9. Проблеми обмеження дієздатності суб’єктів господарювання

Становище, яке склалося в Україні, проблеми, що виникають під час розробки програм стратегічного розвитку української економіки сприяють дедалі більшому усвідомленню взаємозв’язку між динамікою макропоказників народногосподарської системи та економічним становищем підприємств, а відтак - і необхідності активного впливу останніх на вироблення державою рішень у сфері економічної стратегії. Причому до такого висновку доходять як вищі урядовці, так і суб’єкти господарської діяльності та їхні політичні об’єднання.

Проте посилення як громадської активності підприємців, так і попиту на цю активність на політичному “ринку” відбулось на тлі падіння економічного потенціалу більшості українських підприємств, що суттєво обмежило їхню спроможність до активної стратегічної діяльності. У той же час дефіцитність ресурсів загострила конфлікт між інтересами різних економічних угруповань.

Низька ефективність економічної стратегії держави, структурні деформації середовища ринкової координації, значні дисбаланси розвитку національної економіки дуже негативно вплинули на стратегії суб’єктів господарської діяльності. Відсутність економічних передумов реальної економічної свободи на ринках капіталів, грошей, товарів і послуг, робочої сили тощо, повноцінної приватної власності призвела до кризи фінансів підприємств, істотного звуження внутрішнього ринку, значного напруження в бюджетно-податковій системі, що вкрай утруднили для більшості підприємств ведення самостійних відтворювальних процесів. Це призвело до погіршення становища підприємств, передусім - реального сектору економіки, стало й на заваді створенню нових ефективних приватних власників.

Між тим адекватне функціонування системи ринкових регуляторів можливе лише за умови здатності приватних економічних суб’єктів розробляти та здійснювати власні ефективні економічні стратегії.Для цього визначальними є наявність прозорого прогнозованого макросередовища, власних фінансових ресурсів підприємств або можливості їх запозичення без втрати незалежності, спроможності вільно виходити на ринки, сумлінно сплачувати податки та платежі, виконувати інші вимоги законодавства без загрози для власних відтворювальних процесів.

Фактичне усунення держави від стратегічного управління економікою на перших етапах економічної трансформації утворило організаційний вакуум, який призвів до нагромадження трансакційних перешкод діяльності суб’єктів господарювання. Між тим через нерозвиненість інституційного середовища ліквідація цих бар’єрів за рахунок автономної дії ринкових механізмів, як це очікувалося, не відбулося. Внаслідок цього представники українського бізнесу, прагнучи зберегти власні капітали, змушені були перебрати на себе завдання стратегічного управління та регулювання, в тому числі — загальнодержавного рівня, роблячи це, зрозуміло, на базі власних корпоративних інтересів.

У зв’язку з тим, що ринкові регулятори перебували у стадії становлення, виконання даних функцій вимагало втручання бізнесу у суто політичну площину безпосередньою чи опосередкованою участю у прийнятті рішень в сфері економічної політики. Частину підприємств таке становище спонукало звернутися до "зрощування" з владними структурами та одержання "ренти" у вигляді пільг, преференцій чи послаблень у дотриманні нормативно-правових вимог. Це призвело до тиску групових інтересів на державну політику, що суттєво зменшило її дієвість та збалансованість, посилило фрагментарність завдань економічної стратегії. Як констатував головний економіст Всесвітнього банку Ніколас Стерн, реформатори “були переконані, що поява приватного сектору обумовить зростання попиту на якісні інституційні реформи. Але вони помилялися. За умов зруйнованої соціально-економічної системи, щоб вижити, приватний сектор пристосовуватиметься до оточуючого середовища. Немає жодної впевненості в тому, що з’явиться стимул розвивати ефективне корпоративне управління чи просувати конкуренцію”.

Поступове зменшення джерел отримання ренти з кінця 90-х років вело до видозміни рентно-орієнтованої економіки. Частина політико-економічних угруповань переорієнтовується на створення “цивілізованих” економічних відносин та перехід на переважно економічні джерела прибутків, інша - прагне закріпити умови розподілу та отримати ренту вже за допомогою державних механізмів, посилюючи свій лобістський вплив на державну політику.

Серед прикладів такої поведінки, зокрема – тиск щодо продовження податкового експерименту в гірничо-металургійному комплексі, діяльність сільськогосподарського, вугільного чи енергетичного лобі тощо. Зазначимо, що такі вимоги далеко не завжди є безпідставними. Адже структурна перебудова та модернізація цих галузей не може бути здійснена лише їхніми зусиллями, у той час як значущість таких кроків виходить далеко за суто галузеві рамки. Не слід також забувати про те, що наведені галузі де-факто виступали “донорами” у 90-х роках. Варто згадати нагромадження неплатежів за спожиту енергію, “ножиці цін” на сільгосппродукцію тощо. Отже, на нашу думку, слід серйозно поставитися до можливості врегулювання “рентної” активності системоутворюючих галузей та підприємств, спрямовуючи її у руслі загальної економічної стратегії держави та запроваджуючи механізм фінансової компенсації частини витрат галузей, діяльність яких має стратегічне чи соціальне значення. У той же час варто пам’ятати, що в стратегічному плані така практика веде до перерозподілу ресурсів замість забезпечення умов для ресурсотворення та політизації економіки - формування елітних економічних груп, які здобувають конкурентні переваги внаслідок зрощування з державною владою та зацікавлені у збереженні ситуації дефіцитності ресурсів і невизначеності економічної політики. Найнебезпечнішим є те, що політизація перешкоджає створенню сприятливого середовища для розвитку національного підприємництва, становленню механізмів ринкової оцінки ефективності, а відтак - підвищенню міжнародної конкурентоспроможності національної економіки.

Значна частина підприємств під тиском несприятливих умов ділового середовища та обтяжливості офіційних регуляторних процедур перемістилася до "тіньової" економіки, перетворившись, по суті, на політичних антагоністів держави. Відтак розвиток корупції та “тіньової” економіки може розглядатися як об’єктивний наслідок низької ефективності економічної стратегії української держави, а одночасно - й чинник її подальшого зниження. Значне поширення цих явищ на теренах України є одним із найбільш очевидних свідчень низької дієздатності держави, оскільки доводить її неспроможність реалізувати свою владу належним чином.

Слід враховувати неабияку зацікавленість чотирьох груп суб’єктів у існуванні “тіньової” економіки.

1. Суб’єкти, що активно впливають на процес формування політики. Суб`єкти “тіньової” економіки, нагромадивши значні капітали, зацікавлені в подальшому розвитку власного бізнесу, який можливий лише поза межами вимог чинного законодавства. Тому вони концентруються навколо владних структур у пошуках можливостей реалізовувати власні цілі у спосіб прийняття чи коригування відповідних державних рішень. Протидія інтересам цієї групи видається вельми складною, оскільки через значну політизацію капіталу та зрощування державних та підприємницьких структур заходи щодо боротьби з “тіньовими” операціями досить часто, прямо чи опосередковано, слугують "конкуренції" між різними “тіньовими” економічними угрупованнями.

2. Підприємці різного рівня, які вважають за доцільне частково чи в повному обсязі здійснювати операції поза межами чинного законодавства. Їхній вплив на формування економічної політики є значно нижчим, тому вони або потрапляють до сфери впливу та цілковитої залежності від представників першої групи (як правило, це стосується торговельно-посередницьких та фінансових структур тощо), або використовують прогалини у законодавстві “децентралізовано” на базі зв’язків з корумпованими державними чиновниками нижчого рівня та представниками кримінальної сфери.

3. Пересічні громадяни, які змушені поповнювати власні доходи за рахунок “тіньової” сфери. Це найбільша за чисельністю група, можливості впливу якої навіть на місцеву владу є найменшою. Проте фактично сукупність її інтересів тісно переплетена з інтересами другої групи, хоча це часто нею навіть не усвідомлюється. Так, здійснюючи власний “тіньовий бізнес”, громадяни переходять до розряду підприємців, стикаючись із специфічними для цієї групи проблемами, а також співпрацюють за різними напрямками з підприємствами, що діють у “тіньовому” секторі. Отримуючи ж "тіньову зарплату", такі громадяни безпосередньо зацікавлені в подальшому продовженні “тіньових” операцій їхнього підприємства, яке навряд чи було б в змозі забезпечити на такому рівні зайнятість та зарплату, працюючи офіційно. Протидія інтересу пересічних громадян до діяльності у “тіньовій” сфері за рахунок силових методів цілком можлива, проте створює загрозу суттєвого падіння реальних доходів населення та значного підвищення соціальної напруженості у суспільстві.

4. Споживачі, які мають змогу за рахунок використання товарів і послуг, вироблених у “тіньовому” секторі, зменшити свої витрати. До такої споживчої поведінки їх спонукає низький рівень власних доходів, який обумовлює примат міркувань ціни (дешевизни) продукції над її якістю чи обслуговуванням.

З іншого боку, не можна нехтувати і наявністю вагомих чинників збереження значного регуляторного та фіскального тиску на підприємства. Проблема полягає у наявності корпоративного інтересу до самовідтворення власне адміністративно-управлінської системи, яка існує за рахунок наповнення центрального та місцевих бюджетів (йдеться не лише суто про фінансування адміністративних видатків – недовиконання загального плану бюджетних надходжень також загрожує персональною відповідальністю чиновників нижчого чи вищого рівнів). Потреба в забезпеченні надходжень до бюджету спонукає до збереження та вдосконалення мережі регуляторних органів різного типу, дія яких у дозвільно-ліцензійній, протипожежній, фітосанітарній чи інших сферах зорієнтована на виконання фіскальних цілей.

На жаль, доводиться констатувати, що система відповідних інститутів, які могли б виконувати функції захисту інтересів підприємців та стати противагою фіскальним потужностям держави, в Україні практично не розвинена. Незважаючи на значну кількість громадських об’єднань підприємців (лише на загальноукраїнському рівні їхня кількість, за різними підрахунками, становить від 60 до 100), вони так і не посіли належного місця в структурі громадянського суспільства.

Значна кількість громадських об’єднань підприємців є фактично елітарними угрупованнями, які вирішують вузькорпоративні цілі, часто - суто політичного характеру, та не створюють належного загального середовища захисту інтересів підприємництва, або й просто не працюють, обмежуючись у кращому випадку політичними деклараціями.

Підприємства, які не увійшли до політико-економічних “холдингів”, опиняються перед необхідністю протистояння політиці держави, і саме цьому завданню підпорядковано діяльність їхніх об’єднань. Тому останні виступають у ролі антагоністів держави, ставлячи на перше місце у звітах про свою діяльність кількість рішень державної влади, які вдалося скасувати за їхньої ініціативи та підтримки.

Через дефіцит ресурсів сфери впливу об’єднань підприємців, які надають конкретну ділову підтримку бізнесу, вельми обмежені, існує інформаційний вакуум щодо ринку ділових послуг, можливостей громадських організацій щодо захисту й підтримки підприємництва. Значна кількість підприємств ще не усвідомила потенціалу громадських об’єднань і намагається подолати власні проблеми самотужки. Вкрай низьким рівнем характеризується розвиток професійних об’єднань, які в розвинених країнах успішно виконують функції регуляторів ринків, засобів корпоративного контролю за якістю, обсягами виробництва, антимонопольного регулювання, інструментами впровадження відповідальності виробника за продукт тощо.

Таким чином, все наведене вище дозволяє стверджувати, що в Україні досі не склалося цілісної системи дієздатних суб’єктів господарювання, спроможних розробляти та здійснювати послідовні економічні стратегії, які могли б стати підгрунтям ефективності економічної стратегії держави.