6. Культура Стародавнього Риму

Римська культура склалася під впливом культур багатьох народів, насамперед етрусків і греків. Використовуючи іноземні досягнення, римляни в багатьох областях перевершили своїх учителів, піднявши загальний рівень власного розвитку до небувалих висот. В свою чергу, римська культура в пору свого розквіту вплинула на сусідні народи і на наступний розвиток Європи.

Римляни, перейнявши в греків їх сільськогосподарські знаряддя, істотно їх удосконалили. Вони додали до плуга колеса, різець і відвальну дошку, винайшли жниварку, стали використовувати молотильні ланцюги і серпи сучасної форми. Рим — батьківщина шибки. В Помпеях знайдені бронзові рами з залишками скла розміром 100×70 см. Римські майстри удосконалили колісний транспорт: візок доповнили поворотний передок і голоблі.

Доля культури залежить від того рівня соціального розвитку, на якому під впливом зовнішніх впливів сформована дана держава. Розходження між римською і грецькою культурами, розвиток яких відбувалося синхронно і багато в чому аналогічно, спочатку проявилося в розходженні міфологій. Римські боги не мали людського вигляду, не вступали в складні взаємини, позначалися лише іменами і відповідали за різні конкретні явища і функції. Така ж тверда і розписана регламентація лежить в основі організації держави, зафіксована і розвинута в формі римського права; членування будь-якої дії або процесу на окремі фази і функції, співвіднесеність кожної з них з певним богом привело, мабуть, до виникнення послідовного мислення, названого пізніше раціональним.

Демократизація римського суспільства являла собою не що інше, як введення майнової ієрархії (реформа Сервія Туллія) з метою забезпечити утримання армії — регламентувати участь в її спорядженні в залежності від доходів. Введення майнової класифікації населення, на відміну від грецького територіального розподілу поліса на філи, не торкалося родової структури римського суспільства, а лише оцінювало її і різноманітило економічними критеріями. Оскільки царі обиралися і поділяли владу з радою старійшин, можна говорити про те, що римляни перебували на стадії військової демократії. Вищі посади держави збігалися з військовими званнями.

Головною метою походів було не тільки розширення власних земель, але і розгарбування скорених країн і захоплення рабів. Очевидно, спадщиною військової демократії була і заборона сенаторам займатися торгівлею і фінансовими угодами. Ця заборона повинна була запобігти чужоземному впливові на римські соціальні структури, але на ділі привела до перетворення родової знаті в великих землевласників. Вершники, на яких заборона не поширювалася, стали аристократією фінансовою. Таким чином, на відміну від Греції і земельна, і фінансова аристократія була родовою. Змінити порядок політичним шляхом, хоча б дати всім італійським союзникам римське громадянство, намагалися брати Гракхи, але безуспішно. Саме реформа армії в останні роки II ст. до н.е. — набір незаможних добровольців, що потім одержували ділянки землі — поклала початок соціальним змінам. Можна побачити деяку аналогію між пізнішою епохою військових диктатур в Римі і періодом грецьких тираній. Але якщо останні були важелем остаточного силового ламання родового суспільства і утвердження панування спадкоємної аристократії, то військовий характер римського суспільства обумовив протилежну спрямованість диктатури Сулли: повернення повноти влади аристократам-землевласникам. Громадянська війна в Римі — це війна двох аристократій. Але військовий характер держави не дозволив встановити навіть аристократичну республіку: нова диктатура Юлія Цезаря привела, в остаточному підсумку, до єдиновладдя — принципату (імперії). Після короткого затишку в часи правління Августа розпалюється боротьба за трон між патриціанськими родами.

Боротьба за владу вимагала засобів і заохочення фінансової активності. Вже в епоху республіки лихварство набуло державних масштабів. Римська знать занурилася в нечувану розкіш і розпусту. Жінки ні в чому не поступались чоловікам. Родина деградувала.

У мистецтві провідну роль грала архітектура. Чільний принцип доцільності, чіткість і сміливість інженерного мислення давали можливість задовольняти і побутові потреби численного населення, і витончений естетичний смак аристократів (їх вілли з парками і палаци мали надзвичайну вартість). Етруські традиції в архітектурі і винахід бетону дозволили римлянам перейти від простих балкових перекриттів до арок, склепінь і куполів. Взагалі, римляни ввійшли в історію як видатні будівельники. Вони зводили монументальні споруди, навіть руїни яких дотепер вражають уяву. До них відносяться амфітеатри, цирки, стадіони, терми (суспільні лазні), палаци імператорів і знаті. В Римі будували багатоквартирні будинки — інсули — у 3-6, а часом і в 8 поверхів. Римські будівельники широко використовували бетон. Майже цілком з бетону побудований храм Пантеон (II ст.), купол якого діаметром 43 м зберігся неушкодженим до середини XIX ст. З бетону був споруджений фундамент Колізею (I ст.) глибиною в 5 м. З бетону будували фортеці, мости, акведуки, портові моли, дороги.

На початку нашої ери римляни винайшли водяні млини з колесом, що протягом багатьох століть, аж до Нового часу, залишалися основою енергетики.

Побутове начиння було більш різноманітне, ніж в Греції. Крім глиняного, широко використовувався бронзовий і скляний посуд. Були спеціальні пристосування для підігріву води і опалювання приміщень, що за принципом дії надували самовар. Одяг, як і в Греції, була незшитий (в чоловіків — туніка і тога, в жінок — туніка і столу); широке розповсюдження одержали різноманітні плащі.

Досягнення римської матеріальної культури стали основою технічного розвитку Західної Європи в епоху Середньовіччя.

Перетинання склепінь породило знамениту хрестово-купольну систему з чотирма стовпами в центрі; виникає напівкупол, що спирається на напівциліндричний виступ стіни — апсида: так народилися основні елементи майбутніх християнських храмів.

Оскільки в римських будівлях несучим елементом є стіна, колони і їх прикраси виконують лише декоративну функцію. Найчастіше використовувався коринфський ордер, а також тосканський — гладкі колони на основі. В імператорський період виникають комбінацій різних капітелей. Найдавніший тип римського храму — круглий.

Під час правління Августа (27 до н.е. — 14 р. н.е.) Рим став світовою столицею. Почався небувалий розквіт мистецтва і будівництва. Будинки прикрашалися портиками і рельєфами. Вражають своїми розмірами частково збережені палаци Юліїв, Флавіїв, Северів. Колони і тріумфальні арки зводилися навіть в провінції.

На основі грецької традиції створювалися різні за стилем стінні розписи, що відкрили розкопки м. Помпеї.

Досягненням римської скульптури є портрет. Початок цьому жанрові в Європі поклали етруски, в яких зображення голови покійного прикривало урну з прахом; в цій традиції — не тільки прагнення зберегти пам´ять про вигляд людини, але і відношення до великої особистості як соціально значимого ідеалу. Індивідуалізація рис виключала можливість естетичного милування, тому в жанрі скульптурного портрету на перший план вийшла ідея краси духовної. Оскільки духовні, моральні ідеали в суспільстві піддавалися постійному переглядові, еволюціонував і портрет. Скульптурним образам республіканської епохи властиві лаконічні форми, різкість ліній. Імператорський Рим Августа повернувся до художніх ідеалів Греції, внісши в них поступово свою безстрасність, парадність і помпезність. Надалі ці дві тенденції з´єдналися і народився новий жанр — сміливі узагальнені портрети, що передавали індивідуальні риси і в той же час створювали цілісний образ особистості. Портрет зробив доступним внутрішній світ людини. Скульптори відмовилися від фронтальних композицій і поступово — від зайвої деталізації: в особі виділялося саме характерне, скупі лінії і великі форми робили портрет монументальним і експресивним одночасно. Змінювався портрет і за переданим настроєм: від сили і жорстокості в епоху боротьби з варварами — до релігійної покірності долі в V ст. н.е.

Початок римській літературі поклали греки своїми перекладами латиною «Одіссеї» і інших творів класики (Андронік, Луцілій). Першим дійсно видатним літератором (комедіографом) став Тіт Макцій Плавт. Він заражав глядачів буйною веселістю, використовуючи прийом спрощення характерів до гротеску, створюючи класичні сюжети комедії положень. Більш психологічними є характери і сюжети в комедіях Публія Теренція Афра. Його «серйозна» комедія являє собою переробку грецької (наприклад, Менандра). Але якщо в «рідних» комедіях глядачеві все було відомо з самого початку і його забавляло незнання персонажів, то Теренцій ставив глядача в таке ж становище, що і героїв п´єси, з´явився елемент непередбачуваності. Однак сучасники цінували Теренція більш як стиліста — за чистоту мови.

Розходження культур грецької і римської виявлялося і в стадіях розвитку особистісної свідомості. Орієнтації на грецькі культурні еталони Сципіонів протистояла італійська орієнтація Катона. В своїй творчості він не тільки завзято зберігав прийоми народного красномовства, але і захищав римський уклад життя від еллінської зніженості розкішшю. Сприймаючи літературу насамперед як засіб передачі соціально значимої інформації, Катон не розумів загального гуманітарного змісту грецької культури.

Повноцінне формування особистісної свідомості на римському грунті почалося лише в період розкладання республіки. Як ми переконалися на прикладі грецької культури, ознакою цього процесу є поява лірики, що свідчить, що в суспільстві прокинувся інтерес до внутрішнього світу людини. (В Римі такою ознакою стала і поява портрета.) Автори римської лірики були вже далекі від пісенної народної традиції, і свої духовні переживання вони втілювали в готових елліністичних формах. Звідси занурення в александрійську вченість, використання вже напрацьованих виразних засобів. Першим з плеяди видатних ліриків був Катулл. Як і інші поети його кола, він писав великі «вчені» твори і легкі невеликі вірші. І в тих, і в інших особливу увагу він приділяв обробці форми. Зміст складали варіації на теми маловідомих міфів, що дозволяли розвивати любовну тематику.

Протягом наступних років розквіт літератури був зв´язаний з іменами Вергілія, Горація, Овідія, Сенеки, Петронія. Тяжіння до формалізму і легкість змінюються поглибленням змісту і звертанням до класичної гармонії. Інтерес до літератури зріс, тому що політична боротьба, що поглинала раніше всі духовні інтереси суспільства, втратила сенс. Август прагнув керувати літературним процесом, хотів змусити літературу виконувати соціальні функції за своїм власним замовленням. Як виконання державного замовлення можна розцінювати створення Вергілієм «Енеїди» — епічної поеми про міфологічного божественного предка римської аристократії і самого Августа. Як «Іліада» — ідеологічне осмислення єдності грецького етносу, так «Енеїда» — це усвідомлення єдності Риму з Італією. Однак саме в «Енеїді» вперше чистою нотою зазвучав справжній полісний патріотизм.

Поети-лірики продовжували катуллівський напрямок, стояли в опозиції Вергілію і Горацію (останній став теоретиком офіціозного класицизму). В Овідія сама міфологія служить стилістичним прийомом, що піднімає любовну гру до рівня обожнювання (а виходить, вище державного). В умовах, коли Август проголосив повернення до суворих звичаїв предків, відродження родини і моральності, любовні елегії розцінювалися як блюзнірство — залишок життя Овідій провів в засланні.

Вихователь імператора Нерона, знаменитий філософ Сенека, зробив значний вклад в розвиток трагедійного жанру. Саме цю античну трагедію драматурги Нового часу обрали як зразок для наслідування. Трагедії Сенеки написані в дусі «нового стилю»: затягнуті патетичні монологи, громіздкі метафори і порівняння призначені скоріше для читача, ніж для глядача.

Розвиток мистецтва красномовства, прагнення його зберегти сприяли розвитку прози. Плідним підсумком софістичної практики стало виникнення малих прозаїчних форм — листів (художніх і псевдоісторичних), описів. І в Греції, і в Римі з´явився роман. Історичні оповідання, що стали досить розповсюдженими в Римі, були покликані компенсувати відсутність власної міфології. Розвиток особистого ліричного початку в літературі, а також перевага повсякденної утилітарної свідомості в духовному житті породили інтерес до цілком земних пригод і любовних переживань («Дафніс і Хлоя» Лонга). Помітна деградація особистості і почуттів знайшли відображення в літературі, переживання її героїв — це страждання власника, позбавленого власності. Вершиною античної прози можна назвати роман сатиричний, роман-пародію (Лукіана, Апулея, Петронія).

Свідомість політично активних шарів суспільства, особливо в епоху республіки, що безпосередньо брали участь в боротьбі за владу, не тільки була еклектичною сама по собі, але дотримувалась еклектики як доктрини. Фактично політичні діячі готові були використовувати будь-яку теоретичну установку в процесі ораторської практики. Таку позицію можна оцінити і як вкрай суб´єктивістську. Цілком закономірно еклектизм зімкнувся з скептицизмом, особливо в епоху імперії, коли політична боротьба втратила колишню гостроту. Стулявся з суб´єктивізмом і спрощений матеріалізм, що виправдовує гонитву за задоволеннями в особистому житті і пасивність, покірність долі в житті суспільному (гедонізм). Втім, як серед патриціїв можна було зустріти войовничу моральність (Ціцерон), так і серед епікурейців ховався справжній матеріалізм (Лукрецій). Існування строго матеріалістичного світогляду було необхідним для підтримки закону і законності, культ якої не вгасав, вірніше, не вгасало прагнення дотриматися її видимості.

Але матеріалізм Лукреція і суб´єктивізм поєднувала боротьба проти фаталізму, поняття долі, тобто проти об´єктивного ідеалізму. Тим часом в суспільстві переважала тенденція до об´єктивного ідеалізму, як переважало по чисельності населення, життя якого не залежало від нього самого, а найчастіше не належало людині і власне тіло. Виправдання (і навіть апологія) власного безсилля і вимушеного аскетизму римляни знаходили в стоїцизмі, прихильниками якого були і найбільші римські філософи разом з Сенекою, і імператор Марк Аврелій. Схилялися до стоїцизму Ціцерон, вбивця Цезаря Брут, енциклопедист Варрон, представники вищих верств.

Хоча в стоїцизмі багато спільного з суб´єктивним ідеалізмом і він теж шукав вирішення зовнішніх проблем в зміні до них свого відношення, юристи-стоїки наполягали на непорушності внутрішніх моральних законів, що випливають, втім, з договірних відносин між людьми. Метою законів був захист приватної власності, точніше, права на приватну власність, до якого зводилася моральна рівність людей. Суб´єктивізм був відповіддю на неможливість протистояти зовнішній надприродній силі, яку Сенека не наважувався назвати виразно (богові, долі).

В епоху імперії все більше поширювалися різні вчення містичного характеру — неопіфагорійство, неоплатонізм, що поступово наближали раціональну філософію до релігії. Досить популярними були релігії Сходу, єгипетські культи. Пошуками єдино необхідної релігії була зайнята велика частина населення величезної імперії.