92. Позиція України щодо врегулювання Придністровського конфлікту: джерелознавчий аспект

Вадим Пінцак

У запропонованій статті автор аналізує основні документи зовнішньої політики України, які дають змогу створити цілісну картину формування її позиції щодо врегулювання Придністровського конфлікту впродовж 1991 - 2005 рр.

Ключові слова: Придністровський конфлікт, зовнішня політика, позиція України, «план Ющенка».

Для України на початку 90-х років XX ст. першочергового значення набули розробка й утвердження нової концепції національної безпеки та зовнішньої політики. Україна заявила про свій позаблоковий статус і відсутність територіальних претензій до сусідніх країн. Однак, перед нею постала проблема, яка становила загрозу її національній безпеці і впливала на формування зовнішньої політики - це Придністровський конфлікт. Аналіз документів, пов’язаних з формуванням української політики у цьому регіоні, дає можливість адекватно оцінити її відповідність тодішнім реаліям, виявити позитивні й негативні риси, здобутки та прорахунки, водночас, використання одержаних результатів у майбутньому може сприяти ефективнішому реагуванню держави на проаналізовані вже явища або подібні до них.

Дослідження джерел з даної проблематики є ускладненим з багатьох причин, тому, насамперед, визначимо його специфіку. По-перше, для об’єктивної оцінки подій бракує необхідної часової дистанції, що іноді не дозволяє досліднику давати громадськості власну оцінку подій з достатньою об’єктивністю. По-друге, наслідки багатьох подій відчутні й досі, тому повна публікація документів за певних обставин може сприяти загостренню конфлікту або послабленню одного з його суб’єктів. З цієї причини певні категорії документів можуть знаходитися під грифом «таємно» і бути недоступними для дослідників. По- третє, документи з боку конфліктуючих сторін публікуються переважно вибірково і найчастіше з політичною метою, тому їхнє використання вимагає особливого критичного підходу і зваженої оцінки. Актуальність подій впливає й на те, що значна кількість документів залишається у робочому вжитку, зокрема, у поточних архівах різних міністерств, відомств, організацій. Доступ до них можна отримати тільки з доброї волі чиновника. Зазначена специфіка створює суттєві перепони для об’єктивного наукового дослідження.

Основу джерельної бази при дослідженні дій України щодо врегулювання Придністровського конфлікту впродовж 1992 року становлять документи, ухвалені парламентом, урядом та, власне, тодішнім главою держави - Леонідом Кравчуком. Зовнішньополітична активність України цього періоду простежується також при дослідженні опублікованих офіційних документів і матеріалів, державних і міжнародних актів українського, російського та молдавського зовнішньополітичних відомств, нормативних документів офіційних установ, матеріалів виступів і заяв політичних діячів тощо.

Першим документом, який засвідчив намір України отримати статус суб’єкта міжнародного права і будувати свою зовнішню політику у відповідності до демократичних норм і принципів, стала ухвалена Верховною Радою Української РСР «Декларація про суверенітет» від 16 липня 1990 року, в якій вміщено десяту статтю «Міжнародні відносини». У ній, зокрема, наголошується, що УРСР є суб’єктом міжнародного права. Вперше проголошувалося, що відносини України з іншими республіками, ще існуючого тоді СРСР, будуються на підставі угод, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи. Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року та результати Всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 року започаткували процес набуття нею статусу суб’єкта міжнародного права.

Зауважимо, що поява української держави відбулася в умовах вже існуючого Придністровського конфлікту, тому вітчизняна дипломатія досить обережно, іноді недостатньо ефективно реагувала на події у Придністров’ї, проте зайняла позицію, спрямовану на локалізацію конфлікту, що підтверджують тодішні заяви органів законодавчої та виконавчої влади¹. Їхня поява засвідчує, що на початку 90-х рр. XX ст. позиція України формувалася під впливом внутрішньополітичних чинників. Наприклад, наявність відомих сепаратистських тенденцій в Автономній республіці Крим змушувала республіканську владу з певною обережністю реагувати на аналогічні явища у сусідніх державах Співдружності незалежних держав (СНД), зокрема, у Республіці Молдова. З цієї причини українська влада прагнула зупинити процеси розпаду на республіканському рівні і не допустити створення небезпечного прецеденту у придністровському регіоні Республіки Молдова. Таке політичне бачення було підкріплене і тодішньою логікою розвитку російсько-українських відносин. У геополітичному вимірі Придністров’я відкрито орієнтувалося на Російську Федерацію, тому Україні не було жодного сенсу сприяти утворенню російського плацдарму на своїх південно-західних кордонах. Крім цього, перебування у складі України Південної Бессарабії та Північної Буковини змушувало офіційний Київ дотримуватися обережної територіальної політики, оскільки деякі радикальні політичні сили Румунії на той час (як, власне, й досі) мали територіальні претензії до України. Логічною розв’язкою такого курсу став укладений між Україною і Республікою Молдова «Договір про добросусідство, дружбу і співробітництво» від жовтня 1992 року². У ньому, зокрема, зазначалося, що «країни розвиватимуть свої добросусідські та партнерські відносини, як дружні держави, дотримуватимуться принципів суверенної рівності, незастосування сили чи загрози силою, непорушності кордонів, територіальної цілісності, мирного врегулювання суперечностей, невтручання у внутрішні справи, співробітництва і сумлінного виконання міжнародних зобов’язань». Таким чином, уклавши двосторонню угоду, Україна і Молдова засвідчили політичне прагнення будувати свої відносини на якісно новому рівні і співпрацювати у відповідності до демократичних принципів.

Найбільш чітко така позиція України спостерігається у діях тодішньої законодавчої гілки влади. Зокрема, 1 квітня 1992 року до Бухареста вперше прибула з офіційним візитом делегація Верховної Ради України³. Проголошена у ході візиту заява української делегації означала, що Україна не визнаватиме жодних територіальних претензій з румунської сторони, натомість «надає свободу дій Румунії та Молдові у Придністров’ї».

Проте, бойові дії у місті Бендери влітку 1992 року змусили Україну внести серйозні корективи до своєї позиції щодо врегулювання Придністровського конфлікту. Такий висновок варто зробити з промови Президента України Л. Кравчука на зустрічі глав держав і урядів країн-учасниць ОБСЄ у Гельсінкі, в якій наголошувалося на необхідності надання Придністров’ю особливого статусу у межах державності РМ⁴. Та найбільш яскравим прикладом зміни позиції є Заява уряду України від 3 липня 1992 року, в якій вперше прослідковується ультимативна форма поведінки української влади у ставленні до суб’єктів конфлікту ⁵.

Особливим джерелом, яке характеризує ставлення частини громадськості України до подій 1992 року у Придністров’ї є «Звернення Донецької обласної Ради народних депутатів до президентів України, Російської Федерації, Молдови та Придністров’я»⁶. Його аналіз дозволяє зробити загальний висновок: якщо на сході і півдні України громадськість переймалася цими подіями, загалом поділяючи при цьому прагнення Придністров’я до суверенітету, то у центрі й на заході України особливої зацікавленості не спостерігалося, тому подібних рішень там не знаходимо. Цей документ є свого роду індикатором громадської думки України, який засвідчує різне сприйняття придністровської проблеми регіонами країни станом на 1992 рік.

Впродовж 1993 - 1996 років існує незначна кількість документів,за допомогою яких можна надати оцінку українській позиції у процесі врегулювання Придністровського конфлікту. Така «джерельна криза» пояснюється тим, що період його збройної ескалації завершився восени 1992 року і похідні проблеми конфлікту (біженці, ймовірність техногенних катастроф, екологічна катастрофа, незаконне розповсюдження зброї тощо) уже не становили безпосередньої загрози національній безпеці України. Крім цього, внаслідок багатьох причин, пов’язаних

із врегулюванням конфлікту, Україну було усунуто, власне, з самого механізму врегулювання - Об’єднаної Контрольної Комісії (ОКК) і вона не справляла відчутного впливу на переговорний процес, тому впродовж цих років її дії варто охарактеризувати як політику «відсутності політики». І останньою, але не менш вагомою причиною, є те, що складність тодішньої економічної і політичної ситуації всередині України не дозволяла приділяти достатньої уваги конфлікту, загострення якого на той час вже минулося.

Суттєві зміни у формуванні позиції України щодо врегулювання Придністровського конфлікту впродовж 1996 - 1999 років найбільш чітко засвідчують чотири найважливіші документи. Першим документом є «Спільна Заява про найшвидше політичне врегулювання Придністровського конфлікту», яку разом із президентами Республіки Молдова та Російської Федерації 19 січня 1996 року підписав у Москві Президент України Л. Кучма⁷. Цей документ слід вважати початком якісно нового етапу формування української позиції, кульмінацією якого став меморандум «Про основи нормалізації відносин між Республікою Молдова і Придністров’ям» від 8 травня 1997 року⁸. Згідно з ним, Україна набувала статусу країни-гаранта і в такий спосіб ставала повноправним суб’єктом переговорного процесу. Певним продовженням цієї кульмінації стала «Угода про заходи довіри і розвитку контактів між Республікою Молдова і Придністров’ям», яка була укладена 20 березня 1998 року у ході одеської зустрічі на високому рівні з питань врегулювання Придністровського конфлікту⁹. На початку 1999 року, за ініціативою Л. Кучми відбулася зустріч у Києві на найвищому рівні за участю суб’єктів конфлікту, країн-гарантів (тобто разом з РФ) та ОБСЄ¹⁰. Україна висунула ініціативу поетапного врегулювання конфлікту. Частково своє втілення вона знайшла у «Спільній Заяві учасників київської зустрічі з питань нормалізації відносин між Республікою Молдова і Придністров’ям» від 16 липня 1999 року¹¹. Документ також зафіксував домовленість про створення п’яти «спільних просторів» - територіального, економічного, правового, оборонного і соціального просторів. Існують також й інші документи, але вищезазначені є найбільш ілюстративними і підтверджують значне посилення впливу України на процес врегулювання Придністровського конфлікту.

Впродовж 1999 - 2002 років знову спостерігається послаблення ролі України у процесі врегулювання. Цей період містить значно більше документальних даних, ніж, скажімо, період 1993 - 1996 років, але їхній аналіз суттєво не змінює розуміння того, що варто називати політикою «відсутності політики».

З 2002 і по 2004 роки позиція України щодо Придністров’я набуває ознак внутрішньополітичної проблеми і безпосередньо залежить від перебігу виборчої кампанії всередині країні, тому й не існує джерел, які б відображали появу загальнонаціональної концепції і стратегії поведінки держави щодо врегулювання Придністровського конфлікту.

В цілому, дії України щодо врегулювання Придністровського конфлікту впродовж 1996 - 2004 років у порівнянні з позицією 1991 - 1993 років виглядають більш гнучкими і активними. Україна взяла участь у переговорному процесі на рівні президентів, міністрів та експертного співтовариства, що дозволило їй поновити власний вплив на переговорний процес і отримати низку здобутків. Першим з яких стала поява власного представництва у складі ОКК - основного механізму врегулювання конфлікту. Другим і найвагомішим здобутком варто вважати участь офіційного Києва у розробці та укладанні найважливіших документів переговорного процесу другої половини 90-х років XX ст. Третій - полягав у набутті нею статусу «країни-гаранта досягнутих угод». Четвертий здобуток проявився у перенесенні частини переговорного процесу на терени України. Комплексний аналіз вищезазначених здобутків дозволяє їх оцінити як посилення впливу України на процес врегулювання Придністровського конфлікту. Водночас, джерельна база засвідчує політичне бажання України сприяти врегулюванню конфлікту, але вказує на відсутність чіткої державної концепції та переважання у позиції України тактико-ситуативної реакції на події, тому недоліком української позиції цього періоду стала відсутність власного плану врегулювання конфлікту.

Події 2004 року внесли серйозні корективи у формування української зовнішньої політики. Нова українська влада позиціонувала себе носієм демократичних цінностей на пострадянському просторі і гарантом безпеки у Південно-Східній Європі. З цих позицій 22 квітня 2005 року на саміті ГУАМ була оприлюднена «Декларація про ініціативу України щодо врегулювання Придністровського конфлікту»¹². Текст документу складався із семи положень, які становили цілісний механізм врегулювання конфлікту. Основна ідея плану полягала у проведенні демократичних виборів у регіоні, які давали можливість створити легітимного суб’єкта переговорного процесу з придністровської сторони. Подальшим кроком мало стати підключення демократично обраних депутатів Верховної Ради Придністровської Молдавської Республіки до уточнення і доопрацювання закону про статус Придністров’я, який в остаточному варіанті мав ухвалити як парламент всієї країни, так і регіональний представницький орган Придністров’я. Таким чином, мала бути вирішена основна проблема врегулювання Придністровського конфлікту - проблема визначення статусу регіону.

Насправді «план Ющенка» варто розцінювати як механізм зміни влади у Придністров’ї шляхом експорту елементів «кольорової технології» і перетворення Молдови в українського сателіта. У такому випадку Україна збільшувала ресурс для набуття нею статусу регіонального лідера у Причорноморському регіоні. Наявність такого плану свідчила про зростання ролі України у переговорному процесі, трансформацію позиції у політику і перетворення її у провідного політичного актора Центральної і Східної Європи.

Отже, аналіз вищезазначеної джерельної бази дає можливість оцінити зовнішньополітичну активність України щодо врегулювання Придністровського конфлікту впродовж 1991 - 2005 років як позицію, оскільки не існує жодного документу, який би засвідчив наявність національної концепції і стратегії його врегулювання. Водночас, «план Ющенка» слід сприймати як прояв державної політики. Питання її ефективності належить до іншої площини наукових досліджень.

Заява Президента України Леоніда Кравчука у зв’язку з подіями у Молдові // Голос України. - 1991. - 17 грудня. - С. 1.; Заява МЗС України з приводу порушень домовленості про припинення вогню в районі конфлікту у Придністров’ї // Голос України. - 1992. - 22 квітня. - С. 1.; Заява уряду України у зв’язку із загостренням ситуації у придністровських районах Республіки Молдова // Голос України.

1992. - 22 травня. - С. 2.; Заява уряду України // Факт. - 1992. - 3 липня. - С. 5.; Заява Президії Верховної Ради України з приводу збройного конфлікту у Республіці Молдова // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 26. - С. 380.

Договір про добросусідство між Україною та Республікою Молдова від 23 жовтня 1992 року // Голос України. - 1992. - 25 жовтня.

Прес-центр Верховної Ради України. Бухарест: початок парламентського діалогу // Голос України. - 1992. - 3 квітня. - С. 2.

Промова Президента України Л. Кравчука на зустрічі глав держав і урядів країн-учасниць НБСЄ в Гельсінкі // Урядовий кур’єр. 1992. - 17 липня. - С. 1.

Заява уряду України // Факт. - 1992. - 3 липня. - С. 5.

Обращение Донецкого областного Совета народных депутатов к президентам Украины, России, Молдовы и Приднестровья от 29.06.1992// Дни и ночи Бендерской трагедии: Документальное издание // Под ред. А. А. Москалева, С. Горбатенко. - Бендеры: Полиграфист, 2007. - С. 45.

Совместное заявление Президентов Республики Молдова, Российской Федерации и Украины о скорейшем политическом урегулировании Приднестровского конфликта от 19 января 1996 года // Перепелица Г. Конфликт в Приднестровье: причины, проблемы и прогноз развития. - К.: Стилос, 2001. - С.82-83.

Меморандум про основи нормалізації відносин між Республікою Молдова і Придністров’ям // Гомін. - 1997. - 19 травня. - С. 1.

Соглашение о мерах доверия и развития контактов между Республикой Молдова и Приднестровьем от 20 марта 1998 года // Перепелица Г. Конфликт в Приднестровье: причины, проблемы и прогноз развития. - К.: Стилос, 2001. - С. 112-114.

Зам’ятін В. Український мирний план для Придністров’я // День. - 1999. - 18 березня. - С. 2.

Совместное заявление участников Киевской встречи по вопросам нормализации отношений между Республикой Молдовой и Приднестровьем // Феномен Приднестровья. 2-е изд. - Тирасполь: РИО ПГУ, 2003. - С. 305-306.

Журавлев Виталий О политических стратегиях России в Молдове и Приднестровье // Режим перегляду http://www.russkie.org/ index.php?module=fullitem&id=15621 Дата перегляду 20.10.2010