8.1.3. Соціальні й політичні системи другого періоду Нового часу

Витоки суспільної структури, держави й права Нового часу, як і багато інших його елементів, сформувалися у надрах Середньовіччя. Однак середньовічна соціальна система була повністю перетворена, причому періоди поступової перебудови змінювалися періодами революційної насильницької і кривавої ломки цієї системи. Насамперед діловій основі новоєвропейської цивілізації не відповідав суворий поділ суспільства за соціальними станами. Він гальмував підприємницьку активність, заважав залученню людей до ділової сфери, що постійно розширювалася. Середньовічна людина залежна від тих, хто знаходився вище неї у становій ієрархії, повинна була вести спосіб життя, відповідний до її соціального стану. Середньовічний європеєць служив Богові, государю, феодальному сеньйору, своїй корпорації або громаді. Європеєць нового часу служив справі, усі учасники якої мали бути максимально вільними від усіх неділових стосунків.

Тривалий процес руйнації середньовічного суспільства остаточно завершився лише у середині XIX ст. Він призвів до виникнення нової суспільної системи, заснованої на принципах юридичної рівності людей, єдиного позастанового громадянства, прав людини й громадянина, свобод, що були закріплені на законодавчому рівні. Права людини й громадянина розумілися як такі, що належать людині від природи і примусово обмежуються лише на користь суспільства. Уявлення про права і свободи людини, що були характерні для Нового часу, відобразили дійсне звільнення від середньовічних форм залежності, а також реальні ділові відносини капіталізму, в яких брали участь юридично вільні особистості, що мають певні права і обов´язки.

Основою відмінності в соціальному стані стала власність на справу. Виокремилися групи власників великих промислових, сільськогосподарських та торговельних підприємств — крупна буржуазія; власники капіталу й цінних паперів — банкіри, фінансисти, рантьє; власники землі й ресурсів. У Новий час в Європі й США продовжує існувати значний прошарок дрібних товаровиробників — ремісників і фермерів. Однак багато людей були позбавлені власності на бізнес і брали в ньому участь як наймані працівники: управлінці (менеджери), інженери, техніки, промислові робітники, некваліфіковані робітники та ін. Із зростанням ділової сфери суспільства ускладнювалася й система соціальних зв´язків. Вирішення головних завдань — гарантувати право власності і регулювати відносини підприємців та найманих робітників — стало неможливим без втручання держави.

Середньовічна держава була нецентралізована й станова, найважливіші функції передавалися лицарству (армія, суд, податки), церкві (суд, податки, освіта), міським комунам (суд, поліція, податки) крупні феодали мали власну дипломатію. На початку Нового часу практично вся внутрішня і зовнішня політика зосередилася в руках центрального уряду. У XIX ст. остаточно завершується знищення решток середньовічної політичної системи.

Процес централізації мав два важливі аспекти. З одного боку, влада переходила від представників суспільних станів до державних службовців (чиновників), що були призначені урядом або обиралися населенням. З іншого боку, переосмислюється поняття суверенітету — верховної влади, джерела влади. У Новий час панівною стає ідея громадського, народного суверенітету. Вона простежується в основній формі держави XIX ст. — парламентській державі.

Привілеї дворянства й духовенства в Європі знищувалися у процесі революцій і були остаточно знищені у XIX ст. При цьому як перехідна форма часто встановлювалася військова диктатура (наприклад Наполеона у Франції). Найхарактерніші для XIX ст. політичні системи — конституційно обмежена монархія і демократична республіка, їх можна назвати двома різновидами парламентської держави. Значення парламенту зростало, бізнес ставав основою європейської економіки. У революційну та післяреволюційну епохи парламент став замість короля представником народного суверенітету (верховної влади). У парламентській державі дуже велика роль виборних посадових осіб: президента, прем´єр-міністра, депутатів, суддів. Поділ виконавчої (уряд), законодавчої (парламент) і судової влади дав змогу узгоджувати інтереси окремих соціальних груп та краще контролювати державний апарат, що надзвичайно ускладнився.

Виборність багатьох, у тому числі й вищих чиновників призвела до створення партій і суспільних організацій (наприклад професіональних спілок). На їхню підтримку кандидат міг розраховувати за умови реалізації їхніх програм. Партії, профспілки та інші громадські організації утворили сферу «громадянського суспільства», яке було відносно незалежним від держави. Тут формувалися політичні рішення й політична лінія. На кінець XIX ст. класовий характер багатьох партій став слабшим, остаточно склалася двопартійна система, що гарантувала мирний перехід влади до опозиції.

Для Нового часу була типова національна держава, що об´єднувала більшу частину певної нації і захищала її національні інтереси. Зіткнення цих інтересів часто призводило до воєн; крім того, деякі держави (особливо Франція) прагнули гегемонії в Європі. Деякі держави провадили активну колоніальну політику, створювали величезні колоніальні імперії, наприклад Британську. Відображенням цих процесів стали ідеї націоналізму, національної зверхності і зверхності європейських «цивілізованих» народів над неєвропейськими «нецивілізованими».