4. Культура епохи палеоліту

У науці про будову й розвиток Всесвіту – космології існує теорія, що світ виник близько 15 мільярдів років тому, і з того часу безперервно розширюється й ускладнюється. П’ять мільярдів років тому сформувалась Сонячна система й планета Земля. 4 млрд. років тому з’являється жива матерія, яка, невпинно еволюціонуючи, «породила» понад два мільйони біологічних видів. Процес становлення виду homo sapiens (людина розумна) розпочався 4-5 млн. років тому з появою австралопітеків – викопних вищих людиноподібних мавп, які пересувались на задніх кінцівках, займались збиральництвом й полюванням, застосовуючи палиці й камені. 2,5 млн. років тому виникає перший тип людини – пітекантроп, який, зовні мало відрізняючись від мавпи, був, однак, двоногою істотою із більшим об’ємом мозку, володів елементарною членороздільною мовою, умів користуватись вогнем і виготовляв найпростіші знаряддя праці з каменю. З появи пітекантропа й перших створених ним предметів (артефактів) починається найдовший період історії – кам’яний вік. Він поділяється на палеоліт (давньокам’яний вік), мезоліт (середньокам´яний вік) і неоліт (новокам’яний вік).

Близько 200 тис. років тому заявляється неандерталець (назва походить від долини Неандерталь в Німеччині, де вперше були знайдені його останки). Він був кремезним, з могутніми м’язами, масивним скелетом й об’ємом мозку, що наближався до об’єму мозку сучасної людини. Його тулуб був коротким, вигини хребта слабко вираженими, тому він ходив згорбившись, а бігав злегка нахиляючись вперед. Про високий розвиток неандертальця свідчить той факт, що він зумів пристосуватись до найсуворішого похолодання, яке тривало від 100 тис. років тому до 40 тис. років тому і навіть розселитися на значній території: його рештки виявлені на території Іспанії, Бельгії, Югославії, Франції, Італії. Палестини, Іраку, Південної Африки, Індонезії, Цей етап розвитку культури людства прийнято називати Мустьєрською культурою (від назви печери Ле Мустьє у Франції, де були знайдені найбільш характерні пам’ятки).

Основним матеріалом для виготовлення знарядь праці стає кремінь, який характеризується твердістю, а заразом здатністю розколюватись на тонкі відщепи (платівки) з гострими ріжучими краями. Також широко застосовується обсидіан (вулканічне скло) з подібними властивостями. Основні види знарядь – гостроконечники й скребачки; також з’являється спис. Втім, неандерталець ще не навчився змінювати природної форми матеріалу, тому зроблені ним знаряддя праці – це відретушовані по робочому краю уламки каменя.

Неандертальці ховали своїх покійників – як правило, у печерах, в яких мешкали (втім, знайдені й захоронення поза печерами). Померлих клали до могили з підібганими ногами, у трохи скорченому положенні. У ряді випадків обидві руки або одна із них були зігнуті у лікті, а кисті рук знаходились біля обличчя. Ця поза нагадує положення людини, що спить. У печері Киїк-Коба (Україна) знайдено захоронення жінки й дитини, а печера Тешик-Таш (Узбекистан) містить поховання хлопчика, оточеного десятьма попарно встромленими у землю цапиними рогами. Неандертальці також мали мистецтво: у печері Ля Феррасі (Франція) виявлено кам’яні плитки із досить широкими смугами червоної фарби, нанесеними впоперек, плитки з барвними плямами, а також з видовбаними заглибленнями-чашечками, розташованими у строгому порядку.

Дослідники справедливо вбачають у цих спробах початки художньої діяльності. Мешканець печери Ля Феррасі, писав російський археолог Олексій Окладников, «здійснив щось цілковито до цього небачене й немислиме: навмисне розмазав фарбу на плитці дикого каменя…Навіть не просто “розмазав” фарбу, а зафарбував нею плитку, провів на ній симетрично й сумірно ряд поперечних смуг…Тисячоліття трудової діяльності первісної людини, у процесі якої розвивалось її мислення, збагачувалася психіка, призвели врешті до того, що став можливим вихід за межі практично корисного, необхідного. З’явився вироблений людиною предмет, який не був призначений ні для копання землі, ні для умертвіння звіра або для оброблення мисливської здобичі. Єдиною реальною потребою, яку він задовольняв, була потреба у матеріалізованому вираженні внутрішніх переживань людини, її почуттів та ідей, її творчої фантазії – образів, що виникали у її мозку».

40 тис. років тому з’являється останній тип людини – кроманьйонець (від назви грота Кроманьйон у Франції). За своїм зовнішній виглядом і будовою тіла він принципово нічим не відрізнявся від людей нашого часу. На цій основі кроманьйонця відносять до типу homo sapiens sapiens – «людини двічі розумної», на відміну від неандертальця – «Людини просто розумної». Біологічний розвиток людини завершився і головну роль в історії людства починають відігравати соціальні й культурні фактори.

Так у загальних рисах виглядав антропогенез – процес становлення людини, її поступового виділення із тваринного світу. Однак, у ширшому розумінні, людина – це одна із ланок еволюції Всесвіту, тому вона усіма своїми характеристиками й рисами нерозривно з ним пов’язана. Про це чудово сказав вітчизняний вчений Володимир Вернадський (1863-1945): «Людина не є випадковим, незалежним від довкілля – біосфери чи ноосфери – вільно діючим природним явищем. Вона – неминучий вияв більшого природного процесу, який закономірно триває щонайменше два мільярди років».

Суспільна організація первісної людини. Кроманьйонець значно вдосконалює знаряддя праці: з’явились різці й скребачки. Перші використовувались для виготовлення знарядь із твердих матеріалів – кістки, рогу, а скребачками обробляли м’які матеріали – шкіру, дерево. Деякі знаряддя споряджались руків’ями й оправами. Так з’явились складені знаряддя, перехід до яких став важливим етапом у розвитку технології знарядь праці. Також були винайдені перший механічний пристрій – списомет, рибальський гачок, гарпун, голка, ніж і жировий світильник із ґнотом. Люди навчились споруджувати складні житла – обтягувати шкірами тварин дерев’яний каркас, в якості будівельного матеріалу використовували також кістки великих тварин – мамонтів, бізонів. носорогів та ін. Шили хутряний одяг типу комбінезону.

Прийнято вважати, що в основі суспільної організації первісної людини був рід – колектив родичів, що мали спільне майно, спільно працювали і спільно споживали вироблене й здобуте; декілька родів утворювали плем’я, для якого була характерна спільність мови, культу, традицій тощо. Завдяки успішному полюванню й відносній осілості людини житла у ті часи служили не тільки для захисту від несприятливих зовнішніх умов, але й були господарською базою. Підвищення ролі полювання у пізньому палеоліті сприяло ще більш чіткому розподілу праці між чоловіками й жінками: перші були зайняті полюванням, другі все більше часу проводили на стоянках. Ведучи домашнє господарство, доглядаючи житло, вогнище, займаючись зберіганням продуктів, готуванням їжі, шиттям одягу тощо. Розповсюдження скульптурних зображень жінок у пізньому палеоліті свідчить про домінування материнського начала у сімейно-родових стосунках і в обліку спорідненості. За існуючого у ті часи групового шлюбу батьківство не було відомим, і воно ще не усвідомлювалось в суспільному сенсі. Прародителькою вважалась жінка-матір, навколо якої групувались діти. Подібний суспільний устрій називають матріархатом.

Специфічною й важливою ознакою роду є екзогамія – заборона шлюбів між кревними родичами по жіночій лінії. Внаслідок цього на зміну стаду прийшла дуальна організація за якої шлюби здійснювались між певними двома екзогамними родами. Шлюб був груповим: жінки усіх поколінь одного роду являлись реальними й потенційними дружинами чоловіків усіх поколінь іншого ряду. Екзогамія усунула кровозмішення між родичами усіх поколінь по жіночій лінії. Однак, залишилось місце для кровозмішення по чоловічій лінії – діти залишались у роді матері, тому шлюб був можливим між двоюрідними братами й сестрами й навіть між батьком і дочкою.

З часом дуально-родовий шлюб обмежився до кросскузенного (перехресно-двоюрідно-троюрідного) шлюбу, – коли шлюби укладались між особами одного покоління. Потім були заборонені шлюби між двоюрідними, а пізніше – троюрідними братами й сестрами; із впорядкуванням цього груповий шлюб став неможливим і встановлювалась парна або сіндіасмічна (від грец. «сіндіасмос» – поєднання разом) його форма. Як правило, такий шлюб був недовговічним й легко скасовувався; крім того, поряд з ним продовжували зберігатись пережитки групового шлюбу, наприклад, у вигляді дошлюбної та позашлюбної сексуальної свободи. Також існував так званий викупний (спокутний) звичай, за якого дівчина перед вступом до парного шлюбу повинна була по черзі віддатись своїм потенційним чоловікам. Мав місце і так званий гостинний звичай, за якого чоловік, відвідуючи інший рід, мав право на всіх жінок як на своїх колишніх потенційних дружин.

Мистецтво пізнього палеоліту. На рубежі середнього і пізнього палеоліту (ХL—ХХХV тис. до н.е.) людина починає виражати свої духовні потреби у художній творчості. З того часу мистецтво, будучи однією з форм суспільної свідомості, розвивалось й допомагало первісній людині закріпити нагромаджений досвід, зберегти пам’ять про минуле, зафіксувати емоційну оцінку оточуючого світу. Мистецтво також служило для вираження ранніх релігійних уявлень людського суспільства. Мистецтво пізнього палеоліту поділяється на два періоди: оріньяк-солютрейський і мадленський (за назвами печер у Франції).

Оріньяк-солютрейський період тривав в ХХХV—ХХ тис. до н.е. Перші рисунки тварин були недосконалими: неясно зазначені голова і ноги, пропорції не дотримані зовсім, лінія несмілива, невпевнена. У кінці періоду рисунок значно покращується: можна розрізнити морду тварини, роги, копита, іноді зазначена вовна (рисунок тварини – з печери Санта-Ізабель в Іспанії). Серед рисунків того часу зустрічаються зображення людей у масках. Тваринні маски мисливці одягали, очевидно, для релігійних обрядів, магічних танців і для участі у самому полюванні.

У цей же період створюються пам’ятки круглої скульптури з м’яких порід каменю й кістки, завжди невеликих розмірів – 5-10 см. Крім тварин, у пластиці того часу зустрічаються зображення жінок, відтворених майже завжди за одним і тим самим принципом. Кінцівки у таких фігурок ледь намічені, голова оброблена сумарно без зазначення рис обличчя, але зате різко підкреслені статеві ознаки жінки-матері. Оскільки такі статуетки зустрічаються у багатьох місцях, де мешкала пізньопалеолітична людина, можна припустити, що образ матері-прародительки і в житті, і у творчості епохи матріархату відігравав величезну роль. Незважаючи на малі розміри, всі ці фігурки виповнені внутрішньої сили, вирізняються монументальністю й чіткою побудовою. Зараз відомо більше 150 статуеток «палеолітичних Венер». Найвідомішою є Венера Віллендорфська.

З часом поглиблюється образне пізнання довколишнього світу, особливо уявлення про тваринний світ. Фігура тварини тепер передається більш впевненою лінію, контур стає чіткішим, пропорції більш правильними. З’являється штрихування, що відкрило можливості переходу від площинного контурного рисунку до більш об’ємного зображення (голова лані з печери Кастільо в Іспанії). Також осягаються можливості барвної лінії (печери Фон-де-Гом і Ніо у Франції).

Період Мадлен охоплює ХХ—Х ст. до н е. Це час найвищого розквіту палеолітичного мистецтва. Тварини залишаються головною темою, але зображуються вони майже завжди у різних позах, іноді в русі. Кращі рисунки того часу показують тварин, що пасуться, відпочивають, чвалують, стинаються. Фарбою покривається все зображення повністю, і поступово від однобарвного розпису художник переходить до двох або і трьох кольорів різної тональності та інтенсивності. У ХІІ тис. до н.е. печерне мистецтво досягає вершини розвитку. Живопис передає об’єм, перспективу, колір і пропорції тварин, а також їхні рухи. Тоді ж були створені величезні живописні «полотна», що покривали склепіння і стіни глибоких печер.

Відкрив печерний живопис у 1868 р. іспанський археолог Марселіно Саутуола у печері Альтаміра (Іспанія). На стелі печери намальовано біля двох десятків бізонів, коней і кабанів. Ось, наприклад, одне із зображень бізона. Економними, сміливими, впевненими штрихами у поєднанні з великими плямами фарби передана монолітна, могутня фігура звіра з дивовижно точним відчуттям його анатомії і пропорцій. Зображення є не тільки контурним, але й об’ємним: крутий хребет бізона і всі опуклості його масивного тіла ніби відчутні на дотик. Рисунок повний життя, у ньому відчувається трепет напружених м’язів, пружність коротких, сильних ніг, ніби звір готовий кинутись вперед, наставивши роги й дивлячись з-під лоба очима, налитими кров’ю.

Альтаміра стала першою з багатьох десятків подібних печер, знайдених пізніше на території Франції, Іспанії та Італії: Ла Мут, Ла Мадлен, Труа Фрер, Фон-де-Гом , Санта-Ізабель та ін. Зараз на території тільки однієї Франції відомо близько ста печер із зображеннями первісних часів. Найвідомішою у світі є печера Ласко (Франція), випадково відкрита у 1940 р. й названа «Сікстинською капелою первісного живопису». Це порівняння із фресками Мікеланджело не є перебільшенням, тому що печерний живопис повністю виражав духовні прагнення і творчу волю первісної людини – мисливця, що одночасно і полює на тварин, і поклоняється їм як божествам. Всі тварини в епоху палеоліту, як правило, зображені ізольовано, не пов’язані між собою композиційно. Тільки у кінці періоду Мадлен з’являються спроби згрупувати фігури тварин, об’єднуючи їх в один сюжет (група оленів з печери Лімейль у Франції). Дуже дотепно зображено стадо оленів у гроті біля Тейжа (Франція): художник окреслив силуетом лише перших й останніх тварин, вся ж основна маса дана багато разів повтореними рисками ніг й вигнутими лініями рогів, що добре передає враження руху великого стада. Однак, розвиток композиційного відчуття супроводжувався у мистецтві загальною схематизацією образів, втратою живості й об’ємності.

Вірування первісного суспільства. Згідно сучасних наукових даних, релігія виникла у період пізнього палеоліту, на відносно високому ступені розвитку первісного суспільства. Виникнення релігії пов´язане з таким рівнем розвитку людського інтелекту, коли з’являються початки теоретичного мислення і можливість відриву думки від дійсності: загальне поняття відокремлюється від означуваного ним предмета, перетворюється в особливу «істоту». Ці можливості реалізовуються лише у зв’язку із сукупністю практичної діяльності людини, її суспільних стосунків. На початкових стадіях людської історії релігія є продуктом обмеженості практичного й духовного оволодіння світом. Ранні вірування у фантастичній формі відобразили усвідомлення людиною своєї залежності від природних сил. Не відокремлюючи себе від природи, людина переносить на неї стосунки, що складаються у первісній громаді. Об’єктом релігійного сприйняття стають ті природні явища, з якими людина була пов’язана у своїй повсякденній практичній діяльності і які мали для неї життєво важливе значення.

У науці існує досить чітка і розроблена класифікація ранніх форм вірувань. Слід, однак, зазначити, що вони рідко або й зовсім не зустрічаються у дійсності в чистому вигляді. Фетишизм, анімізм і т.д. – все це, швидше, форми мислення, в яких осягається дійсність і які служать основою для її зрозуміння. Тим не менше, всі ці первісні вірування обов’язково присутні не тільки в історії культури, але й складають суттєвий елемент розвинених релігій.

Дуже рано у первісному суспільстві виник фетишизм – релігійне поклоніння матеріальним предметам-фетишам, яким приписуються надприродні властивості. Фетишами могли бути будь-які предмети: шкаралупа горіха, хвіст тварини, її зуби й кістки, а також певне знаряддя праці, дерево, камінь або спеціально виготовлений культовий предмет. До системи фетишистських вірувань входить звичай носіння амулетів (оберегів), які відіграють роль особистих надприродних захисників, а також віра у талісмани – предмети, що приносять щастя, удачу.

Іншою формою первісних вірувань є анімізм – віра в існування надприродних істот, що містяться в яких-небудь тілах (душі) або діють самостійно (духи). В основі анімізму є усвідомлення людиною специфіки свого внутрішнього духовного світу, який і дістав назву «душа», «дух». Виникають ідеї безсмертя душі й можливості її існування окремо від тіла, звідки випливає уявлення про потойбічне життя – у країні мертвих. Найчастіше посмертне життя душ розумілось як продовження земного існування. В окремих народів замість уявлення про країну мертвих з’явились теорії переселення душ у нові тіла (метемпсихоз). Для розвиненого родоплемінного ладу характерний культ предків — вшановування духів померлих предків (особливо вождів, патріархів), які впливають на життя нащадків.

Тотемізм (від тотем) — одна з первісних форм вірувань, для якої характерна віра у спільне походження і кревну спорідненість між даною групою людей (родом, кланом) і певним видом тварин, рослин, рідше тим чи іншим предметом або явищем природи. Тотемами називали тварин, рослин, предмети, що їх люди вважали своїми родичами і в яких вбачали покровителів роду і племені, захисників й заступників, помічників у розв’язанні всіх конфліктів. Поклоніння, вшановування стосувалось не стільки тварин, рослин і предметів, скільки їх тотемних духів, і проявлялось через молитви, танці, табу, жертвоприношення, виготовлення зображення тотемів, свята. Одним з проявів культу було уподібнення тотемові (одягання шкіри, пір’я, іклів тотемів, фізичне скалічення і т. д.). Убивство і споживання тотемів дозволялось тільки за певними правилами, так, щоб не зашкодити тотемному духові (виконання ритуалів, прохання вибачити, побажання щастя у країні мертвих тощо). Тотемізм найтіснішим чином пов’язаний із родоплемінним устроєм; існує думка, що ця форма вірувань виникла як фантастичне відображення у свідомості людей родоплемінних стосунків, котрі ще перебувають у стані формування.

Дуже поширеною серед первісних людей була віра у магію. Магія (чаклунство) – це обряди, покликані надприродним шляхом впливати на світ (явища і об’єкти природи, людей, духів). В основі магії лежить віра у взаємопов’язаність істот, предметів і стихій Всесвіту й переконання у здатності людини (чаклуна, мага) включати людські дії у природні процеси (натуралізація) і таким чином впливати на них. За кінцевою метою магія поділяється на продуктивну (господарську), охоронну (лікувальну) і деструктивну (шкідливу). За методом здійснення магія є гомеопатична (наслідувальна, за схожістю; знищення зображення – загибель ворога і т.д.) й контагіозна (заразна, за суміжністю: використання волосся, одягу жертви для завдання шкоди і т.д.). Пов’язані з магією уявлення про світ, а саме про взаємодію всіх речей лягли в основу найдавніших філософських вчень і різного і роду «таємних наук», що розповсюдились у пізній Античності й Середньовіччі.

Важливим елементом первісних вірувань є антропоморфізм (від грец. anthropos – людина і morphe – форма, вид), уподібнення людині, перенесення людських властивостей на предмети і явища неживої природи, небесні тіла, тварини й рослини. Наприклад, чукотський шаман твердить: «Все, що існує на світі, живе: лампа може ходити, стіни житла мають свою мову, хутра у мішках розмовляють вночі між собою, дерево тремтить і плаче під ударами сокири». Слід вважати, що із розвитком господарства, ускладненням соціальної структури, розширенням світогляду, появою нових форм життєдіяльності антропоморфізація природних й надприродних об’єктів поглиблюється: душі, духи, тотемні предки починають уявлятись у вигляді людей, їм приписуються людські пристрасті й душевні стани – гнів, підступність, жадібність, байдужість, прихильність і т.д., а їх діяльність і стосунки між ними моделюються за зразком пануючих у даному суспільстві відносин і соціокультурних особливостей. Так виникають уявлення про богів – клас надприродних істот, які персоніфікували найважливіші стихії (землю, небо, вогонь, воду, грім, дощ і т.п.) або соціальні функції (боги – покровителі жерців, воїнів, громадян, міст тощо), були творцями й володарями світу й людей. Як правило, навіть вигляд богів залежав від антропологічних особливостей людей, які у них вірили. Це помітив ще давньогрецький філософ Ксенофан (VI ст. до н.е.): «Ефіопи кажуть, що їхні боги є кирпатими й чорними; фракійці ж уявляють своїх богів синьоокими й рудоволосими».