5.3.2. Світогляд. Теологія та філософія

Світогляд середніх віків був в основному теологічним. У час переходу від античності до Середньовіччя найбільш прийнятною формою, що відповідала потребам масової свідомості людини, було християнство. Воно стало ідеологічним стержнем культури та всього духовного життя середньовічного суспільства. Вищою формою ідеології освічених людей була теологія або релігійна філософія, а для неосвічених прошарків населення вона мала практичне значення як культова релігія. Поєднання теології та інших рівнів релігійної свідомості створило специфічну ідеологію, що мала вплив на всі класи та прошарки феодального суспільства.

Середньовічна філософія формується на основі латинської християнської думки про взаємозв´язок бога, світу та людини. Релігійна свідомість пронизувала всі сфери життя людини. Основу християнського світогляду утворили два постулати: творення і одкровення. Творення означає створення світу і людини Богом із нічого, а пізнання людиною Бога, як шлях до спасіння, відбувається через молитву, сповідь та покаяння.

Пізнати Бога — означало пізнати його одкровення через священне письмо. В XI ст. виник інтелектуальний рух, який називали схоластикою (від лат. schola — школа). Схоластика — це філософія, що виходить із теології, тісно з нею пов´язана, але не рівнозначна їй. її суть — розуміння основ християнства з раціоналістичних позицій та за допомогою логіки. Центральне місце у схоластиці зайняла боротьба навколо проблеми універсалій — загальних понять. У цьому процесі визначилися три основних напрямки: реалізм, номіналізм і концептуалізм, представники яких мали різні погляди на питання про існування універсалій. Номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі речі, а універсали — тільки слова, імена, знаки, назви, породжені людським мисленням. Представники реалізму вважали, що загальні поняття (універсалії) є реальними духовними сутностями, що становлять субстанцію речей. Вони вважали, що універсалії існують вічно, перебуваючи у божественному розумі. Концептуалісти доводили, що загальні поняття не існують поза розумом пі-знаючого суб´єкта, а є особливими формами пізнання дійсності.

Суперечка реалістів з номіналістами та концептуалістами сприяла подальшій боротьбі матеріалістів з ідеалістами у нові часи. Середньовічна схоластика, через критичне осмислення ряду категорій та методів, підготувала грунт для європейського раціоналізму.

Основи середньовічної схоластики та нові критерії інтелектуального життя європейського Середньовіччя заклав Северин Боецій (бл. 480—525). Його філософські погляди увібрали в себе вчення Платона, Арістотеля, неоплатонізму та стоїцизму. Він намагався виправдати християнські догмати розумом.

Протиборство різних напрямків у схоластиці відкрило нові імена у середньовічній релігійній філософії. Це Петро Абеляр (1079—1142), який розвинув методи діалектики. Він був прихильником концептуалізму та опозиціонером до церкви. Його противником був Бернар Клервоський, яскравий представник середньовічної містики, що тяжів до Бога і вершиною його містичної медитації було злиття людини з Богом.

У XII ст. спостерігається помітний інтерес до греко-римської спадщини, глибоке вивчення та переклад на латинську мову праць Арістотеля, трактатів античних учених Евкліда, Птолемея, Гіппократа та ін. Вчення Арістотеля швидко поширилося у наукових центрах Італії, Франції, Англії та Іспанії. Цьому сприяла діяльність знаменитого теолога, філософа й алхіміка Альберта Великого (1193—1280).

Вчення Арістотеля з офіційною філософією католицизму поєднав видатний середньовічний філософ і теолог, чернець ордену домініканців, доктор Фома Аквін-ський (бл. 1226—1274). Філософська система Фоми Аквінського базувалася на принципі «гармонії» віри і розуму. Він проголосив Бога творцем і управителем світу, вважав найвищим принципом пізнання «істини одкровення», розглядав філософію як «служницю теології», проголошував вищість церковної влади над світською. З кінця XIII ст. вчення Фоми Аквінського було визнано офіційною доктриною католицької церкви. Ідейними противниками Фоми Аквінського були аверроїсти, послідовники арабського мислителя Аверроеса. Вони домагалися звільнення філософії від втручання теології та догм, чим фактично визнавали відокремлення розуму від віри. Така концепція заперечувала божий промисел та розвивала вчення про єдність інтелекту.

У XIV ст. ортодоксальна схоластика, що базувалася на твердженні про можливість примирення розуму та віри на основі підкорення першого одкровення, стала критикуватися радикально настроєними англійськими філософами Дунсом Скоттом й Уїльямом Оккамою. Вони, разом із своїми послідовниками, вимагали розмежування сфер віри, розуму, теології та філософії.

На становлення натурфілософії великий вплив мало вчення Миколи Кузансько-го (1401—1464). Він намагався виробити універсальне осмислення початку світу та влаштування Всесвіту, що базувалися не на ортодоксальному християнстві, а на діалектико-пантеїстичному його поясненні. М. Кузанський намагався відокремити предмет раціонального пізнання (вивчення природи) від богослов´я.