3. Періодизація культури і цивілізації. Сенс вивчення історії культури

Французький культуролог Іпполіт Тен (1828-1893) писав: «Ви їдете до Версалю й обурюєтесь смаком ХVII ст. ...Але припиніть, наразі, судити з точки зору ваших власних звичок. Ми маємо слушність, коли захоплюємось диким пейзажем, як і вони мали слушність, коли такий пейзаж навіював на них нудьгу. Для людей ХVII ст. не було нічого потворнішого, ніж справжня гора. Вона викликала у них багато неприємних вражень... Люди тієї епохи були втомлені варварством, так само як ми–втомлені цивілізацією. Ці гори... дають нам можливість відпочити від наших тротуарів, бюро і крамниць. Тільки з тієї причини нам і подобається дикий пейзаж». Ці слова досить ясно ілюструють сутність історичного підходу до вивчення культури, який полягає у визначенні передумов розвитку культури, тобто історичного контексту суспільних умов, у рамках яких виникали ті чи інші явища культури. У зв’язку із цим необхідно застосовувати метод періодизації, тобто поділити історико-культурний процес на певні епохи, що якісно відрізняються одні від одних.

Виходячи з даної періодизації, вивчення культури окремого періоду відбуватиметься у наступній послідовності: 1) визначення основних історичних особливостей періоду, які включають характеристику суспільних, політичних та економічних процесів, що впливали на розвиток культури; 2) з’ясування світоглядних основ розвитку культури даного періоду, для чого залучаються дані з міфології, релігії, філософії, моралі та історії науки; 3) вивчення мистецтва даного періоду: літератури, архітектури, пластичних мистецтв і т.д., у його найхарактерніших видах, жанрах і художніх формах. Згідно такого підходу, головна увага повинна бути спрямована на засвоєння основних текстів культури: міфологічних, релігійних, філософських, морально-дидактичних, наукових, юридичних, літературних, мистецьких тощо.

В сучасній науці існує тенденція розуміти під текстом не словесний твір, але будь-який твір мистецький, що існує у просторі і часі. Згідно цього до «тексту» відноситься не тільки нотне письмо, п’єса, сценарій, але і їх виконання, постановка, зйомка. Тестом також буде твір живопису, графіки, архітектури і т.д., оскільки те, що вони представляють (певну історію, ідею, міф, краєвид тощо) можна передати словами, і те, що вони означають (як образ, знак, символ, алегорія) може бути включене до певного контексту (скульптура Вівтаря Зевса, садово-парковий комплекс Версалю і т.д.). Таким чином, культуру можна розглядати як певну сукупність текстів, в яких акумульовано досвід людства, створені ним цінності, норми, стандарти поведінки, технологічні знання, способи діяльності тощо.

З цієї точки зору, вивчення культури можна представити, користуючись окресленням німецького вченого XVІІІ ст. Августа Бека як «пізнання пізнаного», тобто осягнення змісту і форми текстів культури, а також основних способів і методів їх тлумачення (інтерпретації). «Пасивний» або «репродуктивний» на перший погляд, цей процес насправді являє собою творчий акт, тому що, сприймаючи зафіксовані або закодовані в текстах культури цінності, людина формує себе як особистість. Російський культуролог Юрій Лотман зазначав: «Культура завжди має на увазі збереження попереднього досвіду. Більше того, одне із найважливіших визначень культури характеризує її як «негенетичну» пам’ять колективу. Культура є пам’ять. Тому вона завжди зв’язана з історією, завжди покладає неперервність морального, інтелектуального, духовного життя людини, суспільства і людства. І тому, коли ми говоримо про культуру нашу, сучасну, ми, можливо, самі цього не підозрюючи, говоримо і про величезний шлях, який ця культура пройшла. Шлях цей налічує тисячоліття, він переходить межі історичних епох, національних культур і занурює нас в одну культуру – культуру людства».

Одним з результатів вивчення текстів культури повинно стати уміння знаходити взаємозв’язки між ними: історичні, смислові, формальні, ідейні, стилістичні тощо. З одного боку, це дасть змогу створити «культурний образ» епохи, зрозуміти її унікальність, з іншого – може стати основою історичного сприйняття культури, тому що кожен текст, по-суті, є ланкою, яка пов’язує часи: він «вбирає» у себе елементи більш давніх текстів, і сам, у свою чергу, стає основою для створення нових текстів. Ось як знаходить пов’язаності між науковими і мистецькими текстами російський скульптор Наум Габо (1890-1977): «На перший погляд, здається неправдоподібним, щоб між науковою теорією – наприклад, Коперніка, - і картиною, наприклад – Рафаеля може існувати аналогія. Тим не менше, знайти спільну ідею для однієї та іншої творчості неважко. Вчення про Всесвіт Коперніка зустрічається з мистецькою концепцією Рафаеля. Рафаель ніколи б не наважився портретувати свою славнозвісну куховарку як Мадонну, коли б не належав до покоління, готового відкинути геоцентричну модель Всесвіту. У мистецькій теорії Рафаеля так само немає місця релігійному містицизмові, як і в праці Коперніка «Про обертання небесних сфер». Для них обох Земля вже не є центром Всесвіту, а людина вже не виступає вінцем творіння і самотнім героєм космічної драми. Її буття вже не здається містичним, нематеріальним явищем Середньовіччя. Одночасно той самий дух панував у флорентійських майстернях. Таким чином, пов’язаність між наукою і мистецтвом ніколи не переставала існувати на протязі тривання людської культури».

Зрозуміло, що «спільна ідея» буде спільною не тільки для науки і мистецтва, але і для економіки і мистецтва, літератури і політики, релігії і архітектури тощо, адже «більш світський погляд на речі» в епоху Ренесансу був притаманний як науковцям і митцям, так і політикам, підприємцям, мореплавцям, кліру – усім тим, хто, власне, й визначав «обличчя епохи». Немає сумніву, що осягнення такої «спільної ідеї» або декількох «спільних ідей», які мають вирішальний вплив на розвиток різних галузей культури певної епохи, народу чи регіону – є початком і завершенням будь-яких історико-культурних студій.

Вивчення історії культури також може мати глибокий виховний сенс: досліджуючи тексти, споглядаючи твори мистецтва, слухаючи музику, людина «знаходить себе», осмислює своє місце у світі і суспільстві. Карл Густав Юнг зауважив: «В Європі та у всіх цивілізованих країнах проживає багато варварів і людей античності, дуже багато християн середньовіччя. І навпаки, порівняно мало тих, чия свідомість відповідає рівневі сьогодення». Справа у тому, що в сучасному, надзвичайно диференційованому світі існують реальні можливості створювати й навіювати суспільству однобічні, спотворені, а то і патологічні «картини світу». Під виглядом «відродження національної культури» або, навпаки, її «модернізації» — суспільству може бути запропонована світоглядна модель, цілковито вкорінена у минулому: досить згадати «арійсько-варварські» елементи фашизму чи «античне» забарвлення «реального соціалізму».

Це очевидно, що нав’язування подібних поглядів можливе за умови некритичного сприйняття інформації, яке випливає з низького рівня освіченості у галузі наук про культуру і особливо — за майже повної відсутності знайомства зі самими тестами культури. З цієї точки зору історія культури виконує важливе світоглядне завдання: спонукує людину «впорядковувати» світ в індивідуальний космос і допомагає визначити основні параметри ціннісної орієнтації в ньому. Макс Вебер зазначив: «Культура» — це той фрагмент безглуздою світової нескінченості, який, з точки зору людини має сенс і значення». Це очевидно, що людині, яка вже має свій власний «фрагмент» у нескінченості культури набагато важче нав’язати іншу точку зору, і, тим більше, змусити повірити в якийсь черговий утопічний проект.