Рік видання: 2009 | Кількість сторінок: 200
В.І.Шабельніков
Друга світова війна принесла майже блискавичне розв’язання проблеми приєднання Західної України, Бессарабії і Північної Буковини до УРСР. Адміністративний устрій цих земель в 1920-1930-х роках у складі Польщі і Румунії відображав їх колоніальний статус.
Доля етнічних українських земель, що потрапили під владу іноземних держав, виявилася різною і нелегкою. Принципи їх адміністративно-територіального устрою відповідали традиціям країн, до яких вони входили. Західноукраїнські землі впродовж чверті століття пережили повернення до воєводств і повітів, включення їх у територіальну систему СРСР з поділом на області і райони, жорстким адміністративним управлінням.
Тому процес утворення нового адміністративно-територіального устрою був пов’язаний, перш за все, з поділом території Східної Європи, який передбачався таємним протоколом до радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939
Згідно цього протоколу 17 вересня 1939 року радянські війська перейшли польський кордон. У ноті уряду СРСР посольству Польщі в Москві про вступ радянських військ на територію Західної України та Західної Білорусії від 18 вересня
1938 року було вказано на те, що «Радянський уряд не може байдуже ставитися до того, що єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними. Зважаючи на таку обставину, Радянський уряд вирішив взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії» [2].
На жаль в історичній літературі питання суспільно-політичних та адміністративно-територіальних змін на західноукраїнських землях в 1939-1941 роках не знайшло в належній мірі комплексного висвітлення. Лише в деяких працях загального характеру з питань адміністративної та національної політики радянської влади у новостворених західних областях України частково розглядаються ті чи інші аспекти теми дослідження у зв’язку з вивченням інших проблем [3]. Тому з огляду на це ставиться мета звернути увагу дослідників на особливості приєднання до УРСР західноукраїнських земель, змін в суспільно-політичному житті та адміністративно- територіальному устрої, суперечливий характер та головні наслідки політики радянізації на цій території.
В результаті вересневої кампанії 1939 року Радянський Союз визволив Галичину і Західну Волинь, а Німеччина захопила польські землі, а також етнічні українські території: Лемківщину, Посяння, Холмщину і Підляшшя.
27 вересня 1939 року був підписаний новий «Договір про дружбу і кордон» між СРСР і Німеччиною, який визначав новими границями долини Сяну і Бугу. Українські землі колишньої Польської держави в складі Німеччини (близько 16 тис. км2 і 1,2 млн. чол.) відійшли до генерал-губернаторства з центром у Кракові [4].
Влада розгорнула через політпрацівників Червоної Армії широку кампанію зі створення тимчасових управлінь як перехідних органів влади. 28 вересня 1939 року командуючий Українським Фронтом С.К.Тимошенко підписав звернення, в якому зазначав, що «починається нове життя без панів-поміщиків, без гніту і насильства, які висіли над трудящими Західної України довгі роки». Нове життя, наголошував С.К.Тимошенко, треба організувати. Політичною основою цього для громадян Західної України є створення в містах тимчасових управлінь, у повітах і селах Селянських комітетів. Вони, підкреслювалося у зверненні, «випробувані були в огні революційної боротьби селянських мас під керівництвом безсмертного Леніна і великого Сталіна». Усвідомлюючи, що головне - заручитися підтримкою селянства, якого було більше, С.К.Тимошенко закликав організувати «Селянські Комітети на місцях як органи Народної влади» [5].
З цього та багатьох інших документів складається враження, що саме армія виявилася організатором нової влади. Однак насправді командування Червоної Армії виконувало вказівки ЦК ВКП(б), якими передбачалося з перших днів перебування на теренах Західної України формувати в містах тимчасові управління, а також озброєні робітничі гвардії «для встановлення революційного порядку», створення по гмінах селянських комітетів з представників незаможників і середняків.
Очевидно, правильно було б сказати, що утворення органів влади за радянським сценарієм було доручено політорганам Червоної Армії комуністичною партією. Адже, як відомо, керівний склад ЦК КП(б)У на чолі з Н.Хрущовим у ці дні перебував постійно в Західній Україні, і всі рішення, що стосувалися організації нового життя, тут готувалися винятково його апаратом.
Передова група ЦК ВКП(б) у Львові на чолі з Н.Хрущовим узяла на себе розв’язання і всіх проблем, що пов’язувалися з проведенням виборів до Українських Народних Зборів, які рішенням ЦК ВКП(б) від 1 жовтня 1939 року були призначені на 22 жовтня 1939 року. Саме цією постановою центральний штаб у Москві визначив норму представництва - 1 депутат від 5000 громадян, що склало у загальній кількості 1495 виборчих округів [6].
Затвердивши через Військову Раду Українського Фронту обласні тимчасові управління, ЦК КП(б)У організацію виборів на місцях поклав на уповноважених з питань організаційно-партійної роботи, що вже очолили місцеву владу [7].
22 жовтня 1939 року були проведені вибори до Народних Зборів Західної України. За даними виборчих округів з загальної кількості 4776275 виборців Західної України брало участь у голосуванні 4433997 чоловік, що становить 92,83% від загальної кількості виборців [8].
26 жовтня 1939 року Народні Збори, виражаючи «одностайну волю звільненого народу», проголосили «встановлення Радянської влади на всій території Західної України» [9]. Ще через два дні вони звернулися з проханням до Верховної Ради СРСР включити західноукраїнські землі до складу Української РСР і тим самим «завершити возз’єднання західних українців у складі єдиної держави». 1 листопада 1939 року Верховна Рада СРСР задовольнила їхнє прохання про включення Західної України до складу Радянського Союзу і возз’єднання її з Українською РСР [10].
Приєднані до УРСР галицько-волинські землі швидко були інтегровані в радянську політичну систему. «Об’єднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних територій. - підкреслює історик О.Бойко, - незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінського режиму в західноукраїнських землях, було визначною подією, важливим кроком у розв’язанні українського питання [11].
Відомий український політик і письменник В.Вінниченко з цього приводу писав: «Це був перший крок на шляху збирання докупи всіх українських земель. Понад 10 млн. українців і білорусів - громадян Польщі, населення Української УРСР, усього СРСР розцінили рішення радянського уряду як прояв високого гуманізму та історичної справедливості. Занепокоєні розгортанням масштабів війни в Європі, багато які політичні й громадські діячі світу наголошували на правомірності воєнно-політичних заходів, ужитих СРСР для захисту Західної України та Західної Білорусії» [12].
Разом з соціально-економічними і політичними відбувались і адміністративно- територіальні перетворення. Замість поділу на воєводства і повіти, що існував до 1939 року, тут було введено поділ на області і райони. 4 грудня 1939 року указом Президії Верховної ради СРСР на приєднаній території було створено шість областей: Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська (з 9 листопада 1962 року - Івано-Франківська), Тернопільська, а 17 січня 1940 року - 119 сільських и 78 міських районів, 5020 сільських і селищних рад. 15 грудня 1940 року в західних областях відбулися вибори в місцеві органи державної влади, в які було обрано 79038 депутатів [13].
Справді, спочатку українське населення Галичини та Волині вважало прихід Червоної Армії визволенням з-під гніту Польської держави. Це було і великим святом, і водночас сподіванням на кращу долю. Саме тому Червону Армію зустрічали на Збручі
з національними синьо-жовтими прапорами, квітами й хлібом.
Але правда і те, що абсолютна більшість українців Галичини і Волині сподівалися на відродження справжньої Української Держави, а їм почали нав’язувати винятково радянську систему.
І галичани, і волиняни мали надію, що визволителі з-під польського гніту принесуть у їхній край справедливий правопорядок, повагу до місцевих звичаїв. Але несподівано для себе вони побачили зовсім іншу картину. Вони були шоковані поведінкою радянських визволителів, і зневагою до людини, життя якої зовсім не цінувалося.
Ентузіазм, з яким вітали червоноармійців, дуже скоро змінився розчаруванням. Навесні 1940 року режим розпочав широкомасштабні репресії, як проти українців, так і проти національних меншин, особливо проти поляків, євреїв і німців. Найбільш поширеним і страшним їхнім різновидом стала депортація. Тисячі уявних «ворогів народу» без усякого попередження, суду чи навіть формального звинувачення арештовували й вивозили до Сибіру й Казахстану для невільницької праці у страхітливих умовах. Багато депортованих гинули, часом цілими родинами.
У напруженій міжнародній обстановці, що склалася в Європі у зв’язку з початком Другої світової війни, керівництву СРСР завдяки підписаному 23 серпня 1939 року радянсько-німецькому договору про ненапад, а також «Договору про дружбу і кордон» від 28 вересня 1939 року вдалося позитивно вирішити для себе низку важливих питань стосовно розширення південно-західних кордонів СРСР. З’явилися реальні умови приєднання Бессарабії і Буковини, населенних переважно українцями, які були анексовані Румунією ще в 1918 році.
В червні 1940 року уряд Радянського Союзу надіслав Румунії дипломатичні ноти, у яких пропонувалося негайно переглянути «бессарабське питання» з метою його мирного вирішення. 28 червня 1940 року частини Південної групи радянських військ ввійшли на територію Бессарабії і Північної Буковини.
Рішенням політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1940 року вказану територію було включено до складу УРСР і вже з наступного дня утворені органи нової влади, зокрема, 3 липня політбюро ЦК КП(б)У затвердило склад повітових виконавчих комітетів у Кишиневі, Хотині, Бельцях, Ізмаїлі, Оргеєві, Сороках, Аккермані, Кагулі, Бендерах і Чернівцях [14].
Як результат радянсько-німецького пакту про ненапад і його таємного протоколу від 23 серпня 1939 року було прийняття Верховною Радою СРСР 2 серпня 1940 року двох законів - «Про утворення союзної Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки» та «Про включення північної частини Буковини і Хотинського,
Аккерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії в склад Української Радянської Соціалістичної Республіки» [15], де переважало українське населення.
В них перелічувалися територіально-адміністративні одиниці, що входили до складу новоутвореної союзної республіки. Колишні райони МАРСР - Ананьївський, Балтський, Валегоцулівський, Кодимський, Краснокняжзький, Піщанський і Чернянський, де переважало українське населення, лишалися в складі України.
6 серпня 1940 року рішенням VII сесії Верховної Ради СРСР Північна Буковина, де жили в основному українці, і західне українське Причорномор’я (Ізмаїльська та більша частина Аккерманського повіту Бессарабії) утворили в складі УРСР відповідно Чернівецьку і Аккерманську (з грудня 1940 р. - Ізмаїльська) області [16]. З серпня по листопад 1940 року на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР про введення районного поділу на території цих областей волосні виконавчі комітети були перетворені в районні виконавчі комітети рад. Тільки в Чернівецькій області було організовано 15 районних і 335 сільських рад з кількістю населення 875 тисяч чоловік [17].
На території Бессарабії було вирішено створити союзну Молдавську республіку. Знову виникла проблема перегляду україно-молдавського кордону. Свої пропозиції щодо цього питання подали до Москви органи державної влади Української РСР і Молдавської АРСР.
Верховна Рада Союзу РСР 4 листопада 1940 року прийняла указ «Про встановлення кордону між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Молдавською Радянською Соціалістичною Республікою», згідно з яким до складу МРСР знову було передано з Аккерманської області УРСР Волонтирівський район, значну частину Олонештського та Вулканештського районів, а з Чернівецької області - Єдинецький, Бричанський, Липканський і частину Окницького районів. І хоч до УРСР в 1940-1941 роках відійшли етнічноукраїнські райони МАРСР (Ананьївський, Балтський, Валегуцулівський, Кодимський, Краснококонський, Піщаний і Чернявський), все ж усунути всі негативні наслідки з утворенням автономії в 1924 р. не вдалося [18].
Таким чином, на території Західної України, Бессарабії і Північної Буковини у 1939-1941 роках в загальній кількості було утворено 8 нових областей, 218 сільських районів, 4417 сільських і 68 селищних рад.
Політико-адміністративні зміни в Південно-західній частині України як би підводять підсумок територіальних перетворень в республіці у передвоєнний період.
Об’єднання майже всіх українських земель у складі УРСР можна розглядати по- різному, але його значущість для утворення соборної України не підлягає сумніву. Вперше за багато століть українські землі об’єдналися у єдиній державі. Проте населенню західноукраїнських земель довелося заплатити за це надто високу ціну.
ПОСИЛАННЯ ТА ПРИМІТКИ:
1. Таємний протокол до радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 вересня 1939 р. // Український історичний журнал. - 1989. - №9. - С.43.
2. Боротьбі за возз’єднання Західної України з Українською РСР. 1917-1939. Збірник документів та матеріалів. - К., 1989. - С.473.
3. Дністрянський М.С. Кордони України. Територіально-адміністративний устрій. - Львів: Світ, 1992; Дмитрієнко М.Ф., Маркова О.Є. Адміністративно-територіальний поділ Української РСР з 1917 по 80-ті рр. - К., 1992; Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. - К., 1994; Трофимович В. Україна в роки Другої світової війни (1939-1945). - Львів, 1995; Сергійчик В. Правда про «Золотий вересень» 1939-го. - К.: Спілка, 1999.
4. Сергійчик В. Правда про «Золотий вересень» 1939-го. - К.: Спілка, 1999. - С.46.
5. Червоний прапор. - 1939. - 29 вересня.
6. Ковалюк В. Нові архівні документи про Народні Збори Західної України // Архіви України. - 1991. - №5-6. - С.89.
7. ЦДАГО України, ф.1, оп.6, спр.513, арк..146.
8. Субтельний О. Україна: Історія. - К.: Либідь, 1992. - С.393.
9. Декларація Народних Зборів України про встановлення радянської влади в Західній Україні 27 жовтня 1939 року // Комуніст. - 1939. - 28 жовтня.
10. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. / За ред.. В.Ф.Панібудьласки. - К.: Вища школа, 1997. - Ч.2. - С.279.
11. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. - К.: Академвидав, 2004. - С.458.
12. Вінниченко В. Українці Берестейщини - автохтони чи іммігранти // День. - 1999. - 1 червня.
13. Вісті Рад депутатів трудящих УРСР. - 1939. - 5 грудня.
14. Сергійчук В. Правда про «Золотой вересень» 1939-го. - К., 1999. - С.106, 107.
15. Сборник законов СССР и указов Президиума Верховного Совета СССР. 1938-1975. - В 4-х томах. - Т.1. - М., 1975. - С.44, 45.
16. Там само. - С.45.
17. Територіальні реформи: вчора, сьогодні, завтра. - К., 2007. - С.41, 42.
18. Сборник законов СССР и указов Президиума Верховного Совета СССР. 1938-1975. - В 4-х томах. - Т.1. - М., 1975. - С.56.