5.3.8. Музика

Велику роль у музичному житті країн Західної Європи відіграла римо-католицька церква, яка використовувала емоційну силу музичного мистецтва для впливу на прихожан. Стиль церковної католицької музики склався у IV—VII ст. Намагання церкви відділити церковні наспіви від мирського життя породило таке явище у церковному житті, як Григоріанський спів. Кодекс під назвою «Григоріанський антифонарій» містив зібрання церковних хорових наспівів, основою для яких була Біблія. Григоріанському співу характерні строгість, стриманість мелодії, підпорядкування тексту. Він є строго одноголосим, виконується тільки чоловічим хором в унісон.

Найдавнішим видом Григоріанського співу є псалмодія, яку християнська церква вважала молитовним співом, що найбільше відповідав містичному духу церковного ритуалу.

З часом різні види Григоріанського співу об´єдналися у меси — циклічні вокальні, або вокально-інструментальні твори релігійного характеру, що виконувались латинською мовою. Символічний зміст мес пов´язаний з обрядом « перетворення хліба і вина у тіло і кров Ісуса». У IX ст. на основі Григоріанського співу виникають перші ранні форми церковного професійного багатоголосся — органум і дискант. З розвитком культового багатоголосся значення у ньому Григоріанського співу зменшується, разом з тим, Григоріанські мелодії використовувались як тематична основа багатьох духовних творів.

У цей самий час з´являються нові музичні форми «антигригоріанських течій», що стало своєрідним ударом по церковній ідеології з боку народної творчості. Це — гімни, які, порівняно із псалмодією, були більш мелодійно розвинені і структурно довершені. Пісні-гімни поступово стали виконуватись у церквах усіма прихожанами у вигляді інтермедій (вставок). Слідом за гімнами з´явилися секвенції (імпровізаційно-поетичні вставки, якими прикрашався старий молитовний текст), тропи (вставки-діалоги) і театралізовані літургійні драми.

Занепад монастирської та лицарської культури сприяв перенесенню музичного життя до міст — центрів економічного, політичного та культурного життя, де складався новий музичний побут і творчість. Центрами музичного життя у Західній Європі були Італія, Франція та Іспанія. Музична творчість відтворювала міське життя, повне протиріч та конфліктів між аристократією і буржуазією, між багатими бюргерами і міською біднотою. У королівських, князівських і єпископських дворах музика відігравала декоративно-звеселяючу та політико-демонстративну роль. їм протистояло народне мистецтво жонглерів, шпільманів, гістріонів, які обслуговували народ на ярмарках, гуляннях, весіллях і похоронах. Поряд із розважальними піснями вони виконували пісні-сатири, пісні протесту проти влади багатих і духовенства.

Найрозвиненішою формою міської поліфонії був мотет (розспів слів). Це жанр багатоголосої вокальної музики, що у XII — до середини XVI ст. був головним жанром західноєвропейської духовної та світської багатоголосої музики.

Отже, біля витоків середньовічної культури й феодального ладу в Західній Європі стояли два світи: греко-римський античний і варварський германський, які зазнали занепаду і перетворення. Наслідком їх зустрічі стала поява середньовічного світу.

Особливості художнього розвитку у середні віки визначалися тісним зв´язком з релігією, тим, що сам світогляд середніх віків був переважно теологічним, що церква була головним замовником творів мистецтва, а духовенство — єдиним освіченим класом. Щоб залучити до віри, церква використовувала силу мистецтва, а ставлення до нього було таке ж, як до Священного Писання. Вся середньовічна культура мала своїм центром релігійний ідеал і навколо нього розвивалася. Разом з тим мистецтво було дуже близьке до народної творчості.

Культура Середньовіччя, що проіснувала тисячу років, породила нові ідеї та образи, нові естетичні ідеали та нові художні форми. Надихаючись духом християнства, мистецтво цього часу глибоко проникло у внутрішній світ людини. Мислителі і художники прагнули гармонії, замислювалися над влаштуванням світу. Творцями культурних шедеврів були прості майстри, що уміли відтворити багатство внутрішнього світу людини, її душевні пориви.

Середньовічна культура досить різноманітна, їй властиві внутрішні протиріччя, вона зазнала розквіту і занепаду. Разом з тим їй властива ідейна, духовна та художня цілісність, що визначалась історичною реальністю, яка лежала в її основі.