Глава 6. Соціальна стратегія і формування людського капіталу
Тривалий час в Україні не усвідомлювалося, що соціальна політика, яка не працює на розвиток суспільно-економічної системи як цілісного організму, не просто перетворюється на гальмо економічної динаміки, але й закладає значні деформації суспільно-економічного розвитку у стратегічній перспективі. Той факт, що відчутні економічні зрушення 2000-2002 років не привели до помітних змін у рівні життя більшості населення, засвідчив однобічність та неповноту позитивних процесів, відтак - їхню нестійкість. Це обумовлює потребу в комплексній соціальній стратегії, яка б поєднала макроекономіку з добробутом конкретної людини.
З метою проведення сучасного аналізу проблем ефективності стратегії держави у соціальній сфері слід розмежовувати поняття “соціальне забезпечення” та “соціальна політика”. Саме змішування цих понять і є досі однією з ключових суперечностей трансформаційного процесу в Україні.
Під соціальним забезпеченням слід розуміти безпосередню систему заходів з матеріального забезпечення громадян відповідно до зобов’язань, покладених на державу у цій сфері згідно з чинним законодавством.
Під соціальною політикою слід, на нашу думку, розуміти комплекс дій держави у різних сферах, які спрямовані на досягнення поставлених суспільством довгострокових соціальних орієнтирів. Відповідно, визначена таким чином соціальна політика дозволяє піднятися над суто інструментальним рівнем та розглянути її в стратегічному контексті як політику вищого порядку, ніж, наприклад, бюджетна, валютна, грошова, кредитна та ін., а також враховувати вторинний соціальний ефект заходів, які вживаються в рамках різних напрямів державної політики. Зокрема “розширене” трактування дозволяє врахувати ефект технологічних змін, а також глобалізації економічних відносин на соціальну політику національної держави. У такому разі вдається також відійти від державного детермінізму в соціальній політиці та включити до розгляду заходи соціального спрямування, які здійснюються підприємствами, корпоративними та громадськими об’єднаннями тощо.
Основна мета соціальної політики полягає в об’єднанні суспільства навколо ідеї соціального прогресу у спосіб створення відповідних соціальних зв’язків. У рамках таких зв’язків споживання бідних верств населення повинне не лише не обмежувати заощадження багатих, але й відігравати мультиплікуючу роль, стимулюючи економічну динаміку. Очевидно, що цей мультиплікуючий ефект можливий лише в разі збереження єдності між витратами та заощадженнями населення - з одного боку, та інвестиціями підприємств і фінансово-банківської системи, у тому числі фонди соціального страхування, - з іншого. Забезпечення цієї єдності є визначальним критерієм ефективності соціальної політики.
Соціальна політика не є відокремленим напрямом державної політики. Соціальна стабільність та поліпшення соціально-демографічних показників критично важливі для поступу економічних трансформацій, результативності економічних реформ, реалізації політики економічного зростання та структурної перебудови економіки. Будучи за своєю природою досить вiддаленою вiд власне економiчної сфери, соціальна політика виступає в сучаснiй ринковiй економiцi як потужний чинник економiчного розвитку.
По-перше, серед заходiв з пiдтримки соцiальної сфери - суто економiчнi важелi бюджетної, податкової, кредитної полiтики. Зрозумiло, що соціальний аспект дiї наведених важелiв здiйснює помiтний вплив на їхнє застосування для досягнення iнших цiлей, причому можливi конфлiкти як мiж державною соцiальною стратегiєю i, зокрема, кон’юнктурною тактичною полiтикою, так i мiж такими стратегiчними заходами, як промислова i соцiальна полiтика тощо.
По-друге, реалізація заходів соцiальної полiтики впливає на низку економiчних параметрiв, збiльшуючи норму споживання i зменшуючи нагромадження, пожвавлюючи сукупний попит. Нарешті, дієва соціальна політика забезпечує суспiльну злагоду, соцiальне партнерство, легітимність влади, отже - формує здатнiсть уряду до здійснення заходiв власне економічної політики. У перехідній економіці соціальна політика забезпечує стійкість політики економічних трансформацій та є одним із визначальних чинників послідовності останньої. Вади соціальної політики зазвичай стають предметом тиску на державну владу як з боку населення, так і з боку різноманітних груп через маніпулювання інтересами населення.
Соціальна політика, збільшення добробуту населення знижують трансакційні витрати на ведення бізнесу. Зокрема зменшуються витрати на охорону здоров’я та непрацездатність зайнятих, охорону праці, запобігання крадіжкам, підвищується продуктивність праці, поліпшується ставлення працюючих до трудового процесу тощо. Підприємництво виграє також від поліпшення загального соціально-політичного клімату в країні. Очевидно, що саме від ступеня ефективності соціальної політики не в останню чергу залежить готовність підприємців та громадян сплачувати державі податки та інші платежі соціального призначення.
Соціальна політика є важливою складовою конкурентної політики. Вона підвищує здатність фізичних осіб конкурувати на ринку праці в ринковій економіці. Вона ж підтримує національну конкурентоспроможність - як через розвиток людського потенціалу, так і за допомогою підтримання соціальної стабільності, сприятливого підприємницького та інвестиційного клімату.
У системі соціального захисту найголовніша увага логічно приділяється бюджетній та фіскальній політиці як засобам перерозподілу національного багатства. У системі соціальної політики, поряд з ними, пріоритетне місце мають посідати процес генерації національного багатства та його первинна ланка - національне підприємство, створення умов для стійкого розширеного відтворення та конкурентоспроможності у національному та міжнародному масштабах.
Об’єктом соціального забезпечення зазвичай прийнято визнавати людину, яка, як відомо, в індивідуальному вимірі є лише споживачем. Об’єктом соціальної політики є людський капітал нації - творчий, професійний, освітній, трудовий, фізичний, репродуктивний потенціал громадян, який реалізується в системі соціально-економічних, політико-правових, культурно-етнічних та інших відносин і визначає майбутній розвиток нації.
Людський капітал одночасно є і чинником, і результатом економічного розвитку. У зв’язку з тим, що власник людського капіталу - особа – є децентралізованим, відтак і його функціонування не може забезпечуватися лише державою. Для свого функціонування людський капітал потребує, крім соціального забезпечення, індивідуальних інвестицій свого власника у вигляді здобуття та підвищення рівня освіти, зміцнення здоров’я тощо; його входження в економічні відносини з метою суспільно-корисного використання та отримання ресурсів для відтворення.
Відтак ключової важливості набуває створення умов для зацікавленості в інвестуванні у людський капітал. З огляду на те, що низька якість соціальних послуг знижує їхню віддачу та, відповідно, схильність до інвестування в соціальну сферу, державні вкладення у розвиток соціальної сфери є важливим чинником активізації децентралізованих інвестицій у соціальний розвиток. Забезпечення державою достатнього базового рівня соціального забезпечення та можливостей ефективного функціонування економічних суб’єктів з одержанням належного рівня доходів створює умови для розвитку децентралізованих інвестицій у людський капітал.
Зміцнення держави, у тому числі ефективне співробітництво всіх гілок влади, може забезпечити прорив з кола ресурсно незабезпечених декларативних гарантій і їхнього фактичного невиконання. Стабільність соціальної політики не досяжна у інший спосіб, ніж через чітку фіксацію реально доступного рівня підтримки нужденних верств населення, безумовну гарантію непогіршення їхнього становища і поступове підвищення цього рівня внаслідок поліпшення економічної ситуації.
Економічно активне населення значною мірою схвалює диференціацію, якщо вона обумовлена різницею в здібностях, індивідуальних зусиллях, готовності взяти на себе ризики, а не кримінальним збагаченням або монопольним доступом до ресурсів. Стратегія активного формування економічних можливостей і забезпечення рівного доступу до них могла б бути підтримана населенням більшою мірою, ніж механічне вирівнювання доходів, і, на відміну від останнього, сприяла б економічному зростанню. В межах такої політики створювані державою стимули відігравали б не менш важливу роль, ніж соціальні гарантії.
Створення належних умов для отримання достатнього рівня доходів від підприємницької діяльності відповідає також інтересам менеджерів та власників підприємств усіх типів та галузевої належності, представників національного капіталу та національного бізнесу загалом. За умов сприятливого підприємницького клімату покладення на національні підприємства зобов’язань щодо фінансування соціальної сфери видаватиметься економічно та політично прийнятним та виправданим.
Останніми роками в Україні спостерігається значне посилення уваги з боку Президента, парламенту та уряду до вирішення соціальних проблем. Активні дії в цьому напрямі дозволили досягти помітних позитивних зрушень. Прийнято спеціальну стратегічну програму – Стратегію подолання бідності в Україні. Стратегія визначає основні напрями здійснення політики подолання бідності у спосіб створення економічно-правових умов для збільшення доходів і зростання економічної активності працездатних громадян та підвищення ефективності соціальної підтримки найбільш незахищених груп населення реформуванням системи соціального захисту.
На жаль, на практиці досі залишається панівною побудова соціальної політики за принципом соціального забезпечення – намагання у міру можливостей виконати зобов’язання держави у соціальній сфері за рахунок консолідації фінансових ресурсів з усіх можливих джерел. Зворотним боком такої політики стає посилення фіскального тиску та розмивання інвестиційного потенціалу національної економіки, що в стратегічній перспективі перешкоджає належному зростанню доходів економічно активної частини населення та надходженню достатніх обсягів ресурсів для виконання державою соціальних функцій. Формується “зачароване коло” соціального забезпечення. Діяльність держави у соціальній сфері набуває переважно “пожежного” характеру, що не дозволяє розглядати її як стратегію.
Стратегія у соціальній сфері повинна насамперед передбачати створення належних умов для довгострокового збільшення доходів населення та підприємств як вихідних джерел забезпечення достатнього рівня життя та реалізації соціальних гарантій. Видається очевидним, що з цією метою соціальна політика має бути інтегрованою у систему стратегії економічних реформ та узгодженою із заходами грошово-кредитної, фіскальної, інвестиційної політики, стимулювання економічного зростання тощо.
Оскільки більшість громадян України тією чи іншою мірою має відношення до підприємницької діяльності (зайняття легальним бізнесом, “човниковою” торгівлею чи іншим незареєстрованим бізнесом, робота, часто напівлегальна, у різнорідних фірмах тощо), їхні інтереси дедалі більше зближуються з інтересами підприємств і полягають насамперед у забезпеченні сприятливих умов для підприємницької діяльності. Працівники державних та приватизованих підприємств також безпосередньо зацікавлені у ефективності роботи їхніх підприємств. Наведене дозволяє дійти висновку щодо хибності орієнтації на дотримання державою своїх зобов´язань щодо соціальних виплат, пенсій, зарплат бюджетному сектору за рахунок посилення фіскального пресу. Враховуючи, що збільшення доходів пенсіонерів та працівників бюджетної сфери відбувається завдяки фіскальному перерозподілу коштів, у макроекономічному контексті така політика фактично здійснює гальмуючий вплив на економічну динаміку. Така "соціально орієнтована політика" де-факто налаштовує проти держави головну політичну силу - економічно активне населення, основу середнього класу, який повинен у нормальному цивілізованому суспільстві бути фундаментом соціально-політичної стабільності.
Спрямування одержаних фіскальним шляхом коштів на безпосереднє збільшення споживчого попиту видається досить неефективним у стратегічному плані, оскільки створює додатковий тиск на споживчому ринку, який може виявитися не готовим відреагувати адекватним збільшенням пропозиції. Безпосередніми наслідками такої політики вже незабаром можуть стати збільшення обсягів імпорту товарів народного споживання (за сприятливого впливу реальної ревальвації гривні) та тенденція до підвищення споживчих цін, що створить додаткові підстави для здійснення обмежувальної грошової політики.
Важливою умовою активізації соціальної політики є оздоровлення фінансів підприємств, яке уможливить реалізацію на їхній базі інвестиційних проектів. За умов збереження значних обсягів кредиторської заборгованості та надмірного фіскального навантаження кошти, які надходять до підприємств внаслідок послаблення монетарної політики та збільшення платоспроможності населення, відпливають до Державного бюджету. Збільшення соціальних видатків без забезпечення сприятливого підприємницького та інвестиційного клімату неспроможне розірвати “зачароване коло” соціального забезпечення.
Слід особливо відзначити, що сучасна система експортоорієнтованого зростання, яка панує в Україні у перші роки ХХІ ст., органічно пов’язана з моделлю “соціального забезпечення” і, певною мірою, підтримується нею. Значні обсяги експорту продукції сировинних галузей сприяють наповненню Державного бюджету ліквідними ресурсами, а також припливу в країну іноземної валюти. Водночас значне фіскальне навантаження на інші галузі за умов збереження вузького внутрішнього ринку, високої реальної процентної ставки комерційних банків (яка в макроекономічному сенсі є відображенням “дорогої” гривні) зберігає кризу ліквідності та перешкоджає розвитку підприємств, орієнтованих на внутрішній ринок.
Перехід до реальної соціальної політики вимагатиме пом’якшення грошових обмежень, розвитку внутрішнього ринку, підтримки національного бізнесу та капіталу з метою збільшення зайнятості та підвищення доходів населення. Ці зрушення неодмінно пов’язані зі зміною експортної моделі зростання, диверсифікацією та вдосконаленням структури експорту, збільшенням імпорту інвестиційної продукції. Збереження сприятливої зовнішньоекономічної кон’юнктури створює умови для фінансування соціальних витрат протягом перехідного періоду за рахунок експорту продукції базових галузей, проте з обов’язковим перерозподілом отриманих коштів виключно на розбудову внутрішнього ринку та національних виробництв.
Реалізація системи соціального захисту населення на страховій основі - прогресивний напрям соціальної політики. Він забезпечує індивідуалізацію внесків застрахованих осіб, встановлює залежність розміру допомоги від сплати страхових внесків, страхового стажу, сприяє легалізації трудових доходів громадян. Проте слід наголосити, що в Україні запровадження такої системи має бути тісно пов’язане з податковою політикою і політикою грошових доходів населення. Незважаючи на те, що реалізація курсу на економічне зростання, звичайно, повинна супроводжуватися зменшенням податкового тягаря на підприємства, перекласти на працівника частину сплати страхових внесків з роботодавців можливо лише за умови підвищення його заробітної плати. Існує низка потенційних загроз, які свідчать про необхідність обережного ставлення щодо форсування переходу до страхових принципів соціального забезпечення на сучасному етапі.
По-перше, передача управління частиною активів системи соціального страхування недержавним страховим фондам потребує значної уваги до проблем надійності останніх, підвищення ефективності їхнього використання. На жаль, в Україні поки що не сфоромовано належної ділової та професійної етики ведення відкритого ефективного бізнесу, особливо - у фінансовій сфері. Для збереження та примноження кошти фонду повинні інвестуватися у різнорідні цінні папери. За вкрай низького розвитку фондового ринку в Україні надійність такого інвестування гарантована бути не може, оскільки досягається диверсифікацією вкладень, різними страховими інституціями тощо. Отже, запровадження страхових фінансових схем не обов’язково сприятиме зростанню інвестиційного попиту, оскільки перетворення заощаджень на реальні інвестиції вимагає досконалого фондового ринку та сприятливого інвестиційного клімату. За теперішніх умов примусове збирання коштів у приватні страхові фонди означатиме додаткове вилучення платіжних ресурсів із реального сектору економіки і спрямування їх до фінансово-спекулятивної сфери.
Зі свого боку держава, виходячи із міркувань макроекономічної стабілізації, під приводом забезпечення надійності недержавних страхових фондів може зобов’язати їх вкласти частину коштів у державні папери, ліквідність яких, як показав досвід кінця 90-х років, також не гарантована. Нарешті, реалізація пропозицій щодо інвестування частини активів за кордоном (з метою підвищення їхньої надійності) призведе до втрати значного довгострокового інвестиційного ресурсу.
По-друге, характерні для економіки України низький рівень ефективності чи збитковість, висока загроза фінансового “провалу” чи банкрутства підприємств, не дають підстав для оптимізму щодо механізмів збереження та примноження коштів недержавних страхових фондів. Високий рівень економічної невизначеності щодо темпів інфляції, динаміки валютного курсу тощо для менеджерів фондів унеможливлює належне стратегічне планування. Отже, не виключено утворення на базі недержавних фондів своєрідних “фінансових пірамід”, хоча і з більшим терміном життя.
По-третє, навряд чи коректною є ідея примусити робити додаткові страхові “заощадження” людей, дохід яких сьогодні нижчий за прожитковий мінімум. Цілком очевидно, що вони не в змозі сплачувати додаткові внески індивідуального пенсійного чи медичного страхування. Якщо це здійснюється примусово на рівні підприємства, це означатиме підвищення тиску на фонд заробітної плати і погіршення підприємницького клімату в країні.
Отже, попри безперечну важливість і необхідність реформи фінансування соціального забезпечення в Україні, її запровадження на сучасному етапі може стати негативним чинником у динаміці трансформаційної кризи і потребує тривалого часу. Відтак головні заходи із розвитку страхового соціального забезпечення потрібно здійснювати лише за стійкого економічного зростання, яке спирається переважно на внутрішні чинники економічного розвитку і супроводжується стабільним поліпшенням фінансового стану громадян, підприємств і держави.
Перетворення населення із категорії пасивних ресурсоотримувачів на активних ресурсокористувачів, мобілізація людського капіталу як чинника підвищення віддачі факторів виробництва вимагає здійснення виваженої політики доходів.
Об’єктивною базою для збільшення реальних доходів зайнятих у народному господарстві України має слугувати підвищення продуктивності ресурсів і збільшення завдяки цьому обсягу виробництва споживчих товарів і послуг. Необхідним вважається дотримання принципу випереджаючого зростання продуктивності ресурсів (у т. ч. праці) порівняно зі збільшенням заробітної плати, оскільки за такого підходу підвищується конкурентоспроможність продукції. Населення повинне стати одним з головних інвесторів української економіки, для чого воно має, по-перше, довіряти державі, а по-друге, отримувати належну зарплату, яка виконувала б свої функції забезпечення індивідуального відтворення.
Концепція реформування оплати праці в Україні передбачає забезпечення випереджаючого зростання номінальної заробітної плати порівняно з підвищенням споживчих цін як обов’язкової умови для систематичного зростання реальної заробітної плати. Власне це й відбувалося протягом 2001-2002 рр. Проте слід враховувати, що перехід до політики випереджаючого зростання заробітної плати і грошових доходів стосовно підвищення цін повинен відбуватися поступово, бути керованим і враховувати реальну ситуацію щодо наявності товарів і послуг у сфері торгівлі.
Водночас необхідно суттєво зменшити надмірну диференціацію заробітних плат. Це завдання можна вирішити впровадженням граничного співвідношення мінімальної заробітної плати до максимальної (або максимальної до середньої) на галузевому, регіональному рівнях і на рівні підприємства.
Не варто забувати, що в разі збереження загальних несприятливих умов для підприємницької діяльності (висока ставка кредитного процента, слабкий платоспроможний попит, високий рівень фіскального тиску тощо), законодавчим встановленням мінімальних рівнів оплати праці закладаються умови загострення конфлікту між підприємцем та працівниками. Попередніми роками сплата “тіньової” зарплати була предметом неформальної угоди, що влаштовувала і підприємця, який ухилявся таким чином від оподаткування, і працівника, який одержував більш високу заробітну плату, що загалом підтримувало як зайнятість, так і рівень доходів населення. Якщо працівник матиме зацікавленість вимагати легального оформлення цієї “тіньової” зарплати для приведення у відповідність із встановленими нормативами, врахування при розрахунку пенсії тощо, це вестиме до значного збільшення витрат підприємства, а отже - до зниження рівня зайнятості та падіння реальних доходів населення.
Показовою стала ситуація щодо рішення про підвищення у 2003 р. рівня мінімальної заробітної плати з 1 січня до 163 грн, а з 1 липня – до 237 грн. Деякі аналітики відверто висловили побоювання, що таке підвищення можливе лише за рахунок вилучення ресурсів розвитку підприємств. Згідно з прогнозом голови Конфедерації роботодавців України О. Мірошниченка, це може привести до скорочення від 18 до 25 % чисельності працівників. Він побоюється, що дві третини підприємств можуть не витримати такого підвищення. Як і прогнозували багато експертів, зазначене підвищення було відкладено.
До основних умов підвищення рівня оплати праці слід віднести і погашення заборгованості із заробітної плати. Це можливе за умови здійснення комплексу заходів на всіх рівнях господарювання, у тому числі реформування податкової системи, легалізацію “тіньової” економіки, зміцнення фінансової дисципліни, раціональне використання бюджетів всіх рівнів, ресурсозбереження, зміцнення правової бази тощо.
Пріоритетне місце в процесі реалізації та розвитку людського потенціалу країни посідає політика на ринку праці. До останнього часу підтримка рівноваги на цьому ринку забезпечувалася значною мірою через вимушені відпустки, заборгованість із виплати зарплати, невідповідність винагороди за виконану роботу. У зв’язку з посиленням фіскальної політики та здійсненням заходів щодо зменшення рівня “тінізації” економіки відбувається поступове згортання кількості “тіньових” робочих місць, що загострює проблему збільшення “легальної” зайнятості.
Політика держави у цьому напрямі повинна бути спрямована насамперед на розробку економічних механізмів заохочення роботодавців до створення нових робочих місць. Потребує докорінної зміни система професійної підготовки та підвищення якості робочої сили відповідно до тих структурних змін, які відбуваються в перехідній економіці. Державна політика щодо регулювання ринку праці, з одного боку, має більше враховувати інтереси сегментів цього ринку. Так, для осіб, які мають особисте підсобне господарство, розмір заробітної плати відіграє менш важливу роль, ніж інші переваги офіційної зайнятості. Для працівників похилого віку має значення збереження професійної належності, у той час як молодь орієнтована більше на максимізацію доходу. З іншого боку, необхідними є заходи щодо певної консолідації ринку праці, усунення багатьох його внутрішніх обмежень. Йдеться про підвищення трудової мобільності, забезпечення прозорості трудових відносин, відкритості ринку праці для справедливої конкуренції, витіснення його “тіньових” сегментів і негрошових стимулів.
У кінцевому підсумку консолідація ринку праці залежить від подолання його структурних диспропорцій. Ключову роль у розв’язанні цієї стратегічної проблеми має відігравати система освіти. Зараз вона орієнтована головним чином на академічне удосконалення, ніж на забезпечення зайнятості, розширення кар’єрних можливостей випускників, сприяння структурним перетворенням в економіці, ефективне використання бюджетних коштів, задоволення платоспроможного попиту підприємств і сімей на освітні послуги. Неврахування конкретних потреб суспільства обумовило глибокі диспропорції в системі професійної освіти, у тому числі перетворення низки вузів на “центри з підготовки майбутніх безробітних”.
Невід’ємною складовою стратегії держави у соціальній сфері є підтримання, розвиток та підвищення ефективності освіти, охорони здоров’я та інших галузей соціально-культурної сфери. Основні механізми функціонування існуючої соціально-культурної сфери було сформовано в розрахунку на практично повне державне фінансування, орієнтовано головним чином на забезпечення розподілу та споживання державних коштів. Права відповідних установ незначні, самостійність обмежена, і вони практично не в змозі виступати суб’єктами власних економічних стратегій. За цих обставин в умовах хронічного дефіциту державного фінансування утворився глибокий розрив між номінальним і фактичним наданням послуг у соціально-культурній сфері. Стихійно склався нецивілізований, переважно “тіньовий” ринок, на якому споживач виявився незахищеним, а держава належним чином не виконує ні регулюючої, ні фіскальної функції.
Поліпшення державного фінансування освіти та охорони здоров’я необхідні, проте в найближчій перспективі ситуація, на яку розраховані наявні розподільчі механізми, не повернеться. Альтернативою може бути модель, безпосередньо орієнтована не на розподіл коштів, а насамперед на високу ефективність надання послуг за диверсифікованого фінансування. У межах такої моделі організація, що надає послуги, є самостійною виробничою одиницею, яка формує свою стратегію у відповідь на певні стимули. Таким стимулом має стати державне і місцеве фінансування. В умовах дефіциту ресурсів державне фінансування соціальної сфери має бути орієнтоване на:
збереження системоутворюючих елементів комплексу соціальної сфери;
забезпечення мінімальних гарантій конституційних прав громадян;
збереження потенціалу для розвитку соціальної сфери в майбутньому.
Зокрема державне фінансування освіти має бути спрямоване на недопущення зниження освітнього рівня населення України та зменшення охоплення населення (насамперед дітей шкільного віку) освітніми послугами. Особливу увагу слід звернути на матеріальне забезпечення навчального процесу у регіонах з невисоким рівнем доходів населення, пердусім у сільській місцевості, регіонах з високим рівнем безробіття тощо.
Державна політика в галузі охорони здоров’я повинна передбачати збільшення бюджетних витрат на охорону здоров’я одночасно із запровадженням страхової медицини. Слід забезпечити механізми перерозподілу частини коштів, отриманих від надання медичних послуг не першої необхідності, на фінансування потреб невідкладної медичної допомоги. Варто усвідомлювати, що звуження сфери надання медичних послуг та зниження їхньої якості веде до значного збільшення витрат на подальше лікування захворювань, що поширюються, або й непоправних демографічних наслідків. Тому з метою підвищення ефективності соціальної політики на цьому напрямі державне фінансування закладів охорони здоров’я має бути орієнтоване на розвиток профілактики та раннього попередження захворювань.
