Історичні записки. Вип. 20

5. Київська земля у 1240 - 1362 рр.

Кальніцька Н.Д.

У статті надана характеристика Київської землі під час татарської навали. Особлива увага приділяється політичній активності київських правителів та статусу Київщини у зазначений час.

Так склалося, що в історичній літературі інтерес до Київщини доби татарського панування представлений не яскраво. Це пов’язано, перш за все, з майже повною відсутністю історичних джерел. Свідчення про Русь часів татарської навали можна знайти у роботах Плано Карпіні, Гійома де Рубрука, окремих арабських авторів, що збереглися у збірці Тизенгаузена тощо. Обмежену інформацію надають літописи. Проте якими не були б повідомлення, вони у більшості своїй мають узагальнене відношення до всіх земель Русі. Метою даною роботи є на основі джерел з’ясувати, що собою являла Київщина та князівська влада на цій території у зазначений час. Слід також пояснити обрані хронологічні межі. Нижня межа, зрозуміло, пов’язана з нападом Батия на Київ, тоді як остання - визначена встановленням влади литовських князів на теренах Київської землі.

До Києва першими прийшли війська під проводом хана Менгу, однак боротьбу за місто завойовники почали лиш

е тоді, коли зібрали практично всі свої війська. Облога була тривалою (понад десять тижнів). Відомий археолог П.П.Толочко дійшов висновку, що «повідомлення про тривалу оборону Києва, що був на той час першокласною фортецею, не здаються сумнівними» [1, с. 149]. Керував обороною міста тисяцький Дмитро, бо князь був відсутній. Літопис свідчить, що Київ зайняли татари на Миколин день: «...Дмитра же изведоша язвена, не убиша его мужества ради» [2, стб. 522-523]. Монголи «.святую Софью разграбиша и монастыри вся и иконы и кресты честныя и вся сузорочья церквная взяша а люди от мала и до велика вся убиша мечем» [3, стб. 470]. На думку мандрівника Плано Карпіні, домівок у Києві залишилося ледве 200, а мешканці міста потрапили до тяжкого рабства. Додатково про положення Києва свідчать не лише «всі мешканці Києва, які дали нам [Плано Карпіні та іншим мандрівникам - автор] провідників і коней», але і «вроцлавські купці, які їхали з нами до самого Києва і знали, що ми відбули до землі татар, а також багато інших купців, як з Польщі, так і з Австрії, котрі прибули до Києва після нашого від’їзду до татар. Свідками є й купці з Константинополя - вони прийшли на Русь через землі татар і жили в Києві в той час, коли ми повернулись із землі татар. Імена цих купців: Мікель Генуезький, а також Бартоломео, Мануїл Венеціанський, Якуб Реверій з Акри, Ніколо Пізанський - це значніші. Інші, менш важливі, це: Марк, Генріх, Іоанн Вазій, інший Генріх - Бонадієс, Пєтро Пасхамі; було ще й багато інших, імена яких нам невідомі» [4, с. 82]. Слід визнати, що список купців свідчить про інтенсивні торговельні зв’язки Києва і після татарського погрому. Не можна не заперечувати наявність міграційних процесів, оскільки населення Київщини і Чернігівщини активно переходило до півночі - до міст Залеської Русі у міжріччі Волги та Оки [5, с. 539]. Якщо навіть населення Києва і зменшилося в кілька разів, все однак він залишився значним містом.

Про буферну смугу у басейні Дніпра у середині XIII ст. розповідав Плано Карпіні. За його словами, Канів був безпосередньо під татарською владою. Потім мандрівник приїхав до населеного пункту, главою адміністрації якого був алан Міхей. Лише після п’яти днів подорожі в степу зустрілося йому перше татарське прикордонне поселення. Мандрівник також повідомляє, що татари використовували долини Дніпра та інших річок як шляхи постійних рухів кочовиків: влітку - на північ, взимку - на південь, до моря. На думку

В.Л.Єгорова, північний кордон дніпровської буферної смуги проходив по Дніпру трохи вище Канева, а сама смуга простягалася в довжину майже на 200 км [6, с. 36]. Північні татарські володіння закінчувалися у басейні Дніпра між Каневом та Києвом.

Безперечно, монголо-татарські впливи на внутріполітичні справи у давньоруських князівствах важко переоцінити, але вони суттєво різнилися в окремих регіонах. Проте це є темою окремого дослідження. Зазначимо, що за часи навали Батия у Південній Русі почала діяти баскацька організація, що являла собою зразок фіскально-адміністративної структури монгольського типу. Приблизно у той же час оформлюється улусна структура держави - Подніпов’є було поділено між Мауци на Задніпров’ї та Куремсою на Правобережжі. Південно-руські землі (у тому числі і Київська земля) стали своєрідною проміжною зоною, де не існувало чіткої системи підпорядкування. У цілому, становище руських князів під владою Золотої Орди відрізнялось від залежності від свого сюзерена васалів Західної Європи, передусім відсутністю демократичних інститутів у системі управління. Про це свідчить Плано Карпіні, який під час відвідування руських земель був свідком організації татарами свого панування на Русі. «Башафів, або намісників, - писав Карпіні, - вони (татари) ставлять на землі тих, кому дозволяють повернутися; як вождям, так й іншим належить підкорятися їх поруху, і якщо люди будь-якого міста чи землі не роблять те, що вони бажають, то ці башафи заперечують їм, що вони невіддані татарам, і таким чином руйнують їх міста чи землю, а людей, котрі у ній проживають, убивають за допомогою сильного загону татар, які приходять без попередження жителів і зненацька нападають на них» [7, с. 34].

Складним є питання про долю самого Києва. На думку М.С.Грушевського, у Києві не могли князювати представники ні суздальської, ні галицько- волинської династії, ні старшої лінії Ольговичів. У Любецькому синодику э звістка, завдяки якій можна зробити припущення, що містом володіла путивльська лінія Ольговичів. Записка синодика заслуговує на довіру, але припустити, що ця династія остаточно оволодіти Києвом не можна. М.С. Грушевський підкреслював, що не було жодних підстав стверджувати, що одна єдина династія мала право та можливість займати київський престол. Він доходить висновку: «Княжичі з різних династій могли купувати або шляхом яких-небудь протекцій здобувати собі ярлики на Київ, чи на котрийсь київський пригород» [8, с. 172].

Сучасний дослідник О.Задорожній намагається довести, що в Києві протягом тривалого часу сиділи князі з путивльської династії, нащадки Ігоря Святославича, а Путивльське князівство було дуже могутнім. «Навколо Путивля були об’єднані землі від Сейму до верхів’я р. Самари і до нижньої течії р. Осколу. Саме у такому складі вони увійшли після литовського завоювання до Путивльського повіту, величезна територія, до якої слід, очевидно, додати ще й деякі землі центральної Переяславщини» [9, с. 49-50]. На його думку, князівство до кінця XIV ст. залишалося в руках Ольговичів.

Г.В.Вернадський вважав, що у Київщині, Переяславщині та Поділлі монголи «повністю ліквідували князівську адміністрацію, змінивши її на своє пряме управління» [10, с. 221]. Ця територія була значною мірою спустошена і фактично тут припинили своє існування незалежні держави [11, с. 105]. Проте сучасні дослідники вважають, що остаточно державне життя не було паралізованим - «Київ зберігав свою величезну роль у духовно-історичному і державотворчому розвитку.» [12, с. 7]. Існуюче на перши

й погляд протиріччя досить легко пояснити. Сучасні археологічні данні підтверджують розмах трагедії 1240 р. Проте Київ продовжував існувати вже в якості символу могутності та єдності Русі. Цю ідею плекали не тільки літописці, що несли інформацію у майбутнє, але й тодішні люди, не залежно від їх соціальної належності. Тим самим пояснюється й ситуація у попередньому XII ст., коли князі наполегливо виборювали собі Київ, і в наступному XIV ст., коли почне своє життя Київське удільне князівство. Менталітет та психологія середньовічного суспільства, його прагнення зберегти свої традиції зумовили збереження поважного відношення до Києва у літописанні (особливо у літописах Південної Русі).

Відомо, що після 1240 р. Київ належав володимиро-суздальським князям - ярлик на велике княжіння від Батия отримав Ярослав Всеволодович Суздальський. Після його смерті у 1249 р. ярлик на Київ отримав князь Олександр Ярославич (Невський), а на велике княжіння - його брат Андрій. І тільки після 1300 р. на київському престолі сіла путивльська гілка династії Ольговичів. Нащадки князя Ігоря Святославича трималися у Києві до 1362 р., до завойовування міста литовським князем Ольгердом. У проміжок 1324 - 1331 рр. на київському престолі сидів литовський васал Ольгімонт-Михайло Гольшанський [13, с. 69 - 70]. Сучасна дослідниця О.В. Русіна зазначає, що у другій половині ХІІІ ст. Київ повністю вийш

ов за межі впливу князів Північно- Східної Русі. З іншого боку, «.джерела не згадують про претензії на спорожнілий київський стіл з боку галицько-волинських чи чернігівських князів. Це за відсутністю власне київської княжої династії, означало злам механізмів, які забезпечували функціонування й відтворення князівської влади у Києві.» [14, с. 30]. Слід визнати, наявність князівської влади на Київщині за часи золотоординського панування в цілому, проте влада князів була обмеженою умовами васалітету. У свою чергу між князівські відносини регулювалися ханськими ярликами на велике княжіння володимирське. Щодо існування поняття «київське княжіння», то воно перестає бути реалією вже у середині ХІІІ ст. Історичні джерела надають обмежену інформацію щодо діяльності київських князів вказаного періоду.

З середини ХІІІ ст. і до литовського завоювання Київ і Київщина залишався татарським леном, який надавався місцевим князям (скоріш за все, путивльським). Навіть з перемогою Гедиміна ніякого двовладдя не спостерігалося, а володарі київського лену змінювалися, але він залишався ординським [15, с. 220]. У цілому, період татарської навали негативно відбився на внутрішньому політичному житті Київщини - припинило своє існування князівське правління. Відомо, що Київщина, Чернігівщина та Переяславщина більше за всі інші українські князівства постраждали від орд Батия.

Таким чином, можна визначити, що Київське князівство пройшло тривалий шлях, при якому йому вдавалося зберегти свою самобутність. Звичайно, що втручання іноземних завойовників значно погіршили положення князівства, але збереження традиційного поважного відношення до Києва, створення з нього своєрідного символу давньоруської єдності надало можливість відновити удільність Київщини у литовсько-польський період, зробивши її осередком боротьби за самостійність українських земель. Для подальшого розгляду цікавим є питання щодо форм залежності українських земель від Золотої Орди, питання щодо збереження князівської влади на цих територіях та існування взаємин у контексті міжкнязівської дипломатії.

Література

1. Толочко П.П. Київська Русь. - К.: Абрис, 1996. - 360 с.

2. Ипатьевская летопись // ПСРЛ. - М.: Языки рус. культуры, 1998. - Т.2. - 604 с.

3. Лаврентьевская летопись и Суздальская летопись по академическому списку // ПСРЛ. - М.: Языки рус. культуры, 1997. - Т.1. - 733 с.

4. Путешествие в восточные страны Плано Карпини и Рубрука. - М.: Гос. изд. Географической литературы, 1957. - 270 с.

5. Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь. - М.: Мысль, 1989. - 764 с.

6. Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды в XIII - XIV вв. - М., 1985.

7. Путешествие в восточные страны Плано Карпини и Рубрука.

8. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол. П.С.Сохань (голова) та ін. - Т.З. - К.: Наук. думка, 1993. - 592 с.

9. Задорожній О. Нащадки Ігоря Святославича // Сіверянський літопис. - 1999. - № 2. - С. 42 - 50.

10. Вернадский Г.В. Монголы и Русь. - Тверь: ЛЕАН, Москва: АГРАФ, 1997. - 480 с.

11. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. - К.: Ґенеза, 1995. - 608 с.

12. Смолій В., Ричка В. Русь-Україна на шляхах роздробленості // Історія України. - 1997. - №13. - С. 6 -8.

13. Єльников М. Золотординські часи на українських землях. - К.: Наш час, 2008. - 176 с.

14. Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. - К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1998. - 320 с.