Історична панорама. Вип. 2

22. Конфлікт 2001 р. у Македонії та роль НАТО і ЄС у його вирішенні

Наталія Стрельчук

Сучасні конфліктологн пропонують аналізувати конфлікти, використовуючи причинно-ланцюговий зв’язок: конфліктогенні чинники - причина - виникнення конфлікту.

Серед конфліктогенних чинників прийнято виділяти історичні, економічні, соціальні, політичні, духовні, етнонаціональні. До історичних чинників, у випадку конфлікту 2001 р. на території Республіки Македонія, можна віднести невирішеність так званих “албанського” та “македонського” питань у другій половині XIX - XX ст., а також запізнілість і незавершеність процесів формування націй у Південно-Східній Європі.

Серед соціально-економічних чинників, на нашу думку, найбільш суттєвими стали негативні наслідки трансформування економічної системи: високий рівень безробіття, зростання кількості “нових” бідних, несправедлива приватизація, корупція, диспропорції у розвитку регіонів та інші негативні явища.

До політичних чинників можна віднести дискредитацію існуючої влади, зверхність націоналістичної ідеології у партійних програмах найбільших македонських і албанських партій, існування кланових радикальних політичних груп і ультраналаштованих лідерів у албанській та македонській елітах. Дискредитація політичних інститутів влади відбувається тому, що вони не здатні виконувати владні функції, необхідні для забезпечення безпеки та нормальних умов існування суспільства. У такому випадку, вважає український дослідник конфліктів на посткомуністичному просторі Г. Перепилиця, втрачається контроль з боку політичної влади над територією або її певною частиною, як і контроль над ситуацією в країні. На його думку, це призводить до того, що вакуум влади заповнюють регіональні лідери або ультрарадикальні чи кримінальні угруповання¹. Приблизно із другої половини 1999 року македонська влада фактично не контролювала територію Західної Македонії та кордон із Косово, що призвело до зростання неконтрольованої міграції, контрабандної торгівлі людьми, зброєю і наркотиками.

За типологією конфліктів, що Грунтується на принципі аналізу змісту основних вимог, конфлікт 2001 р. у Македонії можна визначати як статусний. Основні вимоги, які висунули лідери албанських партій Македонії, були спрямовані на підвищення політичного статусу албанської меншини і майже не відрізнялися від вимог, які висувалися на початку 90-х років: внести зміни до Конституції, в першу чергу до “Преамбули”, де визнати албанців другим державотворчим народом у РМ; надати албанській мові статус другої державної мови; здійснити децентралізацію влади; забезпечити пропорційне представництво меншин на всіх рівнях влади; визнати університет з албанською мовою викладання у м. Тетово державним². Поступово конфлікт, який протікав у мирній формі, модифікувався і набув насильницької форми - переріс зі збройних сутичок у війну з людськими жертвами.

Репортери назвали події 2001 р. у Македонії “дивною війною”, а військові спеціалісти -“контрольованою”³. Щодо політиків і науковців, то у них і до цього часу немає єдності в оцінці подій у РМ. Одні вважають, що події у Західній Македонії - це один із етапів боротьби албанців за “Велику Албанію” і фактично перенесення військових дій із Косова на територію сусідньої Македонії, інші - що це “внутрішня” громадянська війна.

Майкл Чосудовський, професор економіки університету в Отаві (Канада), вважає ці події “таємною війною Вашингтону, яка має своєю метою консолідацію американської сфери впливу у південно-східній Європі”. На його думку, у цій війні вирішувалася доля стратегічного болгаро-македоно- албанського “коридору”: транспортних, нафтових і комунікаційних ліній, які пов’язують Чорне море з Адріатикою. М. Чосудовський вважає, що Вашингтон хоче захистити нафтові комунікації, створивши мозаїку протекторатів уздовж цього балканського коридору, а обіцянку “Великої Албанії”, яка роздуває албанський націоналізм, СІЛА використовують тільки як частину свого військово-розвідувального плану, що полягає у фінансуванні Визвольної Армії Косова та її відгалуження на території Македонії - Національно-визвольної Армії⁴.

Деякі з оглядачів вважають, що албанський національний рух у Косові і в Македонії є нічим іншим, як прикриттям для широкомасштабних кримінальних операцій. Існування таких паравійськових формувань, які самофінансуються за рахунок нелегальної торгівлі наркотиками і зброєю, не поодинокий випадок у сучасному світі (Колумбія, Шрі Ланка, Іспанія). Так, французький дослідник Ксав’єр Рауфер стверджує, що метою військових операцій у Південній Сербії та Македонії був тільки захист шляхів транспортування героїну у так званому “Балканському золотому трикутнику”. Він вважає, що не можливо відділити албанську мафію від албанських паравійськових сил⁵.

Лідер ВМРО-ДПМНЄ (Внутрішня македонська революційна організація - Демократична партія за македонську національну єдність) Любче Георгієвські, який обіймав під час конфлікту посаду прем’єр-міністра, неодноразово заявляв, що конфлікт нав’язаний Македонії ззовні, максимально підготовлений іноземними політичними структурами та організаціями з території Косова, і фактично військові дії у Західній Македонії - це іноземна інтервенція. На його думку, жоден із західних політиків цього ніколи не визнає, бо як тоді їм пояснити доцільність перебування КФОР і НАТО у цій провінції? Л.Георгієвські навіть звинуватив західні країни в тому, що “вони виростили формування нових талібів у Європі”⁶. Отже, правляча коаліція на чолі з прем’єром, намагаючись втримати владу, переклала всю відповідальність за стабільність у країні і регіоні на західні країни та НАТО, звинувативши їх у поширенні конфлікту на територію Македонії.

Події 2001 р. у Македонії у світових і регіональних мас-медіа подавалися у різних контекстах, інтерпретувалися й обростали новими міфами. Один із міфів, який був поширеним до конфлікту - Македонія - “оазис миру” з ідеальними міжетнічними відносинами замінив інший міф - Македонія це “нова Колумбія на Балканах”, а жорстоке протистояння двох етносів - це ще одне підтвердження “відсталості” балканських народів і слави Балкан, як “порохового погреба Європи”.

Образ албанців також зазнавав постійних змін. Західні ЗМІ у повідомленнях називали їх то “озброєними бандитами й екстремістами”, то “повстанцями, які ведуть боротьбу за права людини” і прирівнювали польових командирів до політичних лідерів легальних партій, з якими треба вести переговори. Мас-медіа, хоча і транслювали суперечливі висловлювання політиків, сприяли поступовій легітимізації ОНА (Освободителна национална армща (макед.) - Визвольна національна армія), перетворивши її з терористичної організації на легітимний суб’єкт. Це нагадувало ситуацію з висвітленням західними ЗМІ конфлікту у Косові, коли західні ЗМІ вояків ОВК спочатку називали терористами, потім сепаратистами, а потім “жертвами режиму” і “борцями за права людини”.

У відповідь на такі публікації провладні македонські ЗМІ звинуватили Захід у тому, що в конфлікті він став на захист однієї сторони — албанців. Такі інтерпретації подій з обох боків давали змогу закамуфлювати невдачі та прорахунки як македонської влади, так і міжнародних організацій і приховати справжній стан речей від громадськості. Очевидним є той факт, що етнічний конфлікт у Югославії (Косово) поширився через державні кордони і “перелився через край” у сусідню Македонію. Потрібно врахувати і те, що історично стосунки албанців Македонії й албанців Косова ближчі, ніж зі співплемінниками з Албанії. Це можна пояснити як перебуванням понад сорок років в одній державі - СФРЮ, так і відсутністю тривалий час державного кордону. “Косово - це наш культурний і інтелектуальний фонд, - говорять албанці Македонії. - Всі письменники, журналісти, вчителі прибули з Косова; всі, хто представляють цінність, звідти. Ми повинні захистити Косово”⁷. Тому боротьба косоварів за незалежність стала не тільки зразком, а й частково стратегічним і тактичним керівництвом для албанців у Македонії. Лідери косовських албанців навіть не приховували своєї політичної і матеріальної допомоги албанцям Західної Македонії.

Ініціаторами створення на території Македонії ОНА вважають Гезіма Острені, Алі Ахметі і Фазлі Веліу. Алі Ахметі відповідав за “політичну” діяльність ОНА, Гезим Острені - за військову і Фазлі Веліу - за фінансову⁸. Кошти на фінансування отримували в основному від діаспори, які переправлялися кур’єрами до Македонії і розподілялися між місцевими командирами ОНА. Щодо командного складу ОНА, то, як стверджують журналісти македонського вісника “Актуел”, до нього увійшло біля 60 відомих польових командирів УЧК (Визвольної Армії Косова), зокрема Емруш Сума, відомий під псевдонімом “Комендант Оджа - 3”, Фезлі Хайдарі, Шакір Шакірі, Ісуф Реджей (кличка “Бег”), Ільяз Імері (кличка “Зебра”) та інші⁹.

ОНА організовувалася на основі територіального принципу з кількох груп. Одна із цих груп, біля 1000 осіб, складалася з албанців з Македонії, Косова, Албанії та Південної Сербії, що переважно мали кримінальне минуле. Інша група була відома під кодовим ім’ям “FASH”, діяла на просторах Тетово і Гостівара. До її складу входили колишні вояки ОВК, албанці з Косова, Македонії й Албанії. Командував цією групою “комендант Куманова”. Македонські ЗМІ твердили, що є інформація про існування ще однієї таємної групи, до якої входили албанці, - високопосадовці, працівники Міністерства оборони, вояки АРМ, співробітники державних установ. Активізація цієї групи залежала від розгортання ситуації у Македонії. Штаб ОНА розмістився у с. Танюшевці, поблизу кордону із Косово.

Відкрите збройне протистояння албанських бойовиків та урядових військ розпочалося 22 січня 2001 р. із нападу на поліцейську дільницю у селі Теарце (Західна Македонія), під час якого загинув один поліцейський і троє дістали поранення. Відповідальність за напад узяла на себе ОНА. Цей терористичний акт пов’язують із перекриттям македонськими прикордонниками одного із каналів контрабанди у районі с. Танюшевці, що знаходиться на самому кордоні із Косово, яке з кінця 90-х років, як і інші невеликі села вздовж кордону, використовувалися бойовиками для складів зброї ОВК. Наприкінці січня албанські бойовики здійснюють ще декілька обстрілів автомобільної дороги Скоп’є-Кічево і македонського прикордонного патруля. 12 лютого ОНА захопила репортерів каналу А-1, які мали сміливість в’їхати у с. Танюшевці і відзняти репортаж.

15 лютого між РМ і СР Югославією було досягнуто домовленості щодо кордонів. За часів СФРЮ, коли не було чітко визначеного державного кордону, албанці із прикордонних македонських сіл звикли вирішувати свої проблеми у косовському місті Вітіна і відповідно демаркація кордону для них означала порушення звичного способу життя. Косівські албанці вважали, що Сербія не має права вирішувати питання кордону, а їх несправедливо усунули від участі у цих переговорах. 21-23 лютого 2001 р. у Скоп’є відбувся саміт 8 країн Південно-Східної Європи. У його роботі взяли участь і представники ЄС. Однією із важливих тем самміту стало обговорення ситуації на півдні Сербії, де не припинялися сутички між албанськими повстанцями і сербською поліцією. На думку президента Югославії

В.Коштуніци, одним із дієвих засобів впливу стало б зменшення п’ятикілометрової буферної зони між Косовом і Сербією, яку албанські сепаратисти використовують для прикриття. Під час роботи самміту югославський і македонський президенти підписали договір про македонсько-югославський кордон¹⁰. Відповідно до домовленостей Сербія передала 2500 гектарів землі Македонії, з них - 1200 гектарів придатних для сільського господарства (район Дебелде). Світова спільнота підтримала рішення щодо демаркації кордону і визнала його абсолютно законним.

Можемо припустити, що справді саме демаркація кордону стала поштовхом для початку збройної фази конфлікту. Не зважаючи на розміщений у Косові контингент КФОР, інтервенція албанських озброєних загонів на територію Македонії розпочалася саме з боку Косова. 26 лютого албанські бойовики здійснили напад на частини АРМ (Армії Республіки Македонії) та МВС (Міністерства внутрішніх справ) біля с. Танюшевці. Сутичка тривала біля двох годин. Упродовж 4-5 березня албанські бойовики періодично відкривали вогонь по урядових військах у районі сіл Танюшевці і Малино.

18 березня Собраніє РМ, після дводенних дебатів, нарешті дало оцінку ситуації у країні. Втім, до документу, прийнятого парламентарями, не було включено жодної згадки про терористичні акції. З іншого боку, не увійшла також пропозиція про неприйнятність будь-яких переговорів з представниками паравійськових формувань. Депутати не підтримали і пропозицію СДСМ створити більш широкий коаліційний уряд національної єдності, головним завданням якого б став вивід країни із наростаючої громадянської війни.

Парламент закликав міжнародну спільноту “продовжити безумовну підтримку Македонії у боротьбі за збереження її стабільності, територіальної цілісності й суверенітету, надати їй необхідну допомогу, але без присутності збройних сил сусідніх держав на її території”¹¹. На думку депутатів, погіршення в країні викликано “діями збройних груп екстремістів”, у зв’язку з чим усі політичні партії “повинні утриматися від деструктивної політики й узгоджувати свою активність із державними інтересами заради миру, стабільності й демократії, проти насильства й національної ворожнечі”. Депутати закликали керівництво КФОР посилити охорону кордону РМ з боку Косова, порадили македонським громадянам не покидати своїх домівок і не вірити дезінформації щодо загрози їх життю та майну з боку озброєних груп¹². Цей документ македонські журналісти назвали “стерильним”, бо він не містив жодних оцінок конфлікту і нікого ні до чого не зобов’язував¹³.

20 березня 2001 р. Міністерство оборони і Міністерство внутрішніх справ, з метою припинення небажаних жертв серед мирного населення, оголосило терористичним угрупованням ультиматум: скласти зброю або покинути територію Македонії. Відповідно до ультиматуму, сили безпеки 21 березня 2001 р. з 00.00 годин до 22 березня 2001 р. 00.00 годи мали припинити вогонь і відповідати тільки у випадку нападу з іншого боку. Після завершення терміну ультиматуму сили безпеки мали розпочати військові дії проти терористів до повного їх знищення. Лідери бойовиків відмовилися виконати вимоги ультиматуму і заявили, що не складуть зброю до повного задоволення своїх політичних вимог.

У збройному протистоянні 2001 р. Македонії, з одного боку, були представлені нелегальні албанські паравійськові формування, які підтримувалися легальними політичними партіями, з іншого - легітимні і легальні структури системи безпеки РМ. Ситуація в країні ускладнилася ще більше, коли лідер ДПА (Демократична партія албанців) А.Джафері заявив, що якщо македонська влада не піде на переговори, то його партія вийде із владної коаліції. Президенту Б.Трайковські, який зайняв помірковану позицію, наполягаючи на політичному розв’язанні проблеми, довелося долати супротив прихильників жорсткої політики, які збирали мітинги біля Секретаріату Президента.

21 березня 2001 р. ООН прийняла резолюцію №1345, у якій засудила дії албанських екстремістів і підтвердила, що виступає за цілісність РМ і збереження її кордонів. Наприкінці березня 2001 р. Карла дель Понте, головний прокурор Міжнародного трибуналу у Гаазі, віддала розпорядження розпочати розслідування подій у Македонії, оскільки обох сторін були факти вчинення злочинів проти мирного населення. Втім, західні країни стримували македонську владу від рішучих дій. ЄС попередив, що якщо збройні сутички не буде припинено, то РМ буде позбавлена фінансової допомоги. Офіційний Белград також зайняв дуже стриману позицію щодо конфлікту у Македонії. Югославські політики радили македонським вирішувати цей конфлікт тільки мирними засобами: за допомогою амністії для всіх бойовиків і надання економічної допомоги постраждалим районам, так як це було зроблено свого часу для вирішення конфлікту у Південній Сербії і Прешівській долині. Офіційна Тирана заявила про необхідність збереження стабільності і спокою у регіоні і відмежувалася від албанських повстанців у Західній Македонії.

Поступово бої перемістилися у район м. Куманово. Вимагаючи поступок від влади, бойовики погрожували підірвати міський водогін та інші цивільні об’єкти. Отже, військові дії розтягнулися на досить великий фронт - від північного-заходу до північного-сходу країни й охопили територію де фактично проживало до 10% населення Македонії. 28 квітня вояки ОНА напали із засідки на змішаний поліцейсько-армійський патруль біля с. Вейце і вбили семеро військових, п’ятеро з яких - пострілами у голову з близької відстані. 6 червня бойовики ОНА напали на автомобіль швидкої допомоги АРМ (Армія Республіки Македонія) і вбили ще п’ятеро військових.

У цей складний для стабільності Македонії час ЄС пішов на підписання з РМ “Угоди про стабілізацію та асоціацію”, пропонуючи “європеїзацію” як спосіб вирішення конфлікту. Македонська сторона зобов’язувалася підготувати план врегулювання кризи і налагодити діалог між учасниками конфлікту, а перші результати повідомити у червні 2001 р. на самміті ЄС у Стокгольмі. Комісар ЄС із зовнішніх справ Кріс Патен заявив, що у ЄС “є необхідний план вирішення кризи у Македонії” і для цього країна отримує допомогу біля 50 млн. євро. Президент США Дж. Буш також звернувся до Конгресу збільшити економічну допомогу Македонії на 2002 р. з 38,4 до 45 млн. дол.¹⁴.

Лідер ПДП (Партія демократичного процвітання) І. Імері висунув вимогу участі міжнародних посередників у переговорах і запропонував свою програму виходу із кризи: діалог конфліктуючих сторін має відбуватися навколо чітко визначених тем і проблем. Такими темами ПДП вважала: зміну преамбули Конституції; можливість для албанської меншини отримати вищу освіту албанською мовою; визнання албанського університету у м. Тетово; перепис населення проведений, відповідно до міжнародних стандартів; пропорційна участь албанців у державній адміністрації; вживання албанської мови як другої службової; амністія для вояків ОНА.

Один із албанських лідерів, Кастріот Хадіреджа (пройшов у парламент за списком ПДП, але у березні 2001 р. створив нову Національно демократичну партію (НДП) висунув ще більш радикальні вимоги: повну амністію для всіх, хто брав участь у військових діях у північно-західній частині Македонії; федералізацію РМ; визнання албанської мови другою офіційною та визнання парауніверситету в Тетово.

14 травня на позачерговій сесії македонського Собранія (парламенту) було затверджено склад нового коаліційного уряду. До уряду, як пропонували міжнародні посередники, було включено представників усіх партій, представлених у парламенті: ВМРО-ДПМНЄ, СДСМ (Соціал- демократичний союз Македонії), ЛДП (Ліберально-демократична партія, ДА (Демократична альтернатива) і двох албанських партій ДПА, ПДП. У цей момент, порушуючи домовленості, лідери легальних албанських партій А. Джафері (ДПА) та І. Імері (ПДП) у Прізрені (Косово) підписали таємну угоду із командиром ОНА А. Ахметі про спільні дії. Прем’єр Л. Георгієвські, коментуючи цю угоду, заявив, що приєднання двох легальних албанських партій до терористичної організації створює катастрофічну ситуацію у країні¹⁵. Під тиском представників ЄС і НАТО А. Джафері та І. Імері відмежувалися від угоди з бойовиками і підписали угоду з Б. Црвенковські (СДСМ) та JL Георгієвські (ВМРО-ДПМНЄ).

Ситуація для македонської влади ускладнювалася тим, що через незавершену військову реформу, відсутність спеціалістів, спеціального спорядження для ведення бойових дій у нічних умовах армія виявилася не здатною швидко реагувати на дії ОНА і до операцій залучали поліцейський загін спеціального призначення “Тигри”. Як вважають македонські військові аналітики, успіх операцій залежав від комунікації між армією і поліцією у рамках однієї системи оборони і безпеки країни, яка фактично була відсутня, що і призвело до втрат серед особового складу. Керівники “молодої” армії (створена після здобуття незалежності) і “старої” поліції (успадкована від колишньої СФРЮ) у конфлікті 2001 р. діяли не узгоджено, відстоюючи вузькопартійні інтереси. Міністру внутрішніх справ Любе Божковські (ВМРО-ДПМНЄ) і військовому міністру Владо Бучковські (СДСМ) дуже складно було знайти спільну мову, бо партії, які вони представляли в уряді, мали діаметрально протилежні підходи до вирішення конфлікту. СДСМ, яка ставила за мету виграти майбутні парламентські вибори, не бажала йти на ще більше загострення відносин із албанською меншиною, а ВМРО-ДПМНЄ, яка різко втрачала свій рейтинг, вирішила йти ва-банк і наполягала на вжитті жорстких заходів проти АНА¹⁶.

Президент Македонії Б. Трайковські запропонував план мирного врегулювання, який передбачав: припинення вогню та добровільну здачу зброї бойовиками, амністію для більшості членів ОНА, збільшення кількості албанців у владі та поліції. Амністія, на думку президента, не мала поширюватися на командирів ОНА, організаторів терактів і осіб, які винні у загибелі представників правоохоронних органів. Позиція президента, прем’єр-міністра, лідерів найбільш впливових партій щодо способів виходу із конфлікту ще раз підтвердила тезу про те, що суб’єктивний чинник у воєнно-політичному конфлікту найбільший прояв знаходить саме у поведінці політичних лідерів. Причини виникнення воєнно-політичних конфліктів, характер перебігу і форми їхнього вирішення великою мірою суб’єктивно детерміновані фізіологічними, психічними й індивідуальними особливостями політичних лідерів і керівників, які приймають важливі воєнно-політичні рішення¹⁷. Борис Трайковські, як людина глибоко віруюча і поміркована, вважав, що задля майбутнього країни конфлікт має бути вирішений тільки мирним шляхом. Прем’єр та його соратники, спекулюючи на патріотичних почуттях македонців, наполягали на силовому вирішенні конфлікту. Л. Георгієвські заявив, що з терористами можна говорити тільки їх мовою і вони заслуговують “послідовного і рішучого переслідування і знищення”¹⁸.

Особливу роль у вирішенні конфлікту була відведена НАТО, який за короткий термін провів кілька успішних миротворчих операцій. З квітня 2001 р. Генеральний секретар Дж. Робертсон і 19 послів країн НАТО відвідали

Македонією із одноденним візитом. Генеральний секретар Альянсу зробив заяву, у який наголосив, що екстремісти, які обрали шлях збройної боротьби, не мають жодних шансів ні у Македонії, ні на Балканах.

Дж. Робертсон уперше згадав про готовність Альянсу “у випадку необхідності” направити військовий контингент у Македонію у червні 2001 p., і лише за умови, що македонський уряд укладе з лідерами албанських партій “політичну угоду”. 14 червня 2001 р. македонський президент Б. Трайковські звернувся до НАТО з проханням надати допомогу у роззброєнні бойовиків. До посередництва у конфлікті підключилися ЄС та СІЛА. Для допомоги у забезпеченні політичного діалогу між конфліктуючими сторонами Європейський Союз і СІЛА надіслали до країни своїх спецпредставників Франсуа Леотара і Джеймса Пердю.

У липні 2001 р. НАТО і ЄС запропонували проект врегулювання македонської кризи. Проект передбачав зміну адміністративно- територіального устрою з наступної кантонізацією Македонії, а також можливість вживання албанської мови в парламенті й інших державних структурах, хоча і без надання їй статусу другої офіційної мови. 6 серпня у Охриді за посередництва Верховного представника ЄС з питань зовнішньої політики і безпеки Х.Солани прийнято рішення про підписання угоди щодо мирного врегулювання конфлікту. Переговорили тривали кілька днів, і 13 серпня 2001 р. Рамкова Угода була підписана. Її підписали: Борис Трайковські, Президент РМ; Люпчо Георгівські - прем’єр міністром РМ і голова ВМРО-ДПМНЄ; Арбеном Джафері, голова ДПА; Бранко Црвенковські, голова СДСМ; Імером Імері, голова ПДП; Франсоа Леотар, спеціальний представник ЄС; Джеймс Пердю, спеціальний представник США.

Рамкова угода викликала численні суперечки і нарікання різних політичних сил. У македонських ЗМІ переважно акцент робився на тому, що Охридська угода не має юридичної сили, бо підписана тільки лідерами чотирьох найбільших політичних партій Македонії. Втім, професор юридичного факультету університету Св. Кирила та Мефодія Владо Поповські вважає дискусійним питання щодо сторін, які підписали Рамкову угоду. На його думку, сім осіб, які підписали Рамкову угоду, представляють три сторони: дві внутрішні й одну зовнішню - міжнародну спільноту, представлену ЄС і США. Дві внутрішні сторони фактично ідейно і практично перебували в опозиції: ДПА і ПДП підтримували паравійськові албанські формування (ОНА) і виправдовували їх військові акції, як метод тиску на македонську владу. Ці дві партії входили до владної коаліції, до того ж їх лідери пішли на підписання Призренської декларації з Алі Ахметі, фактично солідаризувавшись з ОНА¹⁹.

З іншого боку, угоду підписали Президент, як гарант незалежності, суверенітету і територіальної цілісності Республіки Македонії, згідно Конституції, і прем’єр, як представник, у першу чергу, діючої влади, а вже потім, як лідер ВМРО-ДПМНЄ. У силу своїх обов’язків Верховного командувача збройними силами, Президент Борис Трайковські виявився глибоко втягнутим у збройний конфлікт. Він одночасно був гарантом мирних переговорів і їх безпосереднім учасником. Відповідальність за ситуацію у країні і результат мирних переговорів Любче Георгівські, в першу чергу, ніс як прем’єр, який представляє владу, а вже тільки потім як лідер політичної партії. Щодо участі у переговорах СДСМ та її лідера Бранко Црвенковські, то македонський науковець вважає, що вона відігравала роль внутрішнього посередника у конфлікті. Цим пояснюється її помірковане ставлення до ОНА, а потім до ДУІ.

Водночас, В. Поповські вважає, що Охридську угоду можна також розглядати як двосторонню, яка є подібною до тих, що міжнародна спільнота вже укладала з конфліктуючими сторонами на теренах колишньої СФРЮ. Тоді можна вважати, що, з одного боку, її підписали суб’єкти РМ, як сторони конфлікту, а з іншого - міжнародна спільнота. Отже, перша сторона бере на себе зобов’язання цілковито припинити військові дії і відновити мир, надати широкі права меншинам і підтримувати демократію в країні, інша - міжнародна спільнота (ЄС і США), беруть зобов’язання допомогти першій стороні у відновленні мирного життя у кризових районах і набутті членства Македонією у ЄС і НАТО²⁰.

Рамкова угода складається з трьох Анексів. Анекс А стосується змін у Конституції. Відповідно до Анекса А “Преамбула” діючої Конституції мала бути змінена щоб не суперечити концепції індивідуальних прав людини і громадянського суспільства. У новій редакції ст. 7 Конституції Македонії детально розписано вживання македонської мови та мови національних меншин. Згідно з п. 1 ст.7, на всій території Македонії і у міжнародних відносинах офіційною мовою є македонська мова з кириличним алфавітом. Згідно з п.2 ст. 7, будь-яка інша мова, якою розмовляє щонайменше 20% населення, також є офіційною мовою і використовується поряд з македонською. Згідно з п.4, будь-яка особа, яка проживає в одиницях місцевого самоуправління, де щонайменше 20% від населення розмовляють службовою мовою, відмінною від македонської, може використовувати будь- яку службову мову для комунікації з регіональною канцелярією центральної влади, відповідальної за дану общину; відповідна канцелярія відповідає тією мовою і додатково македонською²¹.

До положення ст.48 Конституції, що “представники національностей мають право вільно висловлювати, зберігати і розвивати свою національну ідентичність і свої національні особливості” добавлено і “використовувати свої національні символи”²².

Анекс Б Рамкової угоди містить перелік змін у законодавстві РМ. Парламент упродовж 45 днів з часу підписання Рамкової Угоди мав прийняти Закон про місцеве самоуправління. До завершення мандату цього ж Парламенту він повинен також затвердити “Закон про місцеві бюджети”, врахувавши результати нового перепису внести зміни до “Закону про кордони общин”, “Закон про місцеву поліцію”, “Закону про державних службовців і публічну адміністрацію”, “Закону про виборчі округи”, “Регламенту Парламенту”, “Закону про вживання мов в органах влади”, “Закону про правозахисника” та інших законів, які, можливо, необхідно буде змінити, для того щоб виконання положень Рамкової угоди було більш ефективним²³. Анекс “Ц” містить положення, які стосуються імплементації Рамкової угоди та заходів з відновлення довіри. У 1 п. Зазначається, що Сторони, які підписали Угоду, звертаються до міжнародної спільноти з проханням гарантувати, спостерігати і допомагати імплементації Рамкової Угоди і Анексів до неї і просять ЄС і Раду зі стабілізації та асоціації координувати ці дії. У п.2. анексу “Ц” сторони підтримали вимогу міжнародних спостерігачів Ради Європи і Європейської комісії провести у жовтні 2001 р. перепис населення, а 27 січня 2002 р. - парламентські вибори. Окрема стаття присвячена поверненню біженців і відбудові постраждалих регіонів²⁴.

У спеціальній статті 5 “Недискримінація і правовий захист” передбачено сформувати спеціальну комісію, яка розробить заходи щодо збільшення кількості представників національних меншин у державній адміністрації, війську та інших суспільних інституціях. Сторони зобов’язалися, що до 2004 р. кадровий склад поліцейських органів буде відбивати національний склад населення РМ. Як початковий етап до досягнення цієї мети, сторони зобов’язалися відібрати і підготувати до липня

2002 р. 500 нових поліцейських, представників етнічних меншин і направити їх у ті регіони, де більшість населення складають представники відповідних меншин. Сторони, що підписали Угоду, звернулися до ОБСЄ, СІЛА, ЄС надати допомогу у реформуванні поліції, включаючи професійну підготовку і технічну допомогу.

27 серпня 2001 р. НАТО розгорнуло у Македонії операцію “Збір врожаю” (Essential Harvest), метою якої були зібрати і знищити зброю. Операцію виконували 4600 військовослужбовців з 13 країн, які діяли у складі багатонаціональної бригади під командуванням Великої Британії, що надіслала біля 1700 вояків. Здача зброї албанськими бойовиками тривала 30 днів. Було зібрано і знищено 3875 одиниць зброї²⁵. Успіх цієї операції македонська преса оцінила досить скептично. Серед зданої зброї значна частина була випущена 20-30 років тому, а деякі екземпляри представляли навіть музейну цінність. На думку македонської влади, у бойовиків знаходилося біля 70 тис. одиниць зброї і відповідно здача такої мізерної кількості виглядала як суто пропагандистська акція. Тим більше, що ніхто навіть не згадав про важке озброєння, що залишалося у бойовиків.

На початку вересня 2001 р. парламент Македонії проголосував за зміни до Конституції, які істотно розширили права албанської меншини. Але і це не заспокоїло албанських лідерів, що ще раз підтвердило тезу про те, що збройний конфлікт у Македонії використовувався ними не для “здобуття громадянських прав для албанського населення”, а як один із факторів загострення ситуації у регіоні й тиску на світову спільноту в прийнятті рішення щодо статусу Косова.

У вересні 2001 р. також постало питання контролю над територіями, захопленими ОНА. Не зважаючи на досягнуті домовленості щодо припинення вогню, небезпека ескалації збройного протистояння залишалася. Ніхто не міг передбачити, наскільки загостриться протистояння, якщо, приміром, албанські бойовики будуть перешкоджати поверненню біженців до своїх осель, або якщо македонські спецпідрозділи почнуть “зачищати” албанські села. Це було однією із причин, що спонукала Президента РМ, не зважаючи на опір прем’єра та його оточення, звернутися до НАТО з проханням продовжити миротворчу місію під мандатом ООН. Нова миротворча операція Альянсу “Бурштиновий лис” (Amber Fox) розпочалася 26 вересня 2001 р. і проходила під командуванням Німеччини. В операції було задіяно 7 тис. вояків Альянсу. Метою цієї операції було забезпечення безпеки 280 цивільних спостерігачів ЄС та ОБСЄ²⁶. Операція “Бурштиновий лис” тривала до 15 грудня 2002 р. Наступний мандант НАТО отримало на проведення операції „Союзницька гармонія” (Allied Harmony). 470 вояків НАТО забезпечували безпеку цивільних спостерігачів ОБСЄ, які здійснювали моніторинг у кризових регіонах Македонії і надавали допомогу у відновленні миру після конфлікту. Після завершення цієї операції НАТО урочисто передало керівництво наступною місією “Конкордія” штабу ЄУРОФОР. Уперше в історії операція такого плану здійснювалася силами країн ЄС, і необхідно було багато зробити, щоб викликати довіру як у албанців, так і у македонців²⁷.

18 березня 2003 р. Рада ЄС на рівні міністрів закордонних справ прийняла рішення про початок миротворчої операції у Македонії. У Постанові відзначалося, що рішення Грунтується на висновках саміту ЄС у Копенгагені (грудень 2002 р.) і письмовому зверненні президента РМ. Рішення ЄС відповідає резолюції Ради безпеки ООН 1371. План і правила проведення операції було розроблено під керівництвом командування НАТО, а командувачем Миротворчими Силами ЄС призначено німецького генерала Лайнера Фейста, який одночасно був і заступником командувача військами НАТО в Європі. НАТО зберегло свій штаб у Македонії, де залишилося 180 військових, що надавали допомогу АРМ у проведені військової реформи та підготовці вступу до Альянсу, а також підтримувати інші місії під керівництвом НАТО в регіоні²⁸.

На прикладі Македонії можна простежити, як змінюється роль міжнародних організацій у сучасних миротворчих операціях. Спочатку у вирішенні конфлікту головну роль відігравала Організація Об’єднаних Націй, потім - НАТО і сьогодні цю роль намагається виконувати ЄС. Разом з тим зазначимо, що конфлікт 2001 р. не тільки похитнув оптимізм громадян Македонії щодо безпеки, але і до НАТО, як організації, що може гарантувати цю безпеку. Етнічні македонці не сприйняли компромісне вирішення конфлікту і вважали, що НАТО й інші міжнародні організаціх зайняли позицію тільки однієї сторони - етнічних албанців. Звичайно, що на падіння популярності НАТО в Македонії вплинуло кілька чинників: по-перше, непопулярні акції НАТО під час подій у Косово; по-друге, часто дії НАТО виглядали, як підтримка в конфлікті тільки однієї сторони - албанців; по- третє, македонське керівництво не могло розв’язати внутрішні проблеми і вину за кризу в країні переклало на НАТО та інші міжнародні організації. Відзначимо, що саме висловлювання та заяви колишньої македонської влади, суб’єктивна інформація македонських мас-медіа сприяли, особливо в 2001 p., поряд з іншими вищеперерахованими факторами, створенню негативного іміджу Альянсу в цій країні.

Запрошення на Празькому саміті до вступу в НАТО найближчої сусідки Македонії — Болгарії й підтримка СІЛА та іншими країнами Заходу активної співпраці Македонії, Албанії та Хорватії в інтеграції до НАТО мали позитивний вплив на зміну громадської думки. У проведеному 6-12 червня

2003 р. американським ІРІ (Інтернаціональний республіканський інститут) опитуванні населення Македонії (опитано 1.108 осіб) 94% опитаних висловилися за вступ Македонії до ЄС (5% - проти, 2% - не мають відповіді) і 72% опитаних відповіли, що підтримують вступ Македонії до НАТО, (22% висловилися проти вступу). Отже, громадська думка поступово змінюється на користь інтеграції РМ не тільки до ЄС, але й до НАТО²⁹.

Враховуючи особливості процесів трансформації, законодавства та складну етнополітичну ситуацію Македонії, Євросоюз встановив додаткові умови передвступу, яким повинна відповідати РМ як кандидат на вступ до ЄС. Головними пріоритетами, визначеними для успішної євроінтеграції Республіки Македонії стали: зобов’язання виконувати рішення самміту ЄС у Салоніках, підтримувати ініціативу ЄС щодо боротьби з організованою злочинністю і корупцією, визначену на Лондонській конференції (2002 р.) і міністерській зустрічі, що пройшла у Брюсселі 28 листопада 2003 р. у рамках Західноєвропейського балканського форуму, а також заходи представлені кожною балканською країною на зустрічі у Белграді 5 листопада 2003 р. Особлива увага ЄС зосереджена на постконфліктну стабілізацію відносин між двома найчисленнішими етнічними групами - македонцями й албанцями і успішну імплементацію Охридської Рамкової угоди. ЄС підтримав процес децентралізації і розширення повноважень місцевої влади у РМ, надавши фінансову підтримку проектам, що передбачають покращення комунікації між центральною владою і місцевою, приведення македонського законодавства у відповідність до законодавства ЄС, підтримка міністерства у справах місцевого самоврядування. Підвищена увага ЄС до ситуації в Македонії дала свої результати. 22 березня 2004 р. Македонія подала аплікацію щодо членства у ЄС. 14 лютого 2005 р. уряд Македонії передав до Європейської комісії відповіді на 1921 запитання щодо відповідності Копенгагенським критеріям. Після їх розгляду Єврокомісія 20 квітня 2005 р. запропонувала відповісти ще на 187 питань економічного і 57 політичного характеру. Всього влада Македонії дала відповіді на 3000 запитань обсягом 14000 сторінок.

17 грудня 2005 р. Рада ЄС на основі аналізу аплікації Македонії щодо членства у ЄС з врахуванням успіхів у вдосконаленні законодавства відповідно до умов Охридського Рамкового договору, а також враховуючи успіхи країни по виконанню УПСА надати РМ (у документах ЄС - Колишній Югославській Республіці Македонії) статус країни-кандидата на вступ до ЄС.

Отже, втручання НАТО і ЄС у вирішення конфлікту 2001 р. на території РМ змінило баланс сил не тільки в Македонії, але і в регіоні і створило новий режим безпеки. НАТО і ЄС використали політичні засоби тиску на політичних акторів серед яких найпотужнішим стала перспектива членства країни у цих організаціях. Підтримка миру і значна фінансова допомога з боку країн НАТО та ЄС, особливо допомога у постконфліктній реконструкції західних регіонів країни, в цілому сприяли стабілізації ситуації у Республіці Македонії після конфлікту 2001 р.

Примітки:

1. Перепилиця Г. Генезис конфліктів на посткомуністичному просторі Європи . - К.: Стилос. - ПЦ «Фоліант», 2003. - С. 100-101.

2. Невизнаний владою албанський університет в м. Тетово відкрито у 1995 р. Ректор університету Фаділь Сулеймані був заарештований, але після багатотисячних демонстрацій албанців звільнений. Визнання цього університету державним учбовим закладом стало однією із вимог албанської меншини.

3. Атанасовски Т. Шеста BojHa во cepnja // Утрински весник. - 2001. - 21 )ули.

4. Професорот Мишел Чосудовски од Отава тврди "Македонща води BojHa со Америка" // Дневник. -2006,- 18 март

5. www.antikorupcija.org.mk/_resursi_dokumenti_submit.asp?id=96

6. Примиерот Лупчо Георгиевски до македонска jaBHOCT: Република Македонща е нападаната од Косово // Утрински весник. - 2001. - 18 март.

7. Ганчева В. Модерните медии са създали за всяко събитие. Расказ, образ, една симулация на траектория до безкрайност //Balakns21.volum2-2003.

8. Алі Ахметі родом із с. Зайас у Західній Македонії. Навчався на філософському факультеті університету у Приштіні (Косово), де став членом нелегальної групи студентів марксистів-ленінців. До цієї групи входив також лідер ДПА А. Джефері. Ф.Веліу приходиться А. Ахметі дядьком по лінії матері. У 1999 р. він був оголошений у міжнародний розшук за підготовку терористичних актів на території Македонії. У 2000 р. Ф. Веліу заарештувала німецька поліція, але так як вимога про екстрадицію до РМ у визначений термін не надійшла, то його відпустили на волю. Г. Острені, родом із Дебару, колишній офіцер ЮНА, свого часу керував штабом народної оборони цього міста.

9. Косовци, криминалци и платеници //Актуел. - 2001. - 24 август. - С.13-14.

10. Дневник. - 2001. - 23 фебр.

11. Македонски парламент. Консензус за безбедноста на Македонща // Македонща денес.-2001. - 18 март.

12. Македонски парламент. Консензус за безбедноста на Македонща // Македонща денес.-2001. - 18 март.

13. Банов М. Власта маршира во петтата колона // Македонща денес. - 2001.- 19 март.

14. Павлов А. Македония. Сепаратисты начинают и выигрывают. А затем проигрывают //http://www.monitor/nnov.ru/2001/number31/art35.phtml

15. Дневник. - 2001.-25 Maj.

16. Кузев С. Причините, условите и начинот на надминуваіьето на воената криза // Република Македонща 60 години по АСНОМ. Зборник од научниот собир. - Ckohjе, 2005. — С.447.

17. Перепилиця Г. Генезис конфліктів на посткомуністичному просторі Європи. - С.24.

18. Дневник.-2001. - 30 Maj.

19. Поповски В. Охридскиот договор // Република Македонща. 60 години по АСНОМ.

20. Зборник од научниот собир по повод шеесетгодишнината од АСНОМ одржан во Скопле на 15-16 декември 2004 година,- Скоще, 2005,- С151-152.

21. Поповски В. Охридскиот договор. - С. 154.

22. Охридскиот договор. - Скопле, 2001С.8.

23. Охридскиот договор,- С.9.

24. Охридскиот договор,- С.11-12.

25. Охридскиот договор. - С.14-15.

26. Рузін Н. В очікуванні «балканського Біг МАКу»// НАТО-рев’ю. - 2003 // htpp://www/ nato.int.docu/review/2003/issue2/urkainian/spacial-pr.html

27. Шкарич С. Правото силата и мирот - Македонща и Косово. - Скоще: Култура, 2002. - С.690.

28. Дневник,-2003,- 1 октом.

29. Серри Р., Беннетт К. Несворачивать с курса.

30. http://www.nato.int/docu/review/2004/issue4/russian/art3_pr.html Дневник,-2003,- 18 март.

Зачленуваіьето во ЕУ е побитно од приемот во НАТО. - Дневник. - 2003. - 26