14. Асиміляторська діяльність православної церкви в Україні 1875-1900 років

Меша В.Г.

В статті представлені сутність та основні напрямки асиміляторської політики православної церкви в Україні. Показана її загалом деструктивна роль в процесі українського національного відродження, який розгортався в останній чверті ХІХ століття. Виявлено характер взаємодії церкви і держави в проведенні системних асиміляційних заходів.

Характерною особливістю суспільної діяльності духовенства останньої чверті ХІХ століття було посилення національно-асиміляторської політики. Наростання процесу уніфікації церковного життя охопило всю імперію. Поступово були ліквідовані традиції обрання православними громадами парафіяльних священиків, так само як і церковних ієрархів. Уніфікаційні заходи порушили утверджені від часів прийняття християнства привілеї київських митрополитів. Якщо раніше вони володіли всією повнотою церковної влади в межах України, маючи навіть право скликати собори без санкції Константинополя ( на правах патріарших екзархів), то вже у першій половині ХІХ ст. за своїми правами київські митрополити були майже цілком урівняні з іншими єпархіальними преосвященними. Змінився й титул київських митрополитів. З кінця XVIII ст. митрополити Київські, Галицькі та Малої Русі титулувалися “митрополитами Київськими та Галицькими”.

Асиміляторські зусилля влади відбилися на кадровій політиці у межах єпархій України. Починаючи з кінця 1790-х рр. до кінця ХІХ ст. на київській митрополичій кафедрі не було жодного українця. На інші архієрейські кафедри подеколи призначалися й українці, але київська митра була для них недосяжною. Відповідно етнічний фактор у доборі вищих ієрархів в Україні обов’язково враховувався.

Певні перестороги влада мала і щодо Київської духовної академії, незважаючи на повну уніфікацію навчального та виховного процесу в межах Російської імперії. Хоча офіційно Київська духовна академія (КДА) забезпечувала кадрами здебільшого південно-західний регіон імперії, значна частина її випускників працювала за межами єпархій України, а кількість правлячих тут архієреїв з київською академічною освітою поступово скорочувалось. Так у 1885 році з 9 єпархіальних преосвященних України троє були випускниками КДА - архієпископ Полтавський та Переяславський Іоанн, єпископ Катеринославський та Таганрозький Феодосій, єпископ Чернігівський та Ніжинський Веніамін. Загалом в імперії на той час із 59 православних єпископів 15 були випускниками КДА (в імперії діяло 4 духовні академії, відповідно відсоток випускників КДА серед архієреїв відповідав середньоарифметичним показникам у 25%).

Наприкінці ХІХ -початку ХХ ст. на чолі єпархій в Україні залишилось два випускники КДА - архієпископ Волинський та Житомирський Модест та

єпископ Подільський і Брацлавський Христофор. Загалом же в імперії з 67 єпархіальних єпископів КДА закінчували 15, що становило вже 22%. Серед усіх правлячих єпископів в Україні на той час тільки двоє були родом з України, і лише один із них був українцем - архієпископ Волинський та Житомирський Модест - уродженець Подільської єпархії Данило Стрельбицький. З 11 вікарних єпископів в Україні лише двоє були українцями [1; С.14-19, 22-27, 34-35, 42-45, 58-61, 102-103,112-113, 132-133,144-163].

Аналізуючи склад ієрархії духовного відомства на зламі століть, можемо простежити представництво випускників КДА та власне українців на інших щаблях управління, у т.ч. в системі духовної освіти. Зокрема, серед членів Присутствія Св. Синоду був лише один виходець з України - уродженець Галичини Маркел Попель[1]. Серед керівників церковних установ, зокрема управлінь при Св. Синоді, двоє були випускниками КДА. Так, на чолі Контролю стояв таємний радник Ігнатій Зінченко, українець за походженням, а Господарче управління при Св. Синоді очолював таємний радник Петро Остроумов - росіянин. Із 9 секретарів духовних консисторій в Україні четверо були випускниками Петербурзької духовної академії, по двоє закінчували МДА та Демідовський юридичний ліцей і лише один - КДА. Це був секретар Подільської єпархіальної консисторії, колезький асесор Микола Нікітін - росіянин за походженням) [2; с. 85-98]. Наведена інформація засвідчує, що Св. Синод проводив цілеспрямовану політику щодо розпорошення підготовлених в Україні кадрів з вищою духовною освітою, прагнучи забезпечити ключові посади в управлінні церквою насамперед уродженцями великоруських губерній.

В духовно-освітній сфері ситуація була не настільки однозначною, і це свідчило про те, що асиміляційні заходи в духовному відомстві проводилися не завжди послідовно. Київська духовна академія майже повністю була укомплектована місцевими викладачами - випускниками КДА. З шести ординарних професорів академії п’ять закінчували КДА. Вісім з дев’яти екстраординарних професорів, а також усі шість доцентів були вихованцями Київської академії. Один із відомих представників академічної корпорації - заслужений ординарний професор , дійсний статський радник Микола Петров (1840-1921) відзначався своїми українофільськими поглядами. Будучи професором кафедри теорії словесності та історії іноземних літератур, М. Петров окремо досліджував і популяризував українську літературну спадщину, підготував фундаментальне дослідження “Очерки по истории украинской литературы XVII и XVIII вв.” [3; С.10; 532 с.].

На рівні середньої та початкової духовної освіти випускники КДА були представлені досить широко, але на провідних посадах, принаймні на рівні середньої освіти, переважали росіяни. Наприкінці ХІХ ст. п’ять із дев’яти ректорів духовних семінарій були випускниками КДА, у т.ч. четверо були українцями за походженням. Із дев’яти інспекторів семінарій чотири були випускниками Київської академії і лише двоє з них були українцями за походженням. На рівні духовних училищ переважали керівники - вихованці КДА та духовних семінарій України [4; С.40-42, 50-53, 60-63, 90-94, 111-112, 124-126, 128-129].

Показово, що духовне відомство у своїй політиці щодо української мови та інших проявів національного буття українців проявляло навіть більшу непоступливість, аніж світська влада. Значною мірою це пояснювалось підлеглим становищем православної церкви щодо влади та необхідністю жорстко слідувати загальному курсу внутрішньої політики в царині національного питання. Якщо світські чиновники могли собі дозволити варіювати в діях, спрямованих проти так званого “мазепинства”, то духовенство у більшості підкорялося вже утвердженим правилам. Так, виконання сумнозвісного Емського указу від 18 травня 1876 р., яким визначалися суворі обмеження щодо української мови і, серед іншого, заборонялося видання та ввезення з-за кордону релігійної літератури українською мовою, засвідчило більшу принциповість не світської, а саме духовної цензури. Отримавши запит щодо можливості ввезення до Російської імперії виданого у Львові “Житія мучеників Бориса та Гліба”, комітет духовної цензури відповів: “Хоча за своїм змістом брошура бездоганна, але, як така, що написана малоросійською говіркою, не може бути допущена до поширення”. Тим часом комітет іноземної цензури, не задовольнившись цим рішенням, звернувся до Головного управління у справах друку (ГУД), й яке проявило більшу гнучкість. ГУД постановило, що, оскільки видання надруковане кирилицею, то варто не лише пропустити брошуру, “а й радіти”, що в Галичині видаються книги церковним шрифтом [5; С.249-250]. Таким чином, оскарживши аргументацію духовної цензури, ГУД скасувало рішення, яке в дійсності відповідало указу, оскільки йшлося про недороге видання українською мовою для народного читання.

На етапі пошуку вищим чиновництвом в Україні варіантів більш гнучкої асиміляційної політики на зламі 70-80-х рр. XIX ст. Київський генерал- губернатор М. Чертков та Харківський О.Дондуков-Корсаков виступили за певні поступки щодо українофілів з метою їхнього залучення до кола загальнодержавних інтересів та повернення контролю над українським рухом. Саме тоді він набував латентних форм і мав своїм центром непідконтрольну Росії Галичину. На цьому тлі 1881 р. відбулась сенаторська ревізійна поїздка петербурзького чиновника О.Половцова до України. Прибувши до Києва, О.Половцов підтримав обрання В.Антоновича деканом історико-філологічного факультету Київського університету св. Володимира, дозволив панахиду по ТШевченку в Софіївському соборі та виклопотав у статс-секретаря М.Коханова дозвіл на постановку “Наталки-Полтавки” І.Котляревського в Колегії П.Галагана [6; С.213].

Обговорення доцільності послаблення заборон щодо української мови в 1881 р. вилилося на сторінки не лише світської, а й церковної преси. Єпархіальна преса в Україні засвідчила класичну великодержавну позицію, виступаючи проти будь-яких поступок щодо українського слова. В січневому та березневому номерах Київських єпархіальних відомостей було уміщено статті “Вопрос о малорусском наречии в отношении к штундизму” та “К вопросу о малорусском слове в церковной проповеди”, в яких редакція не просто заперечила можливість допущення української мови до окремих сфер релігійного життя, а й висловила тверду переконаність у неминучості злиття “малоруського наріччя з загальноруською мовою”. Відповідаючи на висловлену позицію відомого історика та суспільного діяча М.Костомарова щодо помилковості та несправедливості існуючих заборон проповідей українською мовою, редакція наголошувала, що офіційно таких обмежень не існує. Визнавався факт цензури так званих чергових проповідей, які планувались завчасно і виголошувались у кафедральному соборі на архієрейських та соборних служіннях у недільні й святкові дні. Та, на відміну від цих визначних заходів, які відбувалися в присутності великого числа православних прихожан та за участі впливових представників духовенства, проповіді в сільській парафії не обов’язково піддавалися цензурі й теоретично могли, на думку редакції „Київських єпархіальних відомостей”, виголошуватися українською мовою. На заваді ж цьому стояла не влада, а „утверджена традиція” і переконаність у недоцільності вживання “малоруського наріччя”. Використання української мови в проповіді та видання нею духовної літератури з метою запобігання розвитку сектантських рухів характеризувалися редакцією єпархіальних відомостей як надумані заходи [7; С.1-4; 4-6].

Інакше на плани послаблення репресивного тиску на українську мову відреагувало відоме петербурзьке видання ліберального спрямування “Церковно-общественный вестник” (ЦОВ), яке виходило з 1874 до 1890 рр. під редакцією колишнього викладача французької мови в Петербурзькій духовній академії, відомого публіциста О.Поповицького. В одному з лютневих номерів за 1881 р. в рубриці “Современное обозрение” редакція виступила за впровадження української мови в початковій народній школі та поширення української релігійної літератури. На думку редакції, репресії щодо української мови, якою спілкується 14-ти мільйонна народна маса, є небезпечними для держави, оскільки сприяють наростанню сепаратистських настроїв [8; С.4-5].

Особливу увагу привертає компліментарне ставлення авторів статті, вочевидь самого редактора - О. Поповицького, до української мови. Вони свідомо уникають терміну „наріччя”, констатують існування окремої „малоруської” літератури, а також солідаризуються з висновком М. Костомарова про надуманість безпосереднього зв’язку між розвитком українського письменства та посиленням польських революційних настроїв [9; С.4]. Петербурзькі ліберали висловлювали сподівання щодо можливості вільного видання та поширення серед народу українського перекладу Євангелії, закликаючи владу віддати пріоритет в цьому питанні релігійному інтересу над політичним [10; С.5].

Таким чином, у тієї частини російської інтелігенції, яка мислила загальнодержавними інтересами, репресивна політика влади щодо української мови викликала критику й осуд. Оприлюднення цієї позиції безперечно сприяло утвердженню патріотичних настроїв у середовищі православного духовенства.

Проте асиміляційна політика приносила свої зловісні плоди в усій Україні. За підрахунками радянських істориків, протягом другої половини ХІХ ст. обрусіло близько 1,5 млн. українців, так що навіть при більш високій народжуваності, аніж у росіян, в перші десятиріччя ХХ ст. визначилась тенденція до зниження долі українців у складі населення імперії (з 17,5% у 1897 р. до 17,3% у 1917-му) [11; С.20-21]. Разом з тим, зростання міграції українських селян з Правобережжя в інші регіони імперії загрожувало поступовим послабленням тут православного елементу. Для регіону, традиційно загородженому з боку польської громади та католицької церкви, ця обставина була несприятливою. У зв’язку з цим влада та церква вдалися до тактики стримування селянських переселень з Правобережної України і, таким чином, вимушено нівелювали один з потужних важелів асиміляторськоїполітики. В 1879 р. губернаторам Західного краю було розіслано секретний циркуляр, який зобов’язував не допускати самовільних переселень. У 1881 р. уряд прийняв “Тимчасові правила про переселення на вільні землі”, але цей документ не був опублікований і селянам про нього нічого не повідомили, аби не спровокувати масових міграцій з Правобережжя та інших західних губерній імперії [12; С.194].

Свої позитиви з точки зору збереження національної ідентичності українців мало й те, що російська держава не могла повною мірою використати асиміляторський потенціал початкової народної освіти. Школи Міністерства народної просвіти, земські та церковно-парафіяльні школи безсумнівно працювали в дусі утвердження загальноруської ідентичності, й українська мова не допускалася до навчального процесу навіть у початкових навчальних закладах. Скромні масштаби освітньої справи в Україні, де наприкінці ХІХ ст. частка грамотних складала близько 20% і більшість дітей шкільного віку перебували поза межами школи, не дозволяли охопити асиміляторством усе населення.

Таким чином, асиміляційна політика російської держави та церкви охопило всі галузі церковного життя в Україні. Вона позначилась на процесі кадрового забезпечення усіх ланок церковного управління, продовжила поглинати систему духовної та народної освіти, виявила себе у галузі культурно-історичних традицій, значною мірою впливала на подальшу маргіналізацію української мови в суспільстві. Разом з тим, всередині церкви наростала тенденція залучення різних верств духовенства до процесу національно-культурного відродження. Саме з ним була пов’язана перспектива формування в майбутньому української церковної автокефалії.

Література

1. Підраховано за: Состав Св. Правит. Всерос. Синода и Российской церковной иерархии за 1901 г. - Б. М., Б.Р - С.14-19, 22-27, 34-35, 42-45, 58-61, 102-103, 112-113, 132-133, 144163.

2. Состав Св. Синода... за 1901 р. - С.85-98.

3. Состав Св. Синода... - С.10; ІР НБУВ - ф. 225. Спр.10. - Петров Н.И. Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII вв. - 1911. - 532 с.

4. Підраховано за: Состав Св. Синода за 1901 г. - С.40-42, 52-53, 60-63, 90-94, 111-112, 124-126, 128-129.

5. Науменко В. Найближчі відгуки указу 1876 р. про заборону українського письменства // Украина. - Июнь 1907. - С.249-250.

6. Миллер А. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении. - СПб., 2000. - С.213.

7. Вопрос о малорусском наречии в отношении к штундизму // Киевские епархиальные ведомости. - 1881. - №4. - С.1-4; К вопросу о малорусском слове в церковной проповеди // Киевские епархиальные ведомости. - 1881. - №13. - С.4-6.

8. Современное обозрение // Киевские епархиальные ведомости. - 1881. - №21. - С.4-5.

9. Там же. - С.4.

10. Там же. - С.5.

11. Див.: Брук С.И., Кабузан В.М. Численность и расселение украинского этноса в XVIII - начале XX в. // Советская этнография. - 1881. - №5. - С.20-21.

12. Миллер А. “Украинский вопрос”... - С.194.

[1] Будучи рукопокладеним у священики в 1850 р., Маркелл Попель служив у Холмській, Люблінській та Подільській єпархіях, за період з 1882 до 1889 рр. здійснював пастирське служіння вже як правлячий єпископ у Кам’янці-Подільському та Полоцьку, член присутствія Св. Синоду з 1889 р. (Состав Св. Синода за 1901 р. - С.210-211).