Світосприймання первісної людини

Характер та звичаї (як і природні умови, обставини життя) прадавньої людини у різних регіонах земної кулі виявляють таку одноманітність і постійність явищ, що мимоволі хочеться повторити висловлену якимсь дослідником думку: "Увесь світ є одна країна". Це ілюструють у першу чергу експонати етнографічних музеїв. У кожному з них — незалежно від місця розташування — ми бачимо сокири, молоти, долота, ножі, пилки, шкребки, шила, голки, списи і наконечники стріл. Різні лиш окремі деталі. Те саме спостерігаємо і щодо занять: теслярські вироби, рибальські сіті або вудочки, мисливські стріли або списи, способи добування вогню, приготування їжі на вогні, плетення корзин тощо повторюються у всіх колекціях, які ілюструють побут відсталих суспільств від Камчатки до Вогняної Землі.

Такі збіги характерні і для духовних процесів.

Що є джерелом знання про духовне життя наших первісних предків? Легенди, первісні вірування і міфи, які дійшли до нас, звичаї і забобони, які збереглися, прислів´я, приказки і загадки, інші види фольклору, наскельний живопис, відкритий у XX ст., а також спосіб життя окремих племен, не займаних цивілізацією й досі. І все це таке схоже, що є підстави розглядати найзагальніші тенденції та явища духовного життя первісних людей.

Первіснообщинний лад (період від появи перших людей — пітекантропів до виникнення класового суспільства) має своєю головною структурною віссю кровнородинні відносини (племена, роди). І світ, який оточує людину — небо, земля, сонце, дерева, води, тварини, — в її уявленні (за О.В. Лосєвим) — теж одна велика община, зв´язана родинними відносинами. Світ — наче родина, подвір´я. Тому провідна ідея первісної свідомості така: дійсність — живий організм, а людина — частка його. Світ у цілому і все, що його населяє, відповідно одухотворене, живе за тими самими законами і звичаями, що й рід людський.

І хоча синкретизм свідомості (невиділення прекрасного і потворного, істинного і фальшивого, добра і зла), властивий членові первісної людської зграї, з розквітом родового ладу і психофізичного розвитку самої людини буде подоланий, мислення ще довго залишатиметься конкретним, спиратиметься тільки на набутий родом досвід. У записках М.М. Миклухо-Маклая є розповідь про те, як тубільці, котрі зустріли його, побачили в ньому прибульця з Місяця (хоч він їх запевняв, що є жителем Землі), бо нездатні були вийти із своїх світоглядних координат.

Одухотворення природи, анімізм (від лат. anima — душа, дух) означав віру в існування душ і духів, які панують над предметами та явищами світу. На думку людини епохи дикості, вода у ріках, що тече спокійно чи проривається через гірську ущелину, спадає влітку чи загрожує повенями навесні, управляється не законами природи, а волею духа. При цьому водяні або лісові духи первісної міфології були духами, здатними впливати не тільки на життя водойм та дібров, а й приязно чи вороже ставитися до людини. Тим-то людина і намагалась улестити їх жертвою. У перуанців, приміром, зберігся звичай, прийшовши на берег ріки, випити ковток води, зачерпнутий рукою, і просити річкового бога послати щасливу переправу або щедрий вилов. На півдні Африки тубільці приносять у жертву духові ріки під час посухи свійських тварин. У минулому столітті остяки, які населяли береги Обі, коли не ловилася риба, кидали у річкові хвилі оленя з прив´язаним на шиї каменем. Ці забобони залишились і в новітні часи: коли якийсь німецький землевласник насмілився збудувати млин і тим самим збезчестити "священні води", на довгі роки "наставали погані часи", аж поки селяни не спалювали дощенту кляту споруду.

Повір´я та обряди найнижчої варварської культури зберігали свій вплив і в античні часи: на Олімпі в чертогах Зевса збиралися всі водяні божества, крім Океану; навіть німфи, які живуть у гаях біля витоків річок і на зелених луках, дістали місце серед олімпійців. І хоча з розвитком християнства в Європі було накладено заборону на обожнення джерел та офірування їм, усталене вшанування залишилось, і під прикриттям християнства (а часом з підстановкою імені якогось святого) поклоніння воді збереглося до наших днів. Є, наприклад, повір´я: якщо не виплеснути з відра з водою, набраною у криниці, кілька крапель на землю, позбуваючись якогось духа, що міг плавати на поверхні води, то він може оселитися в домі або ввійде у тіло того, хто вип´є з відра.

На довгі століття вже цивілізованого світу зберігся звичай жертвопринесення при закладанні будинків. У Шотландії пікти, яким місцева легенда приписує споруди доісторичної давнини, зрошували закладання своїх будівель людською кров´ю, щоб умилостивити духів землі, які руйнували вночі те, що будувалося протягом дня.

Думка, ніби церква, стіна або міст потребують людської крові або замурованої жертви для міцності фундаменту, була дуже поширена в європейських легендах і втілювалась у практику. Така тюрінзька легенда про замок Лібенштейн, при споруджені якого купили за великі гроші у матері дитину і замурували. Італійська легенда розповідає про міст через Арту, який час від часу руйнувався, доки не заклали в нього дружину будівника. Слов´янські князі, закладаючи дитинець, за старим поганським звичаєм відряджали людей, аби вони схопили першого-ліпшого хлопчика, якого зустрінуть, і замурували.

Згодом людські жертви почали заміняти іншими. У сучасній Греції очевидним реліктом таких поглядів є повір´я: перший, хто пройде повз нову споруду після того, як покладено камінь, помре протягом того ж року. Мулярі замість людської жертви забивають на першому камені ягня або чорного півня. Про те саме розповідає і німецька легенда. Злому духові, який перешкоджав будівництву моста, пообіцяли душу, але обдурили, пустивши першим по мосту півня. Сучасне німецьке народне повір´я говорить, що перед тим, як увійти в новий дім, треба пустити туди кішку або собаку.

Умилостивлення жертвою духів землі і води лежить в основі повір´я про те, що не можна рятувати потопаючих — бо вони заподіють страшної шкоди рятівникові (про це сказано у В. Скотта в "Піраті"). Такі самі забобони є і у шотландців, і у дунайських човнярів, і в англійських матросів, і навіть за межами європейського континенту. Так, індійці не рятують потопаючих у Гангу.

Не можна не згадати і духів дерев та дібров, нерозривно зв´язаних з первісною анімістичною теорією природи. У дереві часом бачать свідому істоту і тому вклоняються йому. Коли, скажімо, місіонер, який прибув на острів Борнео, зрубав дерево, то перша смерть, що скоїлася після того, приписується цьому злочину. В основі вірувань деяких малайських племен на острові Суматра лежить думка, що часом старі дерева — це помешкання або, вірніше, матеріальна оболонка лісових духів. У Південній Азії приносять дереву пироги і рис, улещуючи дерево, з якого хочуть будувати човен. Багато залишків культу рослинного світу збереглось у Північній Європі. У Росії лісовика вважали покровителем птахів і звірів. Це він начебто переганяв полівок і вивірок з одного лісу в інший, коли люди спостерігали їх міграції. Селяни зв´язували з лісовим духом удачу в полюванні і, щоб уласкавити його, залишали йому в жертву першу забиту дичину або шматочок хліба на пеньку. Якщо хтось занедужав, повернувшись з лісу, то був певен, що це діяння лісовика. Тоді він відносив до лісу скоринку хліба і дрібку солі в чистій ганчірці і, полишивши там усе це, з молитвою повертався додому здоровим.

Отже, душа є у всього сущого, думали люди. А дух може існувати і сам по собі, поза якоюсь іншою сутністю: річчю, звіром, людиною, вітром, грозою, травою. Дух має необмежену сферу дії, він може тимчасово вселятися в якесь тіло або річ. Народження, смерть, сон і сновидіння, хворобу, непритомність, а також чхання і позіхання первісні люди пояснювали існуванням у людині духу, здатного час від часу залишати тіло. Цікаво, що чхання у всіх народів породило своєрідний звичай реагування. Так, у зулусів воно нагадує, що дух предків з ними. Якщо хворий не чхає, кажуть: "Недуг тяжкий"; дитині, яка чхнула, бажають рости здоровою, адже чхання — ознака здоров´я. Негри Старого Калабару, коли дитина чхнула, примовляють: "Геть від тебе!", а самоанці: "Живи довго!" У Новій Зеландії було закляття при чханні для запобігання злу. Отже, чхання у всіх народів зв´язується з присутністю духу. Та й позіхання — теж, про що свідчить приповідка: "Не розчиняй своїх уст сатані!". Християни не випадково хрестять рот при позіханні: аби недобре не влізло через рота.

З вірою в духів зв´язані поширені у всіх народів обряди вшанування небіжчиків. Анімізм проявляється у культі предків, у первісних обрядах похорону. За віруваннями первісних людей, душа, або дух, який залишав тіло після смерті, волів на власний розсуд зоставатися біля могили, мандрувати по землі, ширяти в повітрі чи відлітати у справжню оселю духів — загробний світ. Людям замало переконання, що смерть повертає душу до вільного і діяльного існування, вони жадають допомогти природі і вбивають людей, щоб визволити їхні душі для служіння духам. Так виник один з найпоширеніших і найжорстокіших анімістичних обрядів — поховальні людські жертвопринесення на користь померлого: коли вмирав можновладець і душа його, згідно з первісною філософією, відлітала, душі його слуг, рабів, дружини мали йти за душею свого пана, щоб продовжити служіння йому у потойбічному житті. Такі міркування і змушували приносити в жертву близьких до померлого людей. Цей обряд утверджується в основному не в період дикості, а добу варварства.

Видатний дослідник первісної культури Е. Тейлор вважав, що "пити за здоров´я" сягає до звичаїв правити узливання на урочистостях на честь богів і померлих.

Так само серйозно дикун ставився до душ тварин. Він приносив тваринам дарунки і вибачався перед ними, коли мав їх забивати або полювати на них. Північноамериканський індіанець, наприклад, розмовляв з конем, як з розумною істотою. Дехто з них не чіпав гримучої змії, побоюючись помсти її духа. Коли забивали ведмедя, то перед ним вибачалися і навіть розкурювали з ним люльку миру.

Примітивні суспільства, як бачимо, не робили принципової різниці між людиною і твариною. Тому ж бо первісній людині була притаманна віра у переселення душ і впевненість у тому, що душа тварини могла жити колись у людській істоті, а отже, тварина, можливо, — предок або давній улюблений друг. А гренландці, наприклад, думали, що душу хворої людини чаклун може замінити свіжою, здоровою душею зайця, оленя або дитини.

На нижчих ступенях культури ідея кровнородинних зв´язків дістає відображення у тотемізмі — ототожненні роду з твариною, від якої рід походить. Соціальне життя здебільшого визначалося тотемістичними уявленнями. Плем´я поділялося на клани, члени яких були зв´язані між собою ім´ям якоїсь тварини, рослини або предмета, але найчастіше тварини (всі з "роду жаби" — родичі). Вони не тільки називають себе цим ім´ям, а й ведуть від даної тварини свій містичний родовід. Ці тотемні клани були екзогамними, тобто шлюби між членами одного клану були заборонені. Людина не їла м´яса своєї тотемної тварини і не носила її шкури, а якщо змушена була вбити лева, наприклад, для самозахисту, то завжди просила в нього вибачення і правила обряд очищення після такого святотатства.

З належністю до певного роду були зв´язані і деякі табу — заборони, які не підлягали ні сумніву, ні осмисленню. Вони регулювали зовнішні ознаки члена роду (амулет, забарвлення), забороняли певну їжу тощо. П. Лафарг, який тривалий час вивчав первісне суспільство, зв´язував біблійну заборону Адамові їсти плоди з дерева добра і зла з табу на якусь їжу ("... і став одним з нас" може означати, що, вживши певну їжу, людина стає представником іншого клану). Чому Адам і Єва "почервоніли", побачивши свою наготу? Мабуть, це теж зв´язано з належністю родові певного вбрання.

Якщо світ одухотворений і все в ньому живе, то, природно, впливати на нього можна чаклуванням, чародійством, волхвуванням. Так виникає магія. Це віра у способи, з допомогою яких можна на відстані впливати на людину, діючи на її речі. Деякі первісні народи живуть у смертельному страху перед цим підступним мистецтвом. Вони старанно стежать, щоб їхні нігті, волосся, недоїдки не потрапили у руки ворога. Чаклуни негрів можуть ворожити по брудній одежі або шапці відсутньої людини. В Австралії лікар-тубілець прив´язує поворозку до хворого і "відсмоктує" недугу.

Чаклунських мистецтв, що грунтуються на простому аналогічному або символічному зв´язку, було у стародавнього людства безліч. В основі магічних прийомів лежало уявлення про те, що певні дії викликають подібні до них наслідки, а саме: поливання водою з глечика — дощ, удар списом по зображенню тварини — добре полювання, а ворога — його загибель. Із записок американського службовця XVII ст., який спілкувався з північноамериканськими індіанцями, відомий факт: символічне умертвіння ворога призвело до того, що "ворог", який дізнався про це, і справді невдовзі вмер природною смертю. Такою сильною була віра в магічні сили. Це гомеопатична магія ("за подібністю"). Є й господарська магія (заклинання, танці, ритуали), лікувальна тощо.

Пояснення подій тут — з позицій первісної людини — логічне: якщо на когось упало дерево, то його хтось "наслав"! Дикун відтворює стан дитячого розуму. Дикий тубілець Бразилії ладен укусити камінь, об який спіткнувся, чи стрілу, яка його поранила. У законах одного з племен Південної Африки передбачена помста навіть тигру, якщо він убиває когось із свого роду: треба забити і з´їсти цього самого або іншого тигра. Якщо людина падала з дерева, то родичі рубали дерево на тріски. А втім, навіть у класичну давнину траплялись ордалії такого гатунку: в Афінах, наприклад, камінь чи шматок дерева піддавали осуду через те, що вони заподіяли комусь смерть, і врочисто викидали за межі міста. Дух такого судочинства проявляється у давньому англійському законі, за яким не тільки тварина, яка вбила людину, а й колесо, що переїхало через неї, або дерево, яке вбило її при падінні, "віддаються Богові", тобто конфіскуються і продаються на користь бідних.

Незмінний елемент дикунського побуту — чаклунство, хоча віра у чаклунство душила громадську думку і в XIII — XVII ст. н.е. Видатний діяч Реформації Мартін Лютер говорив про відьом, які нібито цупили курей та олію у селян: "Я анітрохи не жалів би їх, а спалив би всіх разом". Австралійці вивчають сліди комахи біля могили, щоб знати, в якому напрямі шукати чаклуна, від чаклунства якого людина померла. Зулус жує шматок дерева, щоб цією символічною дією зм´якшити серце людини, у якої має придбати биків, або серце жінки, з якою він хоче взяти шлюб. Житель Східної Африки зав´язує у вузлик могильний прах, кров і кістки, щоб цим звести в могилу ворога. В Австралії та Південній Америці ще в минулому столітті жили примітивні племена, які так вірили у чаклунство, що вважали: люди ніколи б не вмирали, якби їх не зачаровували і не вбивали насильно. У Східній Африці, як писав мандрівник капітан Бертон, він через кожні кілька миль натрапляв на купи попелу — це внаслідок віри у чорну магію спалювали чаклунів. Ці давні вірування, як ми знаємо, "оживали" в культурах: спалювання і випробування чаклунів і відьом у середні віки.

На тій самій закономірності, що зв´язує різні речі простим аналогічним або символічним зв´язком, грунтуються мистецтво ворожіння і віщування на підставі зустрічей з тваринами, тлумачення снів, гаруспікапія (ворожіння на нутрощах тварин), ворожіння на кістках, хіромантія (ворожіння на долоні), яка переплітається з ворожінням на зірках.