2.6. Країни Азії: Китай та Індія

Китайу 20-30-хpp. XXст.

Формально Китай був незалежною державою. Насправді ж на межі ХІХ-ХХ ст. країну було поділено на сфери впливу багатьох держав (Великобританії, Німеччини, США, Росії та Японії). У Китаї існували так звані «відкриті порти», в яких іноземці користувалися правом екстериторіальності — непідпорядкованості китайським законам. На Паризькій мирній конференції держави-переможниці, скориставшись політичною роздробленістю Китаю, передали Японії колишні німецькі володіння в провінції Шаньдун. Це викликало масове невдоволення в Китаї, що вилилось у вибух патріотичних антияпонських виступів пекінських студентів («Рух 4 травня»). Цей рух охопив різні верстви населення і ознаменував новий етап національно-визвольної боротьби проти напівколоніального становища країни.

Піднесення національно-визвольного руху сприяло створенню єдиного антиімперіалістичного фронту. Найвпливовішою політичною партією Китаю була Національна народна партія (Гоміндан), яку очолив Сунь Ятсен. Центром революційної боротьби став Гуанчжоу на півдні Китаю, де існував республіканський уряд. У 1923 р. Комуністична партія Китаю (КПК) вступила до Гоміндану.

У 1924 р. І з´їзд Гоміндану проголосив політику єдиного фронту національно-революційних сил і прийняв маніфест, який по-новому трактував «три народних принципи», проголошених Сунь Ятсеном: націоналізм (боротьба за визволення Китаю і рівноправність всіх народів); народовладдя (боротьба за демократичну республіку, в якій влада належатиме народу); народне багатство (рівність економічних і політичних прав, обмеження великого капіталу). Для створення Національно-революційної армії (НРА) Сунь Ятсен звернувся за допомогою до СРСР. Упродовж 1924-1927 pp. Гоміндан і КПК спільно вели боротьбу проти урядів Пекіна і північних провінцій.

У 1925 р. революція в Китаї набула загальнонаціонального характеру. ЗО травня 1925 р. у Шанхаї англійська поліція розстріляла демонстрацію, що спричинило масовий вибух обурення. Основним завданням революції було відновлення суверенітету Китаю та політичного об´єднання держави. Після смерті Сунь Ятсена (1925 р.) гомінданівський уряд у Гуанчжоу очолив Ван Цзівей, який розпочав боротьбу за об´єднання країни.

Після II з´їзду Гоміндану у березні 1926 р. головнокомандувач збройними силами Чан Кайші здійснив військовий переворот. Він позбавив комуністів керівних посад у партії і 9 липня 1926 р. розпочав похід на Північ, щоб об´єднати Китай і створити демократичну республіку. Це була революційно-визвольна війна проти іноземних загарбників, яку підтримувало населення. Національному урядові вдалося взяти під контроль сім провінцій з населенням 150 млн осіб.

Проте у 1927 р. в єдиному антиімперіалістичному фронті стався розкол. Чан Кайші створив у Нанкіні власний уряд, підтвердив вірність трьом принципам Сунь Ятсена, засудив іноземне втручання у внутрішні справи Китаю і закликав до розриву з комуністами. Влада перейшла до рук національних буржуазних кіл, військових та інтелігенції, що відображали інтереси національно-демократичних сил. Поступово владу Національного уряду визнали всі політичні сили, крім комуністів, які розпочали власну революційну боротьбу.

Протистояння Гоміндану і КПК переросло у громадянську війну, що охопила Північний і Центральний Китай. Для Чан Кайші та Гоміндану революція скінчилася і він прагнув до соціально-економічних реформ, які б модернізували Китай. Комуністи закликали народ до продовження революції, встановлення диктатури пролетаріату, радянської влади, аграрної реформи тощо.

У внутрішній політиці уряд Чан Кайші сприяв розвитку державного сектора економіки, запровадив планування економічного розвитку, контроль над системою фінансів. Було здійснено ряд заходів соціального характеру — створено систему профспілок, прийнято закон про працю, мінімальну заробітну плату тощо. Щоб досягти реальних результатів, Чан Кайші посилив диктаторські елементи влади.

У 30-х pp. гомінданівський режим виявися неспроможним продовжувати проголошені реформи. Державна влада та партійне керівництво переживали глибоку кризу. Упродовж 1930-1933 pp. уряд вів боротьбу проти комуністичної Червоної армії та селянських бунтів на півдні та півночі країни. Комуністи зазнали поразки і змушені були відступити в північно-західні провінції Китаю. У 1935 р. КПК очолив Мао Цзедун. Значно погіршилося зовнішньополітичне становище Китаю внаслідок захоплення Японією Маньчжурії в 1931 р.

Необхідність організації опору японській агресії зумовила в 1935 р. початок переговорів Чан Кайші з СРСР про надання військової і фінансової допомоги. Після початку Японією в липні 1937 р. війни проти Китаю, Гоміндан і КПК об´єднали свої зусилля, створивши єдиний антияпонський фронт. Упродовж 1937-1938 pp. ним було проведено низку заходів мобілізації для боротьби з Японією. З початком Другої світової війни ситуація докорінно зміниться — Китай знову буде розколотий громадянською війною.

Індіяв 20-30-хpp. XXст.

У роки Першої світової війни британський колоніальний уряд обіцяв надати Індії самоуправління. Проте упродовж 1918-1921 pp. він провів низку реформ, спрямованих на зміцнення колоніального стану Індії. Це викликало гостре невдоволення, що переросло у відкритий бунт. Антиколоніальну боротьбу очолив Індійський національний конгрес (ІНК), який закликав індійський народ уникати насильницьких форм боротьби. Ідеологом цієї партії став Махатма Ганді. Він розумів, що успіх антиколоніального руху можливий лише за умови його масовості. Вищою метою суспільного розвитку М. Ганді вважав сарводайю — суспільство загального благоденства, яке досягається шляхом ненасильницької боротьби і моральним переконанням. Прихильники гандізму не сприймали європейської цивілізації, виступали проти ринкових відносин. Гандізм базувався на національних, культурних, історичних та релігійних традиціях, відкидав нерівність і кастовий поділ. Ганді зумів об´єднати всі соціальні рухи і верстви індійського суспільства в антиколоніальній боротьбі.

Ситуація в Індії загострилася в 1919 р. після прийняття парламентом Великобританії «Закону про управління Індією», який розпалював ворожнечу між індусами і мусульманами та закону проти «антиурядової діяльності». У квітні 1919 р. у Пенджабі англійські колонізатори розстріляли демонстрацію — загинуло близько 1000 осіб. Кривава розправа викликала протести по всій країні. Ганді закликав до харталу — припинення будь-якої ділової активності, бойкоту всього англійського. Всеіндійська кампанія громадської непокори відбувалася під гаслом незалежності і тривала до 1922 р. ІНК перетворилася на масову політичну партію, що нараховувала 10 млн осіб.

Колоніальна адміністрація провела масові репресії, розпалювала індусько-мусульманську ворожнечу, яка відволікала населення від політичної боротьби і послаблювала національно-визвольний рух.Чисельність ІНК скоротилася, в ньому утворилося три угруповання.

У другій половині 20-х pp. відбувається нове піднесення національно-визвольного руху, з´являються нові політичні партії, що відстоювали інтереси народних мас.У 1928 р. ІНК схвалив проект конституції, яка передбачала надання Індії статусу домініона, введення загального виборчого права тощо. Ліве крило конгресу виступало за незалежність і почало створювати Всеіндійську лігу на чолі з Джавахарлалом Неру.У 1929 р. сесія національного конгресу обрала головою партії лідера лівих сил Дж. Неру і проголосила головною метою конгресу боротьбу за повну незалежність шляхом кампанії громадянської непокори.

На початку 1930 p. M. Ганді опублікував 11 вимог, що передбачали зменшення податків, відміну монополій, скорочення військових видатків, звільнення політичних в´язнів тощо. Англійський уряд відмовився виконати ці вимоги. Тоді М. Ганді закликав до нової кампанії громадянської непокори, що розпочалася навесні 1930 р. Англійський уряд оголосив поза законом ІНК, заарештувавши 60 тис. учасників руху, в тому числі М. Ганді і Дж. Неру. Репресії викликали народні повстання у ряді міст.

У 1931 р. між англійським урядом і ІНК було укладено угоду про припинення кампанії непокори, урядових репресій і звільнення заарештованих. Лідери ІНК висунули вимогу надати Індії самоврядування і статус домініона, але ця вимога була відкинута. Нова акція непокори, організована Ганді в 1932 p., успіху не мала.

У 1935 р. англійський уряд затвердив акт про управління Індією («Рабська конституція»), що передбачав розширення участі індійців у виборах до місцевих законодавчих органів. На виборах до коаліційних законодавчих зборів у 1937 р. ІНК здобув перемогу — у 8 з 11 провінцій були створені конгресистські уряди.

Упродовж 1937-1939 pp. Індія була охоплена страйковим рухом, що мав економічний характер і селянськими виступами.

З початком Другої світової війни Індія стала воюючою країною. На початку 1940 р. Великобританія пообіцяла надати Індії статус домініона після закінчення війни.