Всесвітня історія: Навчальний посібник

2.2. Міжнародні відносини у 1918-1939 pp.

Утворення Версальсько-Вашингтонської системи. У результаті Першої світової війни на світовій арені відбулися значні зміни. З одного боку перестала існувати Німецька імперія як держава сві­тового рангу, з іншого США активно взяли курс на посилення свого впливу на світову економіку і політику. За період війни США не лише розрахувалися із заборгованістю іншим країнам, а й пере­творилися на світового кредитора — лише європейським держа­вам США надали 10 млрд доларів. Американські пропозиції про «свободу морів і торгівлі», врегулювання колоніальних питань мали на меті не допустити посилення влади Англії, Франції і Япо­нії. Одночасно США намагалися зберегти сильну Німеччину на противагу Великобританії та Франції. Вони апелювали до світової громадськості, намагаючись провести відповідні рішення через Лігу Націй. Проте Англія і Франція виступили єдиним фронтом проти спроб США встановити новий світовий порядок.

Великобританія вийшла з війни в ореолі слави держави-переможниці. Однак її економіка, на відміну від американської, пере­живала депресію. Незважаючи на це, стратегічні позиції Англії залишилися могутніми, як ніколи у XX ст. Німеччина вже не була для неї конкурентом на світових ринках і на морях. Великобрита­нія прагнула закріпити за собою договірними відносинами все, що вже фактично мала: німецькі колонії в Африці, турецькі воло­діння на Близькому Сході, гегемонію в Європі.

Франція в економічному плані також знаходилася у склад­ному становищі. Значна частина країни була розорена, однак її військова могутність значно зміцніла. Французька армія, що винесла на собі основний тягар війни на Західному фронті, не поспішала демобілізуватися. У Парижі прагнули розділити Німеч­чину на ряд невеликих держав, розширити кордони в Європі, захопити частину німецьких і турецьких колоній, отримати понад 50% репарацій від Німеччини.

Італія та Японія, які в ході війни не відігравали помітної ролі, тепер теж виступили з претензіям на низку територій. Італія дома­галася закріплення за собою територій на Балканах; Японія вима­гала передачі їй німецьких володінь у Китаї і на Тихому океані.

Питання післявоєнного устрою вирішувалися в умовах гострого суперництва між державами-переможницями. Щоб уре­гулювати розбіжності, у Парижі 18 січня 1919 р. була скликана мирна конференція. У її роботі взяли участь більше 1000 делега­тів з 27 держав, які воювали на боці Антанти. Уряди переможених країн та охоплена громадянською війною Радянська Росія не були допущені до роботи в конференції. Працювали такі органи конфе­ренції як Рада десяти (голови держав та міністри закордонних справ Великобританії, Франції, США, Італії, Японії). На Раді існу­вала ще так звана «Велика четвірка» у складі британського прем´єр-міністра Д. Ллойд- Джорджа, американського президента В. Вільсона, французького прем´єр-міністра Ж. Клемансо, італій­ського прем´єр-міністра В. Орландо. Саме на засіданнях цих орга­нів, без присутності журналістів і стенографів, вирішувалися умови післявоєнного врегулювання. Міжнародні угоди, укладені на Паризькій мирній конференції, прийнято називати «Версальською системою».

28 червня 1919 р. після тривалих дискусій конференція ухва­лила Версальський мирний договір з Німеччиною. Він містив 15 розділів (440 статей). Це був головний документ післявоєнного врегулювання. За умовами Версальського договору Франції повер­талися Ельзас і Лотарингія, Данії — Північний Шлезвіг-Гольштейн, Бельгії — округи Ейпен, Мальмеді та Морене. Польща отримувала райони Померанії, частину Верхньої Сілезії, Познань, частину Східної Пруссії та інше. Німеччина відмовилася від прав на Мемель (Клайпеду), яка в 1923 р. передавалася Литві, та від Данцига (Гданська), який оголошувався «вільним містом» під егі­дою Ліги Націй. Ліга Націй встановила своє управління Саарською областю, саарські вугільні підприємства продавалися Франції. Лівий берег р. Рейну та смуга територій на правому березі до 50 км вглиб ставали демілітаризованою зоною. Німеччина позбавлялася всіх своїх колоній, а також прав і привілеїв у Китаї. У Німеччині скасовувалася загальна військова повинність, чисельність найма­ної армії обмежувалася 100 тис. чоловік. Вводилася заборона на такі види озброєнь як танки, військова авіація, важка артилерія, підводні човни. Німеччина та її союзники були оголошені відпові­дальними за розв´язання світової війни і завдані нею збитки. На них були накладені репарації для відшкодування всіх витрат, завданих союзникам.

Конференція не змогла вирішити питання репарацій. Франція вимагала таку суму репарацій від Німеччини, яку Великобританія і США вважали надмірною. Після тривалих дискусій вирішення цього питання було доручене особливій репараційній комісії. Сума репарацій буде встановлена пізніше на Лондонській конференції 1921 р. і становитиме 132 млрд золотих марок.

Складовою частиною Версальської системи стало прийняття Статуту Ліги Націй — міжнародної організації, метою діяльності якої був розвиток співробітництва між народами і гарантування миру та безпеки. Проголошувалася відмова від війни, встановлю­валося визначення агресора і його жертви, передбачалися санкції до агресора та інше. Статут підписали 44 держави. Керівними органами Ліги були Асамблея, Рада та Постійний секретаріат на чолі з генеральним секретарем Ліги Націй. Спочатку Рада Ліги Націй складалася з 4-х постійних членів (Великобританія, Фран­ція, Італія, Японія) та 4-х непостійних, що обиралися на певний термін. Усі ухвали Асамблеї і Ради Ліги Націй могли бути прийняті лише одноголосно. У структурі Ліги Націй були міжнародні орга­нізації, різні комісії тощо. Штаб-квартира Ліги Націй розміщува­лася в Женеві (Швейцарія).

Чільне місце в роботі конференції посідали питання, пов´язані з проблемами колишньої Російської імперії. У день відкриття Паризької конференції був ухвалений документ «Про необхідність інтервенції союзників у Росію».

У цілому ж Паризька конференція, робота якої тривала до 21 січня 1920 р. завершилася на користь Великобританії та Франції і не виправдала сподівань США на утвердження свого лідерства у міжнародних справах. Сенат США в листопаді 1919 р. відмовився від ратифікації Версальського договору і контроль над Лігою Націй, ініціатором заснування якої були США, тепер нале­жав Великобританії і Франції.

Версальський мирний договір зафіксував післявоєнне розста-шування сил у світі та заклав основи післявоєнної системи мир­ного регулювання.

Крім договору з Німеччиною упродовж 1919-1920 pp. були під­писані мирні договори з її союзниками.

10 вересня 1919 р. було підписано Сен-Жерменський договір з Австрією, в якому був зафіксований розпад Австро-Угореької монархії та утворення нових держав: Чехословаччини, Польщі, Югославії, Австрії та Угорщини. Цей договір заклав основи неза­лежності Австрії, заборонивши «аншлюс» (приєднання) до Німеч­чини, вводилися обмеження на армію (ЗО тис. осіб), флот переда­вався союзникам і накладалися зобов´язання по сплаті репарацій. З провідної сили в колишній монархії Австрія перетворилася в невелику республіку, охоплену економічною розрухою.

27 листопада 1919 р. в м. Нейї було підписано договір з Болга­рією. Вона втрачала частину території на користь Югославії та Румунії, Західна Фракія передавалася Греції, що позбавляло Бол­гарію виходу до Егейського моря. Чисельність болгарської армії встановлювалась у 20 тис. осіб. Накладалися репарації, еконо­мічні та військові санкції.

4 червня 1920 р. був укладений Тріанонський договір з Угор­щиною, її територія скорочувалася втричі, великі території пере­давалися Югославії, Румунії, Чехословаччині. Заборонялась вій­ськова повинність, чисельність її армії обмежувалась 35 тис. чоловік. На Угорщину були накладені репараційні виплати на користь союзників.

10 серпня 1920 р. султанський уряд Туреччини підписав Севр­ський мирний договір. Він оформив розділ Османської імперії. Туреччина втратила 80% довоєнних володінь — Палестину, Ірак, Сирію, Ліван, Трансйорданію та інші території, що перейшли під контроль Великобританії та Франції. Чорноморські протоки ого­лошувалися відкритими для всіх суден у будь-який час.Туреччина обмежувалася частиною півострова Мала Азія і смугою європей­ської території зі Стамбулом була перетворена на напівколонію.

Отже, система договорів, укладених протягом 1919-20 pp., закріпила нове розташування сил у повоєнному світі. Вона не могла бути стійкою і тривалою, оскільки санкціонувала нерівність у відносинах між «великою трійкою» та рештою держав-переможниць. Серед самої «великої трійки» існували численні супе­речності. Крім того, переможені держави були поставлені Версальською системою у принизливе становище, що сприяло відродженню у них реваншистських настроїв.

На початку 20-х pp. важливого значення набула також проб­лема сфер впливу в районі Тихого океану та Далекого Сходу. У період світової війни, доки інші великі держави були зайняті про­тиборством у Європі, Японія значно посилила свої позиції у Китаї. Після Паризької конференції США та Великобританія претенду­вали на встановлення «морської першості» і домагалися реаліза­ції принципу «відкритих дверей» і «рівних можливостей» у Китаї. їх стривожила активізація Японією гонки морських озброєнь і економічна експансія в Китаї.

З метою обмеження гонки морських озброєнь та врегулювання далекосхідних проблем 12 листопада 1921 р. у Вашингтоні почала роботу конференція за участю 9 держав (США, Великобританії, Франції, Італії, Японії, Бельгії, Голландії, Португалії, Китаю). На Вашингтонській конференції було підписано 3 угоди. 13 грудня 1921 р. США, Великобританія, Японія, Франція підписали «Трак­тат чотирьох держав», який гарантував його учасникам збере­ження влади над островами Тихого океану. 6 лютого 1922 р. був ухвалений «Трактат п´яти держав» (США, Великобританія, Япо­нія, Італія та Франція) про обмеження морських озброєнь. Між державами були встановлені пропорції у співвідношенні військо­во-морського флоту 5: 5: 3:1,75:1,75.Учасники пакту зобов´язува­лися не будувати лінкори тоннажністю більше 35 тис. тонн. Забо­ронялося створення нових військово-морських баз і посилювати берегову оборону, за винятком США і Великобританії.

Таким чином, Великобританія змушена була відмовитися від давнього принципу «морської першості» і визнала паритет свого військово-морського флоту з флотом США. Договір означав велику перемогу США в її боротьбі з Великобританією та Японією за пану­вання у Тихому океані. У Японії договір назвали «вашингтонською ганьбою», оскільки японці змушені були піти на істотні поступки.

Того ж дня (6 лютого) був підписаний «Трактат дев´яти держав», який проголошував принципи територіальної цілісності і сувере­нітету Китаю. Японія відмовлялася від монопольного становища в Китаї і зобов´язувалася повернути йому колишні німецькі конце­сії в Шаньдуні, а також вивести звідти свої війська.

У результаті укладання цих трактатів Версальська система повоєнного врегулювання була доповнена розв´язанням далеко­східних проблем. Однак на Вашингтонській конференції разом з тим був покладений початок перегляду домовленостей, укладених у Версалі. США отримали важливу перемогу: реалізували прин­цип «свободи морів», потіснили Великобританію у традиційних сферах впливу, дістали визнання свого паритету у ВМФ, утвер­дили принцип «рівних можливостей» у Китаї. Японія змушена була поступитися перед такими могутніми суперниками, проте вона зберегла досить сильні позиції на Далекому Сході й Тихому океані, і не відмовилася від своїх претензій на панування в Азії. її політика жорсткого протистояння англо-американським інтере­сам у цьому регіоні призведе до військових конфліктів.

Версальсько-Вашингтонська система мирних договорів була лише тимчасовим компромісом між великими державами, не була життєздатною і породила нові протиріччя між переможницями і переможеними.

Міжнародні відносини в 20-х pp. На початку 20-х pp. проти­річчя між європейськими державами загострилися, що привело до створення новихвоєнно-політичних союзів. У 1922 р. з ініціа­тиви Франції була організована Мала Антанта у складі Румунії, Чехословаччини та Югославії, яка повинна була не допустити перегляду результатів Першої світової війни.

Складною була проблема виплати репарацій Німеччиною. Лондонська конференція в 1921 р. встановила суму виплат у 132 млрд золотих марок. Проте Німеччина переживала глибоку економічну кризу і не могла проводити виплату репарацій. У від­повідь на це Франція і Бельгія в січні 1923 р. ввели свої війська в Рурську область, що викликало гостру міжнародну кризу. У кон­флікт втрутилися Великобританія та США, які не бажали поси­лення Франції в Європі і примусили її піти на поступки в репара­ційному питанні. У 1924 р. Лондонська конференція прийняла «план Дауеса», який передбачав надання Німеччині великих позик переважно американських) для стабілізації економічного стано­вища. Франція погодилася з цим планом і евакуювала свої війська з Руру. Після 1929 р. план Дауеса був замінений планом О. Юнга, який суттєво знизив обсяг щорічних виплат і скасував певні фінансові обмеження. Цей план діяв лише два роки. В умовах сві­тової економічної кризи Німеччина знову підняла питання про припинення виплат. На Лондонській конференції в 1932 р. Німеч­чина фактично була звільнена від сплати репарацій, що означало провал одного з важливих положень Версальського договору.

Для розроблення проблеми господарського відновлення Цен­тральної та Південно-Східної Європи у січні 1922 р. Верховна рада Антанти у Каннах ухвалила рішення про скликання міжна­родної конференції з запрошенням Радянської Росії.

Конференція відкрилася 10 квітня 1922 р. У її роботі брали участь 29 держав. Радянська делегація вже на початку висунула широку програму врегулювання європейських проблем в еконо­мічній галузі, пропозиції по скороченню озброєнь. Західні дер­жави звернулися до делегації з вимогою визнання всіх фінансо­вих зобов´язань царського і Тимчасового урядів, повернення націоналізованих підприємств та скасування монополії зовніш­ньої торгівлі.

У відповідь радянські експерти підготували контрпретензії — компенсувати збитки і втрати в результаті іноземної інтер­венції 1918-1920 pp. (царські борги становили 18,5 млрд золотих карбованців, інтервенція та блокада завдали Радянській Росії, за підрахунками експертів, збитків на 39 млрд золотих карбованців). Після цього переговори зайшли у безвихідь.

У цих умовах 16 квітня 1922 р. в Раппало, поблизу Генуї, було укладено договір між Німеччиною та РРФСР, що привів до норма­лізації відносин між обома країнами і встановлення тісного спів­робітництва. Англія та Франція відразу ж після цього направили Німеччині ноти з вимогою розірвати Раппалський договір. Пере­конавшись у безперспективності політики тиску на Радянську Росію, західні держави ухвалили перенести розгляд невирішених у Генуї питань на Гаазьку конференцію, що відбулася в червні-липні 1922 р. Однак і в Гаазі виникла та ж сама ситуація.

Незважаючи на відсутність конкретних результатів, кон­ференція все ж мала важливе значення. Уперше за столом переговорів більшовики і західні країни розпочали розгляд спір­них питань. У Генуї почався шлях до нормалізації двосторонніх відносин між Радянською Росією та великими європейськими державами.

Восени 1922 р. була скликана конференція в Лозанні (Швейца­рія) для укладання нового мирного договору з Туреччиною та регулювання режиму чорноморських проток. Великобританія за підтримки Франції та Італії домоглася збереження над протоками міжнародного контролю і відкриття для воєнних кораблів усіх держав. Туреччина добилася повернення деяких територій, лікві­дації режиму капітуляцій та фінансового контролю. Лозаннська конвенція не була ратифікована СРСР.

У середині 20-х pp. знову постала проблема європейської без­пеки. Франція прагнула забезпечити собі домінуючу роль у Європі. Для цього створювалися військові союзи, розроблялися заходи щодо об´єднання Європи (у пан-Європу) та обмеження озброєнь. Великобританія прагнула протиставити Німеччину Франції, зро­бивши її повноправним членом Ліги Націй, та гарантувати непо­рушність кордонів Німеччини з Францією та Бельгією. На конфе­ренції в Локарно (Швейцарія) в жовтні 1925 р. був прийнятий Рейнський гарантійний пакт, який забезпечував недоторканість кордонів між Німеччиною, Францією та Бельгією. Головним гарантом угоди стали Великобританія та Італія. Франція підпи­сала договори з Польщею і Чехословаччиною про допомогу їм у разі нападу Німеччини. Безпека східних кордонів Німеччини не була гарантована, що створювало проблеми у відносинах між нею і східноєвропейськими державами. Конференція засвідчила, що Німеччина досягла рівноправності у відносинах з іншими євро­пейськими країнам та зробила перший крок на шляху до ревізії Версальського договору.

Активна дипломатична співпраця європейських держав у 20-х pp. XX ст. не внесла стабільності у міжнародні відносини. Великі держави через постійну конкуренцію не бажали поступа­тися політичними, економічними та ідеологічними амбіціями. Важливе значення для поліпшення відносин між СРСР і вели­кими європейськими державами мав багатосторонній пакт Бріана-Келлога (27 серпня 1928 р.). Пакт засуджував війну як засіб вирішення міжнародних конфліктів, містив зобов´язання про відмову від війни як знаряддя національної політики, вимагав вирішити всі конфлікти мирними засобами.

Міжнародні відносини в 30-х pp. Версальсько-Вашингтонська система договорів мала на меті встановлення таких норм міжна­родного життя, що гарантували б вирішення конфліктів без засто­сування сили. Проте збалансувати інтереси учасників, забезпе­чити мир і міжнародну безпеку вона не змогла. Уже на початку 20-х pp. гострі суперечності між європейськими державами почали її розхитувати, а згодом складові частини Версальського договору перестали діяти або були скасовані.

На початку 30-х pp. розпочинається різке посилення напруже­ності в міжнародних відносинах, пов´язане з агресивними діями Японії в Китаї, гострим протистоянням у Європі між Німеччиною та Італією, з одного боку, і Францією та Великобританією — з іншого. Усе більш інтенсивною і небезпечною ставала гонка озбро­єнь, загрожуючи перерости у збройний конфлікт. Версальсько-Вашингтонська система безпеки фактично розпалася. Керів­ництво Ліги Націй намагалося вирішити проблеми шляхами укладання нових договорів і угод.

2 лютого 1932 р. у Женеві розпочала роботу Міжнародна кон­ференція з питань роззброєння, у якій взяли участь 57 держав. На
засіданнях точилися суперечки, зумовлені різними підходами до
проблеми. Держави займались переважно пропагандою власних
поглядів на роззброєння, а не пошуком можливостей для укла­дання відповідних договорів. У 1933 р. німецька делегація зали­шила конференцію й оголосила про вихід з Ліги Націй. Конфе­ренція припинила свою роботу в 1934 р., не прийнявши жодного рішення.

Усе частіше Німеччина безкарно порушує умови Версаль­ського договору: у 1935 р. вводить загальну військову повинність, 7 березня 1936 р. вермахт вступає у демілітаризовану Рейнську зону. Створюються могутні військова авіація і флот.

3 жовтня 1935 р. італійські війська напали на Ефіопію. Санк­ції, вжиті Лігою Націй проти агресора, виявилися неефективними. Навесні 1936 р. уся Ефіопія була захоплена фашистами. У тому ж році Німеччина та Італія розпочали активно допомагати зако­лотникам в Іспанії, направляючи туди військові з´єднання «добро­вольців», авіацію і флот. Співробітництво Німеччини та Італії у допомозі заколоту Ф. Франко сприяло їх новому взаємному збли­женню. У жовтні 1936 р. у Берліні між Італією та Німеччиною було укладено договір, за яким учасники домовилися про розпо­діл сфер впливу на Балканах і в Дунайському басейні.

25 листопада 1936 р. Німеччина та Японія уклали так званий Антикомінтернівський пакт, в офіційній частині якого вказува­лося, що учасники будуть вести боротьбу проти Комінтерну в тіс­ному співробітництві і що в разі війни з СРСР однієї зі сторін інша буде займати доброзичливий нейтралітет. 6 листопада 1937 р. до Антикомінтернівського пакту приєдналася Італія. Пакт був направлений не тільки проти СРСР, а й проти Англії, Франції та СІЛА.

7 липня 1937 р. японські війська перейшли до широкомасш­табної агресії в Китаї. Вони захопили північні райони країни, зокрема Пекін, пізніше — значну частину центральних районів, зокрема й місто Шанхай.

12 березня 1938 р. німецька армія увірвалася до Австрії. Наступного дня було оголошено про «аншлюс» Австрії, тобто про приєднання її до Німеччини.

Правлячі кола Великобританії та Франції намагалися все новими і новими поступками агресорам відвернути загрозу війни і вирішити конфліктні ситуації мирними засобами. Однак чим більше було поступок, тим більше зростали й «апетити» агресорів.

Навесні 1938 р. Гітлер зажадав передати Німеччині Судетську область Чехословаччини, більшість населення якої становили німці. Коли Чехословаччина відхилила вимогу, німецькі війська стали зосереджуватися на її кордонах. У відповідь Чехословач­чина почала часткову мобілізацію.

Між Чехословаччиною, СРСР і Францією з травня 1935 р. існу­вав договір про взаємодопомогу, за яким Радянський Союз мав допомогти Чехословаччині лише у разі аналогічної допомоги з французького боку. Пізніше Радянський Союз заявив, що він зго­ден прийти на допомогу Чехословаччині навіть без Франції. Однак чехословацький уряд більші надії покладав на допомогу західних держав. Англія і Франція умовили Чехословаччину піти на поступки Гітлеру, обіцяючи дати їй гарантії недоторканості нових кордонів.

29-30 вересня 1938 р. у Мюнхені була укладена угода між Великобританією, Францією, Німеччиною та Італією про передачу Судетської області Німеччині. Мюнхенська угода сприяла подаль­шій ескалації фашистської агресії. У березні 1939 р. профашист­ські сили у Словаччині захопили владу і проголосили її незалеж­ною державою. 15 березня вся Чехія була окупована гітлерівською армією. 21 березня Німеччина звернулася до Польщі з вимогою передати їй місто Данциг (Гданськ). Одночасно фашистська армія окупувала литовську територію з містом Клайпеда (Мемель). У квітні італійські війська окупували Албанію.

Англія і Франція, стурбовані непередбаченим ними розвитком подій, виступили з заявою про гарантії допомоги низці європей­ських держав (Польща, Румунія, Бельгія, Голландія, Швейцарія та ін.).У середині квітня 1939 р. вони звернулися до Радянського Союзу з пропозицією надати аналогічні гарантії Польщі та Румунії. У від­повідь СРСР запропонував укласти пакт про взаємодопомогу між Англією, Францією і Радянським Союзом з одночасним наданням гарантій всім прикордонним з СРСР державам. Однак переговори, що почалися з цього питання, виявилися непростими через взаємну недовіру між учасниками і небажання сторін іти на компроміси.

Переговори відносно укладення тристороннього пакту тривали з 15 червня по 2 серпня і зайшли у безвихідь. Великобританія основне значення переговорів бачила для себе не в їхньому резуль­таті, а в їхньому використанні як засобу тиску на Німеччину.

Переговори військових делегацій щодо укладення військової конвенції також виявилися малоефективними. Не вирішеним залишалося питання про згоду Польщі на перебування на її тери­торії радянських військ у разі війни з Німеччиною.

Крім того, СРСР усе більше схилявся до союзу з Німеччиною. У середині серпня 1939 р. радянська дипломатія, все ще продов­жуючи переговори у Москві з англо-французькою стороною, всту­пає одночасно в контакт з Німеччиною. Гітлер, якому потрібно було забезпечити успіх запланованої на 1 вересня операції проти Польщі, пропонував терміново укласти пакт про ненапад. Одно­часно він обіцяв сприяти покращанню радянсько-японських від­носин, загострених у результаті конфлікту на р. Халхін-Гол.

20 серпня Гітлер знову звернувся до Сталіна, підкреслюючи, що готовий задовольнити ті вимоги, які висуне на переговорах радянська сторона. Після цього переговори з англійською і фран­цузькою делегацією були остаточно перервані.

23 серпня нарком іноземних справ В. Молотов та міністр іно­земних справ Німеччини І. Ріббентроп підписали пакт про нена­пад строком на 10 років. У секретній частині договору йшлося про розподіл сфер впливу СРСР і Німеччини між Балтійським та Чор­ним морями.

До радянської сфери належали Фінляндія, Естонія, Латвія, Західні Україна і Білорусія, що входили на той час до складу Польської держави, а також Бессарабія, котра належала Румунії. Отже, в результаті підписання договору Гітлер досяг бажаного результату і забезпечив підтримку загарбання фашистськими військами Польщі з боку Радянського Союзу. У перспективі дого­вір також гарантував Німеччині надійний тил на сході для здій­снення наступальних операцій у Західній Європі.

Мюнхенський договір і пакт Молотова-Ріббентропа були лан­ками одного ланцюга, який відкрив фашистам можливість безпере­шкодно розв´язати агресію і втягнути людство у Другу світову війну.