Тема 24. ЄВРЕЇ

Євреї - загальна етнічна назва народу, що складається з багатьох етнічних спільностей та субетнічних груп. Самоназва народу на івриті - йєгудим. Загальна чисельність євреїв у світі - 14 млн. чол. Їхня держава мовою іврит називається Ерец-Ісраель, що означає "Земля Ізраїлю".

В своїй країні живуть 4 мільйони євреїв, а решта розселені по різних країнах світу. Більшість євреїв розмовляють мовами народів, серед яких живуть. Частина євреїв, що живуть у країнах Європи та Америки, користуються мовою ідиш. Офіційна мова євреїв Ізраїлю - іврит. Частина євреїв країн Середземномор´я - т. зв. сефарди - говорять мовою ладино (спаньойоль), близькою до іспанської. Євреї переважно сповідують свою етнічну релігію юдаїзм.

Етногенез, етнічна батьківщина та звичаї євреїв

За Л. Гумільовим, етнічні предки євреїв у ХV ст. до н. ч. - бродячі племена хабіру вторглися в Палестину і захопили територію біля р. Йордану.

Цей народ пережив усіх сусідів і загинув як етнічна спільнота під мечами Римської піхоти. Його загибель збіглася в часі з етнічною диверґенцією (розпадом) самого єврейського народу, коли фарисеї, саддукеї і єссеї "перестали відчувати свою етнічну спільність". Така думка російського вченого викликає безліч непорозумінь, оскільки єврейський етнос існує досі і зберігає поняття своєї національної ідентичності. За УРЕС (т. І, с. 603), сучасні євреї походять від давніх євреїв.

Отже, вивчаючи етногенез євреїв, не можна обминути, бодай коротко, історію семітів загалом, оскільки сьогодні в світі виникає чимало непорозумінь через ототожнення семітів виключно з євреями, звідси й неправильне тлумачення терміну "антисемітизм". Такі уявлення не відповідають дійсному стану речей, бо семітських народів є багато. Назва семіти походить від власного імені легендарного Сима - Ноєвого сина, якого давньоєврейська традиція вважає прабатьком багатьох народів.

Етнічними та культурно-мовними предками семітів були натуфійські афразійці, які ще за доби мезоліту населяли Сінайський півострів, Палестину, Зайордання та Сирію. До давніх семітів належали такі народи: аккадці в Месопотамії, ханаанейські племена, фінікійці, давні євреї Сирії та Палестини, моавітяни і амонітяни в Зайорданні, що з середини І тис. до н. ч. були відомі під загальною назвою арабів. Археологи визначають пам´ятки семітських народів під назвою Хассунської археологічної культури.

В пошуках сировини для виготовлення знарядь праці семіти подорожували в інші країни з метою обміну. Особливо їх цікавили обсидіанові родовища на сході Вірменського нагір´я біля підніжжя Арарату, а звідси вони потрапляли до інших районів Закавказзя й у Дагестан. Про спорідненість сучасних вірменів і дагестанців з семітським етносом свідчить і наявність в індоєвропейських та картвельських прамовах значного шару архаїчної прасемітської культурно-господарської лексики (за Ю. Павленком: Передісторія давніх русів у світовому контексті, с. 28).

Семітська мовна сім´я також належить до афразійської макроспільноти. До північно-семітської гілки належать давньоаккадська з її вавилонським та асирійським діалектами; до південносемітської - давні говірки Південної Аравії та середньовічні й сучасні мови: ефіопські, амхарська, тигре, харарі та ін.; центральносемітські - давні й сучасні ханаанейська, фінікійська давньоєврейська (іврит), арабська та ін. (там же, с. 13).

Етногенез євреїв досі науково мало вивчений через велику міфологізацію, яка поширена у світі завдяки біблеїзованому світогляду християнських і мусульманських країн, адже обидві релігії мають спільне джерело - єврейську етнічну релігію юдаїзм. Відомий англійський історик Арнольд Тойнбі стверджує, що після розпаду Нового Царства в Єгиптті євреї-кочівники з Північно-Аравійського степу перекочували в країну Єфрему та Юдеї (тут була околиця Сирії). Його повідомлення ніяк не прояснюють етногенезу і міґрації цих племен, особливо, коли Тойнбі стверджує, що в Сирії євреї з кочівників перетворилися на осілих землеробів, що малоймовірно хоча б через те, що зміна форми господарського і суспільного способу життя досить тривалий процес, який потребує докорінної зміни менталітету, звичаїв і релігії. Однак, Тойнбі, будучи палким прихильником християнства, часто користується біблійним матеріалом, як науковим, що вже виглядає, як певною мірою, натяжка. Якраз це місце Біблії належить до числа її найбільших алогізмів - Яхве дає своєму "богообраному народові" (кочівникам) заповіді, характерні для осілого способу життя. Це ще раз переконує в тому, що біблійна міфологія творилася в різний час різними народами, а пізніше була переоблена євреями для власних потреб. Етимологія ж назви Ізраїль означає не "богообраний", а "богоборець" і пояснюється в Біблії так: "І сказав [Бог, Яхве, Єгова]: не Яків буде називатися вже ім´я твоє, а Ісраель, бо ти боровся з богом та з людьми і поборов" (Буття. 32, 29, див. коментар в зносках ювілейного видання Біблії).

Звернемось до давніх істориків та письменників. Давньогрецький історик Геродот уже в V ст. до н. ч. про Ізраїль чи про євреїв не знав нічого. Він згадує країну "філістинів", але не відрізняє євреїв від інших народів Палестини і Сирії, отже, назви народів у Геродота не мають сучасного значення. В книзі VII, розд. 89 він згадує "палестинських сирійців", які брали участь у греко-перській війні; "Назва ж їхньої країни Філістина, що перейшло в Палестина".

Часто етнологи користуються звичаєвими ознаками народів для встановлення їхнього етногенезу. Це можемо прослідкувати й щодо євреїв. Одним з особливих звичаїв єврейських племен, який відрізняє їх від інших народів, на думку А. Тойнбі, є звичай обрізання крайньої плоті в чоловіків. Згадки про цей звичай подає Геродот (кн. ІІ, розд. 104), однак він пише, що цей звичай пішов з Єгипту до ефіопів, колхів, фінікійців, сирійців, які довгий час спілкувалися з єгиптянами. Відомо також, що фінікійці під впливом грецької культури швидко відмовились від цього звичаю. Цей звичай досі існує серед дагестанців (Расул Гамзатов "Мій Дагестан") та інших народів. Отже, він або не є виключно єврейським звичаєм, або вказує на єврейський етнічний компонент у складі цих етносів.

Нині серед самих євреїв побутує думка про їхнє походження від давніх єгиптян. Однак, вона може бути заперечена хоча б таким побутово-звичаєвим фактом, що євреї не вживають у їжу свинину, виконуючи заповідь Ягве, бо свиня "не жує жуйку, хоч і має роздвоєні копита" (Левіт 11:6). Єгиптяни ж свинину вживали як священну ритуальну їжу. Ця традиція була місцевою, а євреї принесли свою етнічну традицію, яка суттєво відрізняється від єгипетської. На думку етнологів і расологів ХХ ст., свиня сиволізує осілий спосіб життя і може бути етно-звичаєвим орієнтиром для дослідників (В. Авдєєв, Наследие предков, 2000. - Вип. 8).

На півдні Піренейського півострова жили вчені юдеї, які започаткували порівняльне вивчення семітських мов. Іуда бен Корейш встановив спорідненість давньоєврейської мови з арабською та іншими мовами семітської родини. Йона бен Ганнах уклав "Книгу коренів" відомих йому семітських мов. Європейці познайомились із давньоєврейською мовою не стільки через "Святе письмо", скільки з праці німецького вченого єврейського походження Йоганна Рейхліна "Основи єврейської мови", що вийшла в 1506 р. (за А. О. Білецьким, с. 104).

Нині існує дві великі етнічні групи євреїв: ашкеназі - євреї, що довгий час мешкали в Німеччині і розселилися в інші країни, та сефарди - вихідці з Іспанії (грузинські, гірські, бухарські, кримські євреї). Нині ашкеназі складають більшість серед усіх євреїв Європи й Америки і більше половини євреїв Ізраїлю та Росії. Їхня мова - ідиш.

Назва єврей утворена від давнього гебрей, що означає "потойбічний". Так називали їх мешканці Ханаану, коли євреї прийшли на їхні Палестинські землі з "того боку" Євфрату. Гебрейське слово ebra означає "гнів, лють". Слов´янські народи з давніх давен називали цей народ словом жид, яке не вважалося образливим (пор.: старослов´янське жидин; болгарське жид; давньоруське жид, жидин, жидовин; польське жид; чеське, словацьке, верхньолужицьке, словенське жід; сербохорватське жидов). Така ж традиція збереглась досі в романо-германських народів: англійське Jew [dзu:] - "джу", німецьке Jud, похідне від юдей - сповідник юдейської релігії (за ЕСУМ, т. 1, с. 177, 196).

Всі згадані мови запозичили цю назву з власного імені Іуди, одного з прабатьків єврейського племені, в якому й сформувався юдаїзм як плем´яна релігія, і яка нині стала державною релігією Ізраїлю. Самоназва євреїв йєгудим також означає належність до юдаїзму. Самі євреї пояснюють слово єврей від імені Євера - одного з предків, або з івритського слова авар - "перейшов з другого боку".

Оскільки історія євреїв нині подається цілком за біблійними джерелами, ми не будемо розглядати загальновідомі тексти. Розглянемо єврейську етнічну традицію, яка мовою іврит звучить "масорет Ісраель", що походить від масар - передавати, бо традиція - "це те, що передається". Єврейська традиція записана в Торі, що означає "учення, настанови". За легендою, Тора дана від Яхве Мойсею (Моше) на горі Синай. Ця подія має точне датування - 3300 років тому. Тора є писемна й усна. Усна Тора поширювалась з давніх часів від батька до сина, а після завоювання давнього Ізраїлю Римською імперією, частину Тори записали.

Найдавніша частина Тори називається Талмуд, що буквально означає "вивчати". Усна Тора переважно тлумачить писемну Тору. Крім того, існує Галаха, що є обов´язковим законом для кожного єврея.

Тора написана мовою іврит, яку євреї вважають "святою мовою", нею вони моляться, бо нею "всевишній промовляв речення". Однак, ця мова почала занепадати ще до "зруйнування храму", а потім зовсім зникла. Лише на початку ХХ ст. кілька євреїв-ентузіастів з Росії відродили мову іврит і нею скоро почали говорити в Ерец-Ісраелі.

Друга єврейська мова - ідиш, що її часто називають "викривленою німецькою" або жаргоном, однак, саме вона є рідною мовою "бабусь і дідусів більшості російських євреїв".

Інші єврейські мови: джудезмо, або ладино, якою розмовляють вихідці з Іспанії, та гірсько-єврейська, якою розмовляють євреї Північного Кавказу.

Євреї дуже уважно вивчають основи своєї релігії і намагаються виконувати їх. Юдейська релігія має 613 заповідей, з них 248 (число органів людського тіла) - під гаслом "роби!" а 365 (кількість днів у році) - "не роби!". Всі євреї зобов´язані виконувати ці заповіді. А для неєвреїв Тора пропонує виконувати хоча б сім, які називаються "заповідями синів Ноаха" (бо всі неєврейські народи називаються "синами Ноаха"). Ті, хто дотримується їх, називаються "праведниками народів світу". Цей же титул отримують ті представники інших народів, хто допомагав євреям.

Моляться євреї індивідуально й колективно. Для колективної молитви необхідно не менше десяти чоловіків, віком від 13 років. Чоловіки й жінки разом ніколи не моляться. Для жінок в юдейських храмах - синаґоґах - відводять переважно другий поверх.

Символ віри юдеїв сформульований досить пізно порівняно з іншими релігіями - аж у ХІІ ст. н. ч. Він складається з 13 принципів, які уклав Моше Рамбам.

Завдяки своїй етнічній релігії євреї мають дещо завищену самооцінку, оскільки називають себе "богообраним народом". Через цей стереотип мислення і поведінки вони часто викликають до себе неприязне ставлення з боку інших народів. Однак, єврейська традиція формує думку, що нібито кожен народ повинен прагнути стати євреями. Вони мають спеціальні настанови, як стати євреєм. Для цього треба вивчити Тору і довести щирість свого бажання перейти в єврейство, а також виконувати закони Тори. Обряд переходу в єврейство називається "гіюр", а людина, яка перейшла в єврейську національність, називається "гер". Однак, справжнім євреєм вважається той, у кого мати єврейка (за кн.: Еврейская традиция. Под ред. проф. Германа Брановера. - Иерусалим, 1998). Слово "сіонізм" євреї пояснюють як "рух за відновлення єврейської державності".

Витоки етнічної єврейської релігії

Юдаїзму, як монотеїстичній релігії Яхве, що сформувалась не раніше І тис. до н. ч., безумовно, передувала давня єврейська етнічна релігія, яка спадкоємно пов´язана із західно-семітською міфологією.

На ранніх стадіях юдаїзм поступово переробляв цю міфологію в дусі монотеїзму. Слід зазначити й те, що в різний час юдаїзм відчував вплив з боку єгипетської, шумеро-аккадської та іранської (зокрема, зороастризму) міфології.

Євреї мають надзвичайно багату міфологію, але із незрозумілих причин, не люблять про неї говорити. Вірогідно, причина криється в тому ж, у чому й небажання християн згадувати свою етнічну міфологію, бо вона і в юдеїв, і в християн (які проголошують себе монотеїстами) розглядається лише як пережиток давніх "облудних поглядів" своїх далеких прародичів.

Одначе, доюдейський світогляд єврейського народу є досить цікавою сторінкою його етнічної культури, обминути яку не можливо. Звичайно, єврейська міфологія належить до західно-семітської, і зокрема, до ханаанейсько-аморейської групи. Ця міфологія відома з фраґментів, що збереглися з другої половини ІІ тис. до н. ч.: імена богів, їхні епітети, описи жертвоприношень; а також із археологічних матеріалів, даних мовознавства (зокрема топоніми, теоніми та ін.). Деякі з міфологічних сюжетів можна реконструювати з допомогою Біблії, у якій наявні залишки єврейського політеїзму, а також в численних грецьких, римських, єгипетських, месопотамських, хетських джерелах.

У західно-семітських народів були свої локальні особливості, які, на думку дослідників, єдиної міфологічної системи не склали, хоча у них була мовна єдність. Причину цього пояснюють як небажання семітів формувати єдиний пантеон, а навпаки - намагання перетворювати своїх місцевих богів на верховних богів племен, надаючи їм риси загальносемітських верховних богів. Імена богів західно-семітської міфології були переважно табуйовані (заборонені), вони замінювалися епітетами, прізвиськами тощо: Балу - "хазяїн, владика", Мільком - "цар, господар", Адон - "господь", Ешмун - "ім´я" і т. д. Такі апелятиви (замінники імен) згодом перетворювались у власні імена: Решеф - "полум´я", Йаму - "море", Йаріх - "місяць", Ілу - "сильний, могутній".

Існувало також уявлення про богів як про батьків, родичів, про що свідчить єврейське Аб - "батько", Ах - "брат", Амму - "дядько", які вживались на позначення богів. Деякі боги вважалися засновниками міст: Ієрихон (місто Йариха), Сидон (місто Цида), Ієрусалим (побудований Шалімом) тощо.

В календарних міфах важливу роль відіграють боги родючості. Існували також міфологічні сюжети про зміну поколінь, боротьбу богів за престол.

Дослідники зазначають, що, вірогідно, на ранніх етапах головним верховним богом усіх семітів був Ілу (пізніша вимова Іл, Ел), з якого розвинулось біблійне Елогім (до речі, ця форма є множиною від Елог, тобто означає "боги"); саме він створює світ словом (цей міф палестинського походження). Жінка Ілу - Асірат, або Ашера вважалася праматір´ю і володаркою богів. Однак, як вияснилось, Ілу мав ще й батька, якого називали Баалшамем - дослівно "Ілу батьківський", "володар неба". Але Ілу-син скинув Ілу-батька з неба і сам оволодів батьківським престолом та владою над світом. В усіх західно-семітських міфах боротьба за владу між богами є головними сюжетами. Від шлюбу Ілу народилися боги вечірньої і вранішньої зорі - Шахару і Шалімму, які пробуджують сили природи.

Балу - "умираючий і воскресаючий" бог бурі і родючості, втілення добра. Його сестра і коханка Анат (діва-воїн) допомагає йому боротися з ворогами: богом підземного світу Муту і богом водної стихії Йамму. Муту вбиває Балу, але Анат вбиває Муту, тоді Балу воскресає. Однак, конфлікти між Балу й Муту постійно поновлюється. Цей міф інсценізувався щороку.

Біблійний Яхве (Йагве), як вважають дослідники, є вихідцем із Малоазійського Середземномор´я, де місцеві семіти мали свій храм Беріта і поклонялися Йєво, якого називали також Йагве. У цьому храмі збереглися записи твору Санхон´ятона, який жив у Бериті в другій половині ІІ тис. до н. ч. Цей твір переклав Филон, зазначивши, що Санхон´ятон написав його з матеріалів жерця храму Яхве Гієромбала. Працю Филона вважають вульгаризованою інтерпретацією грецької ідеї боротьби хаосу і космосу.

В цій же праці подається міф про принесення Елом (тотожний грецькому Кроносу) у жертву свого сина богові Баалшамему. Цей міф колись обґрунтовував людські жертвопринесення семітів (пор. в юдаїзмі принесення в жертву первістків).

В Палестині, як і в інших західно-семітських реґіонах ще довго після прийняття юдаїзму поклонялися язичницьким богам. Якщо в Сирії, Фінікії, колоніях Північної Африки в ІІІ-ІV ст. уже ширилось християнство, то в Едесі навіть у V ст. н. ч. відоме поклоніння Баалшамему, а в ХІІ ст. Веніамін Тудельський бачив у багатьох містах Фінікії зображення давніх семітських язичницьких богів. В часи еллінізму в палестинському місті Йамнія відбувалось поклоніння Мелькарту (тотожний Гераклу) і Хорону (див.: Никольский Н. М.).

В семітському пантеоні багато жіночих персонажів: Анат (жінка Яхве), Аталія (богиня родючості), Асірат (жінка Ілу), Аталія, Гомерь, Ліліт та ін. Кожна з них по-своєму цікава. От, приміром, Гомерь - жінка пророка Осії, яку він узяв за наказом Яхве. Вона була блудниця, але Осія простив її. З нею він народив трьох дітей: синів Ізраеля і Лоаммі та дочку Лурухаму.

Або - легенда про боротьбу з язичництвом і утвердження монотїзму: Аталія (сестра старозаповітного царя Ахава, жінка юдейського царя Іорама) після смерті свого сина Охозії наказала винищити всіх царських дітей з роду Давида. Але молодший син Охозії був урятований і через шість років скинув свою бабу Аталію з престолу й наказав знищити всі язичницькі жертовники Ваалу, якому поклонялась Аталія і навернувся до віри Єгови.

Можливо одним з найцікавіших в єврейській міфології є образ Ліліт - першої жінки біблійного Адама (так, не дивуйтесь, Єва не була першою жінкою). Ліліт була створена так само, як і Адам, "з пороху земного" (тобто з глини). Але вона особлива істота: її тіло волохате, вона має крила. Може саме це й дало їй право заявити Адаму про рівні права (емансипація - теж виявляється не нове явище). Звичайно, Адам не потерпів такої супутниці. І Ліліт залишила його. Тоді Яхве створив Адамові Єву з його ребра, щоб жінка знала своє місце. А Ліліт полетіла через море. Тут її наздогнали анголи і просили повернутися. Однак Ліліт заявила, що Яхве створив її для того, щоб шкодити немовлятам і вагітним жінкам. Ліліт згадується у Біблії як "злий дух", що оволодіває чоловіками з метою завагітніти і народити від них дітей. Тому Талмуд (книга "Шаббат", 151 б) не рекомендує чоловікам ночувати самим в домі. Ліліт відома у юдеїв як шкідниця дітей, що насилає "порчу", п´є кров і висмоктує кістковий мозок у немовлят та вагітних, накликає безпліддя (Мифы народов мира, т. 2, с. 55, а також: Валянская О. П., с. 150).

Однак, в епоху Відродження, ці страшні риси не завадили Ліліт, стати уособленням краси, жіночої спокусливості, неземної вроди, яку протиставляли буденній Єві. Їі ім´я і образ часто використовують в сучасних літературних творах, назвах магазинів, кав´ярень, різних товарів (напр., жіночий салон "Ліліт" навпроти пам´ятника Лесі Українки у Києві).

Головний бог юдаїзму Яхве має й інші імена: Ієво, Елог, Ель, Ілу, Ельон, Всевишній, Мелех, Цар - все це імена різних стародавніх язичницьких богів західно-семітської етнорелігії. Біблійний міф бере свій початок в традиційній міфології, однак перебудовує їхню структуру, часто змінюючи їх зміст на протилежний. У юдейського Яхве нема антагоніста, якого мають усі природні релігії, тому його антагоністом стає власний народ, якому Яхве погрожує: "Я бог страшний і заздрісний" (ревнивий). Він сам творить як світло, так і темряву.

Яхве не має ні "біографії", ні "портрета" ("не сотвори собі кумира"); він розмовляє з Мойсеєм, показуючи лише спину, його голос - грім (залишок язичницького уявлення). Можливо, "потойбічність" бога - перша спроба відриву релігії від природи (за нею були й інші - буддизм, християнство, іслам), адже у природних релігіях Бог розлитий у природі, у всьому живому.

Відомо, що ідея винайдення монотеїзму належить євреям (за Тойнбі, сирійцям). Водночас у Біблії наявно чимало опосередкованих вказівок на первісний юдейський політеїзм, що ще раз підтверджує поступовість формування біблійної міфології і водночас, заперечує винятковість єврейського етнорелігієтворення. Єврейська релігія пройшла типовий еволюційний шлях, притаманний і іншим релігіям.

З історії єврейської колонізації України-Русі

Перші згадки про євреїв на території України стосуються Криму і датуються І ст. до н. ч.: це документи про звільнення рабів євреями-рабовласниками та написи на надгробках. Ці терени в той час належали до Боспорського царства. Євреї прийшли сюди із Кавказу й Малої Азії через Таманський півострів під час асірійського і вавілонського полону.

Цар Юдеї Агриппа в 41-44 рр. н. ч. повідомляв у листі до Гая Калігули про єврейські колонії Понта (Північного Причорномор´я) серед грецьких поселень: Херсонес, Анапа, Ольвія.

В Пантикапейській синагозі виявлено запис про відпущення єврейкою Хрестою свого раба Гераклія у 81 р. н. ч. Згідно з юдейським звичаєм, раби відпускалися після шести років служби в одного господаря, але їх навертали в юдаїзм і навіть після відпущення змушували відвідувати синагогу. Надгробні написи виконані мовою іврит.

Нині постійно висуваються гіпотези про те, що на теренах України євреї відомі значно раніше, ніж це вважає офіційна наука, дехто навіть намагається вивести їх автохтонність (напр., Ю. Канигін). Так, Ірина Калинець висунула нову гіпотезу про ізраїльське походження відомих у IV ст. племен гунів. Не відомо, наскільки правоміним є таке припущення, однак передмову до книжки написав відомий історик Я. Дашкевич, зазначивши, що всяка гіпотеза має право на існування (І. Калинець. Гуни - нащадки Ізраїля. - Львів, 1997). Не будемо зупинятися докладніше на арґументації І. Калинець, хоча вона й викликає цілий ряд досить суттєвих заперечень, як етноґрафічного, так і лінґвістичного та релігієзнавчого характеру.

У другій половині VІІ ст. євреї відомі у складі Хазарського каганату, північні кордони якого сягали верхів´їв Дону і Дінця, західні - правобережжя Дінця й північного Приазов´я, Кубані аж до Каспію, лівобережної Волги до Саратова й до межиріччя Волги й Дону. Мова хазар складалася з різних говірок кочових племен, що всі разом становили єдине хорезмійсько-печенізьке наріччя.

В 790 р. при кагані Обадії в Хазарському каганаті впроваджено юдаїзм. Про це існує легенда: представники трьох релігій у розмові з каганом зуміли довести, що юдаїзм є витоковою релігією як для християн, так і для мусульман. Це переконало Обадію прийняти юдаїзм, а за його прикладом перейшли в юдаїзм і всі знатні особи каганату, що нібито спонукало й увесь народ наслідувати приклад своєї верхівки. Отож, легенда, відома нам з Літопису Руського (вибір віри князем Володимиром), виявляється далеко не ориґінальною. Вона була типовою фольклорною прикрасою для літератури свого часу, і не має нічого історичного.

Обадія запросив єврейських вчених, і нагородивши їх по-царськи, велів заснувати синагоги, школи, де хазар навчали Талмуду і Танаху.

Хазари мали напівкочовий, напівосілий спосіб господарського життя і дотримувався юдейського календаря. В уявленнях хазар каган наділявся надлюдською містичною силою. Хазарський звичай повелівав убивати старого кагана і замінювати його молодим. Могли також убивати кагана після засухи, військової поразки та інших стихійних лих, бо вважалося, що каган втратив містичну силу.

Каганат мав наймане військо, яке складалося з мусульман та підлеглих каганату слов´ян. З історії відомо про жорстокі утиски, які чинили хазари на Русі, брали непомірну данину з наших князів. Починаючи з VІІІ ст. хазари брали данину з полян, сіверян, в´ятичів. Русь постійно намагалася скинути хазарське ярмо. Відомі походи на хазар протягом 864-884 рр. Не припиняються вони й у Х ст.: в 909 р. на 16 суднах руси підійшли до о. Абесгун і знищили хазарський торговий флот, в 910 р. руси взяли м. Сар, а в 913 каган нацькував на русів мусульманське військо, яке завдало русам значної поразки. Протягом ІХ ст., вірогідно, значна частина хазарського етнічного елемента проникала в князівські родини, особливо княжі династії Києва й Чернігова. Інакше як пояснити вживання хазарського титулу каган нашими князями? Ці факти свідчать про те, що загроза з боку Хазарії була для Русі важливою зовнішньополітичною проблемою, яку слід було вирішити.

Це й здійснив великий князь Святослав у 965 р. Він узяв чимало полонених, і, як стверджують єврейські історики, поселив їх у Києві. На карті Києва відомі назви кварталів: Козари, Жидове, а також Жидівські ворота (в районі сучасної Львівської площі), які згадуються в літописах у 1146, 1151 рр. Як видно, давні історики не розрізняли хазар і євреїв. Очевидно, так вважають і сучасні єврейські автори (див.: Хонігсман Я., Найман А.).

Єврейські купці постійно міґрували через Русь, торгуючи не тільки шовком, хутрами, зброєю, але й слов´янськими рабами (яких робили євнухами для турецьких гаремів). Відомий факт, що Київський митрополит Іоанн ІІ заборонив євреям торгівлю рабами-слов´янами, бо євреї примусово навертали рабів у юдаїзм.

Отже, відносини русичів і євреїв у різні часи були різними, а причинами суперечностей була не тільки релігія, але й міжетнічні відмінності в характері та поведінці.

Як християнські служителі, так і наші князі не бачили, що коріння християнства виходить з юдаїзму. Так, Ярослав Мудрий заборонив християнам вступати в шлюб з іновірцями-юдеями і наказав за це відлучати від церкви. Однак, деякі християнські пастирі були євреями, як наприклад, Лука Жидята (тобто християнство не було для нього чимось таким, що суперечило юдаїзму?). Російський історик Татіщев повідомляв, що Володимир Мономах у 1126 р. наказав виселити всіх юдеїв з Русі. А князь Ізяслав, навпаки, користувався великою повагою серед євреїв, бо він перевів єврейські торгові лавки з Подолу на Гору, за що отримав від євреїв велику винагороду. В ХІ-ХІІ ст. кількість євреїв у Русі значно збільшилась, посилився визиск ними місцевого населення і в період тимчасового безвладдя 1113 р. кияни погромили купецькі лавки євреїв.

Існує перша зафіксована писемна згадка 1156 р. про київських караїмів, яку також наводять єврейські історики: в ІХ ст. Беньямін б. Моше Нахаведі систематизував вчення ананітів і вперше назвав їх караїмами, що означало "люди Писання". Караїми переклали Танах на арабську мову. Саме караїми вперше назвали шестикутну зірку священним знаком євреїв. Це зробив Ієгуда Гадасі в творі "Ешкол га-Кофер" у ХІІ ст. Первісна назва цієї зірки в євреїв "магендовид", вона була лише звичайним друкарським клеймом. А в християнських і мусульмаських храмах її широко використовували як декоративний елемент. Лише в ХІХ ст. євреї, шукаючи якогось знаку для позначення своєї релігії, як приміром, хрест у християн, спинили свій вибір на зірці, яку назвали "Звіздою Давида" (Евреи Украины). Хоча, можливо, й ця версія пізнішого походження. Адже відомо, що шестикутні зірки вживалися ще в давніх суспільствах різних народів на широких просторах від Європи до Індії.

Під час татаро-монгольської навали євреї еміґрували з Русі на Захід - у Галицько-Волинське князівство, далі в Польщу, де вони засновували свої поселення, про що свідчать географічні назви: Хозари, Жидове, Жидачів, Жидівська Воля та інші, відомі з ХІV ст. Коли ж татари пішли з Русі, а хрестоносці наступали із заходу, хвиля єврейських еміґрантів знову повернулась в Україну. В Галицько-Волинському князівстві їх прихильно прийняв князь Данило Романович, надавши євреям всілякі привілеї, а його син Лев І, засновник м. Львова, в 1270 р. люб´язно запросив їх до своєї столиці.

Сучасні єврейські національні меншини в Україні досить різноманітні: євреї (йєгудим), євреї бухарські (ісрол, яхуді), євреї гірські, євреї грузинські та ін. В незалежній Україні створюються сприятливі умові для національно-культурного життя євреїв. Відкрито чимало єврейських шкіл, гімназій (як недільних, так і загальноосвітніх), створені окремі єврейські класи у школах Вінницької, Житомирської, Львівської, Одеської, Черкаської областей та м. Києва, а також викладається єврейська мова як окремий предмет, яку вивчають близько 1000 учнів. Існує два єврейських театри в Києві "Штерн" і "Мазлтов", 20 самодіяльних фольклорно-етнографічних та естрадних ансамблів, багато єврейських національно-культурних товариств, у складі яких уже понад 120 об´єднань, діють 29 юдейських релігійних громад.