17.4. Особливості державного регулювання економіки КНР

Викликає значний інтерес досвід державного регулювання і планування в КНР, де економічна реформа, розпочата більше 10 років тому, здійснювалася повільними темпами, що пояснювалося прискореним переходом народного господарства до ринкових відносин, поспішним скороченням сфери директивного планування, бажанням отримати від реформи швидку віддачу. З метою стабілізації економіки і зміцнення бюджету країни вироблені нові підходи до управління народним господарством, посилення державного регулювання господарського життя. Змінилася позиція і щодо переходу до ринкової економіки. Вирішення проблеми плану і ринку поставлено в залежність від конкретних умов, факторів часу та балансу між попитом і пропозицією. В одних випадках може і повинен переважати план, а в інших - ринок, економічні методи управління.

Під конкретними умовами розуміють особливості галузей народного господарства: рівень усуспільнення виробництва, направленість діяльності підприємств на виконання загальнодержавних і міжпровінційних завдань. У базових галузях (енергетиці, транспорті, виробництві зерна, бавовни, рослинного масла) провідне місце займає план. У легкій, текстильній промисловості, цивільному машинобудуванні та інших переважають ринкові механізми.

Фактор часу означає, що співвідношення плану і ринку в окремі періоди часу змінюється. При погіршенні економічного становища роль плану і планових механізмів зростає, і навпаки.

В останні роки в КНР перевага надається плану і мотивується це тим, що економічна стратегія зорієнтована на зміцнення державного сектора та державної власності. Іншим формам власності відводиться допоміжна роль, і вони не посідають провідного місця.

У цей час у КНР ведеться пошук вирішення проблеми оптимального поєднання інтересів центру і провінцій. Запроваджується порядок, при якому провінції і регіони мають широкі права в формуванні своєї фінансової бази, а їх відносини з центром поставлені на нормативну базу.

Ключовим питанням реформи залишається вдосконалення виробничих відносин в основній ланці економіки - на державних підприємствах.

Значний розвиток в останні роки отримали в КНР спеціальні економічні зони, які, з одного боку, мають важливе значення в торговому і платіжному балансах країни (їхня частка в експорті Китаю складає 37 %), а з другого - служать полігоном для відпрацювання нового господарського механізму, який базується на використанні ринкових відносин і залученні іноземного капіталу. Економічні зони забезпечують високі темпи приросту виробництва, швидке впровадження у виробництво досягнень НТП, розвиток сучасної системи господарського законодавства, формування нового типу управлінського персоналу, впровадження прогресивних форм організації й оплати праці, поліпшення соціальних умов.

Багатоукладність економіки КНР, існування різних форм власності, спільних та іноземних підприємств викликають високі вимоги до державного регулювання, яке здійснюється шляхом збільшення частки централізованих капіталовкладень, введення спеціального податку на нове будівництво, встановлення граничного рівня цін на засоби виробництва, планування цін на важливі продукти харчування і товари першої необхідності, введення державної монополії на торгівлю 10 видами матеріальних ресурсів, організації фінансового ринку.

Стігліц Джозеф Юджин (США)- нагороджений Нобелівською премією у 2001 p. разом з Дж. Ейкерлофом та М. Спенсом за аналіз ринків з асиметричною інформацією. Вони побачили, що сучасний ринок з його недосконалістю не може бути найкращим способом розподілу ресурсів. Лауреати створили нову термінологію, доповнили та описали ринковий механізм.

Дж. Стігліц є визнаним фахівцем у галузі економіки державного сектора. У своїх працях учений основну увагу приділяв дослідженню ролі державних організацій у тих сферах, де вільний ринок виявляється безсилим. Хоч у центрі наукових досліджень ученого перебувають проблеми економіки США, йому вдалося створити систему підходів, у рамках якої уряди різних країн світу можуть вирішувати конкретні політико-економічні питання.

Заслуговують поваги моральні засади вченого. У 1997-2000 pp. Дж. Стігліц обіймав посаду першого віце-президента і головного економіста МБРР. 1лютого 2000 р. вчений пішов у відставку, публічно звинувативши цей банк і МВФ у проведенні неправильної політики в Росії та Південно-Східній Азії. З липня 2000р. працює професором економіки, фінансів і міжнародних відносин Колумбійського університету.

Дж. Стігліц є автором багатьох наукових праць. Найбільш відомими і резонансними є: "Лекції з економічної теорії державного сектора" (1995), "Економіка державного сектора" (1998), "Куда ведут реформы?", "К десятилетию начала переходного периода" (1999).

У сучасному світі спостерігаються бурхливі процеси інтернаціоналізації і глобалізації господарського життя, тому внутрішньо-та зовнішньоекономічні аспекти державного впливу розглядаються в нерозривній єдності, з урахуванням того, що в Європейському Союзі вже склалися форми наднаціонального державного регулювання. Таким чином, можна говорити про чотирирівневий механізм регулювання у країнах Європейського Союзу.

Центральне питання дискусій у країнах зі змішаною економікою - оптимальний обсяг державного сектора. Прихильники ідеї його скорочення, скептично оцінюючи спроможність урядів вирішувати соціальні й економічні проблеми через низку невдач, вимагають обмежити кількість державних чиновників, оскільки вважають, що роздутий державний апарат підриває економічні та політичні свободи. Дж. Стігліц констатує, що масштаби діяльності уряду сьогодні значно більші, ніж півстоліття тому, і наводить дані, які демонструють частку державної власності в галузях виробництва розвинутих країн у 1986 р. (табл. 44).

Таблиця 44. Обсяги державної власності в країнах з розвинутою економікою за галузями виробництва

Зазначимо, що за останнє десятиліття істотних змін у наведеній структурі власності не відбулося, тому подана таблиця є дуже показовою для розуміння підходів ряду країн у визначенні ролі та місця державної власності в економіці сучасного суспільства.

Дебати точаться також навколо питань про роль держави у виробництві, здатність приватних фірм забезпечувати людей тими послугами, які нині надає держава.

Найпоширенішим аргументом на користь державного контролю за виробництвом товарів індивідуального споживання є той, що приватні фірми прагнуть максимізувати прибутки власників, а не багатство нації.

Країни з розвинутою економікою нагромадили значний досвід практичного розв´язання проблеми ефективності державного підприємництва. Загальною тенденцією стало посилення підприємницької діяльності держави не в чистих, а у змішаних, корпоративних, тобто інтеграційних формах державного регулювання через володіння певною часткою капіталу в підприємствах. Корпоративна участь держави у підприємництві завдяки поєднанню державної і приватної власності дає можливість нівелювати вади кожної з них та посилити їхні переваги. Державний капітал, інтегруючись з приватним, набуває більшої гнучкості, мобільності і підконтрольності. Водночас приватний капітал стає менш ризикованим, більш стабільним і прогнозованим.

Державне регулювання економіки суттєво відрізняється в просторі і часі, постійно зазнає певного перегляду і коригування. Тому не можна говорити про його завершеність і досконалість форм. Очевидно, що при переході нашої країни на ринкові основи в застосуванні механізму державного регулювання повинен бути диференційований підхід. У більш конкурентних сферах (ринок товарів і послуг) механізм регулювання може бути слабшим. Там, де існують монопольні та олігопольні структури, державні форми повинні бути наділені особливими повноваженнями і в справі регулювання.