3.5.1. СРСР у повоєнний період

При вивченні цієї теми слід звернути увагу на те, що відбудова народного господарства СРСР після війни здійснювалася в умовах панування командно-адміністративної економіки. Яскравим прикладом цього стала проведена у повоєнний час грошова реформа. Вона звелася, по суті, до примусового вилучення грошей у тих, хто якимось чином зміг накопичити значні суми. Заробітна плата і стипендії залишалися без змін. По банківських вкладах з 3 до 10 тис. карбованців було здійснено скорочення заощаджень на 1/3, а по вкладах більше 10 тис. — на 2/3. Найтяжчий удар наносився по тих, хто зберігав гроші поза державними ощадними закладами: їм обмін здійснювався у співвідношенні 1: 10.

Мобілізація ресурсів для відбудови важкої промисловості і посилення централізації дозволили за 3-4 роки відбудувати так звану групу «А». У 1948 р. в цілому за основними показниками цієї групи було досягнуто перевищення довоєнного рівня 1940 р.

СРСР у ході відбудови використовував також репарації та працю військовополонених німців та японців. Проте переважна частина цих джерел, так само як і капіталовкладень в цілому, використовувалися майже виключно для розвитку важкої промисловості. Лише 12% капіталовкладень виділялися у той час для легкої промисловості. Диспропорції в народному господарстві після відбудови тільки посилилися.

У роки війни і після неї у країні продовжувалися репресії. Керівництво боялося за міцність внутрішнього фронту, тому вдавалося до найбільш радикальних попереджувальних заходів. З перших же днів військових дій радянські громадяни, які мали радіоприймачі, повинні були здати їх органам влади. Під суд військового трибуналу віддавалися «поширювачі брехливих чуток, які викликають паніку серед населення». Усі, хто побував на окупованій території, проходили прискіпливу перевірку. Спеціальні права одержали «особливі відділи» НКВС.

У роки війни були проведені жорстокі каральні операції проти цілих народів. Ще на її початку була ліквідована Автономна республіка німців Поволжя. Через підозри, що загарбники одержать допомогу з боку місцевого населення, усіх громадян республіки (близько 300 тис. осіб) було вигнано зі своїх земель і вислано до різних областей Сибіру та Казахстану. Подібний захід, але на цей раз як покарання, був здійснений у грудні 1943 р. стосовно калмиків, які населяли південні степи в пониззі Волги і вздовж берегів Каспійського моря; дещо пізніше, у період між кінцем 1943 р. і весною 1944 р. — до деяких народів Північного Кавказу — карачаївців, чеченців, інгушів і балкарців (чисельністю від кількох десятків тисяч осіб до приблизно 400 тис. осіб чеченців); і нарешті, у травні-червні 1944 р. — до кримських татар. Усі ці народи були позбавлені своїх автономних прав. Покарання застосовувалося до всіх без винятку, навіть без спроби з´ясувати індивідуальну відповідальність. Названі народи були силою вивезені у малонаселені райони Сибіру і Середньої Азії, де їм довелося селитися розрізненими групами. Ця акція сталінізму стала відома громадськості лише у 1956 p., коли М.С. Хрущов сказав про це у своїй «секретній доповіді» на XX з´їзді КПРС. У ній, зокрема, він зазначив і таке: «Українці були позбавлені цієї участі тільки тому, що їх було занадто багато і не було місця, куди їх вислати».

Сталінське правління і його система організації суспільства вийшли з переможної війни зміцнілими. Минула слава Росії стала для Сталіна одним із доказів на користь спадкоємності його режиму по відношенню до старої Російської держави. Ідеологія і політична практика сталінізму набрала відкрито великоруських націоналістичних рис. Проголошувалося скрізь і всюди, що в економіці і політиці, філософії і науці саме російська думка має «всесвітньо-історичне значення». Російський народ, за словами Сталіна, «заслужив у цій війні загальне визнання як керівна сила Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни». Російський народ проголошувався як найбільш передовий за рівнем культури та економічного розвитку.

Улітку 1946 р., у момент загострення голоду, був розпочатий широкий наступ на автономію культурного життя і, особливо, проти національних культур. Проведення цієї кампанії пов´язано з іменем А. О. Жданова, вона увійшла в історію під назвою «жда-нівщина», хоча справжнім керівником і організатором її був Сталін. Сталінське керівництво боялося живої творчої думки. Першими об´єктами критики стала література, кіно, театр. Наступного року була проведена атака на філософському фронті, потім — економічному, мовознавчому, музичному. Природничим наукам великої шкоди завдала «перемога» Лисенка на «біологічному фронті». Посилилися репресії, особливо проти інтелігенції. Розгорнулася з новою силою антисемітська кампанія. Найбільш відомі сталінські акції цього часу — «ленінградська справа» і «справа лікарів».

«Ленінградська справа» була організована проти відомих партійних і державних діячів, які висувалися на керівні посади з Ленінградської парторганізації. Приводом до початку справи послужив анонімний лист, що звинувачував ленінградських парт-працівників у фальсифікації результатів виборів на партійній конференції. Однак справжньою причиною фабрикації «ленінградської справи» було прагнення Сталіна розправитися з тими силами в партії і державі, які могли виступити проти диктатури. Адже в роки війни, особливо в дні блокади, в Ленінграді виросла плеяда працівників, які могли самостійно приймати відповідальні рішення, мали неабиякий авторитет та організаторські здібності.

У 1949 р. були заарештовані секретар ЦК ВКП (б) О. Кузнецов, Голова Ради міністрів РРФСР І. Родіонов, Голова Держплану СРСР М. Вознесенський, перший секретар Ленінградського обкому П. Попков та інші. Після їхнього розстрілу було репресовано ще більше 200 партійних і державних працівників Ленінграду.

«Справа лікарів» була організована на початку 1953 р. у зв´язку зі звинуваченням кремлівських медиків у поганому лікуванні керівників партії і держави. Більшість лікарів були євреями, тому справа мала антисемітську спрямованість. Дехто з дослідників вважає, що вона мала завдати удару по Л. Берії, тому що відразу після смерті Сталіна, що врятувала їх від розправи, вони були звільнені. Отже, репресивна машина продовжувала працювати в безперервному режимі до 1953 р.