2. Проблема класифікації релігій та поняття етнічної релігії

Релігії прийнято поділяти за кількістю Богів на багатобожні й однобожні, хоча така класифікація не досить правильна, ось чому.

1. Політеїзм (від грецького polis - багато, Теоs - Бог, дослівно "храм усім Богам") - релігійна система, яка не обов´язково означає якусь певну кількість Богів, а переважно має філософське вчення про багатопроявність Божественної істоти, кожен вияв якої має окремі імена (Сварог, Перун, Світовид, Дажбог, Лада і т. д.). Часто до цих теонімів (імен Бога) додаються ще й його епітети (як приміром: Перун Вогнекудрий, Сварог Всевишній, Всюдисущий, Могутній, Мати Слава Сонцесяйна, Віща та ін.).

2. Монотеїзм (від гр. mоnоs - один, Теоs - Бог) - релігійна система, яка проголошує ідею єдинобожжя "вищою", однак не змігши позбутися політеїстичних (язичницьких) світоглядних засад, створює безліч "святих", які переважно виконують функції етнічних Богів. Виявляється, що абсолютного монотеїзму практично не існує, так само, як і абсолютного політеїзму.

3. Генотеїзм (від грецького henos - рід, походження і Теоs - Бог) - релігійна система, в якій вироблена певна ієрархія Богів, від Бога-Батька до синів, які правують різними сферами буття, природи і людського життя. Отже, не можна також провести й чіткої межі між політеїзмом і генотеїзмом. Таким чином, і ця класифікація релігій виявляється недосконалою.

Найдоцільнішою нині виглядає класифікація релігій за етнічним принципом. В такій системі маємо три типи релігій з усіма їхніми характеристиками:

а) етнічні релігії - природні (створені природнім шляхом впродовж багатьох століть самим народом, мають астрономічний календар), локальні (місцеві), екологічні (з культом природи), життєрадісні, розвиваються у межах свого етносу і не поширюються за межі етнічної території, бо в цьому немає потреби, адже етнічні релігії існують як засіб самозбереження етнічної самобутності;

б) світові (або, точніше, інтернаціональні) релігії - штучні (витворені окремою людиною, пророком, засновником), глобальні (мають міжнародний характер), космополітичні (нехтують національним і проповідують заміну етнічного світовим), відірвані від природи (мають календар за датами життя пророка, відірваний від астрономічних циклів природи), аскетичні (проповідують мучеництво, страждання, фізичні обмеження), місіонерські (прагнуть поширитися серед багатьох інших народів).

в) неорелігійні напрямки - штучні (створені на ґрунті існуючих світових, або на ґрунті етнічних, але вже з новим філософським наповненням, мають авторів-засновників), прагнуть стати міжнародними, місіонерські, найчастіше космополітичні, часто синкретичні або еклектичні (суміш різних вчень і моральних настанов), тяжіють до світових.

Існує також поділ на традиційні й нетрадиційні релігії, однак він застосовується лише відносно тієї чи іншої території чи нації, і не має чітко окреслених часових меж (наприклад, скільки років потрібно для того, щоб вважати релігію традиційною для конкретно взятої території чи етносу?). Приміром, на думку сучасних релігієзнавців, інтернаціональна релігія християнство для України за тисячоліття вже стала тут традиційною, а крішнаїзм - є нетрадиційним, хоча обидві релігії не є автохтонними на нашій землі.

Другий приклад: українська етнічна релігія (язичництво, або Рідна Віра) є традиційною в Україні, а рунвізм (силенкіянство) - нетрадиційною, бо це штучна (створена автором - "пророком") неорелігія. Однак, далеко не всі релігієзнавці пов´язують поняття традиційності з автохтонністю й природністю релігії, що було б не тільки доречно, але і логічно.

Проблема визначення традиційності релігії досі залишається не цілком ясною. Найбільш вдалим поясненням причин такої ситуації є думка провідних українських релігієзнавців А. Колодного та Л. Филипович: "В Україні - велике розмаїття конфесій. Жодна з них не є для українця єдино істинною "вірою батьків", національною вірою. Конфесійно поділеною Україна прийшла й до свого нового національного відродження. Строго кажучи, за найбільш традиційну релігію українців можна було б визнати ту, яка існувала на їхній етнічній території до прийняття християнства, тобто східно-слов´янські язичницькі культи. Поява численних рідновірських течій відображує саме прагнення певних кіл українства повернутися до витокової релігії етносу" (Релігійна духовність українців, ст.175).

І хоча, як зазначають дослідники, Рідна Віра в Україні ще не має масового поширення, сама ідея повернення до етнічної релігії нині набирає сили не тільки в Україні, але й серед інших народів, вона є перспективою на майбутнє.

Отже, якщо етнос - це кровноспоріднена спільнота людей з рідною землею, рідною мовою, то спільні родові легенди про походження свого народу, спільна історична пам´ять, звичаї та обряди становлять його рідну етнічну релігію. Пор.: грецьке слово etnikos, що має значення "родовий, народний, язичницький".

Етнічні релігії, як правило, виникають природнім шляхом у межах певної етнічної території і не поширюються за межі свого етносу. В процесі життя етносу його природня релігія зазнає еволюційних змін, вдосконалюється, шліфується, і, якщо її розвитку не перешкоджають якісь зовнішні чинники (поневолення, війни, інші асимілятивні процеси), то етнічна релігія може бути самодостатньою духовною системою на будь-якому етапі життя свого етносу, тобто на кожному етапі історичного розвитку народу вона задовольняє його духовно-культурні потреби і є засобом його самозбереження як самобутньої етнічної спільноти.

Таким чином, етнічна релігія - це природня автохтонна релігія етносу, створена багатьма його поколіннями на власній території, що існує на будь-якому етапі його розвитку (рід, плем´я, народ, нація) і не поширюється за межі етнічної території.

Власні етнічні релігії має кожен етнос, оскільки духовна культура народів є витоковою для кожного з них, а привнесена чужа культура може накладатися на первісно рідні вірування, синкретизуватися з ними, поступово витісняючи те, що було свого часу для етносу природнім. Якби наша етнічна релігія розвивалася природнім шляхом, еволюціонуючи разом зі своїм етносом, вона цілком би відповідала сучасному рівню життя народу. Це підтверджують факти існування сьогодні етнічних релігій у високорозвинутих країнах, а також процеси відродження етнічних природних релігій в багатьох країнах Європи, Азії, Америки. Досі етнічні релігії існують в Японії (сінтоїзм), Китаї (конфуціанство), Ізраїлі (юдаїзм), в Індії (індуїзм) та ін.

Природню українську етнічну релігію в науці прийнято називати українським язичництвом. Слово язичництво є науковим терміном, однак воно має свою історію. Воно згадується у Велесовій Книзі, яку датують як пам´ятку V-IX ст. н. е., можливо переписану в пізніші часи (за припущенням Б. Яценка - близько ХVІІ ст.). Волхв записав на одній з дощечок про сумний час перебування русичів у неволі: "наші Отці одні хомути носили і ніяк не звалися інакше, як язичники", тому й були Богами збережені й визволились з рабства. Далі зазначається, що "краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві, і не поклонятися богам чужим" (ВК, 6-Г).

Слово язичництво, походить від слов´янського язик що, крім назви (органу мовлення), позначає ще й саму мову, плем´я, народ зі спільною мовою й звичаєм-релігією. Незважаючи на той негативно-оціночний відтінок, якого надала йому офіційна християнська церква, "язичництво" може вважатися нейтральним науковим терміном, адже воно належить до слов´янської лексики.

Слово "поганство", широко впроваджуване християнською церквою, є лексичною калькою з латинського paganus - селянин, селянський. Воно непридатне для наукового вжитку через його негативно-емоційне забарвлення, що є порушенням лінґвістичних вимог до терміну.

Якщо колись християнські проповідники використовували це слово з метою зневажити й принизити етнічні релігії завойованих ними народів, то нині застосування цього слова вважається нетолерантним щодо сповідників язичницьких релігій. З філологічної точки зору слово "поганство" є вульгаризмом, а його вживання - ознакою низького рівня мовної й загальної культури людини (див.: Релігієзнавчий словник).

Українське язичництво як витокова релігія українців за своєю сутністю є православним, що до Х ст. означало віру автохтонного населення Київської Русі, або держави, що мала самоназву Руська Земля. Первісно слово "православ´я" означало "славлення Богів", тобто язичницьку Богослужбу: Прав (Права) - закон, що керує (правує) Всесвітом, а славлення - язичницький ритуал, урочиста служба, що супроводжується співом релігійних гімнів, які називалися славами.

З прийняттям світової (інтернаціональної) релігії в 988 р., християнська церква, використовуючи зрозумілі для пастви слова, намагалася заохотити людей до нової релігії, тому скористалась зрозумілою для народу назвою, позначивши нею східнослов´янську галузь ортодоксального християнства. Аналогічно надавалися близькозвучні назви й храмам (напр., на місці капища Велеса збудували церкву святого Власія, а на місці зруйнованого храму Святовита - костел святого Вита).

Українська етнорелігія в широкому значенні - це сукупність релігійних вірувань, які побутували на теренах України, у їхньому еволюційному розвитку, включаючи:

1) релігію племен і народів найдавнішої доби, яких прийнято вважати Предками українців як в етнічному, так і в культурно-історичному планах;

2) релігію східнослов´янських племен Київської Русі, що існувала до прийняття християнства як офіційної

релігії;3) народно-побутову релігійність, що існувала паралельно з офіційним християнством протягом останнього тисячоліття;

4) сучасне відроджене українське язичництво.