4. Культура Стародавньої Греції

Головна для Античності давньогрецька культура формувалася на основі декількох попередніх культур і цивілізацій. Мінойська цивілізація з центром на острові Крит (ІІІ—ІІ тис. до н.е.) існувала за рахунок активної морської торгівлі з всім Середземномор´ям. Її матеріальна основа включала сільське господарство, мідно-бронзову металургію, міські поселення з оборонними стінами, палаци. Пам´ятки, що дійшли до нас — в основному палаци і поховання знаті, де знайдена величезна кількість предметів, що представляють блискучі зразки ремесла і мистецтва. Це посудини з кераміки, каменю і металу, бронзова зброя, вироби ювелірів. Егейці були відмінними мореплавцями і збудували флоти з вітрильно-гребних кораблів, здатних робити далекі морські походи.

Безумовне панування на морі давало критянам можливість не будувати оборонних споруд. Збереглися палаци в Кноссі і Фесті, царська вілла, будинки вельмож. Палац у Кноссі нагадує місто-лабіринт: там містяться зали для видовищ і змагань, житлові приміщення, майстерні тощо. Будучи якби продовженням пагорба, палац зовні — мальовниче чергування сходів і терас, кам´яних і кипарисових колон. У зали світло проникає з типового для Криту відкритого центрального двору, а також через спеціальні отвори в перекриттях і стелях. На стінах палаців — яскраві фрески і гіпсові рельєфи, що зображують сцени придворного життя, тварин і рослини: кабан, що переслідує зайця, кіт, чатуючий на півня, сцени гри з биком (тавромахія), танцівниці і юнаки з ритуальними судинами, придворні дами в пишних спідницях, затягнуті в корсети і з оголеними грудьми.

Близько 1450 р. до н.е. на Крит вторглись ахейські племена греків, більш примітивні і войовничі, котрі підпали під вплив Мінойської цивілізації і зберегли лише деякі риси своєї рідної північної культури, наприклад, носили вуси і бороди. Центром нової цивілізації стало місто материкової Греції Мікени. На чолі держави стояв цар з досить великим оточенням. Розшифровані господарські документи говорять про наявність великої кількості рабів — у деяких господарствах до декількох сотень. Палаци в Мікенах, Тірінфі, Пілосі і ін. схожі на критські. Також прикрашені розписами, однак обнесені могутніми стінами. Місце центрального відкритого двору займає велика прямокутна зала з чотирма колонами і вогнищем в центрі — мегарон.

Мікенський палац — це палац Атрідів і царя Агамемнона — керівника об´єднаного походу на Трою, що згуртував племена греків в єдиний народ. На широкій круглій площі на підході до палацу були виявлені шахтні гробниці. Для пізньомікенської епохи (XIV—XII ст. до н.е.) характерні купольні гробниці. В одній з них була виявлена гробниця «Агамемнона», найбільш пишна як по монументальності, так і по достатку золотого начиння і прикрас. Найбільш коштовними знахідками в цих гробницях є золоті посмертні маски владик. Тут важливо відзначити існування постійних відносин ахейців з Єгиптом.

Пересування народів на півночі Балканського півострова привело в XII—XI ст. до н.е. до витиснення ахейців на острови і в Малу Азію дорійськими племенами, що мали залізну зброю. Війни привели до значного винищення ахейського населення, царська влада вже не відновлювалася; дорійські племена жили за законами військової демократії. Ліквідація палаців привела до фактичного зникнення ахейської культури, лише деякі риси якої проявилися згодом.

Власне давньогрецька культура якісно визначилася лише до VІІІ ст. до н.е. Можна виділити наступні періоди її розвитку:

1. Гомерівська Греція (ХІ—IХ ст. до н.е.)

2. Архаїчна Греція (VIII—VI ст. до н.е.)

3. Класична Греція (V — перші три чверті IV ст. до н.е.)

4. Еллінізм (кінець IV—I ст. до н.е.).

Ріст населення, і нестача родючих земель на гористому півострові змусили греків організовано розселятися по всьому середземноморському і чорноморському узбережжю, створюючи землеробські колонії. Одержуючи з метрополії товари в обмін на зерно і частину з них продаючи місцевому населенню, колонії стали і торговими центрами, виступаючи посередниками між Грецією і іншими країнами. В активні торговельні зв´язки виявилися втягненими всі країни Середземномор´я. Торгівля стала основним заняттям насамперед малоазіатських і італійських міст. Одержало розвиток суднобудування: на судах з´явилися палубні надбудови, вітрила; лави для веслярів розміщалися в два, потім у три яруси.

Важливим ремеслом у Стародавній Греції було керамічне виробництво. Маючи дуже просте оснащення — ручний і ніжний гончарний круг, печі для випалу — грецькі ремісники виготовляли величезну кількість високоякісних гостродонних амфор і піфосів, що виконували функції тари, десятки видів столового і парадного посуду, черепицю і т.п., забезпечуючи всім цим не тільки свою країну, але і величезні простори трьох континентів, де археологи і сьогодні знаходять залишки виробів античних гончарів.

Стародавнім грекам античної епохи належать великі досягнення в області матеріальної культури. Наприклад, в видобутку і обробці металів: міді, срібла, золота, заліза. Шахти, в яких добувалася руда, досягали глибини 120 м. В них використовувалися водовідливні пристосування, у тому числі архімедів гвинт, млини для дроблення руди. Греки винайшли ковальське зварювання, використовували спосіб амальгамації для витягу шляхетних металів, в обробці яких досягли найвищої майстерності, застосовуючи технології кування, лиття, штампування, волочіння тощо. Греція експортувала залізо, вовну, кераміку, срібло, маслинову олію. Острова Самос і Хіос славилися обробкою металів. Ткацтво і шкіряна справа розвивалися в Лідії, ремесло — в Іонії (Мілет). З´явилися гроші (раніше мірою вартості служили бики), поліпшувалася якість товарів, росло число рабів, зайнятих ремісничою працею. Греки витиснули фінікійців, що раніше розселилися в Середземномор´ї. Однак не слід забувати, що споконвічно ні торгівля, ні реміснича праця не були почесними заняттями в греків: поліс — це співтовариство хліборобів.

Навала дорійців, зруйнувавши монархію, оновила селянську громаду. Недобра пам´ять про монархію назавжди залишилася в основі грецької культури. Навіть проти писемності довгий час зберігалося упередження, тому що вона асоціювалася з податковими і борговими списками. Патріархальні родові групи, що очолювалися виборним басилевсом (царем), поєднувалися у фратрії, фратрії — в філи (племена), що мали спільного предка і населяли одне село.

В процесі міграції (або протистояння міграції) виникали об´єднання сіл, мабуть, навколо фортець, що згодом перетворювалися в міста. Поліс як і раніше поділявся на філи і керувався декількома басилевсами, один з яких визнавався головним. Істотною рисою поліса була наявність військової родової аристократії, що в гомерівську епоху зосередила у своїх руках всю повноту влади. Не слід забувати, що можливість займатися землеробством (основним для полісів) забезпечувалася і завоюваннями територій. Сам поліс можна розглядати як форму організації, за допомогою якої аристократії вдалося покінчити з владою громади: в полісі філи лише представлені.

Наприкінці VII — в VI ст. до н.е. політична ситуація змінилася, власники майстерень і купці стали тіснити родову аристократію. Але ріст значимості ремесла і торгівлі привів і до занепаду сільського господарства в метрополії. Не влаштовувала громаду і «тимократія» — влада багатства. Однак багато в чому інтереси громади і нового класу збігалися. Особливо нагальною була потреба в судовій реформі. Хранителями правових традицій і їх тлумачень були аристократи. Перехід до фіксованих правових норм (з записом законів) значно підірвав можливість судової сваволі і хабарництва. У змісті ж нових законодавств відбивалась боротьба вже між громадою і торгово-ремісничим станом. Ранні законодавства відстоювали світогляд і інтереси громади.

Закони Драконта, афінського архонта (621 р. до н.е.) своєю жорстокістю нагадують табуальні заборони — дуже багато порушень карали смертю. Вбивство ще сприймалося як злочин не проти особистості, а проти держави (громади, роду), заборонялося носити в місті зброю і безпека громадян забезпечувалася силами посадових осіб. (Як раніше, в функції жерця входив обов´язок очищати місцевість від опоганення — від пролитої крові.) Правда, справи про інші злочини повинен був збуджувати сам потерпілий. В основному захищало інтереси громади при торговельних відносинах і законодавство Солона (Афіни, 594 р. до н.е.): анулюються борги, скасовується боргове рабство, обмежуються можливості придбання земельних ділянок, забороняється вивіз сільськогосподарської продукції (крім маслинової олії), ремісники не одержують політичних прав.

Спочатку демократія виражалася в руйнуванні спадкоємних прав аристократії на владу, але одночасно посилювалася структура правління: в всіх полісах на цьому етапі до влади прийшли тирани. Іноді вони захоплювали владу тільки для зміни державного ладу, уведення нових законів, як Піттак на Лесбосі. Але частіше намагалися зробити свою владу спадкоємною, чому народ запекло противився. Проте влада тиранів була демократична не тільки формально: намагаючись домогтися схвалення народних мас, вони піклувалися про добробут населення, про збереження народних традицій.

Але боротьба з родовою аристократією вела і до руйнування родових структур — майже у всіх полісах розподіл на філи став територіальним, а не патріархальним.

Вже в другій пол. VI ст. до н.е. боротьба аристократії і громади стала не настільки непримиренної: якщо наприкінці VII ст. в Сікіоні прояв антиаристократичних тенденцій був пов´язаний з підтримкою культу Діоніса і забороною рецитації Гомерівських поем, що утверджують аристократичні ідеали, то наприкінці VI ст. Гомерівські поеми були включені в постійну програму Панафінейських свят. Це пояснювалося тим, що тирани (як Пісістрат в Афінах) часто були з аристократів, що прославили себе на війні. У 509 р. до н.е. Клісфен, скинувши тиранію Пісістратидів в Афінах, замінив родові філи територіальними, включив в число громадян багато інших жителів поліса і рядом соціальних реформ закріпив перемогу демосу над аристократією.

Такий демократизм був викликаний військовими міркуваннями. Активність персів у VI ст. привела до занепаду малоазіатських колоній, і центр політичного і культурного життя перемістився в Афіни. Участь торгово-ремісничого населення в політичному житті поліса дозволило Афінам створити могутній флот і не тільки перемогти персів, але й очолити антиперський Еллінський союз. Саме використання економічної могутності всієї зони Егейського моря забезпечило розквіт культури Афін в V ст. до н.е.

В другій пол. V ст. протистояння торгово-ремісничого стану і родової аристократії перетворилося в протистояння Афін і Спарти. 30-літня війна між двома коаліціями держав підірвала економічну і політичну міць Греції.

Значну роль в еволюції соціальної структури грав суспільний світогляд. Як і в Єгипті, міфологія в Греції споконвічно фіксувала і символічно інтерпретувала сезонні землеробські роботи: культ Деметри, богині родючості (дочка якої, Персефона, третина року проводить у підземному царстві), культ Діоніса, бога родючості і виноградної лози, виноробства; орфічний культ. Пізніше, як і в Єгипті, виник мотив загробного світу, потойбічного існування. У культі Деметри щасливе посмертне існування (воздаяння) забезпечувалося присвятою і виконанням визначених обрядів. В орфіків і в культі Діоніса народилася ідея безсмертної душі, здатної на існування окремо від тіла. Але якщо орфіки створили складну картину посмертного воздаяння, вважаючи, що душа переселяється з одного тіла в інше, і відсуваючи момент злиття з божеством в далеке майбутнє, то простонародний культ Діоніса демонстрував можливість «регулярного» звільнення душі під впливом вина, в оргіастичних ходах. Демократичній свідомості імпонувала така легко досяжна свобода, ілюзорне, але реально відчутне поліпшення свого становища.

Незалежно від свого змісту різні культи виконували консолідуючу роль: або в місцевих (родових) полісних масштабах, або ставали ідеологією навіть міжполісних об´єднань: доричний гексаполіс навколо святилища Аполлона в Кніді, об´єднання 12-ти племен Північної і Центральної Греції з центром у Дельфах. Об´єднання племен якби на релігійному грунті стали прообразом наступних політичних і військових союзів.

Під впливом трудової і соціальної практики міфологія був піддана систематизації (Гесіод) і навіть спрямованій обробці (орфіки). Але етапним в зародженні нової форми свідомості варто вважати осмислення алегоричного, предметно-речовинного змісту міфу, наприклад, міф про Діоніса сприймався як метафора виноградарства і виноробства. В період виникнення філософії такого роду «побутові» інтерпретації міфів продовжувалися і множилися.

Розходження в соціальних позиціях основних конфронтуючих сил — хліборобів, аристократії і купецтва — сприяло остаточному формуванню основних напрямків у філософії — матеріалізму, об´єктивного і суб´єктивного ідеалізму, що визначили в свою чергу і основні підходи в мистецтві.

Ціннісні установки, характерні для героїчної епохи, були результатом орієнтації на родові ідеали, тоді як для громадянського суспільства достатніми були норми, тобто слідування законам (матеріалізм). Опозиційне відношення до міцніючого впливу торгово-ремісничої чужоземної ідеології зблизило згодом громаду з її родовою аристократією так, що аристократ Платон виступав проти приватної власності, звівши общинні ідеали і традиції військової демократії в принцип державного устрою. Сам об´єктивний ідеалізм Платона можна витлумачити як поетизацію закону, процесу його усвідомлення, державного втілення.

Оскільки для торгово-ремісничої верстви закони поліса довгий час були ворожими, а етнічне середовище далеким, остільки всі суспільні норми поведінки сприймалися нею як штучні, суб´єктивні (софісти). Така точка зору була близька рабам і декласованим елементам. Слід, однак, мати на увазі, що відношення до різних течій в філософії мінялося в залежності від зміни становища даного прошарку в суспільстві.

Розпад старих родових зв´язків, ріст особистої економічної самостійності привели до росту самосвідомості, фактично до становлення особистості в сучасному сенсі цього слова. Виник інтерес до духовного світу людини, до її індивідуальності. Це кардинальна зміна структури суб´єкта не могла бути ще усвідомленою, але була відзначеною і вираженою в різних формах суспільної свідомості. Насамперед інтерес до внутрішнього світу виразився в оформленні лірики як літературного жанру (в VII ст. до н.е.). І природно, що провідною темою нового жанру стала любов. Поряд з найбільш яскравою лірикою про любов-пристрасть (поетеса з о. Лесбос Сапфо, Алкей, Піндар) виникла лірика про любов-гру, розвагу або різновид інтелектуального спілкування, де також виявляється індивідуальність (Анакреонт). Поряд з інтимною лірикою (а може, на противагу) виникла лірика громадянська, що звернулася вже до суспільства, а не до окремого героя (Солон, Тіртей), а також ямби — вірші повчальні, нерідко сатиричної спрямованості (Архілох, Мімнерм, Гіппонакт).

Сполучення різних типів світогляду з ліричним початком створило грецьку трагедію — найвище досягнення античної культури періоду Високої класики. Для драматичних вистав будували на схилах пагорбів великі амфітеатри, розраховані на десятки тисяч глядачів. Трагедія, що виникла з культових ігор і ритуалів свята Діоніса, спочатку являла собою ускладнений діалог хору з актором (потім двома, трьома). Великі Діонісії (березень-квітень) знаменувалися змаганнями трагіків: кожний представляв три трагедії і драму сатирів. Замість подвигів в трагедії зображувалися пристрасті і страждання людини.

Перемога особистісного початку над родовим особливо займала «батька трагедії» Есхіла. У трилогії «Прохачки», «Єгиптяни», «Данаїди» він висловлює співчуття до дівчини, насильно виданої заміж, і виправдує вбивство нею своїх наречених в шлюбну ніч. В той же час він співає гімн шлюбові по любові — одна з данаїд зберегла життя своєму чоловіку, тому що полюбила його. У трилогії «Орестея» дружина не може простити чоловіку, що він пожертвував їх дочкою, поставив державне вище родинного. В той же час Есхіл відстоює новий патріархальний шлюб: син вбитого, Орест, приймає сторону батька і мстить матері. Вперше в світовій культурі Есхіл оспівує знання в образі Прометея, що приніс вогонь людям.

Особливо яскраво відображена доля і страждання людини на фоні близьких міфологічній свідомості об´єктивно-ідеалістичних уявлень про долю (потім — законі), що тріумфує всупереч всьому. В трагедії Софокла цар Едіп намагається боротися з долею: довідавшись від оракула про те, що йому судилося вбити батька і одружитися з власною матір´ю, він покидає дім (не знаючи, що він прийомний син). Під час мандрівок Едіп вбиває свого справжнього батька, не підозрюючи про це. В місті, звільненому їм від сфінкса, він жениться на своїй матері — цариці-вдові. Щоб збавити місто від мору, він започатковує наполегливі спроби знайти і покарати вбивцю колишнього царя (себе).

Найбільший з трьох трагіків, «філософ на сцені», Евріпід почасти поділяв переконання софіста Протагора, що «людина є мірою всіх речей», а всі соціальні норми, звичаї і уявлення є чимось ворожим і далеким особистості. В трагедії «Медея» — одному з шедеврів світової драматургії — чоловік Медеї Ясон, для якого вона пожертвувала всім, жениться на інший, молодий і багатій, щоб... забезпечити Медею і її дітей, тобто «заради родини» зраджує почуття дружини. Медея не міркує, не бореться — вона страшно мстить, відкидаючи всі соціальні норми, слухаючи тільки голосу пристрасті. Автор явно на її стороні: внутрішній світ людини виявився найвищою цінністю світобудови.

Якщо загальний емоційний фон трагедії був обумовлений її прямим спорідненням з офіційними культами, сутністю яких було жертвопринесення, то родоначальниками комедії були більш стародавні фаллічні обряди, що тісно злилися з общинним світоглядом. Використання фаллічних пісень проти пригноблювачів громади надало комедійному жанру викривальної спрямованості. При цьому головною зброєю стало висміювання.

Правда, висока комедія Арістофана (445-385 до н.е.), орієнтована на досить освічену і рівноправну аудиторію, відрізнялася інтелектуальним характером. З позицій общинної моралі він доводив неприйнятність суб´єктивного тлумачення соціальних процесів і норм і індивідуалізму, що звідси випливає. Арістофан не мислив щастя людини поза загальним щастям, усвідомлюючи, що політична боротьба веде до влади все більш безпринципних людей. Чарівне перетворення Афін, вважав він, можливе лише з поверненням старих героїчних ідеалів («Вершники»). Причому помітно, що сам Арістофан розумів, що це лише мрії, оскільки героїчні ідеали тісно зв´язані з війною, а війна гарна тільки для багатіїв і шахраїв («Ахарняни»). Можливо, що общинні ідеали йому не зовсім ясні: ідея спільності майна абсурдна, тому що, наприклад, веде до усуспільнення дружин і чоловіків («Жінки в народних зборах»). Але все-таки Аристофан за більш справедливий розподіл. Очевидно, причина того, що Плутос (бог багатства) сліпнув і гроші попадають не виробникам-хліборобам, а паразитуючим членам суспільства, в тому, що насаджуються невірні ідеали. За це він засуджував філософів-софістів, до яких відносив і Сократа («Хмари»), а в літературній творчості «викривав» Евріпіда як носія шкідливого скептицизму, співця темних пристрастей душі, і протиставляв йому Есхіла («Жаби»). Як бачимо, у світогляді літераторів відбилася боротьба соціальних ідей в їхньому філософсько-естетичному оформленні.

Еволюція соціальної структури відбивалась і в плануванні грецького міста. На височині розташовувався акрополь. В Греції класичної епохи це осередок святилищ і громадських будівель. В долині простиралася агора — майдан для суспільних зборів, відображення демократичного періоду в історії власне поліса. Нижче розташовувалося майбутнє людської історії — нижнє місто, де жили ремісники, торговці. Оскільки володаря як постійної структурної одиниці не існувало, акрополь можна розглядати як своєрідне продовження агори, тим більше що священнодійство (приношення жертви) відбувалося на очах всіх бажаючих. Можливо, храм служив моделлю священного гаю; раніше і колонада була дерев´яною: про це свідчать залишки дерев´яні конструкцій — стилобат — висока підстава колони для ізоляції від вогкості, похилі схили даху, водостоки. Колони звужуються догори, посередині є стовщення, що імітує пластичність матеріалу. Колони найбільш стародавнього стилю (доричного) взагалі позбавлені бази, можливо, для повноти подібності з деревами. Бути може, і каннелюри — вертикальні жолобки на колоні, що утворюють гострі ребра, — імітували кору. Існують і інші храми — у вигляді печери (фронтон над входом схожий на обриси гори, там поміщали зображення небожителів); колони — спадщина фаллічного культу або єгипетські обеліски (промені світла), людські фігури (а каннелюри — складки одягу).

Остання гіпотеза була поширена вже в Античності: дорична колона вважалася символом чоловіка, іонічна — жінки, коринфська — дівчини, що несе кошик. Дійсно, в храмах колони доричного ордера замінялися або доповнювалися іноді чоловічими фігурами (атлантами), а колони іонічного ордера — жінками (каріатидами). Варто відмітити, що автор класифікації різних стилів в давньогрецькій архітектурі Вітрувій (I ст. до н.е.) вважав, що храм виявляє приховану геометричність середовища; але, можливо, храм як символ впорядкованого світу (Космосу) протипоставлений навколишній природі (Хаосу). в цьому випадку аналогія між колоною і людиною більш логічна. Цю концепцію підтверджує і загальний сюжет скульптурного оформлення будинку — боротьба і перемога антропоморфних богів над хтонічними божествами (пізніше — нових богів над старими). Слід зазначити загальну трагічну емоційність скульптурного оформлення храму, що підготовляє до головного дійства — жертвопринесення (у принципі — людського).

Оскільки храм вважався житлом божества, його головне приміщення копіювало прямокутний зал царського палацу; головний фасад був звернений на схід. Класичний тип храму (периптер — «оперений») — прямокутний, з усіх боків оточений колонами. Чітко розрізняються підтримуючі і перекриваючі частини. Храм мав передпокій (пронаос), святилище (наос), освітлене через світлові люки в стелі, і опістодом — маленьке приміщення з виходом в задній стіні храму, де раніше містилася скарбниця. Храми розфарбовувалися в основному червоною і синьою фарбою.

Не менш важливу функцію в формуванні і керуванні суспільним світоглядом грала скульптура, що не тільки прикрашала храми, але і служила релігійному культу. Вона орієнтувала людину архаїчної епохи на героїчні ідеали, і релігійне почуття грека не було замкнуте стінами храму. Живучи серед сонму різних богів і богинь, він тим більше був готовий побачити божество в переможці ігор, що саме для того і проводилися, щоб серед людей (родів, полісів) виявити того, хто відзначений благоволінням богів.

Релігійне почуття грека і мислення взагалі формувалося під впливом пластичних форм. Він бачив божественний прояв в перемозі оголеного аристократа на змаганнях і, отже, в його фізичній красі. Фізична досконалість в суспільній свідомості уособлювала і шляхетність (до участі в іграх до пускалися лише аристократи), і неодмінний успіх, тому що в війнах того часу саме знатні воїни (навчені і озброєні краще інших) були вирішальною силою. Тому перші скульптури — це куроси і кори: ідеальні фігури юнаків і дівчин. Щоб скульптури виглядали ідеально при будь-якому освітленні і були максимально схожі на живих людей, їх розфарбовували. В цих нерухомих стилізованих фігурах можна помітити і відгомони єгипетських мотивів, однак очевидно функціональна відмінність скульптур. Греки звеличували свої ідеали в бронзових скульптурах — переможців олімпійських ігор і т.п.

Скульптура мармурова була характерна для храмів, ритуалу жертвоприношення, тому відображала трагічні жанрові сцени.

Своїй споконвічній схильності до гармонії, що розуміється насамперед як симетрія, греки не зраджували ніколи. Подальший розвиток скульптури можна розглядати як пошук інших шляхів досягнення симетрії. Еквівалентом симетрії в скульптурі служила рівновага. Було помічено, що «Дискобол» Мірона (470-440 до н.е.) не зміг би кинути диск, не порушивши рівноваги пози. Вже Поліклет розробляв художній канон, підбираючи варіанти пропорцій. Однак його статуї лише зображують можливість руху — одна сторона тіла статична. Це обумовлено і особливостями скульптури, що повинна зберігати максимальну стійкість.

Мармурова скульптура ще більше сковувала художника крихкістю матеріалу. Однак і надавала додаткові можливості, що розкрив чудовий скульптор Парфенону Фідій (третя чверть V ст. до н.е.). Щоб досягти гармонії, Фідій переборював скутість окремих фігур ритмом композиції. Пластика, сюжет і філософський зміст складали єдине нерозривне ціле: наприклад, багатофігурні ансамблі барельєфів Фідія на фризах Парфенону — похід афінських громадян. Іншою знахідкою Фідія було розташування скульптурних складок одягу, яким він умів створювати ілюзію руху незалежно від положення тіла, і навіть безвідносно до анатомії і можливого подуву повітря. Ці пошуки і способи досягнення гармонії можна вважати зародженням в мистецтві прийомів ритмізації і маньєризму (досягнення ефекту за рахунок надуманих спотворень).

Ритм стає основним художнім прийомом рельєфів Скопаса (перша пол. IV ст. до н.е.). Загальна рівновага досягається тим, що нерухомість одних фігур компенсується рухами інших, розмаїтістю і виразністю поз. В такий спосіб ритмічність композиції досягається через експресіонізм. Скопас творив в той час, коли братовбивча боротьба між Афінами і Спартою зробила безглуздою військову доблесть, а тим самим і героїчний ідеал. В рельєфах Скопаса запеклі рухи воїнів підкреслюють трагічність ідеї: серед них немає переможців — тільки жертви. Використання великого незаповненого простору в фоні дозволяє виділити окремі фігури і надати кожній особливого значення поза залежністю від загальної сцени бою. В контексті рельєфів Скопаса, особливо в зображенні битви жінок і чоловіків («Амазономахія», фриз Галікарнаського музею, IV ст. до н.е.), філософська теза «людина є мірою всіх речей» починає сприйматися одночасно як глузування і як похоронний плач.

Пракситель теж перестав бачити в людині (і богах) гармонічну істоту, але не перестав нею милуватися. Він знаходить прекрасне в скороминущому: то в повної млості позі, то в атлетичних формах, що ховаються в розжирілому тілі.

Перемога аристократичної Спарти над демократичними Афінами відбилася і в зміні платонівського ідеалізму більш заземленою філософією Арістотеля. Пророк (і творець) найближчого майбутнього своєї країни виявився пророком на тисячоліття. (Тільки в епоху Відродження ремісники і купці знову прийшли до влади — майже дві тисячі років довелося чекати людству нового розквіту.) Арістотель виступав за приватну власність, але джерело її він бачив не в ремеслі і торгівлі, а в прямому загарбанні. Обраним станом Аристотель вважав воїнів, а найбільш доброчинним станом суспільства — війну. Уроки вчителя цілком засвоїв і реалізував на практиці Александр Македонський.