22. Саморегулювання змі у великій Британії та США

Прибиткова-Барсукова Л.О.

Стаття присвячена дослідженню механізмів саморегулювання ЗМІ у Великій Британії та США і рівню їхньої ефективності. Автор розглядає становлення та розвиток таких відомих форм саморегулювання як ради преси, етичні кодекси та омбудсмени, порівнює ступень їх розповсюдження у Великій Британії та США, наявність механізмів контролю та наслідки їх діяльності. Результати дослідження доводять, що британська система саморегуляції є більш ефективною, ніж американська.

Проблема свободи засобів масової інформації тісно пов’язана із проблемою регулювання їх діяльності. Не викликає сумніву, що в сучасному суспільстві діяльність такого важливого інституту повинна чітко регламентуватися, але надзвичайно важливим є питання того, хто саме повинен здійснювати регулювання. Можна виділити три головні моделі: державне регулювання, громадське регулювання (за допомогою громадських організацій і т.п.) і саморегулювання. На протязі XX сторіччя у суспільстві поступово зростало розуміння переваг саме останньої моделі.

«Найважливішим елементом свободи масової інформації є розгалужена система їх саморегулювання й високий рівень етичності журналістів. - вважає директор Інституту проблем міжнародного права Російської Федерації А.Г. Ріхтер[1].

Метою цієї роботи є з’ясування на прикладі Великої Британії та США, які саме форми саморегулювання є розповсюдженими та які з них можна вважати більш ефективними.

Саморегулювання засобів масової інформації - це недержавна організаційна система, що забезпечує соціальну відповідальність ЗМІ, тобто відповідальність ЗМІ за свою діяльність не перед державою, а перед суспільством на підґрунті цих етичних норм [2].

Можна виокремити наступні засоби саморегулювання преси:

- ради преси;

- етичні кодекси;

- омбудсмени.

Кожен з них має свої вади та переваги. Рада преси у тій чи іншій країні є зазвичай неурядовою організацією, що створюють журналісти або журналісти разом із видавцями. У їх склад входять представники обох груп, що призначаються національними асоціаціями журналістів та видавців. Рада преси має дві важливі функції - по-перше, розтлумачувати суспільству, як працюють ЗМІ, а по-друге, виступати у якості альтернативи судам при врегулюванні конфліктів.

Такі організації існують у більш ніж 25 країнах. Вони можуть розглядати скарги від населення та робити заяви про те, що те чи інше ЗМІ порушило певні етичні норми. Але ради преси також захищають самі мас-медіа від тиску з боку державних органів[3]. Фінансуються вони зазвичай за рахунок ЗМІ.

У Великій Британії концепція саморегулювання преси почала формуватися у 30-40-х роках ХХ сторіччя. Заснований ще у 1907 році Національний союз журналістів (National Union of Journalists (NUJ)), у 1936 році сформував свій власний Кодекс поведінки, хоча до того виконував тільки функції профспілки[4].

У 1947 році з ініціативи Національного союзу журналістів була призначена Перша королівська комісія з питань преси, яка повинна була розглянути питання, чи існує загроза свободі слова. У 1949 році Комісія рекомендувала створити Генеральну раду преси, що однак було зроблене лише чотири роки потому.

Першим органом саморегулювання стала Генеральна рада преси (General Council of the Press)[5] (або, за іншими джерелами, «Добровільна рада преси»[6]), яку створили у 1953 році. Завдання організації полягали у сприянні розвитку вільної преси, дотриманню етичних стандартів та моніторингу загроз свободі інформації. Рада складалася виключно з представників ЗМІ, але нестаток повноважень був її слабким місцем. Конфлікти розглядалися в цій раді лише у разі неможливості розв’язати справу в суді[7]. Друга королівська комісія з питань преси у 1962 році піддала критиці діяльність організації, а Третя комісія (1974 - 1977 роки) була ще більш категоричною у своїх оцінках. Однією з її рекомендацій було розробити Кодекс поведінки журналістів.

Проте у 80-х роках посилилася критика у бік преси, журналістів все частіше звинувачували викривленні фактів та втручанні в приватне життя громадян. Були навіть заклики ввести державне регулювання діяльності преси, що, однак, було відкинуте урядом. Проте був призначений виконавчий Комітет, який очолив Девід Калкет. Комітет повинен був розглянути питання про те, які саме заходи необхідно здійснити для забезпечення подальшого захисту приватного життя громадян і вдосконалення роботи зі скаргами приватних осіб на дії преси[8]. У 1990 році були оголошені висновки роботи: рекомендувалося створити нову комісію з розгляду скарг на пресу замість існуючої Ради преси, що й було зроблено. Комісії дали півтора роки, щоб довести, що саморегулювання преси може бути ефективним[9].

Комісія з розгляду скарг на пресу (The Press Complaints Commission) почала свою діяльність з 1991 року. Головним її завданням є розв’язання суперечок між громадянами та періодичними друкованими виданнями. Більшість скарг розглядається вже на протязі перших 25 днів і є безкоштовним - на відміну від судового оскарження, що тягне за собою певні витрати. Комісія є постійним незалежним органом. Не існує закону, який би регламентував її діяльність.

Слід зазначити, що у функції Комісії не входить захист свободи преси. Головне її завдання - служити суспільству та громадянам, що мають претензії до преси. Комісія також не розслідує справ за власною ініціативою, а лише реагує на скарги, подані у письмовому вигляді.

Комісія діє, спираючись на принципи, що зафіксовані в Кодексі практики, який є по суті етичним кодексом. Цей документ був розроблений у 1991 році і періодично переглядається. Як і більшість подібних кодексів, він містить положення, що захищають приватне життя, декларують обережне ставлення до дітей, хворих і т. ін.[10] Всі редактори та видавці заявили про свою прихильність Кодексу[11] і, таким чином, взяли на себе обов’язок забезпечити його виконання не тільки своїми співробітниками, але й будь-якими особами, що надають редакції матеріали для публікації. Основні принципи Кодексу практики включені у робочі контракти більшості редакторів і журналістів, тому їх недотримання може призвести до звільнення та дискваліфікації співробітника[12].

Комісія складається з 16 членів, 7 є найбільш авторитетними редакторами країни. Але інші члени Комісії включно з головою не мають відношення до ЗМІ, що забезпечує незалежність цього органу. Тільки у 2006 році Комісія отримала 3325 скарг[13].

До 29 грудня 2003 року у Великій Британії існувала Комісія зі стандартів теле- та радіомовлення, що займалася регулюванням діяльності телевізійних та радіокомпаній. Фінансування її діяльності здійснювалося наполовину за рахунок уряду великої Британії і наполовину безпосередньо за рахунок самих ЗМІ. У склад робочої групи комісії входило 5 осіб. Вони займалися розробкою основних правил мовлення а також розглядом скарг від громадян. Одним з документів, на основі якого діяла Комісія, був Кодекс невтручання у приватне життя. Одним з головних завдань Комісії було обмеження мовлення в телевізійному та радіоефірі насилля, сексу та іншого роду матеріалів, що не призначені для публічного транслювання. Інформація про діяльність Комісії розповсюджувалася у щорічному звіті. Звіт про результати власної діяльності Комісія надавала у Парламент Об’єднаного Королівства.

28 грудня 2003 року виникла нова організація - «Офком» («Office of communications»), що увібрала у себе функції згаданої вище комісії та іще чотирьох подібних організацій. Правління Офкому формує стратегічні напрямки діяльності організації. Воно складається з 10 членів включно із головою та невиконавчими членами, що призначаються держсекретарем, та виконавчими членами і Виконавчим директором, що обираються серед співробітників Офкому. Цей орган є незалежним від уряду та фінансується переважно за рахунок плати за ліцензії на телеприймач. Офком підзвітний відповідним парламентським комітетам та надає щорічний звіт парламенту. Офком виконує наступні завдання:

• визначення стратегічних напрямів розвитку ринку, виходячи із технологічних новацій та змін;

• нагляд за конкуренцією;

• забезпечення захисту прав споживачів та дотримання стандартів;

• ліцензування на принципах гармонізації технологій (окремі ліцензії на кабельні та супутникові трансляції скасовано з 2003 року — нині діє одна ліцензія)[14].

Діяльність ВВС регулювалася окремо - так званою «Радою дванадцяти», або «Раду керуючих», («Board of Governors»). Вона складалася з голови, віце- голови та національних керівників по Шотландії, Уельсу та Північній Ірландії. Члени правління призначалися королевою за рекомендацією уряду з числа представників усіх соціальних прошарків та професій. Саме члени «Ради дванадцяти» несли відповідальність за підтримання належного рівня програм, збереження збалансованого підходу до подання інформації та безстороннього висвітлення подій. Рада призначала Генерального директора, тобто вищу виконавчу особу корпорації, що стояла на чолі Виконавчого комітету та Ради директорів, які здійснювали повсякденне керівництво діяльністю ВВС [15].

1 січня 2007 року «Раду дванадцяти» змінила «Піклувальна рада» ВВС («BBC Trust»), що виконує аналогічні функції. Так, серед головних завдань «Піклувальної ради» - визначення головних напрямків роботи корпорації, а також нагляд за Виконавчою радою, що здійснює безпосереднє керівництво роботою Корпорації.

Згідно з уставом ВВС, Корпорація повинна бути вільною від політичного чи комерційного впливу і нести відповідальність тільки перед глядачами та слухачами[16].

У США поштовх до розробки та впровадження різноманітних механізмів саморегулювання преси дала Комісія зі свободи преси, також відома як «Комісія Хатчінса» (на честь її голови, президента Чиказького університету Роберта Хатчінса). Фінансував її роботу Генрі Люс, власник журналів «Time», «Life» та «Fortune». Генрі Люс побоювався того, що безвідповідальність журналістів та власників ЗМІ та надмірна концентрація медіа призведуть до посилення вже існуючої тенденції втручання уряду у справи ЗМІ. Щоб перевірити свої припущення, у 1943 році він виділив 215 тисяч доларів на Комісію зі свободи преси, яка у 1947 році опублікувала результати своїх досліджень[17].

«Якщо сучасне суспільство потребує у великій кількості засобів масової інформації, якщо ЗМІ у результаті концентрації отримують таку силу, що становляться загрозою для демократії, якщо демократія не може вирішити цю проблему шляхом демонополізації - то засоби масової інформації або контролюватимуть себе самі, або контролюватимуться державою. Якщо вони контролюватимуться державою, то ми втратимо наш головний захист від тоталітаризму і зробимо великий крок у напрямку до нього»[18], - йшлося в документі. Проте журналістське співтовариство досить скептично поставилося до висновків Комісії і минуло два десятиріччя перш ніж вони почали реалізовуватися на практиці[19].

На відміну від європейських країн, у США такий засіб саморегулювання як ради преси не прижився. Вони виникли у Сполучених Штатах у 50-60-х рр.. ХХ сторіччя, а у 1973 році була створена Національна рада ЗМІ. Створення подібного органу було одним з рекомендацій Комісії Хатчінса у 1947 році. Але американські журналісти негативно поставилися до цієї ініціативи, вбачаючи у ній загрозу свободі преси та утиснення прав журналістів. Потужний спротив журналістського співтовариства призвів до того, що у 1984 році Національна Рада ЗМІ припинила своє існування, а згодом її прикладу наслідували місцеві ради[20].

Етичні кодекси, навпаки, отримали у Сполучених Штатах широке розповсюдження. Перший документ з цієї серії був прийнятий Американським товариством видавців газет (The American Society of Newspaper Editors (ASNE)) у 1923 році і мав назву «Канони журналізму». Наведені в ньому принципи журналістської діяльності згодом увійшли у багато інших етичних кодексів. Але поштовхом до активізації їх розробки стала вже згадана вище доповідь Комісії зі свободи преси Хатчінса, в якій була викладена теорія соціальної відповідальності журналіста, висловлена у п’яти головних нормах:

- журналіст повинен давати справедливий та всебічний звіт про подію;

- діяльність журналіста повинна бути форумом для обміну коментарями;

- журналіст повинен давати представницьку картину груп;

- журналіст повинен представляти і роз’яснювати цілі та цінності суспільства;

- журналіст повинен забезпечувати повний доступ до інформації дня[21].

Важливу роль у саморегулюванні преси відіграють журналістські організації - Товариство професійних журналістів, Гільдія робітників газет, різноманітні об’єднання власників та видавців. Вони ж із самого початку виступали ініціаторами розробки етичних кодексів.

Сьогодні свої кодекси мають не тільки національні та міжнародні журналістські організації, але й багато окремих ЗМІ - наприклад, «New York Times», «Washington Post». Зміст їх у багатьох аспектах співпадає. Розбіжності існують частіше за все лише в пріоритеті тих або інших етичних норм. Так, у Кодексі преси боснійських журналістів особливе місце займає позиція неприйнятності підбурення та дискримінації. В Кодексі професійної журналістської етики Союзу журналістів Білорусі «професійній солідарності» журналістів присвячена ціла глава.

В кожному кодексі також обговорюється те, що є неприйнятними наклеп та приниження гідності, плагіат, навмисне викривлення фактів, отримання хабарів. У кожному кодексі підкреслюється необхідність неупередженості, незалежності та точності у журналістській діяльності. у журналістській діяльності. Не менш важливими є чесні способи отримання інформації[22].

У 1926 році з’явився документ, відомий як «Етичні принципи Товариства професійних журналістів США». Товариство професійних журналістів («Society of Professional Journalists») є однією з найбільш потужних та розгалужених журналістських організацій в світі. Вона була заснована у 1909 році під назвою «Sigma Delta Chi». На початку ХХІ сторіччя вона об’єднувала 13,5 тис. членів - професійних журналістів та студентів журналістських факультетів. Головною метою організації є створення середовища, де журналістська діяльність могла б здійснюватись максимально вільно, повноцінно та з дотриманням етичних норм[23].

Перший кодекс «Sigma Delta Chi» (тобто згадані вище «Етичні принципи Товариства професійних журналістів США») був взятий у Американського товариства газетних видавців у 1926 році, і тільки у 1973 році організація розробила свій власний Кодекс, який був переглянутий у 1984, 1987 і 1996 роках.

Головні положення Кодексу кажуть про необхідність шукати правду та повідомляти про неї, намагатись мінімізувати шкоду від власної діяльності, бути незалежними, але підзвітними - своїм глядачам, слухачам, читачам [24]. Порівнюючи із «Етичним кодексом російського журналіста», дослідники відзначають функціональність та реалістичність першого, наближеність американського кодексу до повсякденної журналістської практики [25].

Кодекс Товариства професійних журналістів США також закликає «досліджувати власні цінності і уникати нав´язування цих цінностей іншим», а також чинити опір спробам тиску при подачі новин. «Журналісти повинні бути вільні від будь-яких зобов´язань, окрім інформування громадськості», - йдеться в документі. У другій частині автори кодексу як найважливіший засіб запобігання конфліктам закликають журналістів займатися «пошуком і розповсюдженням альтернативних поглядів на розвиток подій з тим, щоб не лягти жертвою прихованого впливу сильних або впливових супротивників суспільних інтересів» [26].

Досить докладним і суто практичним є кодекс газети «Washington Post», головні положення якого звучать наступним чином:

- Ми не приймаємо подарунків від джерел інформації;

- Ми не їздимо у відрядження за рахунок інших;

- Ми ніколи не користуємося привілеями, що можуть пропонуватися виданню нашого рівня;

- Ми ніколи не працюємо на інші організації без дозволу керівництва;

- Особливо небажаними є зв’язки з урядом;

- Заради уникнення реальних або уявних зіткнень інтересів у висвітленні ділових та фінансових питань, усі співробітники відділу фінансів повинні надавати інформацію про свої фінансові справи та капіталовкладення заступнику редактора [27].

Також у кодексі зазначено, що журналісти видання не беруть участі у політичних акціях та громадських рухах, бо це може зашкодити об’єктивному висвітленню подій.

А в «New York Times», окрім звичайного кодексу з переліком етичних норм є також окремий документ, що регулює використання та захист анонімних джерел інформації [28].

У Великій Британії серед загальнонаціональних кодексів найбільш розповсюдженими є вже згаданий вище Кодекс практики Комісії з розгляду скарг на пресу та Кодекс поведінки, прийнятий Національним союзом журналістів у 1936 році і переглянутий у 2007 році.

В Кодексі поведінки, окрім загальних для усіх подібних документів положень про необхідність точного та чесного висвітлення подій, міститься також заклик не розкривати джерела інформації. Крім того, у Кодексі зазначена необхідність уважно та швидко виправляти інформацію, що виявилася недостовірною, та не використовувати у власних інтересах інформацію, здобуту під час професійної діяльності перш ніж вона стане широко відомою [29].

Стосовно Кодексу практики Комісії з розгляду скарг на пресу слід зазначити, що будь-яке ЗМІ, піддане критиці Комісією у зв’язку із порушенням Кодексу, повинно без зволікання опублікувати спростування[30]. «Про серйозне ставлення англійських журналістів, що добровільно взяли на себе звід обмежень та зобов’язань, свідчить той факт, що за останні сім років роботи Комісії не зафіксовано жодного випадку, коли б головний редактор якоїсь газети відмовився дати спростування чи принести вибачення після втручання Комісії у той чи інший конфлікт із читацькою аудиторією. І це при тому, що на її адресу надходить не менш ніж три тисячі заяв на рік від громадян, що скаржаться на дифамацію у пресі, необґрунтоване втручання у приватне життя, викривлення інформації», - писала у 2005 році Ірина Кірєєва [31].

Значний внесок у саморегулювання засобів масової інформації Великої Британії роблять «Рекомендації продюсерам ВВС». Цей документ, як і більшість йому подібних, періодично оновлюється, але ключові принципи, такі як точність, неупередженість та відповідальність за наслідки власних дій присутні у кожній редакції.

Принцип свободи преси також закріплений у багатьох журналістських кодексах. У кодексі етики Міжнародної Федерації Журналістів (IFJ) йдеться: журналіст повинен використовувати чесні методи отримання інформації, фотографій та документів»[32].

Існує декілька міжнародних журналістських кодексів - наприклад, Кодекс ЮНЕСКО і Кодекс Ради Європи. Кодекс ЮНЕСКО відрізняє від багатьох подібних документів Принцип 9, в якому журналістів закликають сприяти взаєморозумінню між народами під час війн та інших конфліктів[33]. У кодексі журналістської етики Ради Європи також говориться про свободу висловлення та право журналіста на отримання інформації. У ст. 9 зафіксовано наступне: «Органи влади не повинні вважати, що вони володіють інформацією. Представницький характер цих органів надає правову основу зусиллям з гарантування та розширення плюралізму у ЗМІ та забезпечує те, що створюються необхідні умови для свободи висловлення та права на інформацію та запобігання цензурі»[34].

Журналістський кодекс не є законом. Підписання подібного документа - виключно добровільний акт і особиста справа журналіста або засобу масової інформації.

Ще одним досить розповсюдженим механізмом саморегулювання преси є інститут омбудсменів.

Омбудсмен (Ombudsman - англ.) - особа, обов’язком якої є захист прав людини. У деяких країнах омбудсмен є уповноваженим з прав людини. Інше значення цього слова - «редактор від читачів», тобто спеціальний співробітник редакції, що розглядає скарги споживачів продукції ЗМІ на зміст їх повідомлень та матеріалів.

Існує Організація Ньюз-Омбудсменів (Organization of News Ombudsmen (ONO)). Вона є міжнародною і об’єднує близька 100 омбудсменів з різних країн. Організація була створена у 1980 році. Відтоді ONO проводить щорічні конференції для обговорення проблем, пов’язаних із роботою омбудсменів. У своїй роботі організація виконує наступні завдання:

- допомагати журналістиці досягти та зберегти високі етичні стандарти у висвітленні новин, таким чином посилюючи довіру до журналістів серед народу, якому вона служить;

- встановлювати та покращувати стандарти роботи ньюз-омбудсменів або представників читачів;

- сприяти впровадженню посад ньюз-омбудсменів у різних ЗМІ;

- надавати можливість обміну досвідом, інформацією та ідеями для своїх членів;

- розвивати контакти між видавцями, редакторами, радами преси та іншими професійними організаціями [35].

Деякі з омбудсменів мають власні колонки у виданнях, де працюють, а деякі - ні.

Перший омбудсмен був призначений Шведською Радою Преси у 1969 році. Це призначення було спробою відреагувати на незадоволення суспільства неетичною поведінкою журналістів [36].

У Великій Британії інститут омбудсменів не отримав широкого розповсюдження, але відповідна посада існує у декількох виданнях (наприклад, «Daily Mirror», «Observer»), серед яких найвідоміше - газета «Guardian». Иан Майс (Ian Mayes), який має кількарічний досвід роботи на цій посаді, розповів про нього у книзі «Робота над помилками. Досвід омбудсмена газети «Guardian»[37]. За його словами, обов’язок омбудсмена «Guardian», згідно із внутрішньою інструкцією видання, полягає в тому, щоб «займаючи незалежну посаду в газеті, швидко та своєчасно збирати, розглядати, розслідувати та відповідати на зауваження, закиди та скарги читачів, а у разі необхідності - й приймати належні рішення».

Зміст колонки омбудсмена, згідно з тією ж інструкцією, визначається самим омбудсменом та не потребує попереднього узгодження з головним редактором чи іншими співробітниками. В колонці існують три основні напрямки - етика, аспекти діяльності видання та коректне використання мови.

Омбудсмен «Guardian» має право доступу до головного редактора, право бути присутнім на нарадах керівників відділів, на щоденних летючках та інших значних заходах. Омбудсмен працює за дворічним контрактом та може бути достроково звільнений лише рішенням Фонду Скотта, що є власником газети. «Редактор від читачів» має також право вимагати від будь-якого журналіста видання повного сприяння своїй роботі, а у разі відмови звернутись до головного редактора. Але на практиці, зазначає Мейс, і журналісти, і редактори зазвичай не чинять перешкод роботі омбудсмена. Зазвичай журналісти, дізнавшись про помилку у власному матеріалі, самі приходять до нього з проханням опублікувати спростування [38].

Показником ефективності діяльності омбудсмена було зменшення кількості судових позовів на газету на 30-50% щороку [39].

У Сполучених Штатах практика омбудсменства більш розповсюджена - на 1994 рік там налічувалося 37 «редакторів від читачів» [40]. І хоча при кількості щоденних видань близька 1700 це небагато, але більше ніж в інших країнах. Артур Науман (Arthur Nauman) у своїй статті навів декілька можливих причин, що є перешкодами для більш ширшого впровадження відповідної посади. По- перше, це може бути дорого. По-друге, деякі редактори вважають, що омбудсмени становлять перешкоду у їх спілкуванні з читачем. Вони часто кажуть, що кожен редактор повинен сам собі бути омбудсменом [41].

Колонки омбудсменів зараз існують у «Washington Post», «Chicago Tribune», «Boston Globe» та деяких інших виданнях. Немає не тільки колонки омбудсмена, але й відповідної посади у «New York Times». «Washington Post» була першою, хто підняв тему необхідності запровадження інституту омбудсменів у США - з відповідною статтею виступив у 1967 році редактор газети Бен Багдикиан (Ben Bagdikian). Його позицію підтримав репортер «New York Times» А.Х. Раскін (A.H. Raskin), але потім його видання - одне з найавторитетніших видань країни - більше не поверталося до цієї теми. Першим омбудсмена призначив «Courier-Journal» (Луїсвілль, Кентуккі), а перша колонка омбудсмена з’явилась невдовзі у «Washington Post» [42].

Таким чином, можна зробити висновок що у Великій Британії більш впливовим органом саморегуляції преси є ради ЗМІ, а у Сполучених Штатах ці функції виконують переважно омбудсмени та етичні кодекси. Але, беручи до уваги, що інститут омбудсменів розповсюджується лише на друковані ЗМІ і навіть там кількість омбудсменів дуже обмежена, слід зазначити, що головним регулятором залишаються етичні кодекси. Зважаючи на їх суто добровільний характер і відсутність жорстких механізмів контролю (навіть порівняно з радами преси), доходимо висновку про те, що британська система саморегуляції ЗМІ видається більш ефективною, тобто такою, що більш сприяє дотриманню морально-етичних норм засобами масової інформації, а також точному і неупередженому висвітленню подій.

Література

1. Рихтер А.Г. Укрепление этических норм и саморегулирование журналистов (аналитический обзор) // http://www.unesco.ru/files/cd/ci-acts/

2. Ткач А. Органы саморегулирования СМИ: зарубежный опыт // http://www. medialaw. ru/publications/zip/76/sam. htm

3. Сопина А. Развитие этической политики газеты «Нью-Йорк таймс» // Журналистика и право. - 2005. - №54.

4. About the NUJ // http://www.nuj.org.uk/inner.php?docid=88

5. Press Complaints Commission: History and Procedural Reform // http://www.mediawise.org.uk/files/uploaded/PCC%20History%20and%20Procedural%20Reform.p df

6. Феофанова А. Саморегуляция прав и обязанностей. Главный принцип существования прессы Британии // День. - 2001 - №3.

7. Киреева И. Этические регуляторы американских СМИ: проблемы конфликта и консенсуса. История и современность //Журналистика и право - 2005. - №54.

8. Феофанова А. Саморегуляция прав и обязанностей. Главный принцип существования прессы Британии // День. - 2001 - №3.

9. Там само.

10. Code of Practice // http://www.pcc.org.uk/cop/practice.html

11. Соболь И. Саморегулирование средств массовой информации: Британский опыт // Журналистика и право. - 2005. - №54.

12. Феофанова А. Саморегуляция прав и обязанностей. Главный принцип существования прессы Британии // День. - 2001 - №3.

13. What is the PCC?// http://www.pcc.org.uk/about/whatispcc.html

14. About Ofcom // http://www.ofcom.org.uk/about/

15. Морозов А.А. Альтернативные методы регулирования деятельности СМИ. Опыт зарубежных стран // Analytic. - 2004. - №3. - С. 24-25.

16. How the BBC is run // http://www.bbc.co.uk/info/running/

17. Лучинский Ю. Ньюс-омбудсмены: из истории саморегулирования СМИ // Журналистика и право. - 2005. - №54.

18. Commission on Freedom of the Press, A Free and Responsible Press: A General Report on Mass Communications — Newspapers, Radio, Motion Pictures, Magazines, and Books. Chicago: University of Chicago Press, 1947. P.5.

19. Лучинский Ю. Ньюс-омбудсмены: из истории саморегулирования СМИ // Журналистика и право. - 2005. - №54.

20. Сопина А. Развитие этической политики газеты «Нью-Йорк таймс» // Журналистика и право. - 2005. - №54.

21. Там само.

22. Стандарты международной журналистики. Опыт IWPR // http://www.library.cjes.ru/online/?b_id=21 (29.02.2008)

23. Кодекс этики Общества профессиональных журналистов США (1996) // http://www.unesco.ru/files/cd/ci-acts/

24. Code of Ethics. Society of Professional Journalists // http://www.spj.org/ethicscode.asp

25. Киреева И. Этические регуляторы американских СМИ: проблемы конфликта и консенсуса. История и современность //Журналистика и право - 2005. - №54.

26. Code Of Ethics: Society of Professional Journalists // http://www.spj.org/ethicscode.asp

27. The Washington Post Standards and Ethics // http://www.asne.org/ideas/codes/washingtonpost.htm

28. Confidential News Sources // http://www.asne.org/images/nytpolicyonconfidentialnewssources.pdf

29. Code of Conduct // http://www.nuj.org.uk/inner.php?docid=59#top#top

30. Code of Practice // http://www.pcc.org.uk/cop/practice.html

31. Киреева И. Этические регуляторы американских СМИ: проблемы конфликта и консенсуса. История и современность //Журналистика и право - 2005. - №54.

32. IFJ Declaration of Principles on the Conduct of Journalists // http://www.ifj.org/default.asp?Issue=IFJ&Language=EN

33. International Principles of Professional Ethics in Journalism (UNESCO) // http://www.ynet.org/FE_Article/codeethics.asp?UILang=1&CId=8320&CIdLang=1

34. European Code on the Ethics of Journalism [Council of Europe] // http://www.ynet.org/FE_Article/codeethics.asp?UILang=1&CId=8288&CIdLang=1

35. What is the Organization of News Ombudsmen (ONO)?

36. // http://www.newsombudsmen.org/what.htm

37. Nauman A. C. News Ombudsmanship: Its History and Rationale // .http://www.newsombudsmen.org/nauman2.html (29.02.2008)

38. Мэйс И. Работа над ошибками. Опыт омбудсмена газеты «Гардиан». М.: Институт проблем информационного права, 2005.

39. Там само.

40. Соболь И. Саморегулирование средств массовой информации: Британский опыт // Журналистика и право. - 2005. - №54.

41. Nauman A. C. News Ombudsmanship: Its History and Rationale // .http://www.newsombudsmen.org/nauman2.html (29.02.2008)

42. Там само.

43. Там само.