Особливості стилю модерн

Символізм дуже вплинув на вибір сюжетів та їх тлумачення в модерні. Для мистецтва модерну притаманна зацікавленість міфологічними персонажами та алегоричними мотивами. Міф, що виявився засобом переосмислення реальності, вимагав від художника потрійної умовності: самого міфу, історичної епохи та живописної мови. Німецькі, французькі, бельгійські символісти часто зображували сфінкса — ідеального героя для художників модерну, героя, що поєднав в собі жінку, птаха та лева. Популярні були кентаври, що втілювали ідею чоловічої сили. Для модерну було важливо, щоб міфологічний герой відбивав природну сутність людини. На картині М. Врубеля "Царівна-Лебідь" жінка-птах, що зберегла чарівну жіночу красу та набула приваблюючої м´якості лебедя, постає в рамках театральної сцени, ніби подвоюючи тим самим умовність, притаманну мистецтву модерну. Поряд з міфом, як його молодша сестра, розташувалася казка.

Полюбляли художники модерну також відтворювати та інтерпретувати мову чужих культур, пропускаючи всі явища крізь призму індивідуального "Я" (О. Бенуа, К. Сомов, Л. Бакст та інші); інтерпретувати чужий задум в інших видах мистецтва, наприклад, в книжковій графіці, декораціях, театральних виставах. Частіше за все образи в модерні видобуваються не безпосередньо з життя, а з мистецтва і несуть на собі тягар історико-художніх асоціацій. Звертаючись до першоджерел цілісно-поетичного сприйняття світу в міфі, казці, минулому, майстри модерну шукали закони художнього перевтілення реальності.

Популярними темами та сюжетами модерну були ідея росту, вияву життєвих сил, поривання, безпосереднього, несвідомого почуття, прямий вираз стану душі, пробудження, становлення, розвитку, молодості, весни. Причому, виявляючи людську пристрасть, її бурхливість і взагалі будь-який стан, майстер модерну доводить її до межі можливого. "Бузок" Врубеля — це не натюрморт, не пейзаж. Для втілення стихії кольору важко підібрати назву жанру. У живопису ми знаходимо незліченну кількість "Вихрів" (як "Вихор" Ф. Малявіна 1906 року), "Танців", "Вакханалій". Найбільш популярною моделлю межі століть стала славетна танцюристка Л. Фуллер, що уславилася своїм серпантинним танком. Ефект цього танка міститься у вправній та спритній маніпуляції драпуванням, що своїми вигинами повторювало рухи тіла. Саме цей танок Л. Фуллер був породженням стилю модерн. В. Серов у Росії писав Карсавіну, А. Павлову, Іду Рубінштейн; Ф. Малявін — "Танцюючих баб".

У славнозвісній картині "Весна" Ходлера показано пробудження почуття, становлення життєвих сил. Парафразом ходлерівської теми стала картина "Юність" Петрова-Водкіна.

Художники модерну часто шукали нагоди втілити любовну пристрасть. Популярним став мотив поцілунку, що буквально переходив від одного майстра до іншого. Відомий "Поцілунок" Беренса (1898 рік) подавав одне з перших рішень цього мотиву. Розташувавши в центрі дві голови, що злилися, він оточив їх пасмами волосся, перетвореного на візерунок, орнамент. Беренс звів мотив до знаку. Г. Клімт у картині з тією ж назвою (1911 рік) намагався врівноважити порив та абстрагований декоративізм. Жіноче обличчя повернуте до глядача і втілює жагу відверто, прямолінійно. Виразний варіант "Поцілунку" створює П. Пікассо в одній зі своїх перших робіт, "Побачення" (1900 рік), ще цілком обмежених рамками "Ар-Нуво". Нескінчені "Поцілунки" К. Сомова. Роден багаторазово творив свої "Поцілунки" у мармурі.

Модерн породив новий рід героїнь, здатних відверто виявляти своє почуття, свій внутрішній стан, вогонь своєї душі, полум´я любові, рух тіла. Жінка в екстазі — це мотив, що досить часто зустрічається в мистецтві модерну. Наприклад, в "Юдіфі" Г. Клімта тонкі кістляві пальці стиснуті у судомі, очі закочені, вії напіввідкриті. Модерн густо замішаний на вишуканій еротиці — приваблює не стільки відверта голизна, скільки голизна деформована та напівприхована довгим "русалячим" волоссям або незвичним вбранням.

Величезна кількість вказаних мотивів все-таки не означає, що іконографія модерну забарвлена лише в оптимістичні тони збудження, пробудження пориву. У самому пориві та екстазі крилася недосконалість, надрив, часом перенапруга. Радість пориву змішувалась з тривожним очікуванням. У модерні були поширені мотиви вмирання, безвиході, знемоги, відчаю. Знемогою душі пройнята більшість героїв М. Врубеля.

Однією з особливостей стилю модерн була орієнтація на органічні, природні форми. Причому, орієнтація на природне проходить крізь усі рівні модерну, від ідей "філософії життя", тяжіння до природності в людині (у П. Гогена, наприклад) до улюблених мотивів декору: лебеді, павичі, метелики і бабки, іриси й лілеї, латаття, стилізовані окреслення хмар і хвиль, хвилясте жіноче волосся. До того ж, в модерні ми не зустрінемо традиційного жанру пейзажу або натюрморту, де зображені квіти, дерева, тварини. Представника модерну цікавить не природа в цілому, а окремі її частини: квітка, листя чи пташка, що їх взято як ізольований предмет, умови існування їх не турбують художника. Предмети, явища природи розумілись в модерні завжди в символістському, міфологічному плані. Лебідь звертала на себе увагу вишуканою красою, алегорією приреченості ("лебедина пісня"). Павич ще в Давньому Єгипті вважався символом міста Сонця, часто фігурував у християнській іконографії біля райського дерева життя, викликав цікавість своєю екзотичністю. Орхідеї чи лілеї символізували трагедію, загибель, смерть. Дзвіночки позначали бажання; соняшники — сонячне сяйво, своєрідну жагу до життя; троянда, нарцис — тендітність, красу; дерево — символ древа життя, пізнання тощо.

Весь процес формотворення у модерні імітував природні форми. У модерні поширилась мода на різноманітні вироби, що імітують квітку в склянці або вазі, букет. В Росії великим майстром цього жанру був П. Фаберже. Французький архітектор Гімар знайшов переконливу форму ліхтаря у вигляді горіха серед листя. Першокласними майстрами прикладного мистецтва модерну були Лалик, Тіффані, Беренс, ван де Вельде, Римельшмід, Макінтош та інші.

Органічне начало виявляє себе у гнучких ритмах та співвідношенні ліній і простору.

З принципом орієнтації на природні форми пов´язана і така особливість модерну, як саморозвиток форм.

Гнуті, переплетені лінії й форми, що їх запозичено з рослинного світу, подають цей принцип самовідтворення, самостійного росту, внутрішнього руху ніби незалежно від бажання художника. В динаміці форм модерну існує спонтанність, стихійність, свавільність. Найбільш послідовно ця риса відобразилась в архітектурі А. Гауді. В його будинку Міла в Барселоні дах буквально всіяний вигадливими спорудами — це комини, що ростуть ніби гриби або величезні нарости. Вони ростуть вільно — то відсуваються один від одного, то зближуються та юрмляться. В цьому будинку вільність росту виявляється й у трактовці стіни. Балкони та вікна з їх випуклими поверхнями ніби випирають із стіни, виростають з неї, примушують стіну "видиматися". А цей ріст завершується рослинним декором.

У живопису саморозвиток форм можна простежити в панно М. Врубеля "Богатир" 1898 року, де все охоплено стихійним ростом: ростуть трави, кущі, листя; ніби з землі виростає кінь з вершником. Тут нема жодного куточка, куди б не сягнуло зілля або гілка.

Стихійність, "віталізм", саморозвиток форм зумовлюють ще одну якість модерну — принцип динамічної рівноваги.

Ця якість модерну також пов´язана з його орієнтуванням на природний світ. Жива природа завжди творить динамічну рівновагу, не вдаючись до симетрії, яку ми найчастіше знаходимо у змертвілих явищах — мінералах, кристалічних утвореннях. Цей прийом знаходить найбільше відображення в архітектурі та декоративно-прикладному мистецтві. Наприклад, в доходних будинках симетрія фасаду часто порушується розташуванням брами з одного боку, зміщенням всередині сходів, що виходять на фасад великими вікнами, або зміщенням еркерів, що виступають.

Модерн тяжів до синтезу мистецтв — це була його велика історична заслуга. Він вчинив опір виключній перевазі станкових форм, у яких мистецтво розвивалося після епохи Відродження, і дав поштовх пошукам монументально-декоративних та просто декоративних, здатних естетизувати саме середовище людського існування. Діячі модерну часто були в одній особі архітекторами, графіками, дизайнерами, декораторами та вміли водночас майструвати власними руками. Вони відродили багато забутих галузей і технік художньої праці: фреску, мозаїку, розписне скло, інкрустацію. Вони покращували побут шляхом внесення до нього краси. Синтез мистецтв у модерні краще за все виявив себе в театрі.

Оскільки для модерну дуже важливим є намагання романтично декорувати буденність, естетично перетворити її, він прагне рафінованої вишуканості: вигнутих, хвилястих форм, складних візерунків і, разом з тим, тут присутні асиметрія, порушення натуральних пропорцій, вертикальний злет за спіраллю, ажур. Архітектори модерну надавали будівлям вільної, різноманітної конфігурації, а особливо фантазували в галузі декору, де переважала хвиляста лінія — так званий "удар бича", за визначенням В. Орта. Він вважав цю лінію основою стилю і вперше застосував її.

В образотворчому мистецтві стилістика модерну краще виявляє себе в графіці. Графічність, культ "чистої лінії" — характерна особливість модерну, і це не випадково. Мова лінії умовніша, ніж мова кольору та світлотіні. У природі відсутні лінії як такі. Імпресіоністи взагалі відмовились від контуру. Останній — це більше знак предмета, ніж його натуральне зображення, а символізм, з якого веде свій родовід модерн, тяжів саме до знаків, натяків, інакомовності. Мистецтво модерну, зберігаючи впізнання зовнішніх форм, робить їх безтілесними, перетворює на орнамент, розташований на площині. Тут відчутно вплив східної гравюри з її витонченою лінеарністю мініатюри, іноді — відлуння грецького вазопису.

Графічну мову модерну створив Обрі Бердслі в своїх ілюстраціях до "Соломії" О. Уайльда та в малюнках для журналу "Жовта книга". Його терпкі, елегантні графічні фантазії причаровували, здавалися нерукотворними, їх бісерна, тонка майстерність викликала подив професіоналів. О. Бердслі відокремив світло від темряви. Для світла — білий папір, для темряви — чорна туш і жодних напівтонів. Лінія набула вражаючої сили. Почалась нова ера графіки та книжкової мініатюри.

В картині культ лінії виявився у перевазі ритму. Не випадково в живопису модерну використовуються полотна витягнутого формату (Г. Клімт — "Соломія", "Юдіф") або, навпаки, фризоподібні (М. Врубель — "Демон звержений").