Державне регулювання економіки: Навчальний посібник

6.5. Державне регулювання інвестиційної діяльності

Найвагомішим чинником структурних перетворень в економіці є інвестиції.

У широкому розумінні інвестиції - це види майнових і немайнових (інтелектуальних) цінностей, які вкладаються в об´єкти підприємницької та інших видів діяльності, внаслідок чого створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.

Такими цінностями можуть бути: кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери; рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності); майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності; сукупність механічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих; права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права; інші цінності.

Інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів здійснюються у формі капітальних вкладень.

Інвестиції реалізуються через інвестиційну діяльність та інвестиційну політику, які зумовлюються цілим рядом факторів: станом основних виробничих фондів та ефективністю їх використання; ступенем розвитку форм власності і рівнем централізації управління; рівнем науково-технічного прогресу; структурою національного виробництва та ін.

Інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.

Інвестиційна діяльність передбачає інвестування, здійснюване громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, громадськими і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності; державне інвестування, здійснюване органами влади і управління за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами та установами за рахунок власних і позичкових коштів; іноземне інвестування, здійснюване іноземними громадянами, юридичними особами і державами; спільне інвестування.

Практика господарювання свідчить, що основою економічного зростання будь-якої країни є внутрішні інвестиції. Головним внутрішнім інвестором в Україні залишаються самі підприємницькі структури. Так, у 2001 р. за рахунок власних коштів підприємств і організацій профінансовано 66,3 % загального обсягу інвестицій. Основними елементами власних інвестиційних ресурсів є амортизаційні відрахування і прибуток. За рахунок прибутку в розвинутих країнах фінансується близько 30 % капітальних вкладень. В Україні, у зв´язку з низькою рентабельністю, прибуток є незначним джерелом інвестиційних ресурсів.

У світовій практиці амортизаційні відрахування - головне джерело інвестицій, яке забезпечує понад 60 % вкладень в основний капітал. Приблизно на такому рівні був цей показник у 80-х pp. і в Україні, однак в останні роки він перестав виконувати свою роль.

У зв´язку з високим рівнем спрацювання основних фондів, необхідністю структурних перетворень, а також гострим дефіцитом інвестиційних ресурсів, потрібне докорінне реформування державної інвестиційної політики, спрямоване на інтенсифікацію внутрішніх інвестиційних процесів. Основними напрямами такої політики можуть бути:

-комплексна податкова реформа, яка забезпечить прозорість, оптимальність і стабільність податкової політики;

-удосконалення амортизаційної політики;

-введення у податкову практику інвестиційного кредиту, який передбачає звільнення від оподаткування прибутку, який направляється на рефінансування;

-формування механізму довготермінового кредитування підприємств;

-розвиток ринку капіталів.

Збільшення внутрішніх інвестицій залежить від умов, які забезпечує держава для їх залучення, але не менша роль відводиться самим підприємствам, від ефективності функціонування яких залежать інвестиційні можливості держави.

Особливість інвестиційної політики в Україні визначається ситуацією, яка склалася в інвестиційному комплексі і характеризується низькими темпами оновлення виробничого апарату, внаслідок чого виробничі фонди зношені на 47,5%; зниженням інвестиційної активності суб´єктів господарської діяльності; різким зниженням частки нагромадження, яка в масштабах національної економіки не перевищує 16 % національного доходу; витратним характером економіки та неефективною структурою національного виробництва; дефіцитом обігових засобів; скороченням бюджетного фінансування інвестиційної діяльності.

У 1999 р. капіталовкладення в економіку України зменшено до 26,4 % рівня 1990 р. При цьому частка державних інвестицій перебуває на рівні 49,2 % , колективних - 42,4 % , приватних - усього 7,6 %. У 1999 р. загальний обсяг виробничих інвестицій у країні скоротився на 8,1 % щодо показника 1995 р. Інвестиційне пожвавлення почало спостерігатися з 2000 р. Зросли вкладення в електроенергетику, чорну металургію (майже у 2 рази), нафтогазову (у 2,2 рази), харчову промисловість (в 1,6 рази).

Водночас у 1991-2000 pp. суттєво скоротилися капіталовкладення у сільське господарство (в 6 разів), будівництво об´єктів соціальної сфери (на 40 %), в машинобудування (майже у 5 разів), хімічну і нафтохімічну промисловість (у 2 рази).

Незважаючи на економічне пожвавлення в країні, функціонування інвестиційної сфери ускладнюється незначними обсягами капітальних вкладень, дефіцитом власних інвестиційних ресурсів підприємств, недієвістю інститутів кредитування.

Обсяги інвестицій в основний капітал за рахунок державного бюджету скоротилися з 77,8 % у 1990 р. до 5,4 % у 2001 р. (табл. 24). За рахунок усіх джерел фінансування у 2001 р. було освоєно капітальних вкладень на суму 32,5 млрд. грн.

Таблиця 24. Структура інвестицій в основний капітал за джерелами фінансування, %

Інвестиційний податковий кредит порівняно з іншими методами податкового стимулювання інвестиційної діяльності підприємств є достатньо збалансованим, оскільки повною мірою відповідає фінансовим інтересам і держави, і підприємств. Держава, втрачаючи впродовж певного часу податкові надходження, через якийсь час може розраховувати на їх повернення, оскільки інвестиції забезпечують приріст податкової бази у формі прибутку та доданої вартості.

Підприємства при цьому також дістають значні переваги - економлять на процентах, зменшують ризик, оновлюють виробництво, підвищують прибутковість інвестиційних проектів та прискорюють їх окупність.

Дієвим напрямом активізації інвестиційної діяльності має стати фондовий ринок, який на сьогодні перебуває на початкових стадіях розвитку і ще не став відчутним джерелом залучення інвестицій. У цій сфері зусилля повинні спрямовуватися на податкове стимулювання розвитку інфраструктури фондового ринку, підвищення професіоналізму його працівників, розширення операцій з цінними паперами, збільшення доходів від них.

Удосконаленню функціонування фондового ринку можуть сприяти заходи з розширення продажу акцій під інвестиційні зобов´язання, посилення контролю за виконанням цих зобов´язань, розбудова депозитарної системи.

Особливе значення має надаватися плануванню, яке дозволить більш цілеспрямовано залучати і використовувати інвестиційні ресурси.

Інформація про іноземні інвестиції - суперечлива і маловірогідна. Відсутній облік обсягів і структури вкладень, відомості про їх фактичну віддачу і можливості повернення.

За підрахунками спеціалістів, за період 1985-1999 pp. світові потоки прямих іноземних інвестицій збільшилися в 5,5 раза, у тому числі в економіку розвинених країн у 4,7 раза; в економіку країн, що розвиваються, - 7,3 раза; в економіку країн Центральної та Східної Європи - в 604 рази. Приплив іноземних інвестицій в українську економіку дуже малий - 0,08 % до їх світового обсягу і 2,2 % від отриманих сум країнами Центральної та Східної Європи.

За даними Мінстату України, на початок 1999 р. в українську економіку залучено близько 3,9 млрд дол., або 70 дол. на особу іноземних інвестицій. Порівняно з іншими країнами з перехідною економікою ці обсяги незначні (наприклад, в Угорщині становили у цей же період - 1000, Чехії - 400, Естонії - 320, Польщі - 110 дол.).

Попит внутрішнього ринку України на іноземні інвестиції досить високий. За даними Міністерства економіки України, потреба в них становить понад 40 млрд. дол., а за деякими іншими даними - 50 млрд. дол. Цих коштів потребують, насамперед, металургія, машинобудування, хімічна і нафтохімічна промисловість, транспортне господарство.

Державна політика щодо іноземних інвестицій полягає, насамперед, у створенні сприятливого інвестиційного клімату. Інвестиційний клімат - це наявна сукупність умов, причин, факторів залучення капіталу.

Потенційно Україна є інвестиційно привабливою країною, оскільки має:

— вигідне географічне розташування;

— багаті природні ресурси;

— сприятливі рекреаційні ресурси;

— освічену робочу силу;

— надлишок незайнятого в економіці країни населення;

— несформований ринок товарів і послуг;

— наявність законодавства та державних інституцій з питань інвестування.

Незважаючи на це, фахівці вважають, що в Україні створений несприятливий інвестиційний клімат. Його причинами є: депресивний стан національної економіки; політична нестабільність; негативний імідж країни з повернення боргів, корупції, криміногенної ситуації; значне державне втручання; часті зміни законодавства; нерозвиненість фондового ринку тощо.

Оцінювання інвестиційного клімату передбачає виведення інтегрального показника ризику та відповідне ранжування країн шляхом визначення їхнього інвестиційного рейтингу. Для цього проводиться аналіз факторів політичного, економічного, соціально-культурного, інституційного середовища, ресурсів та інфраструктури країн. Деталізація факторів, їх поєднання, методи кількісної та якісної оцінки залежать від цілей та завдань тієї чи іншої інформаційно-аналітичної системи.

Найвідомішими системами оцінок інвестиційного клімату є рейтинги Institutional Investor, Euromoney Institutional Investor та Business Environment Risk Index (BERI).

Національні рейтинги інвестиційного клімату періодично публікують провідні економічні журнали, авторитетні експертні агентства.

В Україні існує один загальновизначений рейтинг інвестиційної привабливості регіонів, розроблений у 1995 р. І. Бланком у співпраці з інвестиційною компанією "Омега - Інвест" В основу побудови цього рейтингу покладені довготривалі фактори (природно-ресурсний потенціал, рівень промислового, сільськогосподарського виробництва, урбанізації), розвинутість ринкової інфраструктури регіону. З урахуванням зазначених факторів усі регіони України поділені на чотири групи: пріоритетної інвестиційної привабливості, високої інвестиційної привабливості, середньої та низької інвестиційної привабливості.

Розраховані рейтингові оцінки інвестиційної привабливості регіонів України дають підстави для висновків про лідерство промислово розвинутих регіонів - м. Києва, Дніпропетровської, Донецької, Полтавської, Запорізької, Харківської та Київської областей.

Для стимулювання інвестицій у менш розвинутих регіонах створюються спеціальні економічні зони (СЕЗ) та зони пріоритетного розвитку. Інвестори в таких зонах дістають значні фінансові вигоди. Допуск до цих зон обмежений великими інвестиціями, а підприємства підлягають жорсткому державному регулюванню та контролю. В Україні діє 21 СЕЗ, а створення нових призупинено.

Однак в орієнтації на іноземне інвестування слід враховувати зростання інвестиційного глобалізму, який впливає на економіки перехідного типу, в тому числі й економіку України. У зв´язку з тим, державна інвестиційна політика повинна передбачати протекціонізм національних інтересів, включення в процес міжнародної інвестиційної діяльності економічних суб´єктів України. Неправильне регулювання цього процесу призведе до інвестиційної інтервенції чи інвестиційної експансії, яка може спричинити поглинання національних галузей міжнародними потоками капіталу. Запобігти цьому можуть рішення, спрямовані на забезпечення взаємовигідних відносин іноземних і національних суб´єктів інвестиційно-інтеграційного процесу. Така взаємодія передбачає: персоніфікацію прибутку, розмежування прав власності, майнову відповідальність.

Не слід переоцінювати значення іноземного інвестування, а більше сподіватися на власні сили і ресурси, до яких, насамперед, належать амортизація та заощадження населення.

У 1999-2000 pp. Інститутом економічного прогнозування НАН України спільно з Мінекономіки України розроблено Концепцію амортизаційної політики, яка є програмою її реформування в напрямі стимулювання інвестиційних надходжень в економіку.

Амортизація згідно з концепцією - не просто джерело фінансування капіталовкладень, а механізм, який забезпечує систематичний обіг основного капіталу, його ефективне відшкодування та відновлення на вищій техніко-технологічній основі.

Для держави введення нової амортизаційної системи не означає негайного різкого зростання амортизаційних відрахувань, а поступове поліпшення економічного стану підприємств, збільшення амортизаційних джерел капіталоутворення.

Збільшення обсягів інвестиційних ресурсів у 1,5-2 раза та підвищення їх ефективності передбачає вирішення таких першочергових завдань:

— визначення пріоритетних напрямів залучення інвестицій;

— удосконалення амортизаційної політики;

— підвищення ефективності використання державних інвестиційних ресурсів;

— запровадження механізмів стимулювання довготермінового кредитування комерційними банками;

— стимулювання збільшення заощаджень громадян та їх інвестиційне спрямування, вдосконалення системи гарантій збереження вкладів громадян;

— залучення іноземних інвесторів до довготермінових інвестиційних проектів;

— стимулювання збільшення виробництва конкурентоспроможних товарів і послуг;

— удосконалення нормативно-правової бази інвестиційної діяльності.

З огляду на це, визначені такі пріоритетні напрями інвестиційної політики України:

1. Збільшення частки інвестицій у технічне переозброєння і реконструкцію. З метою активізації діяльності підприємств в цьому напрямі передбачається використовувати 50 % коштів від приватизації на підтримку технічного розвитку підприємств.
2. Збільшення частки капітальних вкладень за рахунок власних коштів і скорочення частки централізованих капітальних вкладень.
3. Переорієнтація інвестицій у пріоритетні галузі народного господарства з метою реалізації структурної перебудови економіки (галузі АПК, машинобудування, паливно-енергетичний комплекс, металургійну промисловість та ін.).
4. Розширення джерел фінансування капітальних вкладень шляхом збільшення частки державного кредиту, коштів населення, кредитів банку, іноземних інвестицій та міжнародних кредитів.

Активне державне регулювання інвестиційної діяльності потрібне державі з будь-якою системою господарювання. В країнах з різним рівнем розвитку ринкових відносин держава, незалежно від форми власності інвестора, втручається в його інвестиційну діяльність.

В економічній теорії існує два підходи відносно втручання держави в інвестиційний процес. У першому підході держава бере на себе якомога більшу частину функцій інвестора (концентрацію капіталу, забезпечення проектно-кошторисною документацією, матеріально-технічними ресурсами та ін.). У другому - надає максимальну свободу діям інвесторів. Держава впливає на інвестиційний процес тільки через макроекономічні регулятори: податкову, кредитну, амортизаційну політику, систему санкцій, субсидій.

Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні визначається Законами України "Про інвестиційну діяльність" (1991), "Про іноземні інвестиції" (1992), "Про цінні папери і фондову біржу" (1991), Указами Президента України.

В основу державного регулювання інвестиційної діяльності покладені такі принципи:

— послідовна децентралізація інвестиційного процесу;

— збільшення частки власних коштів суб´єктів господарювання у фінансування інвестиційних проектів;

— зміна акцентів з централізованого інвестування виробничої сфери на кредитування;

— виділення бюджетних коштів на реалізацію програм структурної перебудови економіки;

— розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів;

— виділення інвестиційних ресурсів на конкурсній основі, страхування інвестицій;

— державний контроль за цільовим використанням централізованих інвестицій.

Державне регулювання інвестиційної діяльності передбачає управління державними інвестиціями, регулювання умов інвестиційної діяльності та контроль за її здійсненням усіма учасниками.

Управління державними інвестиціями здійснюється загальнодержавними та місцевими органами виконавчої влади. Воно полягає у плануванні, організації реалізації інвестиційного процесу, визначенні умов та стимулюванні дій щодо його здійснення. Основою для прийняття рішення про інвестування загальнодержавних бюджетних коштів є: прогнози соціально-економічного розвитку України та її регіонів; схеми розвитку і розміщення продуктивних сил; цільові науково-технічні і комплексні програми; техніко-економічні обґрунтування доцільності інвестицій.

У проблемі регулювання інвестиційного процесу ключовим є питання про бюджетне фінансування в загальному обсязі інвестицій. Саме державні інвестиції в структурі бюджету значною мірою впливають на його виконання та рівень дефіциту.

Скорочення державних інвестицій та збільшення частки вкладень підприємств за рахунок власних фондів призвело до зменшення державної підтримки малорентабельних інвестиційних галузей.

Прийняття рішення про бюджетні інвестиції ґрунтується на визначенні пріоритетів розвитку національної економіки, які передусім пов´язані зі стабілізацією економіки, розв´язанням довготермінових завдань, структурною перебудовою економіки, підвищенням рівня життя народу. Міністерство економіки України визначає пріоритетні напрями здійснення інвестицій у розвиток народного господарства, обґрунтовує необхідні підрахунки, а Верховна Рада України затверджує обсяги державних інвестицій як складову основних напрямів економічного і соціального розвитку країни. Пріоритетні об´єкти інвестуються за двома формами - у вигляді бюджетних асигнувань та державного кредиту.

Державні, міждержавні та регіональні інвестиційні проекти і програми, які реалізуються за рахунок бюджетних та позабюджетних коштів, підлягають обов´язковій державній експертизі.

До системи показників індикативного планування інвестицій належать показники, які характеризують загальний обсяг інвестицій та їхню структуру; обсяги проектно-пошукових та будівельно-монтажних робіт. Обсяг інвестицій обчислюється на основі очікуваного приросту виробничих потужностей та основних фондів усіх виробничих галузей, об´єктів соціальної сфери, освіти, науки, культури, охорони здоров´я.

Введення в дію виробничих потужностей та об´єктів соціальної сфери - основний показник плану інвестицій, який характеризує кінцеву продукцію у відповідних натуральних одиницях виміру.

У виробничих галузях очікуване введення потужностей може диференціюватися відповідно до очікуваної структури інвестицій: нове будівництво, реконструкція, технічне переоснащення, розширення діючих виробництв.

Індикатор введення в дію виробничих потужностей в плановому періоді ВП_івизначається за формулою:

ВП_і= ВП_п.р. + ∆ВП_н.б. + ∆ВП_д.п  - ВП_в,

де ВП_п.р.  - величина виробничої потужності на початок планового періоду; ∆ВП_н.б. - збільшення виробничої потужності за рахунок нового будівництва; ∆ВП_д.п - збільшення виробничої потужності діючих підприємств за рахунок реконструкції, технічного переоснащення та розширення виробництва; ВП_в - зменшення виробничої потужності через вибуття нерентабельних виробництв.

Індикатори розвитку соціальної сфери обчислюються на основі прогнозу підвищення життєвого рівня населення. Наприклад, введення в дію житла визначається на основі норми забезпечення ним одного жителя та приросту населення, з урахуванням наявного житлового фонду, відновлення та вибуття житлових площ у плановому періоді. Аналогічно визначаються індикатори розвитку комунального господарства, побутового обслуговування, об´єктів освіти, культури, охорони здоров´я тощо.

Необхідний обсяг інвестицій І_обвизначається за формулою:

де І_пит. - питомі реальні інвестиції на одиницю потужності в плановому періоді у вартісному вираженні;- індикатор приросту виробничої потужності у відповідних фізичних одиницях виміру; З_н - необхідний заділ з будівництва об´єктів у вартісному вираженні.

При плануванні інвестицій визначається технологічна структура реальних інвестицій, тобто розраховуються очікувані витрати на будівельно-монтажні роботи; придбання технологічного обладнання, інструментів, інвентарю й інші потреби, включаючи проектно-пошукові роботи.

Розроблення методики визначення перспективної структури інвестицій за формами власності - важливий напрям макроекономічного регулювання інвестиційного процесу. При цьому державні інвестиції в умовах ринку, як правило, не є єдиним джерелом фінансування. Нові методи державної інвестиційної політики - це участь у спільному фінансуванні проектів, надання кредитів за зниженими обліковими ставками, фінансування проектів за рахунок випуску цінних паперів, формування портфелів фінансових інвестицій. Значно менша роль відводиться прямому дотуванню та субсидуванню з боку держави. Головним критерієм державних вкладень в економіку повинні бути їхня ефективність та швидка віддача.

Регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з допомогою системи податків, податкових пільг і ставок, диференційованих за суб´єктами і об´єктами оподаткування; проведення кредитної та амортизаційної політики; надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик; державних норм і нормативів; державних замовлень (контрактів); антимонопольних заходів; роздержавлення і приватизації; визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами; політики ціноутворення; проведення експертизи проектів; інших заходів (рис. 16).

Рис.16. Основні напрями державного регулювання інвестиційної діяльності

 Система регулювання умов інвестиційної діяльності не є стабільною, вона підлягає коригуванню залежно від соціально-економічної ситуації в певний період часу, рівня інвестиційної активності суб´єктів господарювання. З метою активізації інвестиційного попиту держава може використовувати традиційні для світової практики методи - збільшувати державні витрати і зменшувати податки, знижувати процентну ставку за кредит, збільшувати грошову масу, втручатися в ринок цінних паперів.

Реалізація програми структурних перетворень в економіці потребує проведення активної роботи щодо формування та нагромадження інвестиційного потенціалу. Його основою в Україні мають стати:

— нагромадження заощаджень населення шляхом внесення відповідних змін у політику доходів. У перспективі зазначені заощадження мають перетворитися в головне джерело нагромаджень;

— відновлення ставлення до амортизації як реноваційного ресурсу і фінансового джерела капіталовкладень. В Україні через прорахунки у політиці економічного відтворення частка амортизації знизилася до 3,4 % ВВП проти 10-12 % в 1990 р. Повернення до раціональних пропорцій дасть змогу істотно уповільнити процес старіння фондів, забезпечити попит на нове устаткування і відкрити перспективи вітчизняному машинобудуванню;

— стимулювання методами фіскальної політики інвестиційних нагромаджень за рахунок капіталізації прибутків усіх видів суб´єктів господарської діяльності;

— цілеспрямоване використання коштів від приватизації державного майна. Недопустимою є практика, за якої зазначені кошти використовуються з метою поповнення фонду споживання та покриття бюджетного дефіциту;

— забезпечення стабільності правової бази та системи податків;

— включення в кредитну систему інституційних інвесторів - ресурсів пенсійного, профспілкового, страхового фондів та фонду сприяння зайнятості населення;

— забезпечення більш ефективного використання інвестиційного потенціалу комерційних банків.

 Джеймс Тобін (США) - зробив внесок у вивчення ринку грошей і цінних паперів, одержав Нобелівську премію у 1981 р. за дослідження зв´язків фінансових ринків зі споживачем, зайнятістю, виробництвом і цінами. Значним науковим досягненням Тобіна є теорія "портфельних інвестицій", викладена ним у книзі "Національна економічна політика". Фундаментальна праця Дж. Тобіна "Нариси з економіки" складається з трьох томів: "Макроекономіка", "Споживання й економетрика", "Теорія і практика". В них основну увагу приділено залежності між безробіттям та інфляцією. П. Самуельсон назвав Дж. Тобіна інтелектуальним гігантом.

Гаррі Марковіц (США), Уільям Шарп (США)і Мертон Міллер (США) удостоєні Нобелівської премії у 1990 р. за основоположний внесок у розробку проблем фінансових ринків, які сприяють оптимальному розподілу ресурсів серед різних сфер виробництва. Один із постулатів теорії "портфельного вибору" такий: не можна класти всі яйця в один кошик, тобто інвестор не повинен ризикувати всім своїм капіталом, вкладаючи його в одне-єдине діло.