21. Недержавні вищі навчальні заклади: проблеми розвитку

Півоварова І.М.

У статті розглянуто причини виникнення недержавних вищих навчальних закладів України. Визначено проблеми з якими зустрічаються вони на шляху розвитку та надано деякі рекомендації щодо їх подолання.

Освіта - одна з найважливіших сфер для будь-якої країни. На жаль, за останні 15 років вся система освіти України прийшла, до занепаду. Учбові заклади отримують недостатньо фінансування, сама ж професія вчителя стала не престижною із-за невеликих заробітків. Все це не дає можливості молоді отримати високий рівень знань і забезпечити, таким чином, державу повною мірою висококваліфікованими кадрами.

Питання про місце і роль освіти в сучасному суспільно-політичному і економічному житті країни нині стоїть настільки гостро, що мова повинна вестися не стільки про яке б то не було, нехай навіть найрадикальнішого реформування, що існує, скільки про створення принципово нової моделі вітчизняної освіти, яка охоплює всі його рівні, етапи й сторони. Так, якщо розібратися, то і реформувати то, по суті, нічого. Оскільки якої би то не було, навіть недосконалої освітньої системи, зараз в Україні просто не існує. Те, що ми сьогодні маємо, образно кажучи, не більше ніж жалюгідні спроби балансування на двох хитких опорах, що вислизають з-під ніг: це - не відповідаючи вимогам сьогоднішнього дня тоталитарно-чиновниче минуле, орієнтоване не на гнучку ринкову, а на жорстку держпланову економіку, і так же мало прийнятному в чистому вигляді, насамперед через відсутність національної стриманості, американізованому “майбутньому” [1].

Реформа системи освіти повинна стати пріоритетним завданням влади. Тільки в цьому випадку Україна в найближчому майбутньому зможе добитися високих результатів у всіх областях економіки й суспільного життя, а значить і міжнародного визнання. Адже саме від розвитку освіти залежить економічний і науково-технічний потенціал держави. На великий жаль, у нас освіта фінансується за залишковим принципом. Вкладаючи гроші в освіту, ми інвестуємо розвиток країни і забезпечуємо гідне майбутнє своїм дітям. Адже про рівень розвитку і культури народу судять за освітою його представників.

Будучи одним з ініціаторів приєднання України до Болонського процесу, В.Журавський упевнений в необхідності кардинальної зміни системи освіти і науки. Він говорить, що український диплом державного зразку визнають 40 країн світу, але для підтвердження освіти «українцям треба лише скласти кваліфікаційні іспити, проте більшість наших громадян не можуть їх пройти. Кількість українських вузів (на сьогоднішній день їх зареєстровано 233, причому 82 мають статус національних), за словами В.Журавського, «приводить в здивування європейців». Для порівняння, у Франції кількість університетів не перевищує сотню, а статус національних мають лише чотири [2].

Фактично український парламент надав необмежене право державним вузам приймати на навчання студентів на контрактній основі. Для того, щоб хоч якось вижити в умовах обмеженого фінансування, вищі навчальні заклади (далі - ВНЗ) вимушені забезпечувати своє існування за рахунок «контрактників». Як результат, студентів, які платять гроші за навчання, практично не відраховують за неуспішність і рівень знань значно знижується. На наш погляд, ситуацію можна виправити чітким розділенням структури фінансування приватних і державних ВНЗ. Критерієм для прийому в державні університети повинен бути виключно рівень знань абітурієнтів. Але при цьому, матеріальне забезпечення державних учбових закладів у жодному випадку не повинно поступатися приватним. Сьогодні державні ВНЗ отримують засоби фактично тільки на зарплату і на стипендію. А на розвиток інфраструктур, будівництво і ремонт гуртожитків, устаткування і спортивні майданчики держава грошей практично не виділяє. Державний ВНЗ не повинен поступатися в матеріальному забезпеченні приватним - щодо зарплат професорсько-викладацькому складу і не тільки. ВНЗ потрібний свій автомобільний парк, засоби для відряджень викладачів в межах країни, і талановитих студентів на міжнародні форуми, симпозіуми, конкурси.

Освіта — фундамент суспільства і застава майбутнього нації. Істина ця банальна і не потребувала б коментарів, коли б не дані статистики, що невблаганно свідчить про стійку тенденцію до все більшого скорочення в Україні державних асигнувань на освітні потреби. Так, якщо ще в 1992 р. частина консолідованого бюджету, направлена на розвиток освіти, складала 12,6% валового національного продукту, то вже в 1997 р. — лише 3, 85%, тобто на 54% менше в порівнянні з попередніми роками.

В Україні державне фінансування освіти і науки на порядок нижче, ніж в Європі. Якщо в розвинених країнах держава виділяє на освіту 8% від ВНП, а на науку до 4%, то в Україні ці показники не перевищують 4% і 1% відповідно від суми ВНП. Чи варто говорити, що для підвищення якості утворення цього просто недостатньо?

“Громадянин” - не просто людина або індивід, особистість, а суб’єкт власних прав, які встановлюються всім суспільством. Громадянське суспільство невіддільне від юридично оформленого плюралізму соціально-політичної діяльності, її матеріальних основ тощо. Громадянське суспільство в сучасній Україні стало природною потребою громадськості щодо суттєвих змін у відносинах між особою, суспільством і державою. В країні виникла ціла низка асоціацій, об’єднань, громадянських організацій, які відіграють роль певної ланки між індивідуумом і державою, між приватною і державною сферами. Формування громадянського суспільства і соціальної, демократичної, правової держави відбувається паралельно, даному процесу сприяє політична реформа, оновлення політико-правової бази з урахуванням міжнародних документів, досвіду певних країн.

Свого часу В.Дем’янишин звертав увагу на необхідність при формуванні бюджетів усіх рівнів закласти систему державних мінімальних стандартів народної освіти [3, с. 52-53]. Також він пропонував розробити й запровадити “нові принципи і механізми функціонування” навчальних закладів різних форм власності для ефективної реалізації “багатоканальної системи фінансування”. Поруч зі збереженням мережі державних закладів освіти доцільно підтримати “диференціацію мережі освітніх установ, розвиток недержавних форм освіти” [3, с. 53-54].

Державне й приватне управління суттєво різняться. Вони мають риси, спільні для всіх аспектів управління, але й суттєві розбіжності. Так, державне управління має більший масштаб і діє в політичному середовищі, що вимагає запровадження інших методів під тиском чинників зовнішніх впливів. Зокрема, у цих двох видів діяльності різні орієнтації. Якщо приватне управління має на меті прибуток, то державне забезпечує політично визначені потреби. Друга відмінність полягає у мірилах результатів діяльності та у правовому середовищу. Є й інші відмінності методичного характеру, але вони вже другорядні (добір персоналу, роль преси, керування, бухгалтерський облік).

Загальновідомо, що в найбільш розвинених країнах на ринку праці найвище котируються випускники престижних (що мають давні традиції і стійку репутацію) і дорогих приватних ВНЗ і коледжів. У цьому немає нічого дивовижного: висока платня за навчання формує адекватний бюджет учбового закладу, що, у свою чергу, дозволяє оснастити його найсучаснішою і дорожчою учбово-матеріальною базою й привернути найбільш кваліфікований, а значить, і високооплачуваний професорсько-викладацький склад. Що особливо наочно на тлі набагато менших фінансових можливостей державних ВНЗ, що “живуть” за рахунок жорстких фіксованих і не таких вже щедрих держбюджетних асигнувань. Проте співіснування двох паралельних освітніх систем тут зовсім не викличе антагонизмів і ворожнечі, хоча наявність конкуренції в обох випадках є могутнім стимулом і конструктивно-спонукальним мотивом. Навпаки, існують державні (на рівні держбюджету і різних суспільних фондів) програми підтримки малозабезпечених, але найбільш обдарованих і талановитих студентів, внаслідок чого вони мають можливість отримати або удосконалити освіту в приватних ВНЗ.

Приватна освіта, яка за своєю суттю з´явилася гнучкішою і затребуваною за умов ринкової економіки, набула широкого поширення. Проте відсталість і консервативність української освітньої системи нерідко ставали перешкодою до реалізації новаторських ідей. Так, саме викладачі приватних ВНЗ перші запропонували ввести в школах тестування знань, яке б дорівнювалося до вступного іспиту до ВНЗ. Така система вже введена в Росії, але ми спізнилися на декілька років. У державі, за словами представників приватних ВНЗ, йде негласна боротьба проти приватної освіти [4]. Студенти приватних ВНЗ не отримують стипендії, а самі ВНЗ - дотації від держави. І це при тому, що саме вони, а не державні інститути нерідко готують фахівців, які найбільш затребувані на сучасному ринку праці. Певна несправедливість існує і в системі оподаткування - щоб приватному ВНЗ купити, скажімо, меблі або комп´ютер, він повинен заплатити грабіжницький ПДВ, а вартість навчання, нерідко набагато нижче, ніж на аналогічних факультетах державних ВНЗ. Приватним ВНЗ, згідно Закону України "Про вищу освіту" (стаття 64) [5], не дозволено змінювати розмір плати студентів впродовж всього терміну навчання. Але чи можна прорахувати наперед, як змінюватимуться тарифи на комунальні послуги, вартість оренди, нарешті, зарплата, яку керівництво вузу зобов´язане підвищувати? Отже перед проблемою банкрутства стають всі приватні вузи України.

Причину того, що держава поступово здійснює свій контроль над недержавними ВНЗ О.Остапенко вбачає не лише в потребі суспільства «у більш якісному наданні освітніх послуг, але й в прагненні самих недержавних вищих учбових закладів у державній підтримці». на його думку, слід установити «оптимальне співвідношення між державними і недержавними секторами». Також практик указує на недостатність розробки нормативно правової бази [6].

Сьогодні в Україні не існує критерію самооцінки, по якому б об´єктивно оцінювався рівень підготовки студентів. Ситуація така - хто учить, той і оцінює. Тому необхідно створити мережу незалежних агентств, які б виконували цю функцію [7]. Поки ж критерієм оцінки роботи викладацького складу є затребуваність або незатребуваність випускників в різних галузях господарства, в науці.

Таким чином, майбутнє — за альтернативною системою освіти. За престижними, елітними приватними ВНЗ. Очевидність цього факту не підлягає сумніву. По-перше, тому, що у всьому світі марка відомого ВНЗ є свідоцтвом високої якості. Варто лише почути: Кембридж або Оксфорд і подальше в коментарях не має потреби. По-друге, тому, що час, диктуючи свої закони, не дивлячись на нашу прихильність до старого, все ж таки невблаганно вимагає нового. Ну, а по-третє, тому, що система недержавних ВНЗ в Україні вже створена, стартувала і, незважаючи на всі перепони, набирає хід.

Література

1. Альтернативы ?альтернативного?// http://msu.kharkov.ua/content/view/46. html.

2. Реформа освіти - інвестиція в майбутнє України// http://for- ua.com/analytics/2006/01/26/184029.html

3. Державне управління, державна служба і місцеве самоврядування: Монографія / Кол. авт.; За заг. ред. - проф. О.Ю.Оболенського. - Хмельницький: “Поділля”, 1999. - C. 52-53.

4. Хто заважає вчитися, вчитися і вчитися?// http://www.gorod.donbass.com / archive/html/fokuse462005. htm

5. 5.Закон «Про вищу освіту» // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2984-14.

6. 6.Остапенко О.Ю. З історичного досвіду існування приватних вищих навчальних закладів // Втілення інноваційних технологій у сучасне виробництво. Матеріали методологічного семінару 23-24 листопада 2004 р. - Луганськ: СНУ ім.. В.Даля, 2005.

7. Хто заважає вчитися, вчитися і вчитися?// http://www.gorod.donbass.com / archive/html/fokuse462005. htm