ВСТУП
Феномен етносу з давніх часів цікавить і хвилює людство своєю різноманітністю і загадковістю. Етноси формувалися в різні часи, на різних територіях, зі своїми власними характерами, зовнішнім виглядом (антропологією), спільністю мовних, культурних, релігійних особливостей.
Історичними типами етносів прийнято вважати: рід, плем´я (первісна доба), народність (рабовласницька й феодальна доба), нація (капіталістична або соціалістична доба). Етноси перебувають на різних стадіях свого розвитку. Характерно, що й нині існують плем´яні етноспільноти, наприклад, австралійські аборигени, бушмени.
Найдавнішим етносом Європи були вже племена трипільської цивілізації, які з другої половини VI тис. до н. ч. мали, на думку мовознавців, спільні мовні особливості і самоусвідомлення своєї етнічної тотожності. Особливо інтенсивно відбувалося формування етносів, так званої "арійської доби", коли у ІІ тис. до н. ч. постали всі індоєвропейські народи, відомі й до сьогодні.
Визначну роль в етнічних процесах на теренах Європи відіграли племена кімерійців і скіфів, які рухалися зі сходу, і племена кельтів, які рухалися із заходу. Так, у період залізного віку, як свідчать археологічні знахідки в Альфельді (сучасна Угорщина), у І тис. до н. ч. жили кімерійці. Їхнє переселення з Північного Причорномор´я датують приблизно 775-725 р. до н. ч. Друга частина кімерійців досягла Карпато-Дунайського басейну, а решта пішла в Малу Азію.
Про те, що кінний народ кімерійців заселяв значні простори Східної й Центральної Європи, свідчать археологічні знахідки (кінська збруя, бронзові казани, зброя, мечі й кинджали), що мають виразно кімерійський тип. Кімерійська культура на теренах України датується ІХ - VІ ст. до н. ч., а в Середньому Подунав´ї вона мирно співіснувала з фракійською, тому цілий період 750 - 550 рр. до н. ч. в науці прийнято називати фрако-кімерійським.
Спільним корінням всього слов´янства можемо вважати Тшинецько-Комарівську культуру. Вірогідно саме у фрако-кімерійський період почалося поступове розмежування західних і східних слов´ян. Лужицькі племена західних слов´ян почали активно взаємодіяти з ілірійцями та кельтами, а Чорноліські племена східних слов´ян - з кімерійцями та скіфами, яких вважають іраномовними (М. Брайчевський заперечує іраномовність скіфів, вказуючи, що їхня мова могла мати як іранські, так і слов´янські, й фракійські, й балтійські мовні риси: Вступ до історичної науки, ст. 160).
VІІІ - VІ ст. до н. ч. у Середньому Подунав´ї та Адріатичному узбережжі Далмації формувався ілірійський етнос (залізний вік), культура якого виявлена вперше в Гальштаті (Австрія, на південь від Зальцбурга). Прабатьківщина ілірійців - це території сучасних Австрії, Югославії, частково Чехії й Словаччини.
В VІ ст. до н. ч. території сучасних України, Угорщини й Болгарії заселяли скіфи. Їхні пам´ятки, крім України, знайдені ще в Альфельді, Тапіоселі, Сенешвекергузі та ін. В басейні річки Тиси розкопані чисельні скіфські кургани. В історії згаданих країн цей період, як і в Україні, носить назву скіфського періоду. Тут знайдені предмети скіфського стилю: стріли, мечі, прикраси, дзеркала а також поховання коня. Скіфи панували над місцевим населенням до ІІІ ст. до н. ч., поки не з´явилися кельти. В історичній науці вважається, що в етнічному плані Східна Угорщина, Південна Словаччина, Трансільванія в період VІ-ІІІ ст. до н. ч. становили єдиний етнокультурний регіон.
З VI до ІІІ ст. до н. ч. кельти захопили області сучасних Франції, Північної Італії, Чехії, Південної Німеччини, Австрії, Угорщини, Трансільванії, Болгарії, Паннонський півострів, Британію. В 387 р. до н. ч. кельти напали на Рим.
В 385 - 355 р. до н. ч. вони з´явилися на Дунаї. Кельти намагалися витіснити місцеве населення ілірійців і фракійців.
В V - І ст. до н. ч. виникли союзи племен, що передували державним утворенням: фракійців, ілірійців, дако-гетів і кельтів.
Етнічна карта Європи в V ст. до н. ч. вже була в основному визначена:
1) Середземномор´я, Південні Балкани, Егейський регіон займали грецький та італійський етноси.
2) Південно-Східні області Європи - ілірійські та фракійські племена.
3) Північно-Західна і Центральна Європа була заселена кельтськими, ілірійськими й германськими племенами.
4) Північно-Східні області Європи належали скіфським і сарматським племенам.
В ІІІ ст. до н. ч., пройшовши через дунайські країни, кельти вторглися в Македонію й Грецію, де в 279 р. до н. ч. зруйнували величний храм Аполона в Дельфах. Одне з кельтських племен, так звані скордиски, зупинились в нижній течії річки Сави (притоці Дунаю) і підкорили ілірійські й фракійські племена. Однак, їхнє панування тривало недовго. Вже у 141 р. Рим заснував свою провінцію в Македонії і скордиски стали їхніми запеклими ворогами аж до 88 р. до н. ч., поки їх не розбив Сципіон Азиаген. Так скінчилася гегемонія скордисків у Подунав´ї.
Рим також здійснив ряд походів проти кельтів, після чого вони зникли як політичні єдності, перетворившись з воїнів на мирних землеробів. Вони створили міста з ремісницькими центрами, навіть певний час чеканили свою власну монету. На початку нашої ери кельти як політичне утворення залишилися тільки в Галатії (у Малій Азії), а всі інші землі, зайняті колись кельтами, перетворилися на римські провінції.
Така, в загальних рисах, етнічна історія народів Європи до початку нового часу. Кожна нова доба приносить свої здобутки і свої втрати. Переважна більшість народів цієї "перехідної" доби поступово втрачала свої етнічні духовні здобутки, втягуючись у круговерть глобальних процесів, що насувалися зі сходу. Витворення штучних релігійних систем відриву людини від природи спричинилося до появи трьох світових релігій - буддизму, християнства й ісламу, які загальмували духовний поступ людства і на довгі тисячоліття позбавили народи їхнього природнього етнічного імунітету.
Наприклад, християнство, проголосивши постулат про те, що для Бога "нема ні елліна, ні скіфа", так і не змогло досягти рівності й братерства між народами. Навпаки, протягом двох тисячоліть свого існування воно було підбурювачем безлічі війн і цілковитого винищення багатьох народів. Жертвами християнського терору стало й кілька слов´янських народів, які зникли внаслідок війн та агресивних "христових походів", які посилили асимілятивні процеси у Північно-Західній Європі.
Довгий час історична наука, перебуваючи в шорах християнської ідеології, не наважувалась подивитися правді в очі. Сьогодні етнологія виходить із зачарованого кола хибних "інтернаціональних" ідеологем на широкі простори етнічного ренесансу. Для всіх народів настав сприятливий час відновити втрачений зв´язок зі своїм етнічним корінням. Україна не є винятком серед народів Європи, вона вже включилася в цей процес національного відродження, і не розуміти цього сьогодні - значить безнадійно відставати від суспільного поступу. Досі є люди, які намагаються всіляко гальмувати цей природній процес відродження націй, підбурюючи несвідомі маси до протесту проти мовної політики держави (наприклад, розмови про "насильницьку українізацію"). Однак такі випади є лише поодинокими рецидивами шовіністичної хвороби зросійщеного суспільства. Ці явища з часом будуть подолані. Українська держава має всі можливості для успішного вирішення проблем міжнаціонального спілкування.
Всі аспекти етнокультурної історії вивчає етнологія - сьогодні ще відносно молода наука. Знати етнічну історію та етнічну культуру народів, значить бути культурною людиною. Однак, завжди слід пам´ятати, що не можна бути по-справжньому культурною людиною без знання своєї рідної мови, історії, культури. Саме тому в цій праці різноманітні етнокультурні процеси розглядаються через призму українського народного світогляду та звичаєвості, бо відбувалися вони на теренах нашої Батьківщини і залишили глибокий слід у нашій культурі.
