1. Проблема титулу rex в геополітиці середньовіччя

Борисова О.В.

У статті на широкій джерельній базі аналізується змістовне наповнення титулу «Rex», який вживався щодо правителів Руси, та зроблена спроба по-новому подивитись на цю важливу геополітичну проблему Середньовіччя.

Процеси етноґенези в часи Середньовіччя супроводжувалися появою теорій національного месіанства, що мали релігійну спрямованість. І в цьому сенсі думка К.Поппера, що дійовими особами історії є або Великі нації, Великі вожді, Великі класи, або Великі ідеї [1, c. 21], піднімає значення дослідження українським історіософом Ю.Вассіяном "ідеї Риму" для часів Середньовіччя [2]. Але в русів була своя Велика ідея - Києва як «нового Єрусалиму» [3]. В Якова Мніха (70-рр. ХІ ст.) серед апостолів фігурує Андрій як першовчитель "Грецької землі" й вислів: "Оле чюдо! Яко новий Єрусалим на землі явися Київ" [4, с. 74]. Про Константинополь згадки немає. Не дивно, бо Андрій мав місію "Скіфія". Тут варто зіставити "Грецьку землю" з тим, що на терені Візантії, в Палестині знаходився Скіфополь, а в літописах фігурує якась «Україна Йорданська». Руси витіснили Константинополь з позиції "новий Єрусалим", на що слід зважати, бо Єрусалим уважався центром світу. За свідченням богослова Севульфа, "безпосередньо перед храмом Гробу Господнього, за зовнішньою стіною, неподалік від місця, що зветься Голгофою, існує місце під назвою Коло, яке сам наш Господь Ісус Христос позначив і власноруч виміряв, оголосивши центром світу" [Цит: 5, с. 131]. Ось на що претендував Київ - на ідеологію, яку не могли розробляти ні Рим, ні "новий Рим", бо в них уже була ідеологія - "священних монархій". Не випадковою була антиіудейська спрямованість "Слова" Іларіона [6, с. 130 - 132]. І створення Київської держави, і її боротьба з зовнішніми ворогами мали антиіудейську спрямованість. Вважається, що з розгромом іудео-Хозарії в 965 р. князем Святославом загроза з її боку перестала існувати, але ж М.Тихомиров подав, що й напади печенігів були з іудеями пов´язані, й один з них було відбито князем Ярославом у 1036 р., саме на тому місці, де підніметься Св. Софія [6, с. 131; 7, с. 26 - 27]. І Софія Київська, як символ Небесного Єрусалиму, поставала в піку іудеям, яким Русь відмовляла в праві на Єрусалим. А чи мала сама право на те?

Відповідь міститься в рівні титулу Київських правителів. Надамо титул Гетьмана України П.Скоропадського: Elus Illustrissimus Dominus Dux Totius Ucrainae (переклад: “Його Ясновельможність Пан Гетьман Всієї України”[8, с. 3] неточний, адже “dux” - князь). Отже, обраний голова держави Україна - dux. Тоді - до великих князів Київських. За титулятурою Римської курії правитель Руси Київської мав титул Rex, князі його звалися dux-ами, а удільні князьки - princeps-ами. Титули великих князів Київської Руси [9, с. 31; 10, с. 10 - 11, 86 - 87; 11, с. 15 - 16]: Ольга Regina Ruscia gentis, а також Helenae regionae Rugorum; Володимир - Russorum Magnus Regno; Ярослав - Rex Sanctus Ruzzia Regnum, також: Rex Magnificus Jarcellanus. Трактовки титулів є такими: 1) Ольга - “королева (у праослав’ї не було королівств, значить, цариця) руського народу”. З другим титулом ясності немає. Мається трактовка як “королева ругів”. “Королева” - Regina, а в титулі - “regionae”. Ольга, вважається, в хрещенні отримала ім’я Олена. Але, можливо, тут маємо її церковний титул, і Ольга отримала ім’я Олена після висвячення її Головою Руської церкви? Церква звалася Соборною (Вселенською, що забезпечувалося культом Климента Римського), мала резиденцію Владики на місці майбутньої Софії Київської (аналогу якої ні в якому “Новому Римі” немає [12, с. 42]). Темою невідомою науці є таке становище жінки-правительниці в ранній Руській церкві. 2) Володимир - “Руський Великий (могучий) цар". Але термін “Magnus” свідчить про те, що був і Головою церкви також. 3) Ярослав - Цесар Священної Руззійської імперії (наша трактовка, адже “Святий король королівства Руси”, за І.Кузичем- Березовським, по-перше, не підходить до православ’я, а по-друге, не враховує поняття “Ruzzia”, яке сполучає Russorum і Rugorum у одне. Другий титул сполучає Rex + Pontificus Magn і є, на нашу думку, церковним титулом князя Ярослава.

Тепер - до титулу римських імператорів. Він був зафіксований Тацитом у “Анналах” (ХІІ. 3) щодо Клавдія І - останнього з династії Юліїв-Клавдіїв (тобто

- Цезарів): “princeps”[13, с. 98]. І ніколи вони не були навіть dux-ами. То ж, дійсно, рівня титулу великого князя Київської Руси не було в Європі. “Ра’їс ра’їсів” (“цар царів”), згідно з арабськими джерелами [14]. Титул імператора не випадково пропонували прийняти Петру І, який мало розбирався в тонкощах титулятури. Свідчить Юст Юль у записках (1709 - 1710 рр.): “Як в Росії, так і за кордоном знаходяться люди, які шукають сподобатися царському двору імперським титулом...Він [Петро] не без таємного задоволення споглядає на цей титул”[Цит.: 15, с. 95]. Але титул “імператор” був нижчим від титулу “Rex”. І те, що Римські папи дарували титул “rex” королям, ні про що не говорить: папи робили те, на що не мали жодного права. Після 1169 р. київських князів західноєвропейські історики титулують вже «дукс де Київ», а князівства - “Рутенорум Прінціпес”[10, с. 106]. Отож, зниження рівня титулу Київського правителя автоматично потягло за собою зниження рівня титулу руських князів. І князям Московським було вже дуже важко претендувати на той титул, якого вони прагнули, бо були не Рюриковичами (Rex-ами), а Мономаховичами (dux- ами), але знаходилися у приниженому стані princeps-ів.

Боротьба за титул простежується в часи Івана ІІІ. Ось як він говорив М. Поппелю, послу імператора Фрідріха 31.І.1489 р.: “І ми - Божою милістю государі на своїй землі від початків, від перших своїх прабатьків, а настанову маємо від Бога, як наші прабатьки, так і ми”[15, с. 92]. Ось його титул, що фігурує в договорі з датським королем Іоганном (8.ХІ.1493р.): “.cum illustrissimo et potenti domino, Johanne, tocius Rutzie imperatore, magno duce Wolodimerie... ect” [15, с. 86]. Але формула (duce), вжита ним самим, нічого не означала. А ось як зверталися на поч. XVI ст. до Василя ІІІ європейські правителі [15, с. 44, 47, 86, 87]: 1) 1505 р. - король датський Іоганн: “Excelentissimo et potentissimo principi et domino, d[omi]no

Basilio totius Russye imperatori” (тут же слідує реакція Василя ІІІ у посланні до короля 1507р.: “Basilius Dei gracia Imperator ac Dominus tocius Rutziae et Magnus Dux Volodemirie...ect.”); 2) 1514 р. - імператор Максимін: “Imperator et Dominator universorum Rhutenorum et Magnus Princeps Volodomerorum...”; 3) у 1519 р. аналогічно збирався звертатися до Василя ІІІ імператор Карл V (тільки в останньому виразі: “Прінцепс Володимирський” “Volodomerorum” мало бути замінено на “Volodomeriae” (прибирали “-rum” з титулу. Цікаво, бо німецькою «слава», «славний» /рос. «слов’яни» = «славяне»/ - ruhm, ruhmreih [16, с. 348] й арабською «ар-Рум» = Візантія). Боротьба «за Рим» іде. Явно видно. Титул “dux” і мав бути зареєстрований у Римі (метою Москви був титул Rex), але боротьба Івана ІІІ

нічого не дала. Василь ІІІ реагує й “титул великої держави собі склав і так у посольських грамотах і в літописних історіях писати себе повелів..: Божою милістю цар і великий князь і всієї Русії государ і володар”[Цит.: 15, с. 89], і пише папі Клименту VII (1525, 1526 р.): “Magnus Dux Basilius, Dei gratia Imperator et Dominator totius Russiae, nec non Magnus Dux Woldomeriae [або: et Magnus Dux Wolodimerski]...ect.”. І в Римі титул “Dux” за ним було визнано [15, с. 88 - 89]. Згодом у підпису до портрету Василя ІІІ з’являється: “Russorum Rex et Dominus sum.”, і вже Іван ГУ, як зазначає Герберштейн у “Записках” (1556р.), висуває претензію саме на титул “Rex” [15, с. 90 - 92].

Однак для Москви питання лишається відкритим і в XVII ст.. Тому, обстоюючи титул “цар” (czar) щодо Олексія Михайловича в Римі, майор П.Менезіус хитрував: “Як зветься папа, цесар римський, султан турецький, шах перський, хан кримський. так точно слов’янською мовою зветься: цар російський. Перекласти не можна, але ж ви без перекладу пишете ж латинськими літерами всі перелічені мною назви правителів”[Цит.:15, с. 47]. Результату не було, залишилися “dux-ами”, якщо й за часів Петра І точаться суперечки навколо титулу. І Петро легко отримує титул імператора, відновлюючи тим першопочатковий статус московських правителів - princeps, звівши тим нанівець всю їхню боротьбу за вивищення власного титулу, що точилася з часу визволення з-під влади Орди. Що ж до ромейських імператорів, то тут досить такої констатації: “Питання про те, коли саме і за яких обставин обряд помазання на царство з’являється у Візантії, залишається відкритим. Більшість дослідників схиляється до думки, що це сталося у ХІІ - ХІІІ

ст.” [15, с. 42]. Уточнимо: не раніше розгрому Київської Руси й переїзду Київського Митрополита до Владимира. І подамо головне: “Титул імператора безпосередньо не співвідносився з Христом і, отже, в принципі не мав відношення до помазання. Христос, так же як і вітхозаповітні царі, як правило, іменується латиною rex, а не imperator, і тільки цей титул міг асоціюватися з помазанням та ідеєю “царственого священства” (regale sacerdotium)” [15, с. 18]. Ось - корінь винятково шанованого ставлення русів до великого князя. Петро І відмовився від титулу «Rex» у XVIII ст., але й ніхто інший на нього права не мав. Звідки ж узявся в київських володарів такий титул? Економічна чи політична вигода в таких речах має значення, але права на титул не дає.

Першою державницькою концепцією Руси був Каганат “Князь Володимир, - зазначив О.Пріцак, - був Каган - це так само як імператор” [17, с. 6]. Наука визначає Каганат як військово-демократичний ель скотарських народів. Але для еля існує титул правителя ельтебер. Хто такий тоді Каган? І питання зависає. А звідки в Київській Руси, переважно землеробській країні, взявся степовий державний устрій? Спроби відшукати паралелі державної системи Руси з такими кочових народів (Л.Гумільов [18]) безперспективні. У нас же в самих був каганат - ще з поч. Vm ст. існував Руський каганат, що виломився з Хазарії, коли в ній розпочалась іудаїзація. Руси виводили з-під цього процесу частину населення Хазарського каганату й якийсь рід, що тут же висунув претензію на титул «Каган», протиставляючи його кагану іудео-Хазарії. Геополітичний вибір русів у світовому протистоянні християнство / іудаїзм просто не підлягає сумніву. У 839 р. посли кагана Руси були присутні при дворі Людовика Благочестивого, де їх, як уважається, “прийняли за шведів” [18, с. 156]. Плутанина начебто виникла через те, що Руський каганат був ізольований: “Хазарський каганат відділяв його від мусульманського Сходу, Болгарський - від Візантії, Аварський - від Німеччини” [18, с. 156]. Видно як насіли одразу на Руський каганат інші каганати (хоча, зокрема, титул Болгарського правителя був “хан”, що на порядок нижче від Кагана [19, с. 43]). Додамо сюди проблему непростих стосунків русів з "Новим Римом", правитель якого титулував себе як «Rex». У нас щось треба було треба сусідам. Трагічна доля Київської Руси показує, що потрібен був титул правителя, але не прояснює глибин. Додамо ще одного претендента - Чингіз-«кхана», який завойовував наш терен, твердячи, що є «сином Бога» і йде «володіти всесвітом». Його в деяких джерелах подавали «походженням з Готії». Дуже цікаво, зважаючи на те, що Готія в часи раннього середньовіччя розташовувалась на наших теренах.

Плутанини ж у ІХ ст. ніякої не було. У Х ст. Л.Кремонський записав: “Греки звуть Russos той народ, який ми звемо Nordmannos - за місцем проживання” і помістив русів поруч з печенігами на півдні Київської Руси [Цит.: 18, с. 32]. Норманська теорія, як бачимо, є правильною: “норд-мани”- “північні люди” й були руси. Це нам підтверджує арабський учений Х ст. ал- Мас’уді: “Руси складаються з численних племен різного роду. Серед них знаходяться урмани (нормани), які більш багаточисельні”[Цит.: 20, с. 261]. То ж русів-норманів була більшість серед них. Цікаво, що автори "Єврейського атласу України" р.Й. Каневський і Б.Стругацький теж звертаються до цієї фрази ал- Мас´уді, але тонко змінюють зміст, подаючи: "Руси - багаточисельні народи" [21]. Вони твердять, що русів як національної одиниці не існувало, була Русь як об´єднання міст з мішаниною народів і віросповідань. І акуратно подають, що Таматарху ("форпост русів" за К.Багрянородним - О.Б.) араби звали Самкарч аль- Яхуд (єврейське місто). Ал-Мас´уді неодноразово оперує в своїх роботах терміном "народ", але саме тут пиш

е "племена різного роду". То ж Русь - не конгломерат народів, яких нічого не об´єднує, крім вигоди торгівлі й грабунку, не позанаціональна, екстериторіальна спільність, а суперетнос, міський, з переважаючим військовим характером занять. "Варягування" ж ("vara" - санскр. = "вибрані", "кращі"[22, с. 182], пор.: еліта Київської Руси звалася "луччі люди"); було професією, звичайним для військової аристократії заняттям [23, с. 416, 423, 426]. А чому така увага приділена Тмутаракані? Відповідь - у того ж р.Й.Каневського, який зазначив, що серед трьох Русей головною була Чорноморська "саме тому, що тут знаходилися ті самі готські клімати, або Кримська Готія, через які проходив головний нерв торгівельної магістралі караванних шляхів" [21]. Тут проходив головний нерв не тільки торгівельної магістралі, але вираз "ті самі готські клімати” - дуже прикметний у плані фіксації феномену. Ні? А чому термін «готські клімати» подані з малої літери, якщо це географічна назва? Ребе в цих питаннях не помиляється, він просто закриває інформацію. У проблемі норманів була пастка, в яку втрапили російські вчені XVn! ст., коли в Росії стали працювати джерелознавці з Німеччини. Тут проявляться наслідки незнання росіянами космографії. Німецькі ж професори знали, що писали, закладаючи основи теорії “бездержавності слов’ян”, яка й досі не опротестована. Проблема - в кліматах, про які нащадки русів не мають жодного уявлення.

До інформації про русів (Nordmannos) на Півдні України додамо ромейське джерело, за яким “народ “рос” - скіфський, живе біля Північного Тавра, “грубий і дикий” [18, с. 161]. "Новому Риму" дуже хотілося того ж, що й інши

м, і само собою, що ті, хто не віддавав, мусили бути грубими й дуже некультурними. З цього нам необхідний Північний Тавр і походження русів (скіфське). Титул кагана “скіфів- гунів” за Феофілактом Симокаттою (VI ст.): включав вираз “повелитель семи кліматів всесвіту” [24, с. 157]. Його пояснення: “Сім кліматів” - то, власне, всі зони землі. Отже, каган іменувався володарем всієї планети" [25, с. 188]. “Сім кліматів”, які є головними темами робіт середньовічних арабських географів, - не просто всі зони Землі, а космографічне розуміння географічних зон. Але й тут видно, що Каган був володарем світового масштабу. “Цар царів”. Тому слушно зазначила Є.Галкіна, що Каган не міг бути васалом [19, с. 189]. Так ми виходимо на природу титулу Кагана. У русів, які мають безпосередній зв’язок з тими самими скіфами-гунами, все треба зв’язати з християнством, підставу для чого дає насамперед назва місії ап.Андрія - «Скіфія». І тут важливим моментом "Слова" Іларіона є прирівнення князя Ярослава до царя Соломона. У комплексі ідей Ст. Заповіту Премудрість зв´язана з думкою про священну державу [26, с. 36]. Той же, хто побудував храм Софії ставав "наймудрішим з царів" (як Соломон). Ключовим же символом Києва як "нового Єрусалиму" є напис над постаттю Марії Оранти - цитата слів псалму, який оспівував Небесний Єрусалим. І Нестор занотує слова Кагана Олега про Київ як "матір городів руських", що було, на думку В.Рички, біблійною алюзією, запозиченою в Амартола [27, с. 96]. Все так, але виглядає занадто інтелектуально-духовним і може бути визначене суб’єктивним. Зв´язок же з Соломоном має й ще один ракурс, цілком матеріальний. Заключним акордом гімну православній Руси було світило Небесного Єрусалиму, яке в Об´явленні св. Іоанна Богослова порівнюється з дорогоцінною яшмою, й яке мало реальне втілення. Ще наприкінці XV! ст.

М.Груневег та Е.Лясота бачили у плиті парапету західних хорів Св. Софії вмонтований "великий зелений камінь, подібний до дзеркала", від якого вже на 1594 р. залишився тільки заліплений вапном отвір [28, с. 37]. Ось що про нього відомо: "У давні часи поліроване дзеркало великої смарагдової яшми відбивало промені золотого мозаїчного тла навкруги Оранти, осяваючи її феєричним неземним світлом, і давало вражаючий образ нової Русі... Враження було таким сильним, що в Києві ходили легенди про чудесні якості цього каменя: його вважали чарівним дзеркалом, що відбиває в собі невідоме, показує людям таємне" [28, с. 34]. Зіставимо з фрагментом опису ал-Іскандарійї з ІІІ-го клімату ал-Бакуві: "Є там маяк... Нагорі маяка знаходилося дзеркало, до якого була приставлена [людина], яка щохвилини дивилася в нього. І якщо виступав ворог з країни ар-Рум і плив по морю, то спостерігач бачив його у дзеркало й сповіщав людей, і вони готувалися до відпору. Дзеркало зберігалося до днів ал-Валіда ібн ´Абд ал-Маліка. І знесли половину маяка і прибрали дзеркало з його місця. Про це є відома історія" [29, с. 34]. Про дзеркало з Олександрійського маяка пише й ал-Мас´уді, як про "величезне дзеркало з виду прозорого каменя. З нього були видні кораблі, якщо вони приходили з Румійї, на такій відстані, [на якій] зір не в силах досягнути їх. І вони слідкували за тими [кораблями] в тому дзеркалі й озброювалися перед їх прибуттям" [30, с. 67]. Історія про маяк, дійсно, відома, але дані щодо його дзеркала наука не аналізує. А дзеркало ж - особливе! По усьому - саме таке, яке було у Св. Софії Київській. Пиш

учи про завоювання ал- Андалуса Таріком ібн Зійадом, ал-Мас´уді подає, що ним були віднайдені деякі речі, які, як уважалося, належали царю Соломону, й серед яких "він знайшов дивне і незвичайне дзеркало, у якому можна бачити 7 кліматів" [31, с. 90]. Ось - властивість такого роду дзеркал. Прилад для огляду кліматів! І хто його вивіз з Києва й куди подів, невідомо. Дзеркало ж мало військове значення. Зникає зі Св. Софії бл. 1594 р., й вірогідно, його вивезли, і можна сказати, чому: з 1596 по 1633 р. Св. Софію тримали греко-католики [32, с. 289]. А оце незвичайне дзеркало й виводить на Соломона. Що ж до іудейського Єрусалиму і спокійної настанови Єрусалимського патріарха відносно свого провінційного статусу в християнстві, наведемо таке положення з роботи ал-Істахрі (Х ст.): "Престол в Єрусалимі - новий, його не було в часи апостолів, і воістину його влаштували після задля возвеличення Єрусалима" [33, с. 98].

Проблема "центру світу" - важлива не тільки теологічна й історіософська, а й геополітична проблема Середньовіччя. Дослідити її можна тільки встановивши, що таке клімати. Тема в науці закрита - її в світовому сходознавстві досліджує практично тільки одна Т.Калініна (РАН) і ми розпочали

[34] , тобто - це є геополітикою й досі. Клімати - певні геофізичні явища, їх вивчати треба в напрямку дослідження неоднорідності простору.

Література

1. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги / Пер. з англ. - Т.І. - К.: Основа, 1994.

2. Вассіян Ю. Твори. - Т.І. Степовий Сфінкс. - Торонто: RB, 1972.

3. Кралюк П. Становлення та розвиток теорії «Київ - другий Єрусалим» // Християнство і

духовність. Зб.мат. ІІ Міжнар. наук. конф. «Християнство: історія і сучасність». - К.: Знання, 1999. - С.204 - 207.

4. Память и похвала Иакова Мниха и житие князя Владимира по древнейшему списку // Краткие сообщения Ин-та славяноведения и балканистики АН СССР. - 1963. - Вып.37. - С.66 - 75.

5. Крисаченко В.С. Україна на сторінках Святого письма та витяги з першоджерел, що засвідчують процес поширення християнства на українських землях від апостола Андрія до князя Володимира. - К.: Наукова думка, 2000.

6. Тихомиров М.Н. Русская культура X - XYLO^ веков. - М.: Наука, 1968.

7. Манягин В.Г Третий Рим и Белый Дом. - М.: Святая Русь, 2002.

8. Державні титули // Мета. - Торонто, 1998.- Ч.357.

9. Борисова О.В., Климов А.О. Історичні підвалини Київського патріархату. - Луганськ: Альма-матер, 2001.

10. Кузич-Березовський І. Жінка і держава. - Львів: Світ, 1993.

11. Соколів А. Св. княгиня Ольга і Рим // В обороні віри. - Ч.5. Зб. статей / Гол. ред. М.О.Муха. - Торонто, 1984.

12. Григоріїв Ю. Будівник храму Святої Софії у Києві (до 925-ліття смерті князя Ярослава Мудрого) // В обороні віри. - Ч.5.

13. Федорова Е.В. Императорский Рим в лицах. - М.: МГУ, 1979.

14. Bibliotheca geographorum arabicorum / Edidit M.J.de Goеje. Pars 7. Kitab al a’lak an-nafica auctore Abu Ali Ahmed in Omar ibn Ruste. - Lugduni Batavorum. - Р.142 // Крюков В.Г Сведения арабских географических сочинений конца IX - первой половины X века о странах и народах Западной, Центральной и Юго-Восточной Европы. Дисс.канд. ист.наук / ЛО Инта востоковедения АН СССР. - Ленинград, 1986. - Дисс. - Приложения. - С.30; Ибн-Русте. Ал -А’лак ан-нафиса // Гудзь-Марков А.В. История славян. - М.: Наука, 1997. - С.136; Ибн- Русте-Гардизи. Xудуд ал-Алам // Там само. - С.137; Гардизи. Зайн ал-Ахбар // Там само. - С.138.

15.Успенский Б.А. Помазание на царство и семантика монарших титулов. - М.:Языки русской культуры, 2000.

16. Русско-немецкий словарь / Под. ред. А.А.Лепинга. - М.: Гос. изд-во иностр.и нац. словарей, 1965.

17.Проблеми дослідження історії України. Зб. мат. першого круглого стола істориків. - Славсько, вересень 1990. - Львів, 1993.

18. Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь. - М.: Мысль, 1989.

19. Галкина Е.С. Тайны Русского каганата. - М.: Вече, 2002.

20 Кестлер А. Тринадцатое колено. Крушение империи хазар и ее наследие. - М.: Евразия, 2001.

21. Каневский Иегошуа р., Стругацкий Б.Откуда пошла Русская земля? // Еврейский атлас Украины. История.- E-mail: aishkien @ inbox. ru. 2001.-http:// u.864.75.spilog com// cnt?f =

22. Кочергина В.А. Начальный курс санскрита. - М.,1956.

23. Степ С. Варяги // Визвольний шлях. - 1967.- Кн. TV.

24. Симокатта Феофилакт. История. - М.: Наука, 1957.

25. Крисаченко В.С. Історія Криму в джерелах і документах. - Ч.І.. - Чернівці: Митець,1998.

26. Аверинцев С.С. К уяснению смысла надписи над конхой центральной апсиды Софии Киевской // Древнерусское искусство. Xудожественная культура домонгольской Руси. - М.: Наука, 1972. - С.25 - 49.

27. Ричка В.М. Церква в соціально-політичній структурі Київської Руси: Історико- релігієзнавче дослідження. - Дис.. .доктора іст. наук / Ін-т філософії ім. Г.С.Сковороди НАНУ К.,1997.

28. Нікітенко Н.М. Собор Святої Софії в Києві. - К.: Техніка, 2002.

29. ’Абд ар-Рашид ал-Бакуви. Китаб талхис ал-асар ва’аджа’иб ал-малик ал-каххар (“Сокращение [книги о] памятниках и чудеса царя могучего”) /Пер. с араб., прим. и прил.

З.М.Буниятова. - М.: Глав.ред.вост. лит. «Наука», 1971.

30. Bibliotheca geographorum arabicorum/Edidit M.J. de Goeye. Pars 8. Kitab at-tanbih w’al- ischraf auctore al-Masudi. - Lugduni Batavorum, 1894. - P.23 - 333 // Крюков В.Г. Сведения арабских географических сочинений конца IX - первой половины Х века о странах и народах Западной, Центральной и Юго-Восточной Европы. Дисс.канд. ист.наук. - Приложения. - С.66 - 86.

31. Ахбар аз заман ва ман абадаху-л-хидсан ва’аджа’иб ал-булдан... тасниф Абу-л-Хасан ’Али ал-Мас’уди.-Ал Кахира:матба’а. ’Абд ал-Хамид Ахмад Ханафи, 1938. - H. 68 - 75 // Крюков В.Г. Сведения арабских географических сочинений конца IX - первой половины Х века о странах и народах Западной, Центральной и Юго-Восточной Европы. Дисс... - Приложения. - С.87 - 92.

32. Велика історія України. Видав Іван Тиктор. - Львів-Вінніпег, 1948.

33. Bibliotheca geographorum arabicorum/Edidit M.J. de Goeye. Pars 1. Vitae regnorum. Descriptio ditionis moslemical auctore Abu Ishak al-Farisi al-Istakhri. - Lugduni Batavorum, 1870. - P.4 - 227 // Крюков В.Г. Сведения арабских географических сочинений конца IX - первой половины Х века о странах и народах Западной, Центральной и Юго-Восточной Европы. Дисс. - Приложения. - С.92 - 99.

34. Борисова Ольга. Ґенеза наукової парадигми історичного процесу в середні віки (V - XVст.). - Луганськ: Альма-матер, 2005