: на життя, безпечні умови праці, винагороду за працю, захист сім’ї, відпочинок, освіту, житло, охорону здоров’я та медичну допомогу, соціальне забезпечення та сприятливе навколишнє середовище. На жаль, практика засвідчила, що реалізація соціальної політики не завжди забезпечувала можливості для дотримання державою своїх зобов’язань. В Україні “соціальна ціна” реформ виявилася надмірною, а система соціального захисту - малоефективною.

На жаль, внаслідок неефективної державної стратегії в соціальній сфері дотримання низки важливих положень Загальної декларації прав людини, вміщених у Конституції України, виявилось досить складною справою. Українській державі не вистачає ресурсів для забезпечення виконання Основного закону.

Під загрозою знаходиться захист права людини на особисту недоторканість, повагу до гідності (ст. 12 Декларації), життєвий рівень, необхідний для підтримки здоров’я та добробуту її та її сім’ї (ст. 25).

Низький рівень соціальних виплат та зарплат більшості працівників бюджетної сфери не надають громадянам достатньо коштів для нормального споживання. Попри активне зростання доходів громадян у 2001-2002 рр., вони все ще суттєво відстають від сукупного підвищення цін на товари і тарифів на послуги. Це пов’язано передусім з глибоким зниженням доходів внаслідок гіперінфляції та антиінфляційної політики 90-х років. За 1990-1999 рр. за зниження ВВП у 2,5 разу реальні грошові доходи зменшилися у 4,4 разу, а реальна пенсія – у 6,5 разу. Підвищення реальної заробітної плати за 2001-2002 рр. (загалом на 41 %) є очевидно недостатнім для відновлення докризового рівня доходів населення.

Відбувається різка поляризація населення за доходами: 10 % мешканців України концентрують сьогодні 40 % доходів всіх громадян держави. У низці галузей нарахована заробітна плата суттєво нижча від рівня прожиткового мінімуму. Зокрема, у сільському господарстві вона становила на жовтень 2002 р. 47 % середньої, охороні здоров’я – 60,3 %, освіті – 71,3 %, роздрібній торгівлі – 73,7 %. Низький рівень оплати праці не лише послаблює мотивацію до праці, але й призводить до значного відпливу кваліфікованих та досвідчених кадрів.

За останні 10 років споживання продуктів харчування на душу населення скоротилося у 1,5-2 рази. Станом на 2000 р. фактичне споживання у відношенні до раціональних норм склало: м’яса і м’ясопродуктів - 39-44 %, молока і молочних продуктів - 50 %, риби і рибопродуктів - 41 %, фруктів, ягід, горіхів, винограду - 33 %. Із погіршенням рівня життя пов’язане зниження якості самозбережної поведінки населення, ступеня піклування про своє здоров’я. За даними проведеного Держкомстатом у жовтні 2000 р. дослідження, третина сімей, члени яких потребували медичної допомоги, не змогла її отримати. Основною причиною цього переважна більшість вказала занадто високу вартість ліків, виробів медичного призначення, послуг охорони здоров’я.

Погіршення якості життя населення - харчування, побутових умов, охорони здоров’я - веде до зниження рівня здоров´я та процесів депопуляції. Отже, держава сьогодні фактично не може повною мірою гарантувати захист права своїх громадян на життя, яке проголошене статтею 3 Загальної декларації прав людини.

Порушено права людини на працю, вільний вибір роботи, а також - справедливу та задовільну винагороду за свою працю, яка б забезпечувала гідний рівень існування (ст. 23).

Так, чисельність населення, зайнятого в усіх сферах економічної діяльності, скоротилася протягом 1991-2002 рр. на 4,8 млн чол. У той час як за офіційними даними, на середину 2001 р. рівень безробіття склав в Україні 3,7 %, за даними щоквартальних обстежень домогосподарств, реальний рівень безробіття становив 12,1 % економічно активного населення, або 2754,9 тис. осіб. Потенціал зростання безробіття далеко не вичерпано, і фінансове оздоровлення підприємств може супроводжуватися різким збільшенням безробіття. Безробіття набуває все більш застійного характеру. Якщо на 1 січня 1996 р. частка безробітних більше року становила 14,8 % осіб, які не мали роботи, то у 2001 р. – вже 30,8 % (за 9 місяців 2002 р. – 19,4 %).

Не дотримується положення щодо поваги до гідності громадян, які змушені, щоб здобути засоби до існування, займатися "човниковим бізнесом", вуличною торгівлею, поповнювати лави “тіньової економіки” та криміналітету. У цих “сферах” не йдеться про дотримання прав людей, залучених до них, а джерело доходів досить часто - порушення прав інших громадян та верств населення.

Не вдається забезпечувати права на безкоштовну початкову і загальну освіту, культурний розвиток, розвиток національних культур тощо. Через економічний спад, що триває, та скорочення надходжень до бюджету держава не в змозі забезпечити й повноцінне дотримання права на охорону здоров´я, освіту.

Цей тривожний перелік може бути продовжено. Загалом треба констатувати, що, якщо за часів СРСР права людини порушувалися переважно з політичних міркувань, сьогодні соціально-економічна ситуація в Україні ставить значно жорсткіші, але вже об’єктивно обумовлені економічні перешкоди на шляху дотримання цих прав.

Стаття 29 Декларації прав людини передбачає, що реалізуючи свої права та свободи, кожна людина має обмежуватися лише такими умовами, які забезпечують гідне визнання прав та свобод інших членів суспільства, задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві. Таким чином, економічне обмеження прав людини припустиме, якщо воно має під собою чітко сформульовані підстави - заради чого воно відбувається, а також - якщо закладає механізми формування такого соціального порядку, за якого права і свободи, викладені в Декларації, може бути дотримано повною мірою. Інакше кажучи, такою підставою має бути цілісна державна економічна стратегія, соціальна складова якої відіграє активну роль як чинник економічного зростання й розвитку. Слід зазначити, що світова практика знає чимало прикладів тимчасового обмеження наведених прав людини внаслідок економічних чинників. Це стосується повоєнної відбудови у Західній Європі, досвіду становлення країн Південно-Східної Азії та Китаю. Проте у зазначених країнах обмеження рівня споживання та соціальних витрат супроводжувалося інтенсивною політикою спрямування ресурсів на потреби економічного розвитку, насамперед - в інвестиції у виробництво, розвиток інфраструктури. За наявності загальнонаціональної ідеї економічного відродження населення усвідомлювало необхідність “затягування пасків”, сприймаючи обмеження низки своїх прав як плату за майбутній добробут.

На жаль, в Україні таких чітко визначених підстав немає. Як вказувалося вище, поставивши метою досягнення макроекономічної стабілізації, уряд, під тиском обставин, часто приймав рішення, які не сприяли стратегічному розвитку національної економіки та економічної незалежності України, забезпеченню соціальної орієнтації її розвитку.

Порушення фундаментального принципу ринкової економіки - еквівалентної винагороди за вкладену працю, який забезпечує функціонування ринку праці як невід’ємної складової ринкової системи будь-якої країни, призвело до зростання диспропорцій у розвитку ринку, суттєвого погіршення якості робочої сили, падіння виробничої дисципліни. Низький рівень заробітної плати вже зараз фігурує у переліку непрямих субсидій для українських товаровиробників-експортерів і цілком може стати підставою для звинувачень у соціальному демпінгу. Ситуацію дещо “рятує” значний обсяг нарахувань на фонд заробітної плати, який підвищує вартість робочої сили для підприємства. Проте фактичні обсяги заробітної плати часто не забезпечують навіть простого відтворення робочої сили, спричиняючи її деградацію. Зниження рівня витрат на охорону здоров’я та, особливо, освіту також має далекосяжні економічні наслідки, сприяючи погіршенню якості робочої сили та закладаючи підвалини стратегічного відставання в рівні науково-технологічного розвитку. Через названі процеси Україна втрачає конкурентні переваги, пов’язані з дешевизною робочої сили та якістю людського потенціалу, якими вона володіла ще декілька років тому. Таким чином, економічне порушення певних фундаментальних прав людини в Україні веде до загального зниження рівня конкурентоспроможності національної економіки.

Стійкі ознаки макроекономічної стабілізації і зростання економіки України у 2000-2002 рр. засвідчили наявність вихідних передумов для поступового поліпшення рівня та умов життя населення. Водночас глибина кризових процесів, значні диспропорції у грошово-кредитній та бюджетно-фінансовій сферах обумовлюють збереження низки істотних негативних явищ та загроз економічній безпеці держави у соціально-демографічній сфері, зокрема:

погіршення демографічної ситуації і стану генофонду;
падіння життєвого рівня значної частини населення, посилення майнового розшарування суспільства та загострення соціальної напруженості, розбіжність інтересів різних соціальних груп і низька суспільна підтримка економічної політики держави;
збільшення розриву між реальною вартістю робочої сили та джерелами її відшкодування;
низькі платоспроможний попит населення та рівень споживання;
значне та тривале безробіття, у тому числі - приховане, деградація робочої сили, “тінізація” та криміналізація зайнятості населення;
звуження прошарку населення з середніми доходами як потенційної опори соціально-економічної стабільності в країні;
соціальна незахищеність непрацездатних та пенсіонерів, деградація установ соціальної сфери, обмеження доступу до системи охорони здоров’я, освіти та культури, погіршення на цій основі фізичного та духовного здоров’я особи, сім’ї, суспільства, тенденція до моральної деградації нації;
некерований відплив за межі держави інтелектуальних та трудових ресурсів.

Наявність та гострота зазначених загроз свідчить про вкрай низьку ефективність соціальної політики, у результаті чого не досягаються її головні цілі і завдання.

Зазвичай найголовнішою проблемою здійснення соціальної політики, яка і визначає межі реалізації останньої, є фінансування соціальних витрат. На жаль, перехід до ринкової системи господарювання не супроводжувався в Україні диверсифікацією системи фінансування соціальної сфери. Головним джерелом витрат був та залишається бюджет держави. Між тим досвід виявив суттєві проблеми у бюджетному фінансуванні соціальної сфери в Україні, викликані як об’єктивними макроекономічними диспропорціями, успадкованими від минулої системи господарювання та нагромадженими за роки непослідовних реформ, так і значними вадами у реалізації самої соціальної політики держави. Серед таких проблем: недостатні розміри фінансування соціальної сфери, непослідовність та фрагментарність фінансування, неефективна його структура (основний тягар витрат припадає на заробітну плату, що веде до занепаду матеріальної інфраструктури), відсутність стимулів для переходу до децентралізованого фінансування частини соціальних витрат.

У 90-х роках рівень фінансування державних соціальних гарантій постійно зменшувався. Так, видатки Державного бюджету на соціальний захист населення по відношенню до ВВП у 2002 р. склали 3,1 %, що більш ніж удвічі менше, ніж у 1992 р. З урахуванням того, що реальний ВВП скоротився протягом 1991-2000 рр. більше, ніж вдвічі, витрати на соціальну сферу зменшилися за цей час майже у чотири рази. Протягом 1991-1999 рр. витрати на освіту зменшилися у 2,9 разу, на охорону здоров’я - більше як утричі, а в розрахунку на душу населення вони скоротилися на 75 %. Навіть у 2000 р. – першому році економічного зростання - порівняно з 1999 р. видатки на освіту в реальному вимірі скоротилися на 7,5 %, на охорону здоров’я - на 9,2 %. У 2001-2002 рр. спостерігалося деяке збільшення коштів на соціальний захист населення та фінансування соціальної сфери, що склали 4,1 % ВВП у 2001 р. та 5,4 % ВВП у фактичних видатках за 9 місяців 2002 р. Між тим через надмірний занепад соціальної сфери таке поліпшення поки що не в змозі забезпечити необхідні якісні зрушення в соціальній політиці України.

Особливу занепокоєність викликає занепад матеріальної інфраструктури соціальної сфери. Обсяги інвестицій в основні фонди закладів охорони здоров’я у 2000 р. складали 49,4 % рівня 1990 р., а сфери освіти – 10,2 %. Це знижує ефективність закладів соціальної сфери, збільшує потреби щодо поточних соціальних витрат та обумовлює збільшення майбутніх, необхідних для відновлення належного рівня соціального забезпечення населення. Непрямі втрати, які також викликані зниженням рівня соціального фінансування (аварії та катастрофи, епідемії, асоціальні дії тощо), ведуть до витрат, що можуть перевищувати тимчасову економію.

Повноцінне запровадження системи загальнообов’язкового державного соціального страхування дозволило б у перспективі перенести частину витрат пенсійного забезпечення та інших видів соціального захисту на працюючих, що відповідає принципам організації економіки на ринкових засадах. Проте слід наголосити, що в Україні запровадження такої системи має бути тісно пов’язане з податковою політикою і політикою грошових доходів населення. Незважаючи на те, що реалізація курсу на економічне зростання повинна супроводжуватися зменшенням податкового тягаря на підприємства, перекласти на працівника частину сплати страхових внесків з роботодавців можливо лише за умови підвищення його заробітної плати. Окрім цього, ефективне запровадження в Україні страхової системи соціального захисту гальмується через такі чинники:

несприятливими умовами для надійного функціонування недержавних страхових фондів;
низькою ефективністю реального сектору економіки як головного джерела збереження та примноження коштів недержавних страхових фондів;
нездатністю людей, дохід яких сьогодні нижчий за прожитковий мінімум, сплачувати додаткові внески індивідуального пенсійного чи медичного страхування.

Між тим соціальна політика не розглядається поки що як важлива органічна складова стратегії забезпечення стійкості економічного зростання. Її потенціал не враховується за визначення чинників відтворення виробництва, стабілізації фінансової системи, розвитку фондового і фінансового ринків, залучення потужного інвестиційного ресурсу. Підтримка зайнятості розглядається передусім як перекладення на працюючих частини обов’язків і фінансових витрат держави у частині соціального забезпечення і захисту, а не як підтримка головного ресурсу майбутнього економічного розвитку – людського капіталу. Такий підхід віддаляє Україну від цивілізованих країн, перешкоджає запровадженню реального соціального консенсусу навколо цілей соціально-економічного розвитку. Це обумовлює потребу в комплексній програмі дій, яка поєднувала б макроекономічні зрушення з добробутом конкретної людини. Підвалини такої політики закладено в Стратегії подолання бідності, затвердженій відповідним Указом Президента України.

Традиції соціальної орієнтованості держави, історичний досвід порівняно високого рівня захищеності, які притаманні населенню України, вступають у конфлікт з реаліями сьогодення, породжуючи наростання соціальної напруженості та неприйняття державної політики. Руйнується “середній клас” - опора стабільності у суспільстві, соціальна база ідеології правосумління та державництва, що створює підґрунтя для криміналізації суспільства та розвитку “тіньової економіки”. Все це веде до зниження ефективності економічної стратегії держави, утруднює як розробку, так і здійснення дієвих заходів із подолання соціально-економічної кризи.

Довгостроковий ефект негативних процесів у соціальній сфері та неефективності стратегії держави у соціальній сфері полягає в розгортанні демографічної кризи: падінні рівня народжуваності та зменшенні чисельності дитячого населення, інтенсифікації смертності населення та депопуляції, різкому зменшенні кількості шлюбів за зростання рівня розлучень, старінні населення, тенденції до трудової еміграції працездатного населення країни. Погіршення стану здоров’я населення, що спостерігається від покоління до покоління українських громадян, негативно впливає на формування людського потенціалу країни, зокрема, робочу силу, а також на демографічні перспективи нації.