3. Галицька Соціалістична Радянська Республіка в політиці уряду Радянської Росії

Олександр Федорів

Сьогодні, в контексті розбудови незалежної і демократичної України, особливої актуальності набуває питання соборності українських земель. На зламі XX - XXI ст. незалежна Україна утвердилася на світовій арені і стала важливим суб’єктом міжнародної політики. У цьому контексті значний науковий і практичний інтерес становить дослідження зовнішньополітичної діяльності уряду РСФРР. Однією з програмних цілей національного руху було досягненя соборності українських земель. У соборницьких ідеях існували три чинники: український національний, який виразився в Акті злуки, польський, який набув вияву у Варшавському договорі 1920 р., та радянсько-більшовицький, який виразився у радянсько-польській війні та утворенні Галицької Соціалістичної Радянської Республіки (ГСРР) у 1920 р. Дослідження утворення ГСРР та роль у цьому процесі Радянської Росії дозволяє з’ясувати чимало важливих аспектів проблеми соборницьких змагань українського народу.

У даний час у вітчизняній і зарубіжній історіографії підхід до висвітлення цієї проблеми є неоднозначним, що власне й зумовлює необхідність подальшого дослідження проблеми.

Проблема впливу радянської політики на утворення ГСРР була широко розглянута в радянській історіографії. Насамперед слід згадати монографію Б.Г. Тищика “Галицька соціалітистична радянська республіка”¹, у якій грунтовно розглядається суть державної політики ГСРР. В.П. Сьома² та А.Г. Ткачук³, В.І. Богайчук⁴, О.Ю. Карпенко⁵ розглянули передумови утворення ГСРР та Бойківської радянської республіки, вплив цих утворень на західноукраїнське населення. І.В. Кічий⁶, В.Ю. Білан⁷, 1.1. Компанієць⁸ у своїх працях зосереджували увагу на революційних настроях населення як першочерговий чинник утворення ГСРР. Діяльність комуністичних організацій Західної України та їх зв’язок з урядом РСФРР у власних працях розкрили М.К. Кучеров⁹, М.П. Яцків, І.М. Шумейко¹⁰. П.Н. Серпенінов досліджував політику радянської Росії на Волині¹¹. Антицерковної діяльності уряду ГСРР торкнулися П.А. Петляков¹² та C.JI. Ступницький¹³. Однак, не зважаючи на змістовні праці, радянські історики через цензурні обмеження не могли достатньо об’єктивно висвітлювати політику радянської Росії та СРСР.

Новий етап дослідження даного питання започаткували вітчизняні історики, починаючи з 1991 p., коли із проголошенням незалежності України було ліквідовано цензуру і дослідники мали змогу, незалежно від своїх поглядів, вільно публікувати свої праці. Насамперед слід відзначити М.Р. Литвина¹⁴, який розкрив діяльність більшовиків крізь призму © Федорів 0,2007 національно-демократичного руху у Східній Галичині. Також дослідник багато уваги надав діяльності Галицького організаційного комітету КП(б)У, який приймав безпосередню участь в утворенні ГСРР. Т.В. Галицька-Дідух¹⁵, О.Ю. Карпенко¹⁶, А. Слюсаренко, С. Пивовар¹⁷, грунтовно досліджуючи у своїх працях Східну Галичину у політиці уряду РСФРР, торкнулися аспектів міжнародного становища ГСРР. Реакцію західноукраїнських політичних сил на політику РСФРР у 1920 р. досліджували І.К. Васюта¹⁸, О.Я. Красівський¹⁹, М.Ю. Мухіна²⁰, Т. Панфілова²¹, В.Ф. Солдатенко²², О. Зайцев²³. М.М. Вівчарик, В.О. Козенюк²⁴, розкрили підривну діяльність радянської організації “Закордот” під час радянсько-польської війни. Р.І. Делятинський²⁵ дослідив антицерковну діяльність уряду ГСРР. Г.М. Марковецька²⁶, Р.Й. Тхоржевський²⁷ показали фінансову політику ГСРР. Серед колективних праць, у яких висвітлюється політика РСФРР у 1920 р. та утворення ГСРР, слід відзначити “Західно-Українська Народна Республіка. 1918 - 1923: Історія”²⁸ під керівництвом О.Ю. Карпенка та “Політичну історію України XX століття , т. 2 та т. 5 .

Із зарубіжної історіографії слід викремити праці російських істориків М.Ю. Сергомассова³¹ та С. Полторака³², які, пишучи про радянсько-польську війну, торкаються питання політики РСФРР та утворення ГСРР.

Актуальність дослідження зумовлена необхідністю обгрунтування та висвітлення різнобічної політики уряду РСФРР стосовно Західної України у 1920 році. У даній статті ми розглянемо західноукраїнське питання в політиці радянського уряду в контексті радянсько-польської війни, а також простежимо місце і роль ГСРР у цій політиці. Вивчення даної проблематики у конкретно-історичній площині теми дозволяє прояснити окремі важливі аспекти сутності вкрай суперечливої, але цілеспрямованої діяльності радянських діячів, а також настрої західноукраїнського населення. З´ясування змісту політики Радянської Росії у західноукраїнському питанні дозволить зробити висновки, наскільки вона відповідала національним запитам і потребам національного становлення для тодішнього українського суспільства та сьогодення.

Радянська Росія на початку 1920 року була ослаблена громадянською війною, тому її уряд, щоб уникнути боротьби на два фронти, не прагнув війни з Польщею. Однак польський уряд хотів використати хитке становище більшовиків для власних анексіоністських цілей. Тому Польща намагалася завдати удару по Радянській Росії під приводом більшовицької загрози³³. 28 березня 1920 р. більшовики вказали Польщі на необхідність укладення загального перемир’я³⁴, проте польська сторона відмовилася³⁵. На початку квітня 1920 р. війська Польщі розпочали військові дії на Поліссі, на межі Західного і Південно-Західного фронтів³⁶.

Зважаючи, що на початку квітня поляки вже розгортали військові дії, уряд РСФРР посилено готувався до війни. Розпочалася активна агітація в польській армії, яка була спрямована на її розклад³⁷. 24 березня, а також у наступні передвоєнні дні керівництвом країни для видання газет, листівок, відозв було виділено 5 мільйонів рублів, а також 32 тони паперу і 1,6 тон польського шрифту. 83 поляки, білоруси і литовці пройшли спеціальну підготовку для розповсюдження агітаційно-пропагандистської літератури для ворога .

23 квітня 1920 р. для безпосереднього керівництва революційною діяльністю вихідців із західноукраїнських земель, які перебували на території радянських республік, був створений у Києві Галоргком КП(б)У³⁹. Уряд Радянської України виділив у столиці для потреб цієї організації приміщення, телефони, друкарські машинки. Всього на потреби Галоргкому щомісячно асигнувалось 1 млн. карбованців⁴⁰. Записи в реєстраційному журналі Галоргкому свідчать про його активну співпрацю з ЦК РКП(б), ЦК КП(б)У, Південним бюро Комінтерну, Польським і Галицьким ревкомами, губкомами, наркоматами УСРР, тощо⁴¹. У зверненні КП(б)У вказувалося: “ЦК пропонує всім партійним організаціям надавати Галоргкому та його представникам повне сприяння і товариську підтримку”⁴². Стосовно утворення Галоргкому, зунрівське джерело вказувало: “Найближчою працею цього комітету мало бути зконцентрування усіх тих громадян України, настроєних комуністично, які як полонені перебувають в Туркестані і дальше на Сході то найбільше ще з того часу, як попали в полон як жовніри австрійської армії”⁴³.

Польсько-українському наступу передував перехід на бік польсько- української армії 23 квітня 1920 р. двох галицьких бригад Червоної української галицької армії (ЧУТА)⁴⁴. Частини ЧУТА стали роззброювати більшовицькі загони, значно полегшуючи просування польських військ. Однак поляки при зустрічі з галичанами роззброювати та заарештовували їх⁴⁵. Ті бійці, що залишилися у радянському підпорядкуванні, були роззброєні⁴⁶, розпочалися арешти стрільців і старшин ЧУГА. Частину з них було розстріляно, інших - вивезено в концтабір Кожухів під Москвою⁴⁷.

25 квітня почався наступ армій Польщі та УНР на Україні, від Прип’яті до Дністра. Зламавши оборону Червоної Армії, польські війська захопили значну частину території. ВЦВК РСФРР оголосив мобілізацію населення⁴⁸. 26 квітня після початку радянсько-польської війни голова польської держави Пілсудський виступив із зверненням до жителів України, запевнюючи у мирному характері українсько-польського наступу⁴⁹. 28 квітня Політбюро ЦК РКП(б) затвердило план збройної відсічі Польщі⁵⁰. Польський наступ, звісно, викликав різку реакцію урядів РСФРР і УСРР. В “Червоному стрільці” у квітні 1920 р. була опублікована заява X. Раковського: “Єдина наша мета ... утворити в Галичині незалежну владу ... галицькі робітники і селяни самі вирішать, чи увійти їм у федеративний союз з радянськими республіками України і Росії”⁵¹. В умовах польської загрози в травні 1920 р. відбувся IV Всеукраїнський з’їзд Рад, який зобов’язав ЦВК України проводити політику найтіснішого союзу з радянською Росією⁵².

Розпочалася активна більшовицька агітація в польській армії, яка подекуди призводила до переходу польських легіонерів на бік Червоної армії⁵³. Агітація потребувала чималих коштів, які необхідні були для відкриття агітпунктів. Усього кошторис на агітаційну діяльність на західному фронті було затверджено у 1920 році у розмірі 13 000 000 рублів⁵⁴.

У травні 1920 р. за рішенням пленуму ЦК КП(б)У було створено глибоко законспірований структурний підрозділ комуністичної партії, котрий отримав назву “Закордонний відділ ЦК КП України”, у діловому листуванні, директивних і звітних документах - “Закордот”. У структурі “Закордоту” існували підрозділи і підвідділи, які повинні були вести закордоном розвідку, контррозвідку, бойові операції, проводити агітацію⁵⁵. Постановою Реввійськради від 8 червня 1920 р. за №245 Закордот був зарахований до числа тих організацій, які працювали для фронту, а його службовці (тільки в апараті “Закордоту” налічувалося понад 60 чол.) користувалися всіма правами військовослужбовців⁵⁶.

В більшовицькому політичному середовищі активізувалася ідея поширення світової соціалістичної революції. 2 червня 1920 р. командувач Західним фронтом М.Н. Тухачевський видав наказ про наступ: “На Заході вирішуються долі світової революції. Через труп білої Польщі лежить шлях до світової пожежі”⁵⁷. JL Каменев писав у листі В. Леніну: “На захоплення Галичини треба звернути особливу увагу. Звідси селянський рух швидше може проникнути в Польщу, аніж прямою лінією від Мінська до Варшави”⁵⁸. Вже 5 червня 1920 р. головні сили І кінної армії пішли в контрнаступ⁵⁹.

За допомогою радянської агітація більшовики намагалися підняти повстання на західноукраїнських землях. У зверненні Реввійськради Південно-Західного фронту від 3 червня 1920 р. до солдат Червоної армії було поставлене завдання допомогти “робітникам та селянам Галичини утворити власну робітничо-селянську владу”⁶⁰. У брошурі Г. Піддубного “Розбийте кайдани”, яка була видана у Відні у 1920 p., вказувалося: “...треба повсюди нападати ... на польських жандарів ... Скрізь, де люде хочуть робити повстання, або готуються до нього, треба організовувати революційні ради. ... Тоді вже й Червона Армія вдереться до краю”⁶¹. У газеті “Коммунист” від 14 червня 1920р. вказувалося: “Наш обов’язок ... прийти на допомогу ... робітничо-селянській Галичині. Радянська Галичина буде живим зв’язком із західно-європейським пролетаріатом. ... Панська Галичина повинна стати Радянською і увійти в Радянську Федерацію”⁶². В. Ленін вказував: “Отримуючи Східну Галичину, ми отримали базу проти усіх сучасних держав. За таких умов ми ставали сусідами прикарпатської Русі, яка кипить більше, ніж Німеччина, і є прямим коридором в Угорщину, де вистачить невеликого поштовху, щоб запалала революція... Ми, беручи Галичину..., розвиваємо дорогу революції. За це варто повоювати”⁶³. Польсько-радянська війна перетворилась з оборонної у спробу розпалювання світової соціалістичної революції⁶⁴.

Польський уряд з метою недопущення діяльності радянських агентів на території Польщі здійснив ряд запобіжних заходів. Зокрема, у наказі Міністерства юстиції Польщі від 17 червня 1920 р. заборонялося підтримувати стосунки із закордонними організаціями, які підтримують революцію, зберігати зброю, агітаційні матеріали, а також публічно пропагувати непокору владі⁶⁵.

В червні 1920 року, ведучи наступ на польські війська, Червона армія окупувала Волинь і шістнадцять повітів Східної Галичини⁶⁶. Радянські війська, перейшовши р. Збруч, в середині липня вступили на територію Західної України⁶⁷. На 15 червня 1920 р. польське військо фактично було відкинуте на рубежі, з яких 25 квітня 1920 р. починався похід. Третього серпня 1920 року на основі Львівського нелегального ЦК і Галоргкому створено єдиний партійний центр - ЦК КПСГ у складі В. Затонського, М. Барана та інших⁶⁸. Керівним центром КПСГ був Закордонний відділ ЦК КП(б)У з підвідділом для Східної Галичини в Києві⁶⁹.

Ідея радянізації Східної Галичини втілилась в життя у вигляді Галревкому, що був створений за ініціативою уряду РСФРР. Мріючи про розповсюдження соціалістичної революції в усьому світі, Г. Чичерін, на відміну від вищих партійних керівників, все ж стверджував, що здійснення анексії Галичини було б необережним кроком з боку Росії⁷⁰. На думку Г. Чичеріна, анексіоністські дії викличуть опір частини галичан, тому доцільним є “створення Галицького ревкому для проведення радянської політики в Галичині, організації там повстань, зосередження галицьких частин на Галицькому фронті і підготовки майбутнього злиття з Україною”⁷¹. 22 червня на засіданні Політбюро ЦК РКП(б) за участю В.І. Леніна було підтверджено суверенітет Східної Галичини, схвалено пропозицію про доцільність утворення Галревкому - Тимчасового робітничо-селянського уряду Г аличини⁷². Т аким чином, на території Східної Г аличини радянським керівництвом Росії інспірувалися пробільшовицькі державні структури.

Про важливість Східної Галичини свідчить записка НКЗС від 22 червня 1920 року: “Після Баку це найважливіше у Європі джерело нафти. ... Якщо ми достатньо сильні, щоб поширити так далеко свою могутність, ми будемо диктувати умови Англії”⁷³. Галичина була важливим економічним осередком: за видобутком нафти вона посідала третє місце у світі, продуктів сільського господарства виробляла стільки ж, скільки Чехія, при тому, що населення було удвічі меншим, що створювало сприятливі умови для експорту”⁷⁴. 30 червня 1920 р. на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У було прийнято рішення про утворення Галревкому, причому формування цього органу передбачалось завершити до моменту вступу радянського війська в Галичину⁷⁵.

Основну зовнішньополітичну лінію щодо Західної України вів Г. Чичерін, однак деякі організаційні питання переносилися для опрацювання до українського уряду в Харкові. Про важливість питання Східної Галичини свідчать хоча б такі факти. На засіданні Політбюро КП(б)У від 26 травня 1920 р. дане питання стоїть у списку восьмим, і його обговорення обмежилося незначним обговоренням⁷⁶. А вже у протоколі засідання Політбюро ЦК КПУ від 30 червня 1920 р. під номером 1-м була розміщена детальна інструкція з роботи Галревкому: „Формування і склад галревкома визначити до моменту наближення Червоної Армії впритул до Галичини і, по можливості, після встановлення зв’язку з організаціями всередині Галичини. ... Запропонувати Реввоєнраді Півдзахфронту підготувати до моменту підходу нашої армії до Галичини невеликі частини, які разом з армією і галревкомом могли б увійти в Галичину”⁷⁷.

У липні при ЦК РКП(б) з метою організації агітації і пропаганди серед вихідців із західноукраїнських земель, які залишилися на території Росії, і після серії каральних заходів, що проводилися проти галицьких стрільців і старшин, було створено Галицьке бюро пропаганди та агітації⁷⁸. Уряд радянської України і командування фронтом домоглися від Кремля дозволу сформувати галицькі частини. 31 липня 1920 р. В. Затонський надіслав телеграму И. Сталіну і С. Косіору із проханням прискорити відправку до XIV армії галичан із Москви, Омська, Казані, Туркестану і Сибіру, а також 44-ї стрілецької дивізії, яка залишилися з ЧУГА⁷⁹.

Слід зауважити, що уряд РСФРР значну увагу приділяв формуванню агентурної мережі, яка стала основою проведення радянської політики на Західній Україні у наступному десятилітті. За принципаи радянської розвідувальної діяльності, оформленими влітку 1920 року, агентурна робота повинна була проводитися у всіх країнах світу, оскільки кожна країна мала бути “базою для світової революції”⁸⁰. Як повідомляло Міністерство внутрішніх справ Польщі 2 липня 1920 р., “більшовицькі організації у нашому краї ведуть в останній час інтенсивну діяльність. Тактика ... була вироблена на таємній міжнародній конференції в Амстердамі на початку лютого цього року. ... Згідно з цією тактикою комуністичні організації повинні намагатися донести робітникам їх відповідальність перед російською революцією, переконувати їх у тотожності їх домагань з прагненнями Радянської Росії ... Тутешні більшовицькі організації підкреслюють нагальну потребу проведення інтенсивної більшовицької агітації серед молоді ... Не меншу увагу скеровано також і на сільський пролетаріат”⁸¹. Також готувалися прямі диверсії. Як вказувалося у повідомленні Міністерства внутрішніх справ Польщі від 9 липня 1920 р. до генерального делегата польського уряду у Львові, “комуністична організація має розпочати замахи на залізничні мости, телефони, телеграфи й інші засоби комунікації, з метою співпраці таким чином з більшовицькою армією”⁸².

У липні радянські війська настільки просунулися углиб Галичини, що липневий 1920 р. Пленум ЦК РКП(б) під головуванням В.І. Леніна схвалив утворення Галицької Радянської Республіки і Галревкому⁸³. 8 липня було утворено Галицький революційний комітет⁸⁴, який був одночасно урядом Східної Галичини у складі: В.Затонський (голова), М.Баран (заступник), Ф.Конар, К.Литвинович та І.Немиловський (члени)⁸⁵. 15 липня було опубліковано перший документ Галревкому - Декларацію № 1 “До трудящих усього світу, до урядів соціалістичних радянських республік і капіталістичних держав”, в якій було проголошено суверенну Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку (ГСРР)⁸⁶. Дещо пізніше, 21 серпня, під керівництвом комуніста Ф. Бекеша було піднято повстання в Сколівському повіті на Львівщині і проголошено Бойківську Радянську республіку⁸⁷, яка проіснувала менше тижня.

18 липня радянський уряд Східної Галичини надрукував листівку із закликом до повстання проти поляків: “Стає ясним, що тільки єдина Червона Армія несе ту волю робочим масам, і тому кличемо до вас братнім голосом: “До зброї! До бою з панами””. 21 липня ним було опубліковане звернення до 14-ї армії: “Вам призначено перейти Галичину і подати братерську, пролетарську поміч своїм братам з Венгрії”⁸⁸. В органі Народного комісаріату в справах національностей, газеті “Жизнь национальностей”, вказувалося, що радянській Галичині “подадуть свою братерську руку робітники та селяни України і Польщі, не говорячи вже про старших синів світової революції, про робітників і селян Радянської Росії”⁸⁹. У телеграмі ЦК КП(б)У до губкомів вказувалося: “Через утворення Радянської влади у Східній Галичині ... ЦК запрошує у двотижневий термін з моменту отримання вами цієї телеграми провести мобілізацію комуністів-галичан”⁹⁰.

1 серпня 1920 р. Галревкомом було прийнято Декрет №1 “Про встановлення Соціалістичної Радянської влади в Галичині”, у якому зазначалося, що уряд диктатора Є.Петрушевича “немає жодних повноважень та стоїть поза революційним законом”⁹¹. До складу ГСРР увійшло 16 тодішніх повітів, тепер це Тернопільська і частина Львівської та Івано- Франківської областей. Площа республіки становила 18 тис. км², з населенням 1,3 млн. чоловік⁹², які проживали у 1500 населених пунктах, серед яких було 94 міст та містечок⁹³. Члени КПСГ зробили наступну заяву: “Для того, щоб дальша політична робота як в підполлі самої Галичини, так і серед Галичан, перебуваючих на території РСФРР провадилась планово і раціонально, ми, низше підписані, заявляємо слідуюче: 1. Центральний Комітет К.П.Г., який повстав 3 серпня 1920 р. від злиття підпольного ЦК Комуністичної Партії Східної Галичини та Буковини і Галоргкома К.П.У. мусить істнувати і надалі без огляду на положення фронта Червоної Армії в Галіції. 2. Вся партійна робота, яка торкається Галичини, а саме: учет і розпреділення партійних сил, на роботу в радянських республіках і в підполлі, агітація і пропаганда серед галичан повинна провадитись Ц.К. К.П.Г.”⁹⁴. Таким чином, влітку 1920 р. у Галичині діяло загалом кілька комуністичних центрів: Галбюро при ЦК РКП(б), Галбюро при ЦК КП(б)У, Галоргком і ЦК КПСГ⁹⁵. 1 серпня в Москві була проведена нарада представників ЦК КПСГ, Галгоргкому КП(б)У та Галбюро при ЦК РКП(б), яка схвалила постанову про необхідність створення “нового об’єднання Галицького краевого організаційного комітету Компартії України”⁹⁶. З серпня Політбюро ЦК КП(б)У затвердило єдиний ЦК КПСГ, до складу якого увійшли представники від всіх галицьких комуністичних організацій⁹⁷.

Про те, що Галревком не був самостійним органом державної влади, свідчить рішення пленуму ЦК КПСГ від 11 серпня 1920 р. про “фактичну підлеглість в ідейному й організаційному відношеннях керівництву ЦК КП(б)У”. Підтвердила цей факт заява голови Галревкому - В. Затонського, в якій він радив не поспішати з питанням про державний устрій Галичини, оскільки для радянської республіки воно є “взагалі третьорозрядним”⁹⁸. На цьому ж пленумі були створені вищі партійні органи - Політбюро, Оргбюро, Секретаріат та затверджений склад Галревкому. 26 серпня ЦК КПГ схвалив Статут партії⁹⁹. Виконком Комінтерну визнав КПСГ як свою окрему секцію⁹⁸. Секретарем Галревкому став І. Краснокутський, колишній голова Галбюро при ЦК РКП(б), який прибув з Москви і, зрозуміло, не був добре обізнаний з політичною обстановкою в краї. Цим можна пояснити те, що в ГСРР надто захопилися копіюванням структури уряду - Раднаркому (навіть кількість відділів відповідала числу наркоматів), і Статуту Компартії Галичини, схожого на статут РКП(б). Та й декрети Галревкому часто нагадували відповідні документи Раднаркому¹⁰⁰.

В серпні 1920 р. під час наступу більшовицьких військ до Варшави надійшла інформація від директора державної поліції у Львові Райлендера із заявою радянського дипломата М. Литвинова про політику Москви щодо Галичини. У заяві стверджувалося, що метою більшовицького руху є підтримка антипольських рухів і створення у цьому регіоні незалежної держави¹⁰¹. Однак перспективи Галичини як самостійного утворення, а відтак збереження там потужного осередку українського національного руху не відповідали намірам уряду РСФРР. Представники українського національного руху стверджували, що “Росія - будь вона мелюківська, денікінська чи совітська ніколи не зможе погодитися на існування української Албанії”¹⁰². IV декрет Галревкому “Про скасування обов´язкової державної мови” засудив будь-які прояви національної свідомості. “Всі ті, що своєю поведінкою чи словом вноситимуть національну ворожнечу ... будуть оголошені ворогами революції і працюючого народу і передані військовому революційному трибуналові”¹⁰³. Ленін, за свідченням В. Затонського, “наказав не панькатися з буржуазією та куркульнею і якомога розбивати єдиний національний фронт, кожне національне угрупування, виховувати натомість інтернаціональну солідарність трудящих”¹⁰⁴.

Утворення ГСРР викликало резонанс в українському суспільстві. Місцеве населення в цілому прихильно зустріло радянські війська - досвід польської політики впродовж 1919 - 1920 рр. щодо українців альтернативи галичанам просто не залишав. Відомий більшовик В. Затонський згадував, що нова влада зустрічала нерозуміння в селян, які були виховані австрійською владою в дусі пошани до закону та приватної власності: “Вперше від більшовиків почули галицькі хлопи, що в порушенні права приватної власності нема гріха. Довелось видати спеціальний наказ, щоб селяни жали колишній панський хліб. Лише перевіривши, що підпис і печатки правильні, селяни сунули на панські лани”¹⁰⁵. Водночас В. Затонський писав у листі до В.І. Леніна 6 вересня 1920 p., що соціальним підгрунтям нової влади були галичани, які приїхали з-за кордону: “Революційним ферментом є галичани, які пройшли школу російської революції, а також “американці”. Майже в кожному селі можна відшукати такого “американця”, який повернувся з американської еміграції чи індустріального робітника, або шахтаря, який був у Саксонії чи у Відні. ...

Деякі з них приїзджають з партійними білетами, ухитряються привозити американську літературу”¹⁰⁶.

Уряд ЗУНР проявив нейтралітет щодо Червоної армії. Так, 27 липня диктатор Є. Петрушевич видав наказ війську ЗУНР, у якому вказувалося, що армії УГА належить затримати, так проти червоноармійців як також проти Поляків можливо як найдальше йдучу невтральність... Армії не вільно заключати ніяких договорів ... ні з червоноармейцями, ні з Поляками”¹⁰⁷. У цей час серед діячів УНТП у Східній Галичині панували радянофільські настрої. Адвокат і ветеран УГА Степан Шухевич згадував, що коли Червона армія підходила до Львова, “інтелігенти ... були того хибного погляду, що їм від більшовиків не загрожує ніяка небезпека, бо, мовляв, вони такі самі революціонери, як більшовики, мовляв ... тепер вони, як досвідчені політики, допровадять до тривалого порозуміння”¹⁰⁸. Популярності червоних військ сприяла заява про підтримку західноукраїнської державності. У листі Реввійськради фронту командуванню І Кінної армії вказувалося: “ми підемо на Львів, щоб ... допомогти пригнобленим українцям галичанам створити свою незалежну державу, нехай не радянську, але доброзичливу до РРФСР”¹⁰⁹. Водночас у радянських листівках, закликалося до усунення від влади прихильників С.Петлюри і Є.Петрушевича.

Після проголошення “незалежної” Галицької Радянської Республіки часопис “Український прапор” висловив задоволення тим, що більшовицький наступ приведе до звільнення Г аличини від польської окупації, а проголошення більшовиками державної самостійності Галичини назвав “здобутком першорядного значення”, а також висловлювалися сподівання на можливість порозуміння із більшовиками¹¹⁰. Слід сказати, що під час наступу в Червону армію вступали окремі галичани, але, здебільшого не з ідеологічних поглядів, а тому, як пояснювала газета, що вони “майже діти... вступили до Червоної армії через голод та не знали, за що і проти кого борються”¹¹¹.

Прийшовши до влади, Галревком спробував привернути симпатії місцевого населення. В. Ленін відправляв В. Затонському інструкції нещадно громити “панів і куркулів, щоб батраки, а також селянська маса відчули круту зміну на їх користь”¹¹². Було проведено часткову компенсацію постраждалим від військових дій. У телеграмі штабу 14 армії до Затонського вказувалося: “Реввоєнрада формує особливу комісію, яка, рухаючись по лінії проходження частин кінної армії, буде платити за заподіяні збитки”¹¹³. Для налагодження роботи підтриємств необхідно було відбудувати шляхи сполучення. За допомогою солдат Червоної армії в серпні 1920 р. було відремонтовано 50 мостів, переведено 150 верст залізниці з вузької на широку колію¹¹⁴. Також відбудовувалися націоналізовані підприємства, що дало змогу забезпечити роботою значну частину робітників, також сім’ям безробітних та незаможним надавалась грошова допомога. Сім’ям міської бідноти видавали також продукти, організовували по околицях міст та в селах безкоштовне харчування при кухнях-їдальнях¹¹⁵. Декларацією №2 “Про права і обов’язки робітників в ГСРР” встановлювався 8-годинний робочий день, проголошувалося право на працю, на освіту, соціальне забезпечення тощо¹¹⁶.

Водночас Радянська влада повела наступ на церкву. Своїм декретом № 2 Галревком відокремлював церкву від держави і школу від церкви, скасовував усі привілеї духовних осіб, усі форми державної допомоги церкві¹¹⁷. Церква була фактично поставлена поза законом. Усі церковні і релігійні громади повинні були підкорятися загальним постановам про приватні товариства. Галицький єпископат висловив протест проти обмежень радянською владою громадянських прав людини, свободи совісті і віросповідань, наголошуючи, що “Галицька радянська республіка є штучним утворенням більшовицької окупаційної влади, яка нічим не відрізняється від царської чи польської окупації”¹¹⁸. Здійснюючи рішення Галревкому, місцеві органи приступили до конфіскації монастирського і церковного майна. Так, 7 серпня 1920 р. було видане розпорядження Чортківського повітревкому про організацію показового державного господарства на землях місцевого монастиря Василіян. Представники духовенства позбавлялися права обирати і бути обраними до органів радянської влади¹¹⁹.

16 серпня було прийнято Декрет №3 “Про мобілізацію галичан, які перебувають на території РСФРР та УСРР”, в якому оголошувалася “мобілізація усіх галичан без огляду на національну приналежність”, що проживали на території України і Росії¹²⁰. Декрет № 10 оголошував про створення на території ГСРР робітничо-селянської міліції, яка була виконавчим органом усіх ланок ревкомів¹²¹.

28 серпня 1920 р. Галревком видав декрет № 18 “Про народні суди, революційні трибунали і касаційний трибунал в ГССР”, яким скасовувалися всі органи політичної, судової і громадської влади “Польської держави” в Галичині й проголошувалося, що “до часу І з’їзду Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів у Галичині вся влада переходить до Галицького Революційного Комітету, а на місцях - до підлеглих йому органів - повітових і сільських революційних комітетів”¹²². Судовим органам було заборонено посилатися на будь-які акти австрійських, польських чи зунрівських властей¹²³. Але через нестачу юристів-більшовиків судові органи так і не були створені і роль судів виконували сільські чи міські ревкоми¹²⁴. Відчувалася нестача й інших працівників, які могли б підтримувати радянську владу, тому про місцева влада просила про прибуття відповідних спеціалістів з території УСРР та РСФРР¹²⁵.

В окупованих населених пунктах встановлювалася радянська влада, утворювалися ревкоми, комнезами. У своїй діяльності сільревкоми безпосередньо підпорядковувалися повітовому ревкому, останній виконував накази і розпорядження червоноармійських військових частин. Сільському ревкому в межах села належала вся повнота законодавчої і виконавчої влади¹²⁶. Члени сільревкомів одержували заробітню плату. Так, з 16 серпня голови сільревкомів одержували по 3 тис. крб., їх члени - по 2,5 тис. крб.¹²⁷ Право вибору сільревкому мали тільки трудові сільські елементи - безземельні і малоземельні селяни, позбавлялися цього права ті, які користуються найманою працею або займаються спекуляцією. Аналогічно створювався аппарат радянської влади в неповітових містах і містечках. На відміну від сільревкомів, повітові революційні комітети не обиралися населенням, їх призначав Галревком¹²⁸.

Для налагодження управління різними сферами державного життя і економіки при Галревкомі було утворено 18 відділів з підвідділами, комітетами і комісіями, зокрема, народного господарства, праці та соціального забезпечення, судочинства, земельний та інші. Організовувався ревтрибунал. Спеціальним декретом Галревкому на нього покладалися “керівництво всією роботою з організації революційної влади на місцях” з підпорядкуванням йому місцевих ревкомів. Військовий відділ мав “об’єднати діяльність військових комісарів на місцях”¹²⁹. Встановивши монополію на владу, більшовики надавали владні повноваження тільки своїм представникам чи сателітам, як єврейська комуністична організацієя “Поалей-Сіон”, яка утворилась внаслідок розколу Єврейської соціал- демократичної робітничої партії у 1919 р.¹³⁰ Керівництво Галревкому не бажало залучати до участі в спільній роботі представників національної інтелігенції та інших партій. Наприклад, спроба Ф. Конара знайти спільну мову з В. Винниченком була засуджена В.П. Затонським і Політбюро КПСГ, незважаючи на те, що ліві сили користувалися підтримкою окремих верств західноукраїнського населення¹³¹.

Проводилася деяка робота з розвитку освіти, зокрема відкривались дошкільні та шкільні навчальні заклади. Декларація № 3 надавала можливість здійснювати навчання у школі рідною мовою. Школа мала бути безплатною для всіх дітей віком від 8 до 17 років. Для здійснення керівництва освітою й соціальним вихованням молоді при ревкомах створювалися відділи та секції народної освіти, в яких передбачалися посади інструкторів з театрального, музичного і образотворчого мистецтва та охорони пам’яток старовини¹³². Для агітації серед населення у серпні 1920 р. було прийнято положення про хати-читальні, в якому вказувалося, що “хати- читальні повинні бути вогнищами політико-освітньої роботи в селах”. У них розміщувалася радянська преса та література, проводилася пропагандистська робота¹³³. Також відкривалися бібліотеки. Тернопільський повітревком розіслав сільревкомам розпорядження: “Перевірити, чи в місцевості не знаходяться... які бібліотеки або артистичні збірки по домах утікших осіб... Коли знайдуться, то подбайте про те, щоби книги, образи, так само весь інвентар ніяк не були знищені, ні рознесені”¹³⁴. Робилися кроки і у розвитку медицини. Відкрилися 4 амбулаторії і 3 лікарні в Тернополі, медичні заклади були створені в Бродівському, Збаразькому, Золочівському та інших повітах¹³⁵. Проводилася націоналізація приватних аптек¹³⁶.

Приступивши до перетворень, Галревком насамперед намагався реформувати складну грошову систему, оскільки на території Галицької РСР в обігу були грошові одиниці різних валют. Щоб вийти зі скрутного фінансового становища, уряд радянської України передав великі суми невикористаних паперових грошей Директорії у купюрах по 50 крб.¹³⁷. Також старі гроші замінювалися новими, радянськими. Щодо купюр дрібної вартості, то або дозволявся їх обіг, або на них проставлявся штамп, що давало змогу перелічити існуючу в обігу грошову масу. Галревком ухвалив 1 серпня 1920 року постанову № 3 “Про грошові знаки”. У першому параграфі цієї постанови оголошувалось, що Галревком встановлює монополію на визначення курсу і розмін валют, які були в обігу в Республіці. Допомагали Галревкому забезпечити потреби в грошах уряди РРФСР і УСРР. Так, Наркоматом фінансів РРФСР було видано понад 500 млн. рублів, урядом Української СРР - 50 млн. крб.¹³⁸ Тим, хто відмовлявся брати радянські гроші, загрожували революційним трибуналом. Декретом №23 від 15 вересня скасовувалися знаки і кредитні білети всіх назв і вартостей ЗУНР, грошовий обіг обмежувався загальноросійськими випуску 1917 - 1920 рр., навіть дореволюційними¹³⁹.

Проводячи свою політику, Галревком витрачав великі суми грошей. Щоб уникнути банкротства уряду, більшовики використовували радикальні методи. Вже наприкінці серпня 1920 р. відпущені міським та повітовим ревкомам грошові фонди закінчилися, тому Галревком приймає декрет №11, згідно з яким ревкоми отримували право накладати на осіб, “що належали до класу буржуазії, одноразові надзвичайні революційні податки”¹⁴⁰.

В.П. Затонський закликав до експропріації поміщиків і буржуазії, яку він проголошував від імені Галревкому. Так, поміщицька земля проголошувалася державною власністю й мала передаватися через місцеві органи влади (ревкоми) працюючим на ній, але, передусім, для суспільного обробітку; конфіскованим реманентом, зерном, худобою, речами хатнього вжитку теж мали розпоряджатися ревкоми¹⁴¹. Разом з тим при конфіскації збіжжя у поміщиків третина конфіскованого передавалася селянам¹⁴². Не отримавши землі законним шляхом, галицьке населення самочинно розпочало її розподіл, що ускладнило й без того напружену обстановку в краї¹⁴³. Голова Галревкому В.П. Затонський вказував: “Намагаюсь всюди, зокрема навіть демагогічно підкреслити робітничо-селянський характер радянської влади. Підняв шалену компанію проти інтелігенції. ... В маси кинутий лозунг: “Руйнуй все старе, гони, винищуй поміщика, його економів і прихвостнів, розбирай землю, не очікуючи детальних інструкцій, грабуй буржуазію 20 серпня було проведено реєстрацію власників Тернополя за двома класами. В основу такої класифікації клалася величина доходів та вартість майна. Найбагатших родин було виявлено 107. На них було накладено контрибуцію в сумі 15 млн. крб., в середньому 140 тисяч крб. на родину, це при зарплаті державних службовців в 4 - 6 тис. крб.¹⁴⁵ Багатих у великих містах виявляли, спостерігаючи за їх способом життя. Так, у постанові чортківського повітового революційного комітету ГСРР від 4 вересня 1920 р. зазначалося: “Прислати як найскоріше спис осіб буржуазних ... про який повітовий Ревком не знає, з чого вони живуть і які ходять по місті без роботи, прогулючи”¹⁴⁶. Для полегшення своєї діяльності головами населених пунктів, у яких переважало єврейське населення, примусово, під страхом революційного трибуналу призначалися впливові євреї, яких примушували обіймати посаду, щоб з їх допомогою в общині було легше збирати кошти на революційні потреби¹⁴⁷. Надзвичайна колегія видала наказ про облік майна, торговельних складів тощо. “Заявляємо, що пролетаріат, узявши владу в свої руки, не хоче крові, - говорилося в наказі, - а хоче взяти в буржуазії те, що награбовано нею на кошт робітника, і віддати це робітникам”¹⁴⁸. Від усіх торговців і купців вимагалося “відкрити свої сховки” і здати недозволені для торгівлі товари. Політика ГСРР викликала шалений опір поляків і євреїв, які одразу підпали під експропріаційні заходи більшовиків¹⁴⁹.

У вересні 1920 р. Галревком прийняв декрет “Про хлібну розкладку”, згідно з яким радянська влада визначала кількість хліба і фуражу, яку необхідно було зібрати з усіх повітів республіки в селянства по твердих цінах¹⁵⁰. Оскільки цей декрет виконувався незадовільно, видавалися постанови про посилення заходів щодо збору у населення хліба: “Із звітів районних агентів виказується, що поодинокі сільські ревкоми не дбають, або мало дбають про збір і заобезпечення оставшого по дворах хліба. Наказується про те сільському ревкому приступити негайно до цілковитої звозки збіжа”¹⁵¹.

В серпні 1920 р. в окупованих Червоною армією повітах Східної Галичини виникли перші організації Комуністичної спілки молоді¹⁵². 27 серпня 1920 р. відбулися організаційні збори молоді Тернополя, які поклали початок існуванню комсомолу в краї¹⁵³. На цю організацію було покладено завдання проводити просвітньо-агітаційну роботу. У протоколі зібрання тимчасового комітету комуністичної організації молоді міста Тернополя від 29 червня 1920 р. вказувалося: “Зібране постановляє реєстацію всіх тов. неуміючих або слабо уміючих читати і писати і приступити до організації школи початкової. ... Упорядкувати бібліотеку і списати катальог”¹⁵⁴. Однак при відступі Червоної армії діяльність молодіжних комуністичних організацій припинилася і значна частина комсомольців відійшла разом з військами більшовиків на Схід¹⁵⁵.

За постановою Галревкому було створено Всегалицьке радянське видавництво (Всегалвидав), що є центральною установою ГСРР, яка відає в загальнодержавному масштабі організацією всієї видавничої справи і розповсюдженням всіх родів друкарських виробів. Також було створено Галицьке радянське телеграфне агенство (Галрата)¹⁵⁶. Одинадцятий номер газети “Більшовик” від 24 серпня вийшов як орган ЦК КПГ з підзаголовком “Газета галицького селянства”. Для широких мас населення Всегалвидав почав видавати у середині вересня 1920 р. “Стінну газету Галицького радяського телеграфічного агенства “Галрата””. У Золочеві виходила газета “Червоний доброволець”. Крім Всегалвидаву, було створено у Кам’янці- Подільському видавництво політвідділу 44-ї дивізії, під назвою “Червона Галичина”, де виходила одноіменна газета¹⁵⁷. На теренах Західної України, де розташовувалася 12-а армія, виходили армійська газета “Красная Армия” (в серпні 1920 р. в м. Рівне), “Листок больного и раненого красноармейца”, “Путь красноармейца - Шлях червоноармійця”, “Голос красноармейца”, “Красный путь”, “Вісті Ровенського повітового ревкому” та інші¹⁵⁸. Луцький партком 16 серпня 1920 р. прийняв рішення про організацію видання газети “Робітничо-селянська правда” українською та російською мовами¹⁵⁹.

Політвідділ 12-ї армії в основному на території Західної України розповсюдив 2737 тисяч примірників газет, 748 тисяч листівок, 17 тисяч брошур тощо¹⁶⁰. Слід сказати, що на фронт агітаційні матеріали направлялись польською та російською мовами, у чому проявлялось нерозуміння відповідальними політпрацівниками Червоної Армії української проблеми. Так, улітку 1920 року було відправлено на фронт 100000 звернень Всеросійського центрального виконавчого комітету (ВЦВК) до польського народу польською мовою, 100000 заяв польських комуністів польською, 50000 звернень Червоної армії до польського народу польською, 30000 звернень ВЦИК до польського народу російською¹⁶¹. Для агітаційної діяльності створювались додаткові поліграфічні потужності. Зокрема, із Західного фронту до Поліграфічного відділу у Москві було подано прохання про надання допомоги у цьому напрямку: “Для термінової важливої роботи в тилу противника нам необхідні: одне набірне приміщення з двох кімнат, одне машинне відділення з трьома машинами..., одна палітурна майстерня з однієї великої кімнати та з однією великою машиною”¹⁶².

У польському тилу діяли численні радянські агітатори. Витяг із звіту одного з агітаторів свідчить: “Я приїхав додому, а відтак за підплатов польської жандарми взяв перепустку до Станіславова, де я мав найти решта тов. Відшукуючи кілька днів, не найшов я ніякого тов., відправився додому, де вів тихцем агітацію і через кілька день відправився до Львова при допомозі підкупленої перепустки. В понгукуваню кілька день за виїхавшими із КПГ на підпольну організацію, не найшовши нічого, повернув назад до дому, де займався агітацією”¹⁶³.

У зв’язку з відступом Червоної армії, 10 вересня 1920 р. ЦК КПСГ прийняв рішення про розпуск партії з тієї причини, що в ній переважають “міщансько-націоналістичні елементи“. Зауважимо, що в той час до КПСГ входило 50 колишніх офіцерів УГА¹⁶⁴. Через наступ польських військ 21 вересня Галревком та його органи на місцях припинили своє існування, уряд ГСРР з Червоною армією відступили за р. Збруч¹⁶⁵. Однак практично Галревком припинив свою діяльність 7 вересня 1920 p., про що заявив один з членів Реввоєнради XIV армії: “Галревком практично припиняє свою діяльність як урядовий орган. Необхідно зайнятися підготовкою нового наступу на Галичину і через Галичину. Для цього: І.Ми займемося організацією і навчанням Галичан, які вийшли з нами з Галичини, для створення кадрів як військових, так радянських і партійних працівників. 2. Візьмемо у свої руки зафронтову роботу в Галичині, а через організуємо зв’язок з Польщею, Чехією, Румунією і Віднем, для цього в нас є відповідні працівники”¹⁶⁶. Тобто східногалицьке питання не знімалося з порядку денного урядом РСФРР.

На початку літа 1920 р. внаслідок успішного контрнаступу Червоної армії уряд РСФРР відновив реалізацію своїх геополітичних планів щодо

Східної Галичини, згідно з жими цей край розглядався як “ворота” для поширення революції в Польщу, Румунію, Німеччину та інші країни. Створення ГСРР було продовженням політики уряду РСФРР, яка полягала у створенні маріонеткових урядів у національних державах. На території Радянської України, Радянської Росії за безпосереднім керівництвом уряду РСФРР інспірувалися комуністичні організації, як Галоргком, Галревком, які ставали основою уряду ГСРР. Разом із Радянською владою на Східну Галичину поширилися й революційні методи управління, які полягали у конфіскації землі, націоналізації підприємств, введенні надзвичайних революційних податків. Водночас слід зазначити, що деякі популярні заходи Галревкому - створення нових робочих місць, утворення нових учбових та медичних закладів, допомога безробітним та бідним викликали певну симпатію у незаможного населення. Однак Радянська влада не знайшла значної підтримки ні в широких верствах населення, ні у галицьких політиків

1 була ліквідована польським наступом. Антанта, сприймаючи більшовицьку загрозу Польщі як свою власну, намагалася всебічно допомогти польським військам. Уряд ЗУНР зайняв вичікувальну позицію, оскільки радянсько- польська війна мала ослабити як польську, так і радянську армію. Однак саме це вичікування призвело до зневіри західних держав у можливість армії ЗУНР запобігти загрозі більшовизму для Європи.

Примітки: