Історична панорама. Вип. 5
Автор: Сич О.І. | Рік видання: 2007 | Видавець: Чернівці: ЧНУ "Рута" | Кількість сторінок: 158
Автор: Сич О.І. | Рік видання: 2007 | Видавець: Чернівці: ЧНУ "Рута" | Кількість сторінок: 158
Василь Холодницький
Об’єднання кафедри нової історії та кафедри стародавнього світу в одну кафедру загальної історії відображало загальні тенденції розвитку вищої школи в країні. Іншими словами дане об’єднання стало наслідком виконання постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС за № 1858 від 30 серпня 1954 р. „Про роботу вищої школи” і наказу Міністерства вищої освіти СРСР за № 975 від 9 вересня 1954 р. „Про покращення підготовки, розподілу і виховання спеціалістів з вищою і середньо-спеціальною освітою”. В результаті виконання даних рішень у 1955 р. кількість кафедр по Чернівецькому університету скорочено з 45 до 39, кількість спеціальностей з 34 до 15, а спеціалізацій - з 45 до 29.
Перед початком нового 1955-1956 н.р. викладачі кафедри стародавнього світу написали заяви з проханням зарахувати їх на відповідні посади, але вже об’єднаної кафедри загальної історії1. Правда, керівництво об’єднаною кафедрою загальної історії було залишено за М. А. Алекберлі. Та, власне, кістяк даної кафедри складали викладачі тепер уже колишньої кафедри нової історії. Можливо, й тому у їхніх особових справах не знаходимо подібних заяв.
На початку 1955-1956 н.р. на кафедрі загальної історії працювали: кандидат історичних наук, доцент М. А. Алекберлі (він же завідувач кафедрою), кандидат історичних наук, доцент Євген Вікентійович Черезов, кандидат історичних наук, старший викладач В. К. Литвинов, кандидат історичних наук, старший викладач І. М. Теодорович, старший викладач Кіра Сергіївна Мусієнко та лаборант кафедри Галина Іванівна Шаповалова2.
Кафедрі спільними зусиллями належало забезпечувати читання цілого комплексу дисциплін, які стосувалися стародавньої історії, історії середніх віків та історії нового і новітнього часу. На засіданні об’єднаної кафедри, яке відбулося 14 червня 1956 р., за В. К. Литвиновим, наприклад, було закріплено читання курсу методики викладання історії, за К. С. Мусієнко - „Історія соціалістичної думки і робітничого руху на Заході” (а в жовтні цього ж року К. С. Мусієнко доручили читати ще й курс історії Німеччини). Звичайно, як і в попередні роки, основні предмети курсу історії нового часу читалися М. Алекберлі та І. Теодоровичем. Зокрема, останній читав курси нової історії, історії південних і західних слов’ян, а також курс історіографії нової історії. Завідувач кафедрою М. Алекберлі продовжував читати історію країн зарубіжного Сходу, а також вів спецсемінар з міжнародних відносин на Далекому Сході тощо3. Цікаво, що історія Південних і Західних слов’ян читалася І. М. Теодоровичем спочатку в рамках курсу середніх віків, а згідно з інструктивним листом Міністерства вищої освіти СРСР від 15 вересня 1956 р. № 4-100 та за рекомендацією кафедри загальної історії вченою радою історичного факультету, історію південних і західних слов’ян з 1956-1957 н.р. перетворено на окремий курс. У такому складі вступала об’єднана кафедра в другу половину 50-х років.
Поряд з педагогічною діяльністю значна увага приділялася викладачами і науковій роботі. Безперечно, навчання в аспірантурі, захист кандидатських дисертацій були результатом значних зусиль кожного викладача, який читав курс нової історії як у рамках кафедри всесвітньої чи загальної історії, так і в складі кафедри нової історії. Однак після захисту дисертацій жоден з викладачів не зупинявся на досягнутому. Та й інакше бути не могло, адже наукова робота була складовою частиною науково- педагогічної роботи кожного викладача вузу. Причому даний вид діяльності викладацьких кадрів завжди був у полі зору керівних органів, незважаючи ні на що. Так, М. Ф. Скавронський уже в кінці 1940 р. брав відрядження до Москви для збору матеріалів до подальшої наукової роботи4.
Горобець М. А. у 1944 р. розпочав роботу над докторською дисертацією з історії Румунії. Але вона не була закінчена у зв’язку з хворобою і звільненням з університету. Правда, він устиг узяти участь у проведенні наукової сесії на історичному факультеті. Підготував 4 науково- популярні лекції, котрі високо були оцінені громадськістю5.
Морочко П. К. не міг брати такої активної участі в науковій роботі, бо працював в університеті за сумісництвом і був перевантажений на своїй основній роботі у військовому училищі. Тим не менше, розуміючи його завантаженість, керівництво факультету й університету наполегливо рекомендувало йому в подальшому звернути увагу на посилення науково- дослідної роботи6.
Багато уваги приділяв вивченню історії балканських країн М. Ш. Грінберг. Він підтримує тісні зв’язки з науковими установами Москви та провідними науковцями країни. Щорічно відвідує Москву, де працює як у бібліотеках, так і в архівних установах, збираючи матеріал для подальших наукових розробок і публікацій нових статей, монографій. У 1949 р. отримав запрошення від директора Інституту Слов’янознавства АН СРСР академіка Б. Д. Грекова до участі в роботі над колективною працею „Історія Болгарії”, яка мала бути закінчена до кінця 1950 р. З цією метою М. Ш. Грінбергу було надане наукове відрядження до Москви терміном на три місяці (з грудня 1949 р. по лютий 1950 р.)7.
В основі наукових пошуків 3. М. Гершова продовжували залишатися проблеми, пов’язані з його кандидатською дисертацією. „Із історії американської імперіалістичної експансії в роки Першої світової війни” - такою була назва статті, підготовленої ним у 1949 р. З метою поглиблення наукової діяльності він активно працює в наукових бібліотеках, виїжджаючи у відрядження до наукових центрів країни. Наприклад, 20 січня 1951 р. він просить надати йому наукове відрядження до м. Ленінграда для роботи у фондах Державної публічної бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна над темою „Англо-американські відносини на початку XX століття”. 20 січня 1951 р. просить надати йому наукове відрядження для збору матеріалів до теми: „Агресивна політика американського імперіалізму на Далекому Сході в кінці XIX - на початку XX століть”8 тощо. Проте 3. Гершову, як і М. Грінбергу, в силу відомих причин не вдалося повністю розкрити свій науковий потенціал.
М. А. Алекберлі з прибуттям до Чернівецького університету захопився проблемою козацького руху в Україні, інтенсивна робота над якою завершилась, як було сказано вище, успішним захистом кандидатської дисертації. Протягом наступних років він розробляв тему Хотинської війни 1621 р. Власне, на 1956 рік ним була завершена фундаментальна праця „Хотинська війна”, котра вийшла у світ у 1957 р. у Чернівцях. Написана на багатющій історіографічній та джерельній базі, в тім числі й зарубіжній, вона не втратила свого значення і сьогодні. Тому не випадковим є той факт, що дана праця передрукована і вдруге вийшла в світ у збірнику наукових праць „Хотинська війна (1621 р.)”, який виданий Центром пам’яткознавства Академії наук України та Українського товариства охорони пам’яток історії та культури в 1991 р. у Києві. Дана проблематика також лягла в основу його монографії, виданої в 1961 р. у Саратовському університеті під назвою „Боротьба українського народу проти турецько-татарської агресії в другій половині ХІУ - першій половині ХУІІ століть”9. Однак вихід у світ монографії, як і сама докторська дисертація, захист якої також відбувся в 1961 p., припадають на період роботи М. Алекберлі в Дагестанському університеті, куди він перейшов працювати в 1959 р.
Активну наукову роботу проводив і І. М. Теодорович, якому в 1958 р. присвоєно наукове звання доцента кафедри загальної історії. У 50-х роках він плідно співпрацював з редакціями центральних наукових журналів. Зокрема, в 1955 році подав до журналу „Слав’янознавство” статтю „Польське питання в антирадянських планах американо-англо-французького імперіалізму в останній рік Першої світової війни”. Підписав до друку і здав до видавництва статтю „З історії революційної боротьби польського народу в роки Першої світової війни”. Працював над темою „Вплив російської революції 1905-1907 pp. на революційний рух Західних слов’ян”. На початок 1958 р. завершив роботу над працею „З історії революційної боротьби польського народу в роки І Світової війни”10 тощо.
Чимало викладачів історичного факультету повоєнного часу, читаючи історичні дисципліни з інших періодів загальної історії, все ж свої наукові дослідження присвячували періоду нового і новітнього часу і досягали в цьому плані непоганих результатів. Наприклад, колом наукових інтересів
В.К.Литвинова стає історія Румунії новітнього часу, в центрі якої - історія Буковини. За досить короткий період часу він підготував і захистив кандидатську дисертацію „Аграрна реформа на Буковині в період румунської окупації”. 30 вересня 1949 р. вчена рада Інституту історії України АН УРСР присвоїла В. К. Литвинову вчене звання кандидата історичних наук11. Та навіть після захисту кандидатської дисертації проблеми історії Буковини новітнього часу залишаються в центрі уваги його наукових пошуків.
Що стосується Г. М. Страхова, то в силу обставин, які склалися під кінець 40-х років, він став членом кафедри нової історії і, на відміну від колег, у науковому плані не мав жодного напрацювання за попередні роки. Тим не менше, потрапивши в коло науковців ЧДУ, він також визначається з тематикою наукового дослідження, але вже по кафедрі історії СРСР, працівником якої згодом став.
Разом з тим, проблеми наукової роботи знаходились у центрі уваги колективу історичного факультету, як і університету в цілому. Так, 25 лютого 1946 р. на спільному засіданні кафедр загальної історії та історії СРСР розглядалось питання „Про тематичні плани науково-дослідних робіт кафедр”12. В результаті обговорення даної проблеми, за пропозицією декана факультету доцента І. І. Кравченка, створено при історичному факультеті науковий семінар з вивчення історії Північної Буковини з двома секціями. Одна із них, секція історії культури і громадського побуту та революційного руху, працювала під керівництвом доцента В. К. Литвинова. Інша - секція з вивчення історії народного господарства Північної Буковини, керівництво якою було доручено І. І. Кравченку13. Вирішено також залучити до роботи всіх членів кафедр історичного факультету, наукових працівників поза університетом та студентів-старшокурсників факультету. Якщо подивитись на наукові публікації викладачів історичного факультету повоєнного часу, то можна сказати, що дане рішення було в основному реалізоване.
На засіданнях кафедр, регулярно заслуховувались також звіти викладачів про наукову роботу. Зокрема, 28 березня 1955 р. звітував про наукову роботу В. К. Литвинов, який працював над темою „Вплив російської революції 1905-1907 pp. на революційний рух на Буковині”. До кінця 50-х років ним було завершено написання наукової праці „Становище селянства в боярській Румунії в 1918-1938 pp.” в обсязі 15 друкованих аркушів14.
На кафедрі стали обговорюватись тези доповідей та повідомлень, які готувались заздалегідь на наукові конференції, що проводились час від часу в Чернівецькому університеті. Так, готуючись до конференції, присвяченої 40- м роковинам Великого Жовтня, М. Алекберлі, І. Теодорович, В. Литвинов та Г. Шаповалова зобов’язані були подати тези своїх доповідей для обговорення на кафедрі вже в січні 1957 р.15.
У межах кафедри проходило також жваве і критичне обговорення наукових доробків колег з інших вузів. Наприклад, на засіданні кафедри нової історії від 24 вересня 1954 р. проходило обговорення рецензії М. К. Алекберлі на книгу Джеджули „Історія Франції”. Даним доробком Джеджула прагнув утвердитися як доктор історичних наук. Однак членами кафедри його праця була розкритикована. Зокрема, І. М. Теодорович відверто заявив, що не може вважати цю книгу науковою працею й, зокрема, підкреслив, що „...цей підручник є суцільною компіляцією і як докторська дисертація вважатися не може”16. Крім того, ним було запропоновано низку інших суттєвих поправок до рецензії, яка в основному з доповненнями та пропозиціями була затверджена кафедрою.
Водночас зауважимо, що в тодішніх умовах всезагального контролю за друкованим словом публікація результатів наукових досліджень була вкрай обмеженою. Публікувались у першу чергу статті, які повністю відповідали тодішнім вимогам. Та навіть ті з них, які були вже надруковані в радянській періодиці, час від часу піддавались перегляду (особливо в періоди так званих „полювань на відьом”) і при виявленні певних відхилень від установлених норм підлягали нищівній критиці. їхнім авторам (як, наприклад, І. І. Кравченку), якщо вдавалося „відмитися” через каяття та чергові клятвоприношення у відданості ідеям Леніна та Сталіна, все це коштувало великих затрат фізичних і моральних сил, здоров’я в цілому. Критика їхніх наукових поглядів слугувала серйозною пересторогою для інших. Такий жорсткий пресинг з боку державних і партійних органів на науку приводив до появи чималого страху серед науковців і не сприяв розкріпаченню творчої думки викладачів кафедр гуманітарних дисциплін. У даних умовах оптимальним виходом для них, очевидно, було мовчання. Досягнувши певного наукового рівня, вони, так би мовити, „залягали на дно”. Тим більше, що захист кандидатських дисертацій абсолютно не був прив’язаний до публікацій. Для захисту необхідно було мати обов’язково лише автореферат дисертації і саму дисертацію. В такій обстановці більшість науковців вважала за краще бути критикованими за недостатню увагу до наукової роботи, але залишатися при виконанні своїх обов’язків, ніж бути підданими критиці за відхід від ідеологічних постулатів і позбутися роботи. Тому не випадковий факт наявності порівняно незначної кількості наукових публікацій серед представників історичного факультету, в тім числі і кафедри нової історії. Навіть у плані випуску наукових статей серед факультетів університету історичний факультет до перспективного плану наукової роботи (складений у 1945 р.) не вніс жодної статті, і це при тому, що була зроблена заявка на підготовку 1 доктора і 3 кандидатів наук.
Безперечно, більшу активність у науковому плані проявляли ті з викладачів, які мали амбітні плани відносно кар’єрного росту. Захист докторської дисертації відкривав для володарів диплома доктора історичних наук нові горизонти. А щоб досягти цих горизонтів, потрібно було здійснити публікацію статей і, що найголовніше - індивідуальної монографії за темою наукового дослідження. Серед викладачів історії нового і новітнього часу, які свого часу заявили про бажання працювати над докторською дисертацією, був лише М. А. Горобець. Власне він і доцент П. К. Морочко були єдиними, хто у повоєнний час мав науковий ступінь кандидата історичних наук, який вони отримали ще до війни. Однак науковці, які здобули цей ступінь після війни (Грінберг, Гершов, Алекберлі та Теодорович), також мали непогані перспективи в цьому плані. Останні два з них реалізували цю можливість у пізніший час. Подальша доля двох перших науковців нам не відома. Але їхня активна участь у різних наукових програмах того часу, робота над збором матеріалів у центральних архівах і бібліотеках країни свідчить сама за себе.
Тим не менше, в окреслений нами період практично майже всі викладачі предметів з нової та новітньої історії були залучені до наукової роботи. Крім вищезгадуваної наукової діяльності, вони самоутверджувалися в цій царині на наукових сесіях чи конференціях, котрі щорічно проводились у ЧДУ. Так, уже в кінці березня - на початку квітня 1945 р. відбулася перша загальноуніверситетська наукова сесія, в складі якої працювала історико- філологічна секція. В її роботі брав активну участь і викладач історії нового часу М. А. Горобець. „Ця перша в історії ЧДУ наукова сесія, - як сказано у звіті університету за 1944-1945 н.р., - проходила при людній аудиторії, серед якої були представники вишів м. Чернівців, представники інтелігенції міста”17.
У наступні роки участь у звітних наукових сесіях, які проходили, як правило, в лютому - березні місяцях кожного року, брали участь
С.Ш.Грінберг, В. К. Литвинов, 3. М. Гершов, М. А. Алекберлі, І. М. Теодорович тощо. Зокрема, С. Ш. Грінберг у 1951 р. виступив з доповіддю „Тирновська конституція”18, а 3. М. Гершов у 1952 році виступив з доповіддю „Агресивна політика СІЛА на Далекому Сході в кінці XIX - на початку XX століть” , М. А. Алекберлі - „Хотинська війна 1921 р. (З історії боротьби українського народу проти турецько-татарських агресорів)”19 тощо.
Працюючи над власними науковими проблемами, викладачі факультету намагалися залучити до наукової роботи також здібну студентську молодь. Наприклад, при кафедрі загальної історії вже в першому повоєнному році було організовано історичний гурток, який протягом 1944- 1945 н.р. провів 8 засідань. Керівництво даним гуртком було покладено на завідувача кафедрою В. Литвинова. На засіданнях гуртка слухалися питання й історії нового часу. В березні 1945 р. на науковій конференції заслухано 6 доповідей студентів, які попередньо розглядалися на засіданнях гуртка та кафедри.
З організацією кафедри нової історії налагоджена була також робота її власного студентського наукового гуртка, на якому заслуховувалися різні проблеми історичного минулого. Керівниками студентського гуртка в 40-50- х роках були завідувачі кафедрою нової історії - С. Ш. Грінберг, В.К.
Литвинов, М. А. Алекберлі. У 1951-1952 pp. гурток працював над проблемами історії І та II Інтернаціоналів. Одним з керівників студентського наукового гуртка об’єднаної кафедри загальної історії був к.і.н. І. М. Теодорович. У 1958 р. науковий гурток цієї кафедри працював над темою „Робітничий і соціалістичний рух після Другої світової війни”.
Незважаючи на те, що всі науковці істфаку на початку 50-х років, як і в середині 40-х років, зорієнтовані були на вивчення і висвітлення історії Буковинського краю і буковинська проблематика була справді в центрі уваги багатьох з них, члени кафедри орієнтували студентів і на дослідження проблем, пов’язаних з історією нового і новітнього часу країн Європи, Азії та Америки. Наприклад, студент ІУ курсу В. В. Шаповалов під керівництвом доцента 3. М. Гершова виступив з повідомленням „Саботаж англо- американського імперіалізму в справі відкриття Другого фронту” на УІ студентській науковій конференції, що проходила в університеті на початку квітня 1951 р.20. Особливо врожайним у цьому плані був 1953 рік. Під керівництвом викладачів кафедри нової історії здійснювалася наукова робота студентів саме з проблематики даної кафедри. На УІІ студентську наукову конференцію, що проходила у квітні місяці, М. А. Алекберлі, 3. М. Гершов та І.М. Теодорович підготували по одному студенту. Навіть В. К. Литвинов, який викладав історію середніх віків, підготував на цю конференцію двох студентів з тематики, яка стосувалася новітньої історії Німеччини та Польщі21. Безперечно, залучення студентської молоді до науково-дослідної роботи було копіткою справою, але і результативною. Такі студенти 40-х - першої половини 50-х років як 3. Б. Браславський, Г. С. Іванушко, О. Ф. Пастух, М. В. Загайний, П. П. Никифорак, Р. П. Ростікус О. Й. Филипович, Є.С.Приходько, В. В. Шаповалов, Ф. І. Соломко, В. М. Малишко, П. В. Михайлина, Л. І. Васюк та інші, пройшовши через студентські наукові гуртки, через студентські наукові конференції, в майбутньому стали талановитими викладачами різних суспільних кафедр і науковцями не тільки Чернівецького університету, а й інших вузів. Одному з них, В. В. Шаповалову, долею було визначено повернутися на кафедру загальної історії в якості її викладача в кінці 50-х років, а згодом захистити кандидатську і докторську дисертації, і навіть очолити кафедру. Але це буде дещо пізніше.
Отже, наукова робота викладачів кафедри історії нового часу займала одне з важливих місць їхньої діяльності. Трудність у розвитку наукової роботи, яка мала місце в середині і в другій половині 40-х років, пов’язана в першу чергу з проблемами кадрового забезпечення, що було результатом воєнних втрат.
Якщо говорити в цілому по означеній нами темі даного дослідження, можемо стверджувати, що становлення кафедри історії нового часу, як і історичного факультету, проходило тривалий період у досить складних умовах як внутрішнього, так і зовнішнього характеру.
У перший рік існування історичного факультету він складався з двох кафедр: кафедри історії СРСР та УРСР, а також кафедри всесвітньої історії. Дисципліни, які читалися з давньої історії, історії середніх віків, нової та новітньої історії читалися саме в рамках останньої кафедри. Водночас на історичному факультеті історія нового часу не читалася. Згідно з навчальним планом, дана дисципліна вивчалася лише студентами І-ІІ курсів філологічного факультету.
Незважаючи на те, що в 1944-1945 н.р. історичний факультет мав студентів І-ІУ курсів і передбачалося створення 4-х кафедр, у зв’язку з кадровими проблемами кафедрі нової історії не судилося бути створеною. Предмети з курсу нової і новітньої історії продовжували читатися з великими труднощами і навіть перервами в рамках кафедри загальної історії.
Спроба створити окрему кафедру нової історії припадає на 1946-1947 н.р. На початку цього навчального року вона навіть була затверджена Міністерством Вищої освіти СРСР. Однак усі потуги вдихнути в неї життя, а вони були немалими, виявилися марними. „Крига скресла” лише в квітні 1946 р. у зв’язку із залученням до читання курсу історії нового часу фахівця з даної проблеми В. К. Морочко та призначенням його одночасно завідувачем даної кафедри. Однак більш бурхливим життям вона завирувала вже в наступному 1947-1948 н.р.
Завідувачами кафедри нової історії були: В. К. Морочко (березень - серпень 1947 р.), С. Ш. Грінберг (серпень 1947 - червень 1951 p.), В.К.Литвинов (червень 1952-червень 1953 p.), М. А. Алекберлі (червень 1953-серпень 1955 p.).
Що стосується викладацького складу кафедри, або викладачів які читали курси з нової та новітньої історії, то ми вимушені відмовити М.Шепталову, в асистентській практиці по кафедрі нової історії, як і по будь-якій іншій кафедрі університету куди його зараховували час від часу (за винятком географічного факультету, де він вів спецкурс ескізного малювання). Відповідь на всі питання дає сам М. Ю. Шепталов в особистому листку по обліку кадрів де він залишив запис про те, що з листопада 1946 р. є художником Чернівецького держуніверситету. А оскільки окремої посади художника в штатному розкладі університету не передбачалось, то вкрай потрібного для вузу спеціаліста зараховували на вакантні посади чи то асистента, чи наукового співробітника, чи старшого лаборанта і т.п. Саме при таких обставинах з’явився він у штатному розкладі на посаді асистента кафедри історії нового часу восени 1946 р. Лазарєвій Е.Є. також слід відмовити у асистентській практиці по кафедрі нової історії, оскільки вся її викладацька діяльність була пов’язана з кафедрою історії СРСР. Це саме слід сказати і про К. Каменського. Попов П. М., з’явившись в університеті в грудні 1946 р., так і не приступив до роботи.
Викладання курсу нової і новітньої історії в 40-50-х роках забезпечували: М. Ф. Скавронський, П. О. Гученко, М. А. Горобець, П. К.Морочко, С. Ш. Грінберг, Г. М. Страхов, 3. М. Гершов, М. А. Алекберлі, І. М. Теодорович. В окремі роки Литвинов В. К. також читав повний курс історії Польщі та Німеччини на філологічному факультеті.
Поряд з педагогічним навантаженням усі викладачі кафедри вели посильну наукову роботу, яка полягала у підготовці і захисті кандидатських дисертацій та підготовці наукових статей, тез доповідей на конференціях, наукових семінарах тощо. До цієї непростої роботи залучали також студентів історичного факультету. Водночас наукова робота колективу кафедри послаблювалася не тільки причинами втрат кадрового потенціалу в роки війни, але й тими кадровими змінами, які мали місце на початку 50-х років.
У нелегких повоєнних умовах під керівництвом різних людей кафедрі довелося пройти хоч і невеликий, але трудний і разом з тим цікавий шлях - від становлення (1947р.) і до припинення існування як окремої самостійної одиниці (1955р.). На середину 50-х років минулого століття історичний факультет, як і в 1940-1941 н.р., знову складався з двох кафедр: кафедри історії СРСР та кафедри загальної історії, котрим належало забезпечити виконання навчальних планів у повному обсязі.
Примітки: