6.2. Соціально-економічні й духовні перетворення в Європі XIV—XVI ст.

Зміна історичних формацій в європейських країнах. Відродження — це загальноєвропейське явище, пов´язане з переходом від однієї суспільної формації до іншої, від феодальної до капіталістичної. У науці закріпилося твердження, що доба Відродження — це найбільша з революцій, які до тих пір пережила Земля. Від розуміння сутності цієї революції залежить визначення характеру Відродження та людей цього часу і, насамперед, найяскравіших виразників доби — титанів Відродження1.

Історичне тло доби Відродження. Для країн Європи це була доба великих потрясінь, найдинамічніший і найбурхливіший період у їхній історії. 24 травня 1453 р. турецький султан Мухаммед ІІ штурмом узяв Константинополь, столицю Візантійської імперії. Ця подія знаменувала кінець середньовічного періоду історії. Високовчені греки, що втекли після падіння Візантії від турецьких загарбників, оселилися у Німеччині і Франції, але головним чином в Італії. У цей час Західна Європа «тонула у крові» через міжусобні війни. Англія мало не загинула внаслідок суперечки, що отримала поетичну назву «війна Червоної та Білої троянд». У Франції король Людовик XI рубав голови непокірних васалів — таким чином він прагнув «прибрати до рук» напівнезалежні володіння численних французьких герцогів. У Німеччині ворогували між собою багаточисельні князьки, які не визнавали влади імператора, тому країна переживала жорстокі війни. На Піренейському півострові також точилася боротьба. Дон Карлос ворогував із власним батьком, аррагоно-наваррським королем Хуаном П через материнський спадок. Кастильські королі вели непосильну боротьбу з грандами: останні домагалися повної незалежності. Італію розоряли і свої власні, і чужі загарбники. Вона перебувала у стані роздрібненості і складалася з багатьох князівств і республік, що виборювали одне в одного клаптики землі.

В Італії процес суспільного розвитку проходив інакше. Тут процвітала торгівля, що привертала капітали. У відносинах з сусідами силу кулачного права замінила дипломатія. Уперше після того, як антична цивілізація впала, знову популярним став розум. Версальський двір, що вважався ідеалом блискучого суспільства, був тільки відблиском італійської витонченості вдач. В Італії була встановлена академія філософії, відновлені бенкети Платона в особливому залі, де розмовляли без чинів і етикету, збирався цвіт ученості і мистецтва.

Життя йшло весело й шумно, будинки і палаци меценатів ставали місцем невимушеного спілкування. Італійці віддавали перевагу блискучому розуму, художньому смаку і не дуже дотримувалися формальностей.

Отже, зовнішні й громадянські війни були історичним тлом доби Відродження. Революційні зрушення, пов´язані зі зміною формацій, врешті-решт вилилися в Німеччині у Велику селянську війну 1526 р. і народний рух на чолі з Томасом Мюнцером, тобто у першу європейську буржуазну революцію. У цьому ж XVI ст. відбулася й друга буржуазна революція у Нідерландах, яка спричинила утвердження у цій країні капіталістичного ладу.

Перетворення у духовній сфери 3 того часу, коли «бюргерство зламало міць феодалізму», почалося помітне зрушення у культурі й науці. Революційні перетворення у духовній сфері були частиною цього гострого й різнобічного процесу загальноєвропейської революційної ситуації, пов´язаної з відносно тривалим процесом зміни формацій. У кожній країні цей процес мав свої особливості. В Італії вирішальне значення мала революція у культурі, яку також спричинили соціально-економічні зрушення у цій країні. У загальноєвропейському масштабі культура італійського Відродження справила революційний вплив на інші європейські країни — Францію, Німеччину, Польщу. Німецька Реформація вплинула на Італію та її реформаційний рух.

Освічені греки, що оселилися в Європі після падіння Константинополя, посіли почесне місце в університетах Італії, Франції й Німеччини. Вони дали поштовх і новий напрямок науковим працям своїх учнів і послідовників. Усі вони викладали грецьку мову, науково обробляли грецьку граматику й уперше переклали кращих класиків своєї батьківщини. Завдяки їхнім зусиллям навчальна й наукова діяльність європейських університетів дуже пожвавилася. З цих оновлених університетів почали виходити талановиті винахідники, обдаровані вчені, видатні художники, сміливі реформатори-мислителі.

Всесвітньо-історичне значення італійського Відродження полягало у тому, що революційний переворот в ідеології збігся у часі з аналогічним за силою її значущістю революційним переворотом у літературі й образотворчому мистецтві.

Розвиток науки. У добу Відродження виникає сучасне природознавство, котре йшло пліч-о-пліч з пробудженою новою філософією. Розвиток ремісництва і промисловості породили ткацтво, годинникарство, млини, металургію, алкоголь, безліч нових інструментів. Стала можливою експериментальна наука. Ці століття дали людству порох і вогнепальну зброю (гармати, бомбарди), доменний процес видобування заліза, залізниці, осушення боліт, будівельну справу, підзорну трубу, мікроскоп, оптику, дзеркала зі скла, рятувальний пояс, вітромір.

Географічні відкриття епохи — це й розвиток метеорології, зоології, ботаніки, фізіології людини. Удару по релігійному світогляду завдали астрономічні відкриття: на місце геоцентричної системи Птоломея прийшла відкрита Коперником геліоцентрична система. Усі церковні сили ополчилися на «Коперникову єресь» (серед них і протестанти на чолі з Лютером). Розвиток механіки та оптики, хімії й медицини (до цієї епохи належить відомий лікар і хімік Парацельс), зародження геології — усе це теж Відродження.

Однак у ті самі часи — і процеси над відьмами, й захоплення магією, астрологія, містика, ворожба на картах. Усі лідери нової науки (І. Ньютон, П. Лаплас та ін.) займалися астрологією, алхімією тощо. Але магія й астрологія були своєрідною противагою теологізуючому баченню світу, його схематично-логічному сприйняттю. Будучи дуже поширеною і в епоху Середньовіччя, магія вийшла з підпілля культури і, прибравши новий вигляд, висунула інше уявлення про світ, що ґрунтується на визнанні єдності реальності, не тільки гармонійно впорядкованої, а й сповненої імпульсів різноманітних життєвих енергій. Праця людини, здатна перетворити «земне місто», уявлялася як невичерпна можливість, як уміння підпорядковувати собі всі природні сили. Людина-мудрець у творах Джордано Бруно, Томазо Кампанелли, Френсіса Бекона, Готфріда Лейбніца та інших натурфілософів пізнього Відродження постала у ролі всемогутнього мага. У цьому розкривалось відчуття єдності буття і мислення, властиве ренесансному світорозумінню.

Перехідний характер доби Відродження. Доба Відродження була перехідною у більшості країн, що через неї пройшли. У цю добу переходу від Середньовіччя до культури Нового часу у літературах європейських країн виникли і сформувалися індивідуальні стилі.

Національну класичну форму Ренесанс отримав, насамперед, в Італії. Індивідуальні стилі Петрарки й Боккаччо стали у середньовічній, феодально-роздрібненій Італії першими європейськими національними стилями, тобто естетичними формами, у яких народ пізнавав себе, свою цінність і своє історичне значення. Ренесанс — це класичний національний стиль літератури Італії. Петрарка був першим гуманістом Європи, видатним письменником, поетична мова і стиль якого стали мірою і зразком для усієї наступної італійської літератури аж до XX ст. Тому доба Відродження в Італії, на відміну від Англії, Франції, Іспанії, Німеччини, не була тільки перехідною: вона створила самодостатні, до певної міри абсолютні, загальнолюдські, ідеологічні й естетичні цінності.