24. Республіка Молдова: шлях до міжнародного визнання (1991-1995 pp.)

Г.А. Мельничук

Серед перших проблем молдовської дипломатії вже після проголошення незалежності РМ були кроки, здійснені для міжнародного визнання нової республіки, як суб’єкта міжнародного права. Ця дорога була важкою і розпочалася з 27 серпня 1991 року, з визнання Молдови парламентами Румунії та Грузії. Молода держава не мала власного досвіду зовнішньополітичних стосунків, що призводило до певних помилок і невпевненості у налагоджені міжнародних зв’язків. Існували значні відмінності у зовнішньополітичній орієнтації населення різних регіонів, які призвели до того, що на початку 90-х pp. зовнішньополітична активність Молдови була обмежена необхідністю балансування між інтересами Росії та Румунії, внутрішньополітичними проблемами та економічними негараздами. Ймовірно, саме цим пояснюється очікувальна позиція Молдови в більшості випадків і сподівання на те, що більш сильні геополітичні гравці візьмуть на себе вирішення її проблем. Метою запропонованого наукового дослідження є висвітлення проблем, з якими зіткнулась Молдова, проголосивши незалежність, насамперед це перші кроки, здійснені молдовською дипломатією по встановленню дипломатичних відносин із провідними державами світу та вступ до низки міжнародних організацій. Актуальність і мета зумовлюють постановку наступних завдань, а саме: розкрити проблеми, пов’язані з внутрішньою ситуацією в республіці напередодні проголошення незалежності; проаналізувати налагодження контактів із світовим співтовариством. Аналіз внутрішньої ситуації в Молдові зазначеного періоду, становлення країни, як незалежного суб’єкта міжнародного права, ще не знайшли Грунтовного комплексного дослідження в науковій літературі. Переважну більшість статей у наукових збірниках і періодичних виданнях складають публікації публіцистично-інформативного характеру.

Отже, звернемося до фактів. Весною 1988 р. у Молдові формується Демократичний рух, який пізніше стає основою Народного Фронту Молдови (НФМ). На своєму з’їзді НФМ приймає постанову, за якою об’єднання з Румунією проголошується програмною вимогою. Це призвело до розколу у суспільстві: на тих, хто називав себе молдованами і тих, хто ідентифікував себе як румуни. Вибори до Верховної Ради Молдовської СРСР в 1990 р. показали, що три категорії громадян, які ідентифікували себе як румуни, молдовани і російськомовне населення, підтримують політичні течії, приблизно однакової сили¹.

Румунізація всіх сфер суспільного життя, особливо заміна державного апарату викликали невдоволення в тих регіонах республіки, які заселені переважно етнічними меншинами (це Лівий берег Дністра і Південь республіки). 19 серпня 1990 р. у м. Комрат пройшов Перший з’їзд депутатів © Мельничук Г., 2007

всіх рівнів, вибраних на територіях компактного проживання гагаузів, який проголосив Гагаузьку республіку та її незалежність від центральної влади в Молдові.

Перспектива об’єднання з Румунією також не знайшла підтримки у населення Придністров’я, де компактно проживали національні меншини (28,3% українці, 25% росіяни). Невдоволення російськомовної частини населення Придністров’я викликало також прийняття 31 серпня 1989 р. закону про державну мову - молдовську, який запроваджував латинську абетку. Боротьба за владу між придністровською та кишинівською номенклатурними елітами все більше набирала розмаху і в результаті призвела до тривалого конфлікту². 22 червня 1990 р. парламент приймає Декларацію про суверенітет республіки, а наступного дня - „Висновок” по пакту Молотова-Ріббентропа, у якому Бессарабія і Північна Буковина проголошувалися окупованими радянською армією територіями, а створення

2 серпня 1940 р. Молдавської РСР - незаконним актом. Тим самим офіційний Кишинів ще більше ускладнив відносини з регіонами. „Політична самоліквідація Республіки Молдова надали не тільки історичні, але й юридичні аргументи для проведення в Придністров’ї референдуму, виділення регіону в самостійну республіку...”³.

Політичні лідери Придністров’я та Гагаузії взяли курс на створення самостійних республік у складі СРСР. 19 серпня 1990 р. Перший з´їзд депутатів усіх рівнів, обраних на території компактного проживання гагаузів, що проходив у м. Комрат, заявив про “повну волю і незалежність гагаузького народу від державної влади Республіки Молдова”. Тоді ж була проголошена Гагаузька республіка. 2 вересня 1990 р. Другий з´їзд депутатів усіх рівнів Придністровського регіону, що проходив у Тирасполі, прийняв рішення про утворення Придністровської Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки (ПМССР, з вересня 1991 року - ПМР)⁴. Утворення двох нових республік на території Молдавської РСР негативно позначилося на іміджі Молдови і ускладнило її стосунки з Росією та Україною, а також майбутнє входження “до Європи”. У лютому 1991 p., усвідомлюючи що більшість населення проголосує за збереження СРСР, уніоністи домоглися від парламенту постанови не проводити в Молдові загальносоюзний референдум. Влада і політичні формування Придністров’я і Гагаузії це рішення не визнали. Рішення ПМАРСР і ГАРСР провести референдум підтримали широкі кола громадськості Молдови. У Кишиневі Інтеррух „Єдність” організував Територіальну виборчу комісію і за підтримки Рад трудових колективів, створив дільничні комісії. 14-17 березня за збереження Союзу проголосували 107 тис. жителів Кишинева. Референдум було проведено також у Бєльцях, Кагулі, Єдінцях, інших містах і селах⁵.

Протягом 1990-1991 pp. тираспольські лідери І. Смирнов і Г. Маракуца провели низку неофіційних зустрічей із Головою Верховної Ради СРСР А. Лук’яновим. Депутат Верховної Ради СРСР Ю. Блохін 14 травня 1991 р. передав спікеру А.Лук’янову постанову ПМР “Про участь Придністров’я у підготовці та підписанні Союзного Договору⁶. Союзний Договір передбачав військово-силову підтримку Придністров’ю за участю 14-ї російської армії та військових частин Одеського округу⁷. Отже, поглибленню конфлікту в Придністров’ї і Гагаузії з однієї сторони, й офіційного Кишинева - з іншої, сприяла розбіжність позицій щодо існування Радянського Союзу. Таким чином, політичні лідери Кишинева і Москви орієнтувалися на різні зовнішні фактори і спрямовували свої зусилля не на утвердження суверенітету Молдови, а швидше навпаки, на її інтеграцію до інших держав.

Наприкінці літа 1991 р. офіційний Кишинів спробував використати серпневі події в Москві для ліквідації ПМАРСР і ГАРСР. 21 серпня було санкціоновано проведення операції „Невід” з арешту регіональних лідерів, про що стало відомо у Придністров’ї, і це суттєво прискорило відокремлення регіону⁸. 25 серпня Придністров’я проголосило незалежність.

Парламент Молдови навпаки не поспішав із таким рішенням. Ще 24 серпня депутати від НФМ пропонували близькому до них спікеру Парламенту О.Мошану прийняти Декларацію про незалежність. А.Мошану відповідає відмовою, сказавши „що ми тільки після України”⁹. Але вже 27 серпня, більшістю голосів, Парламент Молдови приймає Декларацію про незалежність. Лідери Народного Фронту Молдови на чолі з М. Друком вітали прийняття Декларації, так як вбачали в цьому можливість виходу з Радянського Союзу і перший крок до об’єднання з Румунією¹⁰. А проросійські партії навпаки сподівались на підтримку Росії.

Незважаючи на розбіжності в поглядах політичних лідерів Молдови щодо подальшої долі республіки, прийняття Декларації було важливим кроком до здобуття реальної незалежності. Вже 27 серпня 1991 р. Молдову визнали Румунія, Грузія і Туреччина. Румунський уряд і парламент, визнаючи незалежність Молдови, наголошували на незаперечності факту виходу із СРСР і важливості “історичної реставрації”. Так, у рішенні Парламенту Румунії від 27 серпня 1991 р. говорилося, що “Парламент Румунії вважає проголошення незалежності як знакову події у житті румун із-за Прута, які започатковують природно необхідну і легальну історичну реставрацію. Декларує рішення підтримати Парламент, Президента і Уряд Республіки Молдова в діях по захисту національної ідентичності, мови, культури румун із-за Прута і в подоланні наслідків пакту Молотова- Ріббентропа”¹¹.

У Декларації Уряду Румунії про визнання незалежності Молдови від З вересня 1991 р. говориться, що “Проголошення румунської держави на території, анексованій силою у результаті таємних домовленостей, зафіксованих у пакті Молотова-Ріббентропа, представляє собою рішучий крок у напрямку мирного подолання наслідків цього пакту, спрямованого проти прав та інтересів румунського народу”¹².

Вже після проголошення незалежності РМ серед перших проблем молдовської дипломатії були кроки, спрямовані для міжнародного визнання нової республіки, як суб’єкта міжнародного права.

28 серпня 1991 р. міністр закордонних справ Молдови Н.Циу здійснив візит до Румунії, де мав зустріч з міністром закордонних справ А.Нестасе. В цей час представники дипломатичних місій Румунії готували для молдовського міністра зустрічі у Великобританії й Італії, які мали полегшити шлях до визнання молодої республіки. 29 серпня підписано Протокол про встановлення дипломатичних відносин між РМ і Румунією¹³.

19 вересня 1991 р. делегація Молдови прибула до Риму. Міністри закордонних справ Молдови Н.Циу і Італії Джанні де Мікеліс провели зустріч і виступили на телеканалі RAI-1. Після візиту до Італії, Н. Циу зазначив: „Я дійшов висновків, що західні країни на першому етапі підтримали Молдову на її прагненні до незалежності, але тільки на словах, на дипломатичному ж рівні, ніхто не збирався цього робити, ніби тим самим надаючи нам право на ризик і ініціативу. Нас зустрічали з порозумінням, але не більше, і натякали бути терплячими, не прискорювати подій”¹⁴. Посольство Румунії у Великобританії організувало візит молдовських дипломатів до Лондона. 23 вересня 1991 р. відбулася зустріч у МЗС Великобританії з Державним Секретарем Д. Хогом. під час якої держсекретар підкреслив, що Великобританія насамперед виконуватиме угоди, укладені в попередні роки. Він натякнув на те, що незалежність Молдови не може бути визнана, поки існує Радянський Союз. Як стало відомо згодом, така позиція Великобританії була зумовлена домовленістю з Президентом СРСР М.Горбачовим: Великобританія не визнає незалежність будь-якої союзної республіки, за винятком країн Балтії, а лідер Кремля, в свою чергу, не буде заважати об’єднанню Німеччини¹⁵.

25 вересня молдовська делегація з Лондона відправилась до СІЛА, знову ж таки при активній участі Румунського МЗС. У Нью-Йорку міністр закордонних справ Молдови Н.Циу зустрівся з міністрами закордонних справ Болгарії - Ганевим, Литви - Юркансом, Латвії - Саударгасом, Угорщини - Есінкі. Ці зустрічі для Молдови мали велике значення: країни Балтії відкрито оголосили про офіційне визнання незалежності РМ, італійські й угорські міністри їх підтримали, і запевнили, що проконсультують свої уряди щодо цього питання, а також впевнені, що рішення буде позитивним. Однією з важливих була зустріч з постійним представником США в ООН Т.Пікерінгом, на якій він заявив, що немає ніяких перешкод, які б завадили визнанню Молдови¹⁶.

Однією із перших країн, які визнали незалежність Молдови була Туреччина. Вже до лютого 1992 р. між країнами були встановлені дипломатичні стосунки. Уряд Туреччини, підтримуючи гагаузьке населення, через Турецьке Агентство співпраці і розвитку надав Молдові фінансову допомогу у розмірі 35 млн. дол. СІЛА. На запрошення Анкари 200 студентів- гагаузів поїхали на навчання до турецьких університетів. Протягом 1992 р. за програмою обміну більше 20 студентів і професорів з Туреччини працювали в Комратському університеті. У квітні 1992 р. Кишинів відвідав Президент Туреччини С.Демірель. Цей візит свідчив про намагання Анкари співпрацювати з Молдовою. Панрумуністи критично ставилися до зв’язків із Туреччиною, мотивуючи це тим, що зміцнення двосторонніх відносин допомагає сепаратистському режиму в Гагаузії¹⁷.

Із колишніх республік СРСР першою Молдову також визнала Грузія. В день проголошення незалежності Молдови Президент Грузії З.Гамсахурдія видав указ, в якому говорилося, що відповідно до принципів зовнішньої політики Грузії, вона визнає Молдову як незалежного суб’єкта міжнародного права. Відповідно до цього указу, МЗС Грузії запропонувало МЗС Молдови встановити між двома країнами дипломатичні відносини¹⁸.

Здійснивши офіційні візити за кордон, було зроблено перші кроки до визнання світовою спільнотою незалежності РМ. Хоча ці кроки були досить невпевненими і здійснювалися при безпосередній участі Румунії, вони мали велике значення для подальшого становлення країни як самостійного, незалежного суб’єкта міжнародного права.

На думку президента М.Снєгура, міжнародне визнання Молдови в той момент більше залежало від Москви, ніж від Вашингтону. Він наголошував, що “її визнання Верховною Радою СРСР означало б реальну свободу для Молдови”¹⁹.

Втім, російська влада не поспішала встановлювати дипломатичні стосунки із незалежною Молдовою. Так, у привітанні з приводу обрання на посаду Президента Молдови М.Снєгура Б. Єльцин, Президент РСФСР “висловив надію на те, що ніякі вигідні умови не можуть перешкодити встановленню дружніх стосунків між нашими народами” і наголосив, що “Співдружність Незалежних Держав відкриває нові можливості для їх динамічного розвитку”. У цій телеграмі Б.Єльцина містився тільки вираз “суверенна Молдова”, а про її незалежність навіть не згадувалося²⁰. Тільки після того, як Румунія визнала незалежність Росії, остання висловила готовність встановити дипломатичні стосунки з Молдовою. Президент Росії висловлював надію, що “як незалежні держави, Росія і Молдова зуміють зберегти і розвивати в нових історичних умовах старі традиції братерської співпраці і взаєморозуміння”. Москва прямо натякала Кишиневу, що визнання незалежності Молдови залежатиме від підтримки молдовським керівництвом ідеї про створення СНД. Саме тому М.Снєгур змушений був піти на підписання в Алма-Аті Протоколу про приєднання Молдови до СНД (21 грудня 1991 p.). На думку молдовської влади, вступ до СНД мав зменшити шанси країни на об’єднання з Румунією і заспокоїти російськомовне населення. ХДНФ виступив із різкими заявами, критикуючи цей крок і назвавши його “ще одним бар’єром на шляху просування румун із анексованих і окупованих територій до національного визволення”. На думку лідерів ХДНФ набуття незалежності Молдови не мало перешкоджати її інтеграції з Румунією²¹.У цей же час відносини між Молдовою і Україною ускладнювалися двома факторами: українським етнічним чинником у Придністров’ї і пропагандою націонал-радикалів Молдови щодо перегляду кордонів. 1 липня 1990 p. II з´їзд НФМ включив до своєї Програми вимогу про „повернення румунських територій, довільно переданих під юрисдикцію України”. Кордони „незалежної Румунської Республіки Молдова” „фронтити” визначили межами румунської зони окупації часів Другої світової війни, включивши до її складу всю Бессарабію, Північну Буковину і „Трансністрію”, які трактувалися як „історичні румунські землі”. Таке прагнення зміни державних кордонів загрожувало безпеці не тільки у регіоні, але й у Європі та світі, і тільки послідовна позиція офіційних кіл України, яка полягала у неухильному дотриманні існуючих кордонів, перешкодила здійсненню таких планів.Україна, як і Росія, не поспішала визнавати незалежність Молдови. Ситуація у Молдові швидко погіршувалася, і як вихід із ситуації, влада запропонувала провести прямі президентські вибори, що, природно, виявилися безальтернативними. Кандидат в президенти Молдови був один - Мірча Снєгур. За іронією долі вибори призначаються на 8-е грудня. Тоді ще ніхто не знав, що 1-го грудня в Біловезькій Пущі (Росія) Радянський Союз припинять своє існування, що прискорить визнання незалежності колишніх радянських республік, зокрема й Молдови. Визнання Молдови Росією та Україною в умовах, коли СРСР як правовий суб’єкт припинив своє існування, означало прорив у міжнародній ізоляції республіки. До кінця 1991 р. Республіку Молдова визнали Україна, Казахстан, Франція, Швейцарія, США, Аргентина та інші держави²². JLКравчук привітав М.Снєгура з обранням його на посаду Президента Республіки Молдова і запевнив, що Київ намагатиметься надати молдовсько- українським відносинам “нової форми, відповідно до існуючих реалій”²³.11 лютого 1992 р. у рамках турне по країнах-членах СНД, Кишинів відвідав державний секретар США Дж.Бейкер. Цей візит було розцінено як підтримку США зовнішньополітичних кроків молдовської влади. Дж.Бейкер заявив, що Вашингтон підтримує вступ Молдови до ООН і МВФ. Сторони також домовилися, що дипломатичні стосунки між США і Молдовою будуть встановлені під час візиту М.Снєгура до США, куди він збирався приїхати на засідання Генеральної Асамблеї ООН. 18 лютого 1992 р. під час зустрічі у Білому Домі М. Снєгура та Дж. Буша між Молдовою та США були встановлені дипломатичні стосунки. В офіційному Комюніке молдовсько- американської зустрічі на найвищому рівні зазначається, що “сторони домовилися про те, що державна незалежність і територіальна цілісність Республіки Молдова є однією із умов геополітичної стабільності в цій зоні Європи”²⁴. США висловили підтримку курсу Молдови на демократизацію суспільства, ринкову економіку і пообіцяли сприяти зовнішнім інвестиціям до молдовської економіки. 26 лютого 1992 p. М.Снєгур, разом із іншими лідерами колишніх союзних республік у Гельсінкі підписав Заключний Акт Конференції з Безпеки і Співробітництва в Європі. Під час цього візиту було встановлено дипломатичні відносини із Фінляндією. У своїй промові з приводу підписання Заключного Акту Президент Молдови заявив, що “для Республіки Молдова найбільш оптимальним шляхом для забезпечення безпеки і економічного процвітання є її відкритість до міжнародної співпраці і інтеграція до європейських структур”²⁵. Разом з тим, М. Снєгур відзначив, що стабільність молдавської держави підриває “дислокація на її території чужих збройних сил” і звинуватив “певні консервативні політичні кола, які керуються імперськими амбіціями”, у намірі використати присутність цих сил “для дестабілізації політичної ситуації в республіці”²⁶. 2 березня 1992 р. делегація Молдови прибула до Нью-Йорку, де прийняла участь в церемонії прийняття Молдови до ООН. Цього ж дня, Президент М.Снєгур прийняв участь у 46-й Сесії Генеральної Асамблеї ООН, де підписано Договір, за яким РМ отримала право бути повноправним членом ООН. Виступаючи на сесії Президент Молдови заявив, що в силу геополітичного розташування Молдови, він розглядає її як міст між Сходом і Заходом і висловлює готовність до “встановлення відносин із усіма державами без входження до будь-яких блоків”. М.Снєгур знову підкреслив, що “неможливо говорити про реальну незалежність, в той час, коли на території Молдови дислоковані чужі військові сили” і висловив сподівання на вирішення цього питання шляхом двосторонніх переговорів²⁷.Уряд Молдови докладав багато зусиль для інформування світового співтовариства і залучення міжнародних організацій до врегулювання конфлікту в Придністров’ї, домігшись дипломатичного діалогу і створення чотирьохсторонньої комісії за участю Румунії, України Росії і Молдови. 24 травня 1992 р. на саміті ОБСЄ у Лісабоні міжнародними учасниками засуджено воєнний конфлікт і висунуто вимогу про його припинення. Але 21 липня 1992 р. за ініціативою Кремля, з метою усунення від посередництва України і Румунії, Кишинів підписав з Москвою двосторонню Угоду по врегулюванню конфлікту. На саміті ОБСЄ у Гельсінкі (9-10 червня 1992 р.) М.Снєгур провів низку зустрічей із президентами Болгарії, Росії, Румунії і канцлером Німеччини, де, зокрема, обговорив питання вирішення придністровського конфлікту²⁸. 1 вересня 1992 р. М.Снєгур прибув до Москви, де зустрівся з Б.Єльциним. Головною темою переговорів двох президентів був конфлікт у Придністров’ї і визначення терміну перебування російських військ на його території. Б.Єльцин пообіцяв вирішити ці питання і зазначив, що Росія буде сприяти процесу врегулювання конфлікту²⁹.Встановлення контактів з світовою спільнотою продовжувалося. На початку вересня 1992 р. на запрошення відомого бізнесмена Б.Бірштейна президент Молдови М.Снєгур, прем’єр-міністр

А.Сангелі і міністр зовнішньоекономічних відносин А.Кептіне відвідали Швейцарію. З вересня на зустрічі, організованій на найвищому рівні, підписано Угоди про встановлення дипломатичних відносин між двома країнами. 7 вересня 1992 р. делегація РМ прибула до Болгарії. За підсумками зустрічі президентів Молдови і Болгарії підписано Договір про дружбу та співробітництво між країнами терміном на 10 років. Зокрема, основний акцент зроблено на співпраці у економічній галузі. У середині листопада 1992 р. відбулось ще декілька закордонних візитів молдовських посадовців. Зокрема, під час перебування у Китаї делегації Молдови підписано Угоду про економічну співпрацю, Договір про встановлення дружніх стосунків між державами. Перед візитом до Пекіна, М.Снєгур зупинився у столицях Казахстану і Киргизії, де Президенти обох держав підписали двосторонні

Угоди з Молдовою терміном на 12 місяців³⁰. Для Молдови, з огляду на складну внутрішню ситуацію, досить суттєвим було встановлення добросусідських відносин між Україною і Румунією. Після розпаду СРСР румунський парламент заперечував проведення на так званих „румунських територіях” - у північній Буковині і на півдні Бессарабії референдуму про державну незалежність, лунали заклики націоналістичних сил Румунії (а їх підтримували й молдовські націоналісти) про відновлення кордонів 1940 р. Але візит міністра закордонних справ України А.Зленка до Румунії у вересні 1992 p., під час якого на офіційному рівні було заявлено про відсутність територіальних претензій з боку Румунії до України змусив прорумунські кола у Молдові більш реально подивитися на “проблему приналежності” цих територій до України³¹.

23 жовтня 1992 р. укладено “Договір про добросусідство, дружбу і співробітництво між Україною та Молдовою”, який визнає територіальну цілісність Молдови, включаючи Придністров’я. Тодішній Президент України JL Кравчук висловив думку, що Придністров’я повинно мати автономію у складі Молдови, подібно до Криму у складі України³².Вже до осені 1992 р. Молдова, як й інші колишні республіки СРСР стала також членом Міжнародного Валютного Фонду і Всесвітнього Банку. Через рік це дало можливість молодій державі запровадити національну валюту, що сприяло відносній фінансовій стабільності. Вступ Молдови до цих міжнародних організацій відіграв велику роль у подальшому її становленні і прискорив процес міжнародного визнання³³. Наступним важливим кроком для Молдови, як самостійної держави, став її вступ до Ради Європи, що дало можливість молодій державі в 1994 р. прийняти демократичну Конституцію, в якій були закріплені положення про автономію Придністров’я та Гагаузії, проголошено нейтралітет країни та заборона на розміщення іноземних військ. Приєднання незалежної Молдови до низки міжнародних конвенцій та угод, зокрема до міжнародної Конвенції з прав людини, Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, Віденської конвенції про заходи зміцнення безпеки в Європі, засвідчили її наміри рухатися демократичним шляхом розвитку і будувати відносини з іншими країнами на рівноправних умовах. Внаслідок усіх подій 1989-1995 pp. Молдова отримала офіційну незалежність, але втратила контроль над частиною території, позбулася значної частини економічного потенціалу і не змогла сформулювати нічого, що навіть віддалено нагадувало б національну (державну) ідею. Почавши з ідеї об´єднання з Румунією, молдовські націонал-демократи продовжили ідею другої румунської держави. Аграрії після приходу до влади спробували згадати про ідею альтернативної румунській молдовської держави, але так і не змогли дійти до ідеї держави усіх народів Молдови.

До перших успіхів молодої країни у зовнішній політиці можна віднести вступ до ОБСЄ (січень - лютий 1992 p.), а через місяць - вступ до ООН. Це було вірним кроком, оскільки входження колишніх радянських республік під протекцію міжнародного права потенційно захищало їх від можливого посягання на незалежність. Вже до осені 1992 р. Молдова стала також членом Міжнародного Валютного Фонду і Всесвітнього Банку. Молдовська дипломатія в цей період носила нерішучий характер, а уряд, в свою чергу, не створив відповідного механізму включення РМ до міжнародної системи цінностей, що призвело до так званого „транзитного періоду”. Цей період, одразу після проголошення незалежності в Прибалтійських країнах, чи в країнах Центральної Європи був набагато коротшим та чіткішим. Вони проголосили пріоритетами своєї зовнішньої політики інтеграцію до Європейського Союзі і вступ до НАТО, що було чітким сигналом для провідних світових держав і призвело до того, що Європа фінансово, політично, економічно і юридично їх підтримала. Молдова ж, обираючи багатовекторність і вагаючись між Сходом та Заходом не змогла визначитися з пріоритетами у зовнішній політиці. Така невизначеність була зумовлена внутрішньою нестабільністю, розгортанням сепаратистських рухів і поділом суспільства на два табори.

Примітки: