3. Американська зовнішньополітична експертиза та пропагандистські акції у роки Першої світової війни: витоки й ефективність

Фісанов В. П.

Війна змусила багато чого змінити в організації зовнішнього обслуговування політики адміністрації президента Вільсона. Мабуть, уперше з часів Гаазьких конференцій з проблем роззброєння американцям довелося не просто наблизитися до європейської політики, а втрутися в неї за екстремальних умов. Хто ж особисто визначав необхідність і кадровий склад перших американських експертів? Це був „маленький техасець”, помічник і друг президента полковник Едвард Хауз. У кінці 1917 р. він запропонував створити дослідницький комітет з проблем повоєнного мирного врегулювання в Європі і в світі. До його складу потрапили професори багатьох американських університетів, журналісти, просто відомі полковнику молоді люди, схильні до аналітичної роботи. Серед них був, скажімо, професор Чарльз Сеймур, родич самого Хауза Сідней Мезес, і, зрозуміло, знаний молодий журналіст Уолтер Ліппман. Президенту потрібна була не просто інформація, а рекомендації відносно тактики США у Центральній і Східній Європі, де розгортолася основна боротьба між державами Антанти і Центральними державами. Відразу зауважимо, що фінансування роботи експертів було більш ніж достатнім. І до кінця війни воно все наростало. Комітет „Інкуайрі” на аналітичні розробки, присвячені лише Австро-Угорщині, отримав у вересні 1918 р. близько 1,5 млн. доларів.

Потрібно мати на увазі, що американці справді робили лише перші кроки у царині аналітики й розвідки. У 1915 р. тижневик „The World’s work” опублікував низку статей під загальною назвою „Німецькі заколоти розкриті”. Автор цих матеріалів Джон Ретхом виступив у даному випадку зі своєрідним звітом про його вербування представниками німецького посольства. Стаття розпочиналася дуже цікавим пасажем з приводу зайвої довірливості і відкритості американців. „Сполучені Штати,- писав Ретхом,- єдина велика держава у світі без будь-якої політичної секретної служби або шпигунської системи; вони не мають ніякого уявлення про секретну дипломатію, не володіють механізмом захисту своїх військових, морських або урядових секретів. Більше того, чоловік або жінка будь-якої національності завжди мали можливість вільно зайняти місця у державних установах без будь-яких обмежень”¹.

Іншою рисою американців було те, що вони були багато в чому вторинні, спиралися у своїх пошуках на британців. У якості експертів виступали відомі знавці Австро-Угорщини і балканських проблем - Г.У.Стід і Р. Сетон-Ватсон. Вже під час роботи Паризької конференції Стід підготував на прохання Хауза меморандум з адріатичного питання. Ч. Сеймура зі свого боку консультував Сетон-Ватсон Згодом Ліппман писав, що саме Стід і Сетон-Ватсон своїми публіцистичними виступами сприяли тому, що американська дипломатія упродовж 1918 р. еволюціонувала від “політики компромісу з Австрією до підтримки її розпаду”².

З середини 1917 р. громадська думка у США беззастережно почала підтримувати Британію і Ллойд Джорджа. Пересічний громадянин Сполучених Штатів, як підкреслювалось в одному австрійському документі, відчував себе як риба у „водах свого власного англіканізму”. Американці, за влучним порівнянням сучасника, перебували немовби в акваріумі. Усе, що знаходилося за його межами, здавалось жахливим. І саме тому вони дивилась на німецького імператора, керуючись духом британської політики, що найбільш „спотворювало образи по ту сторону Лондонського скла”. „У загальному організмі Антанти стає явною консолідація з лідером Заходу - Англією”,- відзначалося в аналітичній доповіді до Відня³ .

Провідну роль у австрофобській кампанії у Сполучених Штатах відіграв відомий тижневик „The New Republic”. В якийсь мірі його можна вважати американським аналогом британського тижневика „The New Europe”. Він писав: „Поділ Австро-Угорщини на чотири держави - Німецьку, Угорську, Чехо-Словацьку та Югославську з передачею Польщі, Румунії та Італії територій національно близьких до цих держав, точно б відповідав американській концепції сучасного стану Австро-Угорської проблеми (just disposition of the Austro-Hungarian problem). Ідея подальшої федерації з німцями та угорцями для патріотично налаштованих чехів і хорватів хіба що подібна до ідеї федерації Пруссії з Францією і Бельгією”⁴.

Справжнім дітищем експертів були „Чотирнадцять пунктів” Вільсона, які готувалася у грудні 1917 р. У тексті промови президента усе дуже довго вивірялося. Думали над кожною комою. Хибним нам видається судження одного з дослідників, що Вільсон і полковник Хауз досить швидко сформулювали сам текст промови. „Ієгові знадобилося 7 днів щоб створити світ. Дуумвірам - лише дві години, щоб переробити його”⁵, - іронічно зауважував американський дослідник Фієрек. Але за такою удаваною „легкістю” була копітка робота багатьох експертів. Цікаво, що в остаточний текст промови за порадою Ліппмана включили слово „народи” (peoples).

У попередньому меморандумі, написаному експертом з чеських проблем профессором Р. Кернером, пропонувалися терміни „нації” та „раси” (races). Проте перевагу було надано терміну „народи”, який і з’явився в остаточному тексті меморандуму, представленому президенту Вільсону⁶.

Вільсон, як згадує його дочка, мав свій „особливий метод” підготовки промов. Спочатку він занотовував суть на невеличких листках паперу, частково надрукованих на машинці, частково написаних від руки, потім знов робив вставки. Остаточний текст друкувався на машинці на аркушах тонкого паперу, в нього „вносилися деякі виправлення, охайно вписані між рядками” . Саме такий вигляд мав попередній варіант тексту 14 пунктів, що його правив президент. Не випадково відомий американський дослідник В.Маматей зауважив, що у даному випадку маємо справу з дуже вдалим “вивертом психологічної війни”: „Кожен мав змогу прочитати текст (пункту - Ф.В.) так, як йому заманеться .

До речі, Лансінг завжди критично ставився до промови президента у Конгресі, зокрема до Десятого пункту, оскільки пропонувалося “федералізувати” Габсбурзьку імперію. У мемуарах він зазначав: „Я не наважувався включати (до мирної американської програми - В.Ф.) питання про незалежність для австро-угорських національностей, а саме - чехів, русинів, південних слов’ян, бо президент, виключаючи випадок з Польщею... мав на меті будь-що зберегти дуалістичну Монархію. Я не вважав це мудрим рішенням .

Згадуваний Фієрек так описував підготовку мирної програми. Вільсон і Хауз, обговорюючи текст, погодились, що нинішні пункти Лондонського договору, які давали Італії владу над іншими національностями, увійшли у конфлікт з принципами, проголошеними СІЛА. Незначне зауваження на полях, написане

Вільсоном на доповіді „Інкуайрі” з цього питання, стало пунктом Дев’ятим. Обидва політики погодилися, що турецьке панування в Європі завершилося. Пункт XI щодо Балкан був достатньо розпливчастим, оскільки невизначеним залишалося майбутнє Монархії. Пункт XIII гарантував відновлення незалежної Польської держави. Він відповідав принципам, проголошеним Вільсоним, і обіцянкам Хауза своєму другу І.Падеревському. Один спільний знайомий представив його Хаузу. Наслідком цього візиту було отримання Польщею коридору¹⁰.

Пізніше Ліппман піддав критиці стратегію Вільсона у Центральній Європі, викладену у 14 пунктах. Теза щодо Італії ігнорувала „стратегічні міркування”. Пункт щодо Росії, за винятком Польщі, підтверджував „відновлення старих кордонів імперії”. Сербії обіцяли вихід до моря, проте про Юго-Славію (Jugo-Slavia) не згадується, тому що перевага надається “єдності Австро-Угорської імперії”. Румунія у своїх старих кордонах залишається „віч-на-віч з Угорщиною”. Про чехо-словаків взагалі не йшлося. „Розчленування” Туреччини не планувалося, і постає лише одна тверда вимога „нової держави” - це Польща.

Відзначимо одну привабливу рису пунктів. У тексті промови все-таки досить стисло і зрозуміло були викладені усі найважливіші тези мирної програми. Мирні відозви більшовиків, навпаки, були дуже неконкретними, страждали багатослів’ям і надмірною чуттєвістю.

Проте голова комітету суспільної інформації Джордж Кріл вважав, що вільсонівські пункти не мали серйозного практичного значення. Він писав: „По суті справи Чотирнадцять пунктів не слід розглядати як визначену практичну формулу (a definitive practical formula), а тільки як широке оприлюднення принципів”¹¹. І сам президент визнавав це. У президентському посланні Конгресу (11 лютого 1918 р.) він спеціально зазначив, що для Америки подібні заяви значать не більше ніж попередній „скетч принципів”¹². В одному з досліджень, яке побачило світ у середині 50-х років, давалася досить критична характеристика Вільсону як дипломату: „У царині зовнішньої політики Вільсон був тираном. Він дійсно знав дуже мало про Європу і про Схід. Він написав лише дослідження про структуру урядів у державах Західної Європи. Але він нічого не знав про міжнародні відносини та не цікавився їхньою історією. На посаду держсекретаря він вибрав людину таку ж малоінформовану, як і він сам, і тому приділяв небагато уваги держдепартаменту та усій зовнішній службі”¹³. Відомий американський історик А. Лінк пише, що Вільсон використовував послів винятково для передачі інформації і поводив себе як крайній індивідуаліст у веденні зовнішніх справ.

Взагалі-то до думки Лансінга ні Вільсон, ні Хауз ніколи серйозно не прислухалися. Лансінг грав власну гру. Вільсон, вважав Хауз, ніколи не підтримував Лансінга, тому що той не погоджувався з ним у багатьох питаннях. Коли Сполучені Штати приєдналися до союзників, Вільсон хотів змінити його. Хауз переконав його не робити ніяких змін. Лансінг був відомою політичною величиною. Якщо говорити про головні відмінності між Вільсоном та Лансінгом, то треба відзначити, що Вільсон, як зазначає А. Лінк, був „інтуїтивний та ідеалістичний”, тоді як держсекретар мав „холодно-аналітичний розум” і був реалістом. Проте головна причина, чому Вільсон не любив Лансінга, полягала у тому, що той досить часто відмовлявся виконувати вимоги свого шефа, поки вони не були зрозумілі йому самому¹⁴.

Поворот в американській позиції щодо майбутнього Австрії наступив лише весною. 29 травня 1918 р. Лансінг відверто підтримав проголошені Римським конгресом радикальні зовнішньополітичні програми чехо-словаків та інших національностей. Римський конгрес, писав Ліппман, означав курс на „знищення Австро-Угорщини”. 5 липня 1918 р. сенатор Д.Хічкок прислав президенту проект закону щодо визнання незалежності Польщі. Однак Вільсон не поспішав.

У відповіді сенатору він зазначив, що пов’язує такий крок із становищем чехо-словаків та югославів, які неодноразово виступали з подібними вимогами. Проте і тоді президент усе ще вагався: „Мені не до вподоби за нинішніх умов будь-які заворушення в Австрійській імперії, які б могли виплеснути хоча б трішечки холодної води на богемців і на південних слов’ян (Slavs to the south of them), і я боюсь, що окрема акція стосовно Польщі може мати саме такий ефект”¹⁵.

Проте у Відні вже вряд чи могли чимось зарадити своїм династійним і національним проблемам. Красномовний факт. Серйозним показником слабкості монархії було ставлення до проблеми роззброєння. Австрія усе частіше нагадувала і навіть наполягала на повоєнному роззброєнні у Європі. Імператор Карл писав Папі Бенедикту XV про необхідність „одночасного і всебічного роззброєння на воді і на суші” при тому, що для усіх гарантуватимуться однакові умови. Це також, як вважав Карл, слугуватиме гарантією подальшого існування монархії, запорукою „її щасливого мирного розвитку”. Вважалося, що і в Лізі Націй Австро-Угорщина зможе знайти гарантію збереження status-quo.

Існувало й інше поле битви з Антантою, де дуалістична імперія виявила слабкість. Сучасний американський дослідник Г. Волпер пише, що Австро-Угорщина зазнала поразки внаслідок втрати контролю у битві ідей. Далася взнаки її неспроможність утворити ефективну структуру з метою утримання ідеологічного контролю над усіма своїми народами¹⁶ .

В останні роки війни у Лондоні і Вашингтоні зробили ставку на представників політичної еміграції зі слов’янських областей монархії Габсбургів. Проте, скажімо, навіть Т.Масарик викладав свої позиції у пресі, зустрічався з другорядними чиновниками держдепартаменту. Щоправда, йому вдалося декілька разів зустрітися і з Вільсоном. Проте значення його розмов з президентом не варто перебільшувати. Позитивний піар Масарику створювала американська преса. Один американський часопис подав фотографію Масарика з таким підписом:’’Мойсей чехословацького Ісходу. Професор Томаш Масарик, президент Чехо-Словаччини - нації, чия столиця знаходиться у Вашингтоні, армія - у Сибіру, громадяни - в Угорщині, а територія не визначена” . Як писав тоді один із сучасників, „усе здається щасливим у ці дні нашої перемоги і майбутнє світу незабаром буде у руках людини, яка нещодавно була шкільним учителем. Це буде справді великий світ, чи не так? Але найбільш романтичним є навіть не той факт, що Вудро Вільсон стане його володарем, а просування чехо-словаків на п’ять тисяч миль вглиб Російської Азії - армії на чужій території, без уряду, яка не мала жодного клаптика власної землі, проте визнана як нація!

Взагалі-то варто відзначити, що в Америці, як і в Англії, саме у часописах часто з’являлися оригінальні ідеї, відбувалося „прокатування” тих чи інших зовнішньополітичних підходів. Так, у лютому 1918 р. з’явилась новаторська за задумом стаття „Бордо-Одеса” проти „Берлін- Багдад”. Анонімний автор, посилаючись на ідеї представника французької консульської служби Поля Клоделя, запропонував з’єднати Францію і Росію за допомогою залізниці, яка б проходила по 45 паралелі. Ця залізниця, перетинаючи дорогу Берлін-Багдад, проходила б через Белград, Бухарест - аж до тодішньої Південної Росії, сягаючи при цьому районів Малої Азії та Балкан, з’єднала б Бордо з Одесою. На противагу тевтонській лінії „Берлін-Багдад” лінія 45 паралелі була б латинською. На думку автора, з економічної та політичної точок зору подібний план означав революцію „у розумовому становищі Європи” (mental attitude of Europe). При цьому передбачалося, що Австрія внаслідок цього буде „не спроможна блокувати латино-слов’янську лінію та економічну емансипацію Близького Сходу”¹⁹.

У цей період активізував свою діяльність Комітет суспільної інформації на чолі з Дж. Крілом. Перед Комітетом стояли тоді два завдання. По-перше, створити у світі привабливий образ Сполучених Штатів. Кріл тоді писав: „Ми намагалися „продати” Америку світові. Ми були найбільш провінційним народом, який коли-небудь існував. ...Ми дуже мало стикалися з іншими країнами, знали дуже мало про них, а вони про нас. Вся Європа знала про нас лише те, що ми фермери, про наші циклони і, бодай, про те, що ми лінчевали негрів на півдні, а також, що ми є нацією, яка лише робить гроші. Тому ми мали налагодити зв’язок з іншими країнами, стати з ними у тісніші взаємини. Наша робота мала бути освітньою та інформативною”²⁰.

Другим було розповсюдження „14 пунктів”. Президент доручив Джорджу Крілу через співробітників своєї інформаційної служби перекласти і розповсюдити президентські послання серед простих людей, насамперед, у Німеччині і в Росії у „короткій та прийнятній формі”. Сучасний американський дослідник С.Кашман змальовує вражаючу картину розповсюдження вільсонівських ідей

і промов. Він пише: „Офіційні промови Вільсона передавалися по радіо, швидко перекладались і розходилися світом. Усюди в кінотеатрах показували фільми про американські воєнні зусилля. По суті справи, за два десятиліття до культу особи, що асоціювався насамперед із Гітлером і Сталіним, з’явився феномен Кріла – культ Вільсона. Свідоцтвом цього культу було не тільки розповсюдження листівок, поштівок і фотографій у Західній Європі, але також в Італії та у Росії. Вони розходились у східному напрямі аж до Китаю, де видані Крілем промови Вільсона ставали бестселером навіть на захід від перуанських Анд” .

Ноту президента було видруковано німецькою й усіма слов’янськими мовами Австрії накладом 1 мільйон примірників і розповсюджено за лінією фронту не лише в Німеччині, але і в Австро-Угорщині. Дуже цікавим є й те, що американці для поширення своєї пропаганди використовували інформаційні можливості революційної Росії. Таким каналом, приміром, на деякий час стала газета „Die Fackel”. Вона розповсюджувалась в Росії серед інтернаціоналістів і полонених. Щоденний наклад цієї газети складав півмільйона примірників угорською мовою, та по чверть мільйона чеською, румунською, турецькою мовами. Полковник Робіне (голова Американської місії Червоного Хреста в Росії) досить часто звертався тоді із проханням опублікувати американські пропагандистські матеріали, і Радянський уряд ішов йому назустріч. Так була опублікована промова Вільсона. Джон Рід свідчив згодом у комісії Сенату: „Робіне хотів, щоб ці матеріали потрапили також у німецькі окопи, але дещо іншим шляхом, ніж звичайно, тобто не через радянські органи, які розсилали їх безкоштовно, та не через солдатські комітети. Тому він попросив мене опублікувати чотирнадцять пунктів промови Вільсона в цій газеті” .

Однак повернемось до позиції вільсонівської адміністрації. Про непідготовленість останньої розв’язувати складні зовнішньополітичні проблеми Балкан свідчила хоча б чорногорська проблема. Чорногорський воєнний міністр Г.Гайдукович, за повідомленнями лондонської „Дейлі Кронікл”, виступив різко проти „кліки сербів та югославів”, які бажають анексувати Чорногорію²³. Зауважимо при цьому, що у Корфській декларації статус Чорногорії вважався династійним питанням - об’єднання Чорногорії та Сербії. Вже напередодні мирної конференції король Чорногорії Нікола І, виступаючи проти включення власної країни до складу об’єднаного Югославського королівства, у зверненнях до союзників й особисто до президента Вільсона намагався пояснити недоцільність такого кроку. Колишній президент США У.Тафт ніяк не міг зрозуміти суті звернень короля Ніколи і зізнавався у щоденнику, що йому так і кортить відповісти своєму адресату цілком в ірландському дусі: „Тут не місце прокльонам, проте як здоров’я Вашої мами ?”²⁴. Таких непорозумінь і казусів виникало більш ніж достатньо і під час засідань у Версалі.

Не випадково Ліппман вважав у той момент помилкою поїздку президента до Парижа. На його думку, до зустрічі глав держав, які б мали зібратися винятково для підписання договорів, усі територіальні і другорядні питання мають улагодити експерти і радники. Чесно кажучи, і сам президент не був обізнаний у багатьох проблемах повоєнної європейської ситуації. Вільсон виглядав тоді неприступним і зосередженим. Як записав у щоденнику експерт у балканських справах професор К.Дей, перебуваючи на борту „Джорджа Вашингтона”, ніхто (навіть співробітники держдепартаменту) не були проінформовані відносно ідей, з якими президент їхав на конференцію, а також щодо ролі, яку США відіграватимуть на ній. І далі експерт додав, що навіть містер Дж.Кріл, який мав би знати набагато більше, ніж будь-хто, нарікав, що і “він не мав і гадки про ті чортові справи, які були у президента наумі” . 9 грудня 1918 р. під час наради на шляху до Європи президент, за свідченням Сеймура, сказав: „Вкажіть мені правильну лінію, і я буду за неї боротися. Я хочу гарантованої позиції”²⁶.

Отже, підводячи підсумок, можна констатувати, що американській експертизі зовнішніх проблем, особливо, у 1917 p., досить часто бракувало глибокого розуміння, насамперед, етнополітичних проблем ЦСЄ. Аналітична думка США залежала тут від більш досвідченої й поінформованої групи британських експертів. Проте з утворенням комітету „Інкуайрі” ситуація значно поліпшилася. Другим чинником, котрий сприяв налагодженню інформаційно-аналітичної роботи, була розгорнута комітетом Кріла у 1918 р. пропагандистська робота, спрямована на ознайомлення громадськості з „14 пунктами” президента Вільсона. Однак у неї була й більш значна мета - провести позитивну PR- кампанію американських зовнішньополітичних цілей і

завдань, утвердити сприятливий імідж Сполучених Штатів у світі. І діяльність „Інкуайрі”, і активність відомства Кріла значно поліпшили підготовку адміністрації Вільсона до складних дипломатичних баталій у Парижі.

Список посилань

1. The World’s Work- 1918,- N 4. - Febr.

2. Lippmann W.The Political Scene.-N.Y., 1919. - P. 21.

3. Amerika und die Entente, 22.VII.1918 // Haus-,Hof-und Staatsarchiv, Wien.- Politisches Archiv/898.- S.162,166 (Далі: HHStA.P.A).

4. The New Republic -1918.-15 June.

5. Viereck G.S. The Strangest Friendship in History. -N.Y., 1932. P. 209.

6. Unterberger B.M. The United States, revolutionary Russia, and the rise of Czechoslovakia. - Chapell Hill, 1989. - P. 95.

7. McAdoo Wilson E. The Woodrow Wilsons. -N.Y., 1937. - P. 246.

8. Mamatey V.S. The United States and East Central Europe, 1914-1919.

9. A study in Wilsonian Diplomacy and Propaganda. - Princeton, 1957. - P. 180.

10. War Memories ofR.Lansing. - N.Y., 1935. - P. 261.

11. Viereck G.S.Op.cit. - P. 212.

12. Creel G. The war, the world and Wilson. - N.Y. - L.,1920. - P. 301.

13. ¹²The World’s Work. - 1918. - March. - Vol. 35. - N 5. - P. 529.

14. Bellot H.H.Woodrow Wilson. The Creighton Lecture in History 1954. - L.,1955. - P.14.

15. Link A.S. Wilson the Diplomatist // The Philosophy and Policies of Woodrow Wilson /Ed. by E.Latham. - Chicago, 1994. - P. 163.

16. W.Wilson to G.M.Hitchcock, July 11, 1918 // The Papers of Woodrow Wilson. - V.48. - Р.591(Далі: PWW).

17. Cornwall M. News, Rumour and the Control of Information in Austria-Hungary, 1914-1918//History. - V.77. - 1992. - Febr.P. 50.

18. Macadam G.The Anabasis of the Czechoslovaks // The World’s Work.- № 6,- 1918. - Oct.

19. The Letters of F.K.Lane Personal and Political. - Boston and N.Y., 1922. - P. 292 - 293.

20. The World’s Work.- 1918. - N 4. - Febr.

21. Creel G. Public opinion in war time // The Annals. - 1918,- July. P.189 -190.

22. Cashman S.D. America in the Age of Titans.The progressive Era

23. and World War I. - N.Y.,1988. - P. 510.

24. Джон Рид дает показания. Из протоколов юридического комитета сената Соединенных Штатов Америки 21 февраля 1919 г .// Рид Дж.Избранное.- Кн. 2. - М.,1987. - С.120 - 121.

25. Musulin an Czernin, 13.11.1918 //HHStA.P.A.I/1052. Kriegziele Entente. Liasse Krieg 69. - S.57,69.

26. Ch.Seymour to His Family // PWW. - Ѵ.53,- P.377. Ibid.- P.349.

27. From the Diary of W.C.Bullitt, Dec.10, 1918// PWW. - V.53. - P. 352.